Замах (Щось краще за смерть)

24

Йому спала божевільна думка: «Цього бути не може! Так просто мене не обдурите!» Леонід настільки звикся з тим створеним в уяві світом, що вже не знав, де вигадка сходиться з правдою. Щойно коли трошки опам'ятався, до нього дійшов зміст повідомлення: «Андреас мертвий!» Як це могло статися? Що трапилося? Ще недавно дитина була здоровою, адже Гедвіг писала, що все в порядку, що хлопчик добре розвивається. Жодного слова про те, щоб він хворів. І раптом — помер! Та перш ніж його встигло охопити почуття скорботи, у нього промайнула стидка думка. На якусь мить він подумав, що якщо це все правда, то ось тобі — шанс, один із тисячі! Душа його вже сповнилася смутком, щойно подзвонила Гедвіг. Вона намагалася триматися в руках, але враз її голос затремтів, і вона заплакала. Хлопчик позавчора раптом захворів, вночі його забрали до лікарні, де й сьогодні вночі помер. У нього була гостра форма запалення легенів, тіло спаленіло від гарячки, і він задихнувся. Леонід чув, як вона плаче, повторюючи: «Боже, крихто моя дорога, кровинко моя!» Від цих слів у нього мало серце не зірвалося і, перш ніж Гедвіг встигла сказати: «Приїжджай, бо я більше не витримаю!», він зрозумів, що зробить усе, аби бути разом з нею у цю трудну хвилину. Виявилося, що вона вже дзвонила до Карлсгорста і їй пообіцяли, що справа приїзду Леоніда вирішиться позитивно.

— Послухай, — сказав він, — Я зроблю все, щоб приїхати...

— Ти мусиш приїхати, Леоніде, ти мусиш. Не покидай мене. Я не можу більше!

І знову у слухавці чувся її плач.

— Мила моя, — просив-благав Леонід. — Будь мужньою. Я знаю, як усе це жахливо, але ти завжди була у мене мужньою. Я зроблю все, щоб приїхати...

Далі він уже на пам'ятав, про що говорив. Були якісь слова втіхи і розради, але як тут утішати, як у нього самого серце стискається. Потім оператор з Карлсгорста роз'єднав їх. «Вам передзвонять завтра!» — пролунало на іншому кінці.

Вже було запізно, щоб застати Юрія чи ще когось, проте він гарячково пробував зв'язатися з ким-небудь. Голос Гедвіг не виходив йому з голови, її розпач і сльози. Сил заснути не було. Леонід згадував Гедвіг і сина, якому навіть не встиг виявити свою любов. В його уяві постав образ немовляти, яке трусилося від пропасниці, аж поки дихання його не стало клекотливим і перервалось. Просто задушилося. Так як професор, і так як задушився Заремба. Дивно, але ще зараз вона була для нього просто дитиною Гедвіг. Можливо, це було б інакше, якби він міг хоч раз приголубити і пригорнути. Але він утратив її, перш ніж устиг побачити, і раптом з болем і жалістю зрозумів, що це його дитина, його син. Що тепер?

Якщо його пустять до Берліна і вони втечуть, то це стане новим випробуванням для Гедвіг. Адже те, що він там сяде в тюрму, ясно як день. Саме тоді, коли буде їй потрібний, коли мав би бути опорою. І знову вона залишиться одинокою. Самотності вона не витримає. А хто її витримає? Дружина професора чи дружина Заремби? А як він думає спокутувати свої вчинки? Стражданнями Гедвіг і усвідомленням того, як вона терпить? Це останнє було найстрашнішим, що тільки могло його спіткати.

Щойно о дванадцятій годині наступного дня йому вдалося зв'язатися з Юрієм. Зустрітися вони домовилися на вулиці Маяковського, недалеко від готелю «Пекін». З'ясувалося, що Юрій ще вчора довідався про смерть дитини.

— Мені треба якнайшвидше до Берліна, — почав Леонід, — Її самопочуття просто жахливе і навіть не знаю, що з нею буде, якщо не приїду. Хто запоручиться, що в стані такої збудженості вона не скаже чи не зробить щось таке, що може зашкодити справі?

На його велике здивування, Юрій одразу з ним погодився. Чи це було зумовлено особистою симпатією Юрія до Гедвіг, чи його занепокоїли звіти з Карлсгорста, але й Юрія стурбувала можливість провалу. Він підтримав Леоніда в його намірі поїхати на похорон і повернутися потім з Гедвіг до Москви.

— Звичайно, не я приймаю такі рішення, але я негайно про це доповім.

— Гедвіг сьогодні мені передзвонить. Що я маю їй сказати?

— Зателефонуй о третій. Я буду у себе.

Ця раптова готовність посприяти виїзду після всіх тих упертих відмов насторожила Леоніда. Чи вони насправді були занепокоєні, що Гедвіг почне їх викривати, і тому ризикнуть його випустити? Чи Карлсгорст не захотів узяти відповідальність на себе? Боялися її чіпати? Для них буде краще, якщо вона без пригод повернеться з Леонідом. Але звідки Юрій знає, що трьох годин достатньо і що Гедвіг подзвонить уже по третій? Він би не здивувався, коли б о третій почув, що Алексєй Ніколаєвіч не дав своєї згоди. Але Юрій повідомив, що справа вирішена, хоч час відльоту ще не визначено. Гедвіг він може сказати, що завтра, щонайпізніше післязавтра він буде в Берліні.

