Замах (Щось краще за смерть)

7

Вони були одні в кабінеті Бориса, але його шеф говорив формально і урочисто, ніби на відкритих зборах.

— Цим ти зробив значний внесок у справу захисту нашого рідного Радянського Союзу і боротьби за мир у всьому світі. Комітет державної безпеки високо оцінив мужність і уміння, проявлені тобою при виконанні цього завдання. Зрозуміло, що у зв'язку з таємним характером твого завдання твої заслуги не можуть дістати громадське визнання. Проте мені доручено, товаришу Леоніде Свобода, передати тобі щирі вітання комітету і передати тобі в знак високого визнання цей подарунок.

Він потиснув Леонідові руку і вручив пакуночок. Те, що відбувалося, нагадувало шкільне вручення призів, з тією різницею, що вони були самі і всі формальності ставали трошки кумедними.

— Треба відповісти, — подумав Леонід, — але що? Що виконав лише свій обов'язок... все заради батьківщини... соціалізму... миру у всьому світі... Все це чергові лозунги, які бентежать, коли говориш віч-на-віч. Але переді мною все ще це обличчя, Борисе! Мені страшно, але я бачу його, бачу цей страх, відчай в очах, коли він задихається. І це питання, яке вже не спромігся вимовити: навіщо? Я часто думаю про цю жінку, яка в цей суботній ранок ще не знала, що прощається зі своїм чоловіком востаннє, бачила, як він пішов, і думала, що повернеться...

Пакуночок був важкий.

— Камера, — подумав він — треба щось сказати... — Дякую, — вимовив з трудом. — Я... я добре не знаю, що маю казати...

— Відкрий, — щиро відповів Борис, — глянь, чи тобі сподобається.

Леонід розгорнув папір, побачив коробку «Цейс Ієна». Це була справді камера, чудова малоформатна камера, дуже дорога.

— Дякую, — повторив він ще раз. — Щиро дякую.

Вони ще раз потиснули один одному руки, і Борис поплескав його по плечу. А тоді випили горілки.

— Що з тобою? — запитав Борис і уважно глянув на нього.

— Це було дивне завдання, — обережно почав Леонід. — Усунути когось у такий спосіб ... З кожним днем я починав дедалі більше боятися і думав, що заспокоюся, як тільки все буде позаду...

— А тепер? — запитав Борис.

— Стоїть ще поперек горла, — відповів Леонід.

Борис кивнув.

— Розумію, — відповів він і ще раз налив повні чарки. — Проте ти не маєш рації. Остання війна коштувала нашій країні мільйонів жертв. Справжньої кількості ми ніколи не взнаємо, але у всякому випадку це було більше людей, ніж ти і я побачимо у нашому житті. Ніхто не здатний уявити собі, скільки це є. Це було море крові і океан сліз. Ми повинні за всяку ціну зробити все, щоб цей жах не повторився. Тому наші збройні сили повинні залишатися тут і бути настільки сильними, щоб могли розгромити будь-якого агресора, тому ми оточили себе захисним поясом дружніх держав, тому нам негайно потрібна була ядерна зброя, щоб Америка, яка її вже мала, не могла нам нею загрожувати. Проте і це не все, бо наступна війна буде жахливішою за всі попередні, і навіть якщо ми і знищимо всіх наших ворогів, вона стане і нашим кінцем. Тому ми є для того, щоб до цього ніколи не дійшло. Ми мусимо знешкодити наших ворогів, перш ніж вони встигнуть щось зробити. Це справа, яка виконується потаємно і яка ніколи не здобуде заслуженої слави і визнання, але вона є найважливішим