Замах (Щось краще за смерть)

12

Цієї ж зими померла мати Гедвіг. Вона хворіла на лейкемію. Якийсь час її доглядали в лікарні, проте вона повернулася додому ще в гіршому стані, щоб дожити віку. Періодично їй робили переливання крові, на якийсь час стан її поліпшувався, але потім вона занепадала геть. Справжньою тортурою став останній місяць, і Леонідові видавалося, що безсилі проти недуги лікарі просто не дають їй умерти. Врешті-решт переливання крові припинили, і всі намагалися якось полегшити її страждання.

Це була тиха, люб'язна жінка, яка спочатку для Леоніда нічого не важила. Згодом він почав до неї відчувати повагу та прихильність. І не лише за щирість та гостинність, з якою його зустрічали у родині тут, в Альбрехтсгофі, хоч і це його вразило. Це були прості люди, які на віру сприйняли його історію, разом з ним переживали події, які насправді ніколи не відбувались. І не тільки це. З часом він відчув, що багато з того, що він так любив у Гедвіґ, вона завдячує саме їй, мамі. До певної міри це було чимсь само собою зрозумілим, проте коли він це усвідомив, Гедвігова мати стала для нього ближчою. Підсвідомо він передбачив її смерть раніше від Гедвіг та її батька. Останні місяці вимучили Гедвіг як фізично, так і духовно. Смертна година стала порятунком як для самої хворої, так і для всієї родини.

Вона померла саме тоді, коли Леонід був у відрядженні. Коли він приїхав, то її вже встигли поховати. Очі Гедвіґ почервоніли, і, коли обоє залишились наодинці, вона плакала. Він заспокоював її як міг і шкодував, що не був з нею у ці важкі дні. Його були послали до Мюнхена, щоб перевірити такого собі Влиська. За цим прізвищем нібито ховався член Проводу, який разом з Зарембою та іншими націоналістами проголосили у 1941 році незалежність України. Він і став прем'єром тимчасового уряду. Згодом його схопили німці та запроторили до концтабору. Після війни він став головою і рушійною силою Антибільшовицького блоку націй — заснованої ще під час війті організації, що об'єднала націоналістів різних радянських народів, які потрапили під комуністичне панування. Як і Заремба, належав він до лідерів. На цей раз інформація виявилась достовірною, а завдання нескладним.

Леонід пересвідчився, що система безпеки націоналістів не така вже й надійна, і віднині події активізуються. Задоволений з того, що його використовують лише для розвідувальної роботи, він сподівався, що так і залишиться надалі.

Його відкликали до Москви, де в аеропорту Внуково його зустрів офіцер КДБ. Місто Леонід добре не знав, та коли чорна «волга» в'їхала до центру, то підмітив великі зміни за ті чотири роки, коли його тут не було. Більше шин, більше світла, більше людей, які виходили з кінотеатрів та метро. Хоч це й був не берлінський Курфюрстендам, проте цього гарного квітневого вечора Москва нагадувала метрополію. Його відвезли до готелю «Україна», де вже був замовлений номер.

— Завтра або післязавтра вас особисто навідає Віктор Андреєвіч...

І ще, точний час зустрічі вам повідомлять по телефону. Чи бажаєте відразу піднятись у номер, чи, може, підемо до бару і щось вип'ємо?

— Вибачте, але піднімусь до себе, бо втомлений від дороги.

Справа була не лише у втомі, його огорнуло кепське передчуття від майбутньої зустрічі. Віктор Андреєвіч Семьонов був високопоставленим офіцером КДБ, І якщо вже він особисто захотів з ним поговорити, і до того ж не на Луб'янці у своєму кабінеті, а тут, у готелі, то про суть справи здогадатись неважко. Саме цього він і боявся, хоч дотепер надіявся, що керівництво зупинить свій вибір на комусь іншому.

Наступного ранку, так і не дочекавшись телефонного дзвінка, Леонід вибрався поблукати по місту. Москва його гнітила, він бував тут раніше лише проїздом або для нагінки, а тепер, коли не знаходив собі місця при думці про грядущу зустріч з Семьоновим, відчув себе ще паскудніше. Центр міста з розваленими будинками ще царських часів і високими похмурими кам'яними грудомахами недавніх часів розчавлював і ще більше загострив його внутрішній страх. Він купив пачку «Казбека» і запалив цигарку. По Волхонці перейшов до помпезної бібліотеки ім. Леніна. По Моховій добрався до університету, і раптом йому все обридло. Вертатися до готелю не хотілося. Тож біля готелю «Москва» перетнув площу Революції і сів на метро. На Червоній площі повним ходом йшла підготовка до першотравневого параду. Кругом майоріли прапори, робітники лагодили трибуни. На площі Свердлова ставили загорожі. Він зайшов до станції метро, випив з автомата склянку газованого лимонаду і спустився ескалатором. Людей на сходах ескалатора він не помічав, вони теж дивились поперед себе. Чому він спускався в метро, він не знав, не знав він, і куди хоче їхати.