Коли Гедвіг о четвертій зателефонувала, з'ясувалося, що і їй встигли повідомити з Карлсгорста, що Леонід прилетить. Вона видалася йому покійнішою, ніж попереднього дня.

О дев'ятій вечора знову зателефонував Юрій і повідомив, що о п'ятій ранку він заїде за ним. Полетить він військовим літаком. Хай прихопить з собою всі особисті документи та папери. Ніяких документів та особистих записів у квартирі не залишати! Леонід зібрав усе в конверт, за винятком тих документів, які уможливили б йому втечу на Захід. Тоді спалив аркуш із зашифрованими словами і написав останнього листа до батьків та сестри.

Родині він повідомив про смерть сина і що вилітає в Німеччину на похорон.

Він не знав, що їм за це буде, якщо втеча вдасться. Зрештою, навіщо про це думати, допомогти їм він нічим не зможе. Єдине, що було в його силах, це написати їм, що їх любить.

Коли під'їхав ЗІМ, він уже стояв перед входом. Перше, що зауважив, це подорожню сумку Юрія. Значить, полетить з ним, і втекти стане важче. В аеропорту Внуково довелось довго чекати. Передчасний виклик був звичайним проявом бюрократичного безрозсудства, бо до вильоту літака залишалась ще купа часу. Юрій сердився, що йому перебили сон, і неприязно мовчав.

— Так воно вже є, — зневажливо сказав Леонід, — коли хтось так конче хоче летіти. Не хочу сказати, що я маю щось проти, але й так очевидно, що ти боїшся втратити мене з поля зору.

— Неправда, — заперечив Юрій. — Треба просто бути пильним. Справа дуже загадкова. До кінця ще не з'ясовано, чи дитина вмерла природною смертю.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Її просто могли вбити американці чи німці, щоб заманити тебе у пастку!

— Ти справді в таке віриш?

— Вони ні перед чим не зупиняться, ти знаєш. А Гедвіг з самого початку намагалася під різними причинами викликати тебе до Берліна, чи не так?

— Ось тобі і на! Хочеш сказати, що вона спроможна замордувати рідну дитину? Ти що, божевільний?

— Вгамуйся! Ми обоє працюємо на одну і ту ж фірму, а в нашій роботі на будь-яку можливість доводиться зважати.

— Але не на кожне божевілля! Ти ж знаєш Гедвіг! Хіба можеш собі уявити, щоб вона таке зробила? Тільки такий негідник, як Алексєй Ніколаєвіч, міг таке придумати.

— Стеж за своїми словами! — з пересторогою сказав Юрій, мимоволі озираючись.

— Я тебе серйозно питаю, Юрію, ти особисто вважаєш, що вона на таке здатна?

— Я ні, але пастка не виключена. Німецька сторона вже вивчає причини смерті, але висновків ще немає.

Безумовно, Алексєй Ніколаєвіч розкусив їхній план виманити його, Леоніда, до Берліна. Старий лис передбачив і наступний крок, на який Леонід таки не наважився: вступити в контакт з західними спецслужбами. Тепер сумніватися не доводилося, що Гедвіг перебуває під невсипущим наглядом КДБ.

Але якщо думати мірками спецслужб, то Алексєй Ніколаєвіч не міг не виключити можливість, що Гедвіг все-таки здійснила їхній намір через якогось зв'язкового. Ось звідки припущення, що смерть дитини — це привід, а відтак шанси на втечу мінімальні.

Вилетіли вони щойно о десятій. В авіапорту Шпремберг літак приземлився після обіду за місцевим часом. Зустрів їх там з машиною голомозий співробітник берлінського філіалу КДБ, і Леонід одразу здогадався, що це Лисий Карл. Машина відвезла їх до військової частини в Карлсгорсті, де Леонідові сказали, що наразі йому в Альбрехтсгофі появлятися не можна.

— Ви залишитеся тут, поки буде з'ясована обстановка в Альбрехтсгофі.

— Що це за нісенітниця?

— Ситуація в Берліні дуже складна. Тут ви будете в небезпеці.

— Але дружина моя чекає на мене. Я їй обіцяв.

— То ви поквапились тоді.

— Чи не можна привезти її сюди?

Лисий Карл ствердно кивнув головою у відповідь.

— Я мушу її ще сьогодні побачити і вимагаю, щоб мені дали можливість зателефонувати до неї.

— Але ж у неї немає телефону!

— Телефон у сусідів. Вони її покличуть.

Лисий Карл провів його до кімнатки, звідки можна було подзвонити. Щойно коли він зв'язався з комутатором, набрав номер і попросив покликати Гедвіг і коли та зголосилася, то передав слухавку Леонідові.

— Звідки ти дзвониш?

— З Карлсгорста. Ми щойно прилетіли.

— Ми?

— Я і Юрій.

— О!

— Я скоро буду. Ти знаєш, як це буває, залагодження формальностей займе ще пару годин. Тоді я одразу заїду за тобою.

З Лисим Карлом так вони не домовлялися. Доведеться їм застосувати силу, щоб стримати його. А на це вони не підуть. Він мусить її побачити, заспокоїти, сказати, що вони потрібні одне одному. Його огорнуло почуття, що він ще ніколи так її не кохав. Він не має права відпустити її від себе.