Замах (Щось краще за смерть)

6

Після тієї безсонної ночі він відчув себе вибитим з сил. Коли голився, зауважив, що очі почервоніли, а кожний рух вдавався важко й повільно, ніби руки і ноги налились оловом. До того ж боліла голова.

— Сьогодні субота, — подумав він. — Якщо він сьогодні знову не прийде, то завтра матиме вихідний. Але коли прийде, то мусиш це зробити. Це наказ, і треба коритися. Ти — солдат, не простий солдат, але це й не проста війна. Це війна під маскою миру... Що той Йосип ще любив казати? «Якщо отримаю це ж саме завдання, то виконаю знову». А він мусив це зробити сокирою, так що аж бризки полетіли. До того ж змушений був ще відчути тепло обм'яклого тіла жертви. В той час як це... це охайний, клінічний метод, роз'яснив чоловік з Москви, діловий, без ознак індивідуальності і безболісний, абсолютно безболісний. Дрібно розпилена синильна кислота враз перериває дихання, додав чоловік з Москви, ця зброя вже не раз довела свою добротність. Отож були й інші, які не вагалися. Навіть такий хлопець Йосип, який почитував Платона у смердючій норі під землею, не завагався. А Леонідові не треба було шарпатися і битися, треба лише натиснути на курок, лише натиснути...Але Йосип мав переконання...

А він хіба ні? Леонід став під душ і пустив воду так, що аж дух заперло, то гарячу, то холодну, від чого зачмихав як підірваний кінь. Все це божевілля, всі ці гризоти треба просто сполоснути, змити як бруд. Та коли вже загорнувся у кошлатий рушник і почав обтиратися, то його знову почало муляти питання: а хіба у нього не було переконань? Хіба не він, чорним по білому, читав зізнання полонених членів УПА, навіть відомих членів Проводу, про скоєні ними злочини, зізнання, в яких вони визнавали свої помилки і вважали, що майбутнє України, мир та щастя країни можуть бути забезпечені лише у складі Радянського Союзу? Чи не він чув по радіо голоси вояків, які розповідали, як вони на чужині карталися від туги за домівкою і таким чином ставали жертвами західних шпигунських служб, які їх, як таємних агентів, заколотників або саботажників, засилали окільними шляхами або скидали з парашутів? І звичайно ж, державна служба безпеки — служба, до якої тепер належав і Леонід, — швидко їх схопила. І тепер вони розповідали, як прозріли, як їх ошукали і обманним шляхом примусили працювати на західних імперіалістів проти миру, соціалізму і справжніх інтересів власного народу.

— Ідеологічна обробка, — відповіли б на це у Вузівці, знизивши плечима. Вони навіть і не знали, що це таке, проте їм достатньо було одного поняття... Леонідові не треба було пояснювати, в якому становищі опинилися ці люди, це було і так зрозуміло. Та хто їх до цього довів? Чому Дмитро мусив так безглуздо загинути, чому Йосип мусив загубити свої мрії, своє здоров'я і, нарешті, свою волю? Ах, і Йосипа теж, напевне, вже немає в живих.

А чому він, Леонід, не міг довчитися? Чому для нього немає вороття? Бо вороття йому таки вже не було, хоч декілька років пізніше, перш ніж поїхати до Німеччини, він змушений був помиритися з батьками. Якщо він з ними помириться, то вони набули б вагомішого значення як гарантія від можливої зради. Вони все продумали. Проте вони не зовсім помирилися, хоч прийняли його, вислухали і пригостили. Катерина вийшла заміж і пішла до чоловіка, Мар'яна, його найулюбленіша сестра, весела, щира Мар'яна стала тихою і замкнутою, а батько швидко зістарівся. Тільки з мамою він ще міг про щось говорити, спробував їй пояснити чому...Він просив її все зрозуміти, і врешті-решт вона погодилася, сказала, що все розуміє, проте з таким виразом на обличчі, в якому боролися любов і обурення. Вона сказала це тоном, з яким він погоджувався з Полікарпом. Звісно, вона казала неправду. Те, що він скоїв, було їй огидним, хоч це був її син. А знала вона далеко не все. Він сказав, що працює на одному підприємстві в Києві... Ні, вороття вже не було. Приїхати до Бузівки він міг, його життю не загрожувала небезпека, проте в цьому він не вбачав жодного сенсу. Вони не забудуть йому це до самої смерті. Вони не розуміли, що він і зараз їхня єдина життєва гарантія, а якби навіть і знали, то напевне відмовились. Вони вирвали його зі своїх сердець, він утратив їхню прихильність, немов скоїв найстрашніше, що тільки може накоїти людина.

Що ж він такого наробив? Хто ж були тоді ті, хто навіював їм ці химерні ілюзії, прищеплював ці забобони? Такі людці, як той професор, які за своїми безпечними письмовими столами пропагували химери. Але в якій мірі був професор винен? Чи ж би він, так само як Дмитро і Йосип, його батько і Мар'яна, робив це без злого наміру і відверто вірив у те, що говорив і писав? Виявилося, що він зовсім не формаліст, виявилося, що багато націоналістів вважали його навіть поміркованим. Але що це змінювало? Це безпосередній наказ Москви, відданий найвищою інстанцією, сказав Борис. Там знали, чому професор повинен умерти, там знали всі нюанси, тільки там вони могли собі скласти думку і взяти на себе відповідальність за таке рішення. Йшла війна під виглядом миру, а на війні треба було робити найжахливіші речі, якщо не хочеш програти. На війні мета виправдовує засоби і накази треба було виконувати наосліп. Наосліп, так він вирішив для себе. Якщо хтось біля гармати або на бомбардувальнику почне в деталях уявляти собі те, що робить, що скоює, то просто збожеволіє. Тому і він цього не робив, йому треба було просто спустити курок, і більше ні про що він не хотів думати. Робити те, що тобі кажуть. Цього від нього і вимагали. Лише націлитись, спустити курок, і більше нічого.

Він поїв унизу в їдальні. З'їв декілька булочок, випив склянку соку і чашку кави. Тоді повернувся до себе в кімнату і прийняв таблетку.

Можливо, професор не прийде. Була субота, і шанс, що він не прийде, був великий. А завтра неділя, роботи не буде. Наказ гласив: у будинку на Штігльмайєрплац, і його він дотримає. Він не пішов до Німфенбурга, де мешкав професор, хоч шанси там були в тисячкрат кращі. Він тримався свого завдання, а що торкається його, то професор міг би взагалі не приходити. Залишилось ще сім таблеток, ще сім днів, і тоді він мусить повертатись. Вночі він не спав і почував себе погано. Він попрямував через Дахауерштрасе до площі. Стояла сонячна осіння погода, але почувався він як сомнамбула, ніби пробирався через ватяний світ. Ось і будинок, а там — трамвайна зупинка. Він став чекати. Була чверть по дев'ятій. Він пройшовся в бік Німфенбургерштрасе, проте повернувся, коли вдалині побачив трамвай. Все повторилось, як учора і позавчора, — кожний трамвай приносив з собою напруження, долю полегшення, і чекання продовжувалось. За якийсь час він захотів пити. Він залюбки зайшов би до пивної і хильнув би кухоль левенбрауського, та ризикувати не мав права, а раптом з'явиться професор. Він отримав завдання і стоятиме на посту. Була за чверть десята. Не треба так сушити собі голову. Може, професор і сьогодні не прийде. Він знову запалив цигарку, і знову показався трамвай. Третім з нього вийшов професор. Його ніби вразила блискавка, він був шокований і разом з тим виникло щось таке, що подіяло на нього заспокійливо. Жереб кинуто, змінити вже нічого не можна, вороття немає. Леонід без роздумів обернувся і попростував до будинку №12. Він зайшов до будинку і, не оглядаючись, вийшов на другий поверх. Він знав, що має приблизно хвилину переваги. Він відгвинтив запобіжник і скрутив тоненькі циліндри газетою. Він почув, як професор став підніматися по сходах і нарешті побачив його самого. Леонід почав спускатися сходами. Лівою рукою взявся за поручні, а в правій тримав ранкову газету. Професор побачив, що хтось спускається йому назустріч, досить неввічливо, бо загороджував мало не всі сходи. Професор змушений був притиснутися до стіни. У той момент, коли вони вже розминалися, Леонід підвів скручену газету і вистрілив у чоловіка, який нічого не підозрював. Він навіть не глянув на нього, а продовжував спускатися сходами. Йому видалося, що професор спіткнувся і похитнувся вперед, але він прискорив ходу і витягнув з лівої кишені штанів хустку, в якій була ампула. Внизу у вестибулі роздушив ампулу і вдихнув протиотруту.

Все відбулося наче вві сні, машинально. Газету він засунув недбало до правої кишені і, тримаючи хустку перед носом, вийшов надвір. Тут він мало не наштовхнувся на щось біле. Він виконав своє завдання наосліп, проте здавалося, що він і вулицями йшов наосліп. Він пішов по Бріннерштрасе і все ще не вірив, що це зробив. Я зробив це, подумав він. Я зробив це насправді! Він ішов далі по Кенінгсплац, Кароліненплац. Коли переходив Оттоштрасе, то через свою неуважність мало не потрапив під авто. Його почало тіпати.

Що ж то було, те біле? Напевне, дамська блуза. Коли переходив Одеонплац, то побачив, як світить сонце, а люди були вдягнуті майже по-літньому і здавалися веселими. До нього знову повернулася здатність ясно мислити, і він зайшов до Королівського саду. На мості він сперся об поручні і зосередився на воді. Дна не було видно. Тоді дістав з кишені газету і випустив зброю до води. Газету та хустку по черзі викинув до кошиків для сміття. Все було позаду, все. Він сів до трамвая, зробив пересадку і знову під'їхав до Штіґльмайєрплац. Перед входом до будинку він побачив натовп та поліцейське авто. Я зробив це насправді, подумав він знову.

Леонід повернувся до готелю і попросив підготувати рахунок. У своєму номері спалив паспорт на прізвище Фагель і витягнув із-за дзеркала паспорт на прізвище Ґеорґ Геннінґ. Решту таблеток викинув до туалету і спустив їх водою. Попри все його почало огортати якесь почуття радості. Все було позаду, і він вертався до Берліна.

Він склав для Бориса письмові звіти у двох варіантах. У першому висвітлив лише подробиці поїздки. Другий звіт був лаконічний: «В означеному місті я зустрів знану мені особу і поздоровив її. Я певний, що привітання було вдалим». Тоді зателефонував до Гедвіг, що заїде за нею. Він хотів її бачити, водночас хотів сховатися від неї, боячись потрапити їй на очі, неначе їй усе відомо.

— Привіт, хлопчисько! — прощебетала вона весело і поцілувала його. — Як справи? Маєш змучений вигляд.

Він звів плечима.

— Перекладати завжди важко. Мусиш говорити і слухати за двох. Тішуся, що знову тут.

Вона не стала його далі розпитувати.

— Любий, не будеш сердитися? Я хотіла ще глянути на чеський павільйон. Вони отримали нові платівки, якщо не піти зараз, то зможу вибратися щойно наступного тижня. До того часу все розберуть.

— Певно, моя дівчинко. Підемо зараз.

Вони сіли на електричку, і Гедвіг стала розповідати про клопоти, які мала з однією клієнткою.

— Справжня тобі купчиха.

І він одразу собі уявив — гладку, шикарно вдягнуту, обвішану золотом і дорогоцінностями дамочку середніх літ, яких щодня можна було побачити в кафетерії Кранцлера, де вони жадібно проковтували гори солодощів, немов самі хотіли перетворитися на дорогу цукерку. Ця дамочка напевне хотіла дошкулити Гедвіг. Проте у Гедвіг — берліночки з добре підвішеним язиком, такі номери не проходять. Веселим тоном вона розповідала про те, як відчикрижила цю тіточку, акуратно і мило.

— Я думала, що її грець ухопить...Але ти навіть не слухаєш мене!

— Та ні, — поспішно відповів він. — Але мене не цікавлять товсті мадами з фарбованим волоссям. Які в тебе чудовий парфюм! Дозволь понюхати?

Він нахилився до неї, немов справді збирався обнюхати її шию, проте вона відштовхнула його.

— Ще чого! — відрізала вона.

Якщо не буде уважним, то вона зауважить, що сталося щось серйозне. Вони висіли на станції Фрідріхштрасе і пішли до чеського павільйону, який був неподалік. Було жах як багато людей, переважно молоді, здебільшого з Західного Берліна. Чехи торгували тут дуже добрими платівками за низькими цінами, бо розглядали це як свого роду пропаганду. А так як можна було платити східними марками, то для західних берлінців ті ціни взагалі були смішними. І як тільки ставало відомо, що завезли нову партію, натовп зростав.

Польський павільйон уже був зачинений, і він став розглядати виставлені у вітринах стенди народного промислу, передусім різьблені чаші, кухлі і шкатулки. Це була польська різьба, не така, як удома, в Україні, проте в тій чи іншій мірі близька. Тоді вони знову піднялись сходами станції Фрідріхштрасе. Він не любив цю станцію. Вона була на кордоні секторів між Східним і Західним Берліном, тож народна міліція перевіряла поїзди, які йшли на захід, у пошуках можливих утікачів. І вони стали свідками того, як двоє фольксполіцаїв висадили з поїзда чоловіка і жінку. Він відчував нерозсудливу ворожість до цих фольксполіцаїв, надто вони вже скидалися на гітлерівських солдатів, майже ця сама уніформа і ці ж самі манери окупантів. Схоплений чоловік тягнув важку валізу.

— Бідолашні, — жалібно проказала Гедвіг, — але навіщо вони взяли валізу? Цим сам нариваєшся на труднощі. Веди себе нормально — і жодних проблем.

Вона дуже переймалася такими речами.

— Вони мене просто бісять, ці поліцаї!

Хоч Леонід інакше мав думати про такі речі і повинен був засуджувати втечу з республіки, його ця подія теж пригнітила. Він бажав усім утікачам, щоб їх не спіймали. Він бажав усім людям, щоб вони, як і він, жили як хотіли, щоб ніхто їх не чіпав. І тут на мить замислювався: чи ж бо всім? А професорові? Що б відчула Гедвіг, яку зворушили ці двоє, яким, можливо, нічого серйозного і не загрожує, які, можливо, і проскочили б, коли б узялись за справу не так недоладно, що відчула б Гедвіг, якби знала?.. Не можна, щоб вона дізналась, подумав він, ніколи.

Гедвіг мешкала в Альбрехтсгофі, на самому заході Берліна, саме в тій дільниці, яка вже не належала до західного сектора. Вона часто глузувала з цього, так що Леонід не знав, що і думати. Знедавна він почав бувати у неї вдома. Це була робітнича сім'я. Батько Вебер працював майстром на залізниці, а Гедвіг та її молодший брат були єдиними, що ще не покинули батьківський дім.

Він приходив неохоче. Це були привітні, тихі люди, нічого не скажеш. Вони, хоч були і зовсім іншими, нагадували йому своїх батьків. І вони зазнали лиха і горя, довгих років безробіття та злиднів, перш ніж наступило щось, що насправді скидалося на життя і якусь долю радості. Це був сумбурний і інколи тривожний час, але вони принаймні мали роботу і досить їжі для дітей. Та це тривало недовго. Наступила війна зі всіма страхами і нестатками, бомбардуваннями, спочатку забрали батька, а потім і на їхнього найстаршого, йому ще не виповнилося шістнадцять, нап'яли уніформу, і він більше не повернувся. Коли б він загинув, то, можливо, вони з цим уже примирилися б, але вони думали, що він вижив і як військовополонений вивезений на Схід, до Сибіру, вважали вони. Це завдало їм страху і горя на роки. Він уже, напевне, давно був мертвий, а вони все ще перейматися ним, думали, як він, можливо, голодує, мерзне, хворіє або картається тугою за домівкою. Передусім з цим ніколи не могла примиритися мати. Ті, хто забрали дитину на примусові роботи до Воркута або Караганди або бозна, аж на Колиму, ті певно були такі ж осатанілі нелюди, як ті, що нап'яли на дитину уніформу, дали гвинтівку чи фаустпатрон і послали на війну, яка безнадійно була програна.

Леонід це розумів. Він вірив, що комунізм покладе край усьому тому, від чого страждало людство: злиденності і безробіттю, експлуатації, несправедливості, свавіллю та розпалюванню війни безсовісними мерзотниками, які штовхали молодь на загибель. Комунізм будував світ, в якому таким, як Вебер і Свобода, мало бути забезпечене добре життя, спокійне, без страху, чесне і вільне. Але для них воно вже запізно, і ніщо не потамує їхнього болю. Так, як його батьки ніколи не позбудуться мрії про самостійну Україну і всіх тих, хто за неї страждав і за неї загинув, так само батьки Гедвіг ніколи не забудуть свого Карлі і те, що йому заподіяли. Через стільки років вони вже не надіялись на його повернення, вже повірили, що його немає в живих, і говорили про нього дуже рідко. Але вони ненавиділи і росіян, і комунізм, який був для них так само нелюдяним, як нацизм. Це непокоїло Леоніда, хоч він і розумів, що в цьому вони були схожі на його батьків, і суперечити їм сенсу не було. Було ще щось, що нагадало йому про домівку. Вони, як і його батьки, разом стільки пережили, стільки разів були змушені триматися разом, стільки разів шукали і знаходили втіху вкупі, що життя скувало їх в одне ціле. Слова і жести для цього були вже зайві, відчувалося навіть те тепло, яке вони випромінювали.

Цього вечора подали картопляно-овочеве пюре зі смаженою кров'янкою, проте страва перевищила найкращі меню добрих ресторацій. Леонід, який уже стільки років не мав домівки і весь час їв по рестораціях і мешкав по готелях, сприйняв це як щось благодійне. Він охоче приходив би до них, тільки не як Ганс Фагель, не як утікач зі Сходу, не як фольксдойче з Бидґоша, який він частенько називав Бромбергом. До інших йому не було діла, бо ця легенда не мала жодного слабкого місця. Іншим він безтурботно міг розповідати про родинний дім по вулиці Ягелонських і про всі подробиці, які тільки заманеться. Інколи його це забавляло — створювати образ нової людини і разом з тим бути нею — Гансом Фагелем, німцем з боку батька і поляком з боку матері. Але тут його це гнітило. Вони кликали його Гансом, а це він чув від них неохоче. Вони питали часами про минуле, і він знав про все — про те, де ходив до школи, де працював, що тоді-то і тоді-то трапилося і де перебував у той чи інший час. Бидгош він знав як свою кишеню. Він провів там декілька місяців з єдиним завданням вивчити вигадане життя Ганса Фагеля як своє власне. Про нього він міг розповідати не задумуючись, ніби воно було справжнім, ніби сам у нього вірив.

Але по відношенню до батька і матері Веберів він усвідомлював, що бреше. А якщо колись між Гедвіґ і ним справді щось буде, то вона рано чи пізно частково вивідає правду і дізнається, що він багато прибріхував. Абсурдним було те, що думка ця найбільше починала йому докучати, коли бував у неї вдома, коли розмовляв з її батьками. По відношенню ж до самої Гедвіг Ганс Фагель був не істотним, більшість того, що він їй казав, була правдою, можливо єдиною, яка ще в ньому жила. Проте у цій робітничій квартирі в Альбрехтсгофі він знову почував себе таким, як у перший час служби в державній безпеці, коли їх посилали на чужі села, де вони прикидалися, як то люди кажуть, «справжніми українцями», випрошуючи допомогу та харчі і завойовуючи довір'я, щоб потім обманути. Він не хотів обманути їхню довіру, яку вони так щиро йому виявили, так би він ніколи не вчинив, його гнітило те, що ці добрі люди довіряли йому без усякого сумніву, відчували до нього симпатію, в той час якби вони знали... Тому він і не любив приходити до Гедвіг додому, але не мав права це виявляти. Вона могла подумати, що це через скромний стіл чи тісну квартиру.