Віктор Семьонов був чоловіком худорлявим з хворобливим обличчям інтелектуала. Носив він окуляри без оправи, вдягнутий був модно, від нього йшов густий запах дорогої туалетної води. При Берії, напевне, носив пенсне, подумав Леонід, якому його обличчя встигло викликати антипатію. Семьонов попросив скласти детальний звіт про поїздку до Мюнхена і ще раз нагадав, що найвищі посадові особи держави високо визнали його участь у ліквідації професора. Завдання виконано з високим професіоналізмом, і тому для виконання більш важливого завдання вибір знову випав на Леоніда. На цей раз доведеться ліквідувати Зарембу. Найбільш підходящим місцем для цього, на думку керівництва, має бути гараж або під'їзд будинку номер п'ять на Лімпрунштрасе. Зі звітів Леоніда випливало, що під'їзд закривається на звичайний дверний замок, так що відмички йому передадуть.

— Але Заремба майже весь час у супроводі охорони.

— Тільки, очевидно, не поблизу своєї квартири. Ви ж його бачили там з охоронцем усього один раз.

«І то я це придумав», — подумав Леонід.

— Один охоронець не перешкода. Пістолет, який вам передадуть, удосконаленої моделі з двома дулами. З них можна стріляти одночасно або по черзі з кожного окремо. Зустрінете Зарембу одного, то випустіть в нього подвійну дозу, коли ж з охоронцем, вистреліть спочатку у Зарембу, а тоді в охоронця.

— Питання тільки в тому, чи все піде як слід. Не думаю, що ті панове неквапливі зі зброєю. А якщо замах і вдасться, то про яку фікцію природної смерті можна буде тоді говорити? Те, що двоє чоловіків померли від паралічу серця в одну і ту ж мить, звучить аж надто невірогідно.

— Чи хтось повірить у природну смерть Заремби, нас мало цікавить, — спокійно відповів Семьонов. — Немає різниці, від чого він помре, — чи його переїде машина, чи подавиться він риб'ячою кісткою, чи помре від раку легенів чи сухот, — вину за це і так звалять на нас. Ясна річ, що буде краще, якщо зустрінетеся з ним сам на сам. Та, враховуючи ту обставину, що шанси рідко повторюються, а ви довго непоміченим у цьому районі появлятися не зможете, то змушені будете примиритися з можливою появою охоронця. Усунення Заремби має настільки важливе значення, що ніякі міркування до уваги не беруться.

І тут Леонідові пригадалася мама Гедвіг. Згадав, як лікарі зробили все, щоб урятувати їй життя. Навіть тоді, коли вже знали, що стан її безнадійний, нікому не спало на думку покласти йому край, що ніхто не мав права посягнути на це стражденне життя, яке, однак, залишалося життям. А тут пропонують прибрати, наче йшлося про пару зношених ходаків. Чи знав Семьонов з власного досвіду, що означає когось прибрати, чи знав це лише зі звітів? Але що тут скажеш, це офіційний наказ.

Семьонов звелів принести кавказьке шампанське в номер і підняв бокал за успіх справи. Все, як у кітчевому шпигунському фільмі, подумав Леонід. Семьонов був налаштований по-дружньому і усяким способом підкреслював заслуги Леоніда. Як доказ цього він вручив йому перепустку на одну з трибун Червоної площі на першотравневий парад. І тоді почав прощатися. Вся розмова разом з випитим шампанським тривала не більше півгодини. Під кінець він ще раз підкреслено побажав Леонідові: «Хай щастить!»

Першотравневий парад він дивився на Червоній площі. Такого він ще не бачив і тому не хотів пропустити нагоди. Семьонов улаштував йому прекрасне місце на трибуні напроти мавзолею з видом на прикрашену прапорами та гербами кремлівську стіну та на храм Василя Блаженного у всій його варварській красі. Військовослужбовці та міліціонери у бездоганних мундирах та пласких картузах і папахах оточили велику площу по периметру. Через бінокль Леонід споглядав за появою керівників держави на мавзолеї, за широкими золоченими погонами маршалів та нагородами на грудях генералів, які так контрастували з темним одягом цивільних. Парад військових наводнив площу, немов весняна повінь, підрозділами сухопутних військ, флоту та авіації. За одну мить сотні, а потім і тисячі військовослужбовців заполонили всю площу. Він чув їхній карбований крок, бачив грізну спрямованість їхньої зброї, монолітний рух тисяч рук і ніг, зелені та сині уніформи та віддані обличчя, які немов за помахом палички рівнялись на мавзолей під шквал оплесків та захоплені вигуки. Хвиля за хвилею перекочувала через площу. На площу з гуркотом виповзли танки та бронемашини, за ними артилерійські тягачі з гарматами, стволи яких нагадували маленькі фабричні димарі, і ракети таких розмірів, яких ще перед тим не бачив. Повітря наповнилось таким гуркотом, що аж задвигтіла земля. Просто над ними пронеслися з ревом ланки реактивних винищувачів. Рокіт був страшний. Влада демонструвала свою потужну силу.

Потім вийшла молодь, спортсмени з пружною ходою і міцними м'язами, легко виконуючи складні вправи, і дівчата з розпущеним волоссям, у такт виконуючи гімнастичні вправи. А над усім цим здіймалась музика, прапори і гасла, в які вони вірили, заради яких працювали і жили. Замикала колону група, одягнута у національні костюми народів СРСР, вона співала, танцювала, махала руками. Буяння кольорів, гармонії і радості тішили око, а віковічна площа кипіла і бризкала щастям, і здавалось, що кінця-краю цьому тріумфу не буде.

І Леонід раптом ідентифікував себе з цими людьми, які марширували під трибунами, бо в них він побачив блискуче втілення віри і надії своєї юності. Ми були пригноблені і ми повстали, ми були рабами, але ми скинули кайдани. Ми терпіли нужду і холод, але наша сила відродилась у новому поколінні. Ми почали з руїн, і ось чого ми досягли. Розмаяні криваво-червоні прапори внизу під трибунами раптом здалися йому червоним потоком. Як не згадати ті мільйони, що пожертвували для перемоги свою кров? Ми пролили море крові і сліз, але ми свого досягли, зібравши всю волю і силу в один-єдиний кулак. Волю і силу, які взяли гору над усім. Попереду ще довгий шлях і хоч у минулому були допущені помилки, ми підемо вперед. І всі ці незліченні, звернені в один бік погляди випромінюють надію, а рішучість їхня лунає в єдиному тисячократно карбованому кроці. Ми наш, ми новий світ побудуємо! Діти анальфабетів засіли в університетських аудиторіях! Ми піднімаємо цілину і будуємо нові міста. Нас мільйони і за нами майбутнє! Як прикро, що серед нас немає тих, кого я знав по рідній Бусівці часів дитинства. Багато хто загинув, багато хто ув'язнений або засланий, бо ними володіли інші мрії і надії, але колись від крайнього Сходу до крайнього Заходу буде так, як тут на Червоній площі: всі стануть єдиною щасливою родиною, що руку об руку крокує у майбутнє, яке не подарує жоден Бог, але яке ми побудуємо самі.

І тут до нього ніби долинув голос Бориса: «Наше завдання полягає у захисті майбутнього. Нам треба запобігти тому, щоб усі ці сповнені довірою і радістю юнаки і дівчата не мусили, як ми, споглядати море крові і сліз. Нам належить запобігти, щоб майбутнє, якого вони так прагнуть і в яке так вірять і заради якого працюють, не було віддалене божевільними і мерзотниками, які намагаються повернути хід історії назад. Все це вражаюче свято весни було б неможливим, якби не ті солдати і міліціонери там, унизу. І вся ця впевнена демонстрація трудящих мас змінилася б хаосом і панікою, якби не сила, що змушує до порядку. Варто їх залишити без нагляду, як усі ці доброзичливі люди, самі того не відаючи, зіб'ються в нестямний тлум і розчавлять одне одного, як це мало місце на Ходинці під час коронації царя. Інколи доводиться бути жорстоким. Якщо ти Лафонтен чи Метерлінк, то можеш поетично і з почуттям писати про всяких там комах, але якщо тобі доводиться рятувати врожай, то тут уже поливай отрутою.

Раптом Леоніда охопила зневіра. Мова йде не про комах, подумав він. Ідеться про людей. Як же благородно захищати людське життя, а не забирати його! Це просто жах, хоч говорять вони про це мало не медичною термінологією застосувати подвійну дозу...