Замах (Щось краще за смерть)

14

Хатинка в Бусівці видалася ще меншою і темнішою, ніж пам'ятав її Леонід. У цьому примітивному бутті, з якого давно виріс, були реалії, які він уже призабув і тепер їх собі пригадував, то частково розчулено, то частково з огидою, розгублено запитуючи себе, чи завжди воно так було і чому він раніше їх не зауважив. Зустріли його як блудного сина, бо справді його любили. І не через ті подарунки, які привіз із собою. У Леоніда склалося враження, що йому справді вибачили, і вже другого вечора Мар'яна йому в цьому і призналася. Якраз після вечері, коли сказав, що хоче ще прогулятись, сестра додала у тоні, який не терпить заперечень: «Піду з тобою!»

З того часу, як трапилася пригода в лісі, він уже ніколи з Мар'яною не розмовляв довірливо і намагався її взагалі уникати. До того ж, минулого разу, чотири роки тому, в нього склалося переконання, що і вона його уникає і розмовляти з ним не бажає. Він ніяковів і почувався з нею невпевнено. Але в цей приїзд, коли сестра увечері прийшла з колгоспної ферми, і він, ніяковіючи, подав їй руку, вона кинулась йому на шию, поцілувала і поплескала по плечі. А коли вона ще так несподівано запропонувала: «Я піду з тобою!», то зрозумів, що хоче з ним порозмовляти. Слова ці навели на нього невеселі думки. Мар'яні виповнилося тридцять три, і була вона ще досить вродливою, хоч виснажлива праця у колгоспі і смуток позначилися на ній. Шкода, що вона не одружена, подумав Леонід, — напевне, порівнює кожного залицяльника з Дмитром.

У селі їх перестрівали старі знайомі, які хотіли довідатись, як у нього ідуть справи, як йому подобається робота у Варшаві, яке там життя, зарплата і ціни, і всі по черзі кликали в гості. Минувши старий цвинтар, на якому вже не ховали, вони вийшли у поле і залишились наодинці.

— Тато вже постаріли, — нейтрально почав він.

— Та вони ще сильні. І не хворіють, — відповіла Мар'яна, і на цьому тема була вичерпана.

Між березами на узліссі млів блідо-рожевий серпанок, а довкола легенький вітерець колихав золотистий відблиск жита, а вдалині багряніли макові поля.

— Чи є якась краща сторона, як наша?

Леонід не квапився з відповіддю. А що знала Мар'яна про Україну? Навіть в Україні були області, де земля не йшла в жодне порівняння з тутешньою. Адже недаремно колись Україну називали «житницею Європи». А величні ліси Карпат південніше звідси та могутній Дніпро і чудове Чорне море? Просто наївно розмірковувати про Україну, якщо ти знаєш лише якусь частку Галичини і до того ж намагатимешся порівняти її з країнами, у яких сам ніколи не бував.

— Гарних країн є багато, — відповів він, звівши свій погляд на лагідне і вродливе обличчя Мар'яни. — І думаю, що вони всі гарні по-своєму, але рідна земля людям найбільш дорога. Це як з рідною матір'ю. Коли ти малий, то вважаєш, що вона найвродливіша, а коли дорослішаєш, то врода тут уже ні до чого. Навіть якщо вона була найневродливішою, то все одно любиш її.

— Маєш рацію, — погодилась Мар'яна і раптом прислухалась до пташиного співу. Леонід спіймав себе на тому, що йому вже раз приснився цей ліс, цей спів і Дмитро. Та розказати їй про цей сон він не наважився.

— Давай сядемо, — побачивши повалений стовбур, запропонувала Мар'яна, — мушу з тобою поговорити.

Вона взяла його за руку і повела за собою. Руки її були великі, грубі та потріскані, бо працювала нарівні з чоловіками на фермі.

— Послухай, брате, — слова ці вона вимовила насилу. Так і відчувалось, що вона довго обмірковувала, що має сказати. — Не хочу, щоб ти докоряв себе в тому, що трапилося. Що сталося, те сталося.

Леонід не знав, що відповісти, і мовчав.

— Тоді, коли ти щойно виїхав, Дмитро мені про все розповів. Я була просто приголомшена і зненавиділа тебе.

За цими словами вона знову взяла його руку і погладила її, наче намагаючись цим пом'якшити суворість слів. Вона глянула на нього, і в її очах забриніли сльози.

— Якби я тебе тоді зустріла, то ладна була застрелити. Та Дмитро сказав: «Ми збережемо у своїх серцях тих, хто загинув. Ми збережемо у своїх серцях і тих, кого вивезли. Але від тих, кого примусили до зради, — ми зрікаємося. Хоч саме вони найбільше заслуговують на наше співчуття, бо їм завдано найбільшого зла. То ще дитина, до того ж відтепер він прирік себе на самотність...»

Леонід забрав руку і сягнув за цигарками, припалив і сидів, дивлячись перед себе.

— Є речі, на які ми маємо різні погляди, — почав він, — але, повір мені, Дмитра я ніколи не зраджував. Я хочу сказати, що те, що вони про нього знали, знали ще до того, перш ніж я встиг вимовити бодай слово. Не моя вина, що він загинув. Вір не вір, але я теж любив Дмитра. Він мені навіть приснився якось. Ми йшли з ним лісом, і він навчав мене слухати соловейка...

Вона глянула на нього суворою вродою чорних очей, і обличчя її раптом просвітліло.

— Ти знаєш, що означає цей сон? Що Дмитро ніколи тебе не зрікався. Він постійно повторював: «Леонід не хотів нікого зрадити, він хотів вас тільки захистити...»

— Це правда.

— Він ще говорив тоді: «Я знаю Леоніда, він ще відречеться від них».

Щоб виявити своє примирення, Леонід поклав на її плече руку.

— Мар'яно, чом не забути нам про все? Що сталося, те сталося, а змінити ми й так нічого не зможемо.

— Я говорю про це, бо ти таки не зрікся їх, брате.

— Що ти маєш на увазі?

— А те, що ти у ніякій варшавській зовнішньоторговельній організації не працюєш і ніколи не працював на київських підприємствах.

Рука його так і впала з її плеча.

— Що ти хочеш тим сказати? — ледь чутно запитав він.

— Сам знаєш що.

— А звідки ти знаєш?

— Бо знаю!

— А вдома?

— Вдома нічого не знають. Думаю, що і в селі ніхто про це не має гадки.

«Але звідки їм стало про це відомо?» — розгублено подумав він. Це не були просто якісь здогади, бо говорила вона впевнено. Як таке могло трапитися? Хто тут у селі може знати, що він працює далеко за межами України? Родина якось до нього написала листа, всього один раз, на адресу поштової скриньки у Варшаві. Його ж відповідь, зрештою теж єдину, відправили тоді з Варшави.

— Я не знаю, де і ким ти працюєш, але ти продовжуєш працювати на КДБ.

Як вона могла про це дізнатися? І тут він пригадав свою останню поїздку до Москви, коли один з підлеглих Семьонова передав йому зброю і таблетки з протиотрутою. При цьому ще й сказав, щоб він до самого Берліна у жодному випадку не допустив митного догляду свого багажу. Якщо ж котрийсь із митників все-таки наполягатиме на своєму, то Леонід повинен попросити митну службу зателефонувати до Москви по певному номеру. Він ще подумав, що за дурість! Типово бюрократичні штучки. Ніби будь-який радянський, польський чи східнонімецький митник і так не здогадувався за номером пошти у візі, що він з КДБ. Адже його багаж і так ніколи не перевіряли. Чи ж би так не було і з номером варшавської поштової скриньки? Як він про це раніше не здогадався? Адже все може бути. Проте, знати про це могли лише втаємничені. А як могла про це дізнатися проста колгоспниця Мар'яна з далекого галицького села? Відповідь могла бути лише одна: рух опору продовжував діяти і всюди мав своїх людей. А його сестра активно брала в ньому участь. Отож вони, брат і сестра, по різних сторонах барикади!

— Вони тобі ще досі нашою сім'єю погрожують?

Леонід заперечливо похитав головою.

— Ні, ви зосталися такою собі додатковою гарантією, наче віддані у заставу. Та хіба це має якесь значення? Я маю право діяти на власний розсуд.

Неправда, подумав він, брешеш! Та вона лише кивнула головою у відповідь, ніби розуміє його.

— Минулого року я якось розмовляла з одним чоловіком, який розповів мені про ідеологічну обробку, яку над ним учинили. Він зрікся від усього того, в що так вірив, він зрадив усе те, що так любив. При цьому він додав: — «І все тому, що людина попросту самотня. Тебе схоплюють, залякують, не дають тобі спати, виснажують до запаморочення голови, що забудеш навіть, як тебе звати. Та найгірше те, що при цьому тебе огортає така самотність, яку годі витримати. Твою совість просто гвалтують. І робиться це дуже просто».

— А ти, брате, знаєш, що таке людська совість?

— Скажи, — спромігся він лише відповісти, механічно відколупуючи з гілки кору.

— Той чоловік сказав, що совість ніщо інше, як бажання, щоб тебе любили. Бо людина просто інакше не може. Маленьке дитя може померти, якщо не відчуватиме, що хтось його любить, а дорослий — зачахне. Добро — це те, чим завойовують любов, зло — те, чим втрачаєш право на любов. Розумієш?

— Не цілком. Що ти хочеш тим сказати?

— А ще той чоловік сказав, що коли людина самотня, розчавлена і безпорадна, як немовля, то їй хочеться бодай крихту любові. В хвилини розпуки вона прагне її навіть від тих, кого вдається їй ще бачити, від своїх власних катів. І тоді починаєш вірити в те, що тобі кажуть, і ти готовий на все, щоб їм догодити, і починаєш шкодувати, що втратив навіть право на їхню любов. І коли нарешті визнаєш свою вину, то починаєш ридати, щоб звільнитися від того нестерпного душевного тягаря.

— Цікаве пояснення, — трохи роздратовано відповів Леонід. — Проте мене ідеологічно не обробляли, якщо ти це маєш на увазі.

— Знаю, брате, — вибачливим тоном перебила Мар'яна, — але коли я слухала того чоловіка, то пригадала Дмитрові слова про те, що на тебе чекає самотність. Тоді я цього ще не розуміла. Я вважала, що ти думаєш, що ми тебе зреклись. Що не любимо більше. І тоді я відчула себе винною...

На якусь мить він сердився на те, що Мар'яна намагалася залізти йому в душу, вивідати його таємниці, але при останніх її словах його захлинула хвиля розчуленості.

— Можна я тебе розцілую?

Він абсолютно не поділяв її поглядів, але дуже її любив. Вона нагадувала йому тих жінок з Кінгіру, про яких читав, коли вони з піснею на устах, узявшись за руки, пішли назустріч танкам вже після того, як чоловіки-в'язні піддалися на умовляння табірного начальства. Коли ж повстання у таборі придушили, то понад шістсот жінок добровільно погодилися, щоб їх відправили слідом за чоловіками на Колиму. Отакого гарту була і Мар'яна.

— Хоч і не погоджуюсь з тобою, проте я дуже тебе люблю, — додав він.

У відповідь вона торкнулася його рукою.

— У тебе хтось є?

Помовчавши мить, він відповів ствердно.

— Розкажи про неї.

— Та що тут розказувати! Звуть її Гедвіг, і мешкає вона у Східній Німеччині. Ось вона.

І дістав з портмоне її фото.

— В дійсності вона вродливіша, але якось мені це не вдається зафіксувати фотоапаратом.

— Вона тебе кохає?

— Так, дуже, і навіть не розумію чому.

— Вона вродлива. Напевне, ти її теж кохаєш, брате. А скільки їй років?

— Двадцять один.

— Думаю, що ми б з нею подружили, — сказала Мар'яна, продовжуючи розглядати фото.

— Її мати цієї зими померла. Це її дуже засмутило, тепер вона мешкає з батьком та молодшим братом майже біля Західного Берліна. Поратись по господарству допомагає ще тітка, яка поселилась у них.

— Чому ви не одружитесь?

— Ми хочемо, але це не так просто.

— А чому?

— Бо начальство хоче, щоб я взяв собі радянську дівчину. А я якось не хочу, а з Гедвіг ще не находжу спільної мови. Якась вона ще анти...

— Продовжуй, братику, вона починає мені чимдалі більше подобатися.

— Це не те, що ви тут собі думаєте. Політика її не цікавить. Думаю, що це все від того, що вона ще не знає, що таке справжній соціалізм.

— Що ти хочеш цим сказати? Хіба вона живе не у східній зоні?

— Так, але працює у Західному Берліні. Вона перукарка. Через ці антирадянські підбурювання на Заході люди там дістають цілком хибну уяву про нас. Над комуністичним ладом просто насміхаються.

— Я це розумію. Я завжди мала німців за людей розважливих, а розважливих комуністів за найнестерпніших людців на землі.

— Ти просто смішна, — відповів Леонід.

— То вибач і не розповідай мені більше про комуністів. Розповідай краще про свою дівчину. Вона мені симпатична.

— За віросповіданням вона католичка, і тому мати заборонила їй вступити до Союзу вільної німецької молоді. Особисто вона хотіла, бо це допомогло б їй потім у житті. Але вдома їй не дозволили і над нею знущались. Їй також не дозволили взяти участь у святі цивільної конфірмації для випускників середніх шкіл. Тут уже її батько, який працює на залізниці, мав клопоти на роботі. Тепер ті ж самі клопоти вони мають з наймолодшим, з Петером. Проте вони в цьому не зізнаються. До того ж її старший брат потрапив під кінець війни до Сибіру як військовополонений. З того часу про нього нічого більше не чули. Хлопцеві було тоді шістнадцять.

— Вона знає, хто ти насправді?

— Ні. Думає, що я перекладач, і то знає мене тільки під чужим прізвищем. Тільки прошу тебе, нікому про це не розповідай, гаразд? Навіть...друзям!

— Нікому, нікому, братику. Я не розкажу нікому. Але тобі доведеться колись-таки все їй розказати.

— Все у свій час. Особисто я проти. Думаю, що це буде для неї шоком, а втрачати її не хочу.

— А якщо не дістанеш дозволу, щоб одружитися з нею?

— Вона хоче, щоб я втік з нею на Захід. У Берліні це неважко.

— А чому не втікаєте вже? Хіба не через нас?

— Так і ні. Думаю, що вам би це так просто не минулося, і це теж поважна причина. Просто сам не хочу. Я знаю Захід і ненавиджу його. Я вірю в соціалізм, Мар'яно, вірю, що тут свобода, щастя і справедливість... переможуть, — швидко виправився він, коли побачив її вираз обличчя.

— На крові і сльозах, стражданнях і нужді, хіба я сліпа?

Мар'яна повернула фото.

— Передай Гедвіг мої вітання, коли побачиш. І скажи, що твоя сестра, яка тебе любить, покладає на неї великі надії.

— Вона не знає, що в мене є кревні.

— То розкажи при нагоді.

— І на що ти розраховуєш? Що вона мене наверне, як ви це називаєте?

— Ні. Сподіваюсь, що вона кохатиме тебе і після того, як ти все їй розкажеш. Це могло б стати твоїм порятунком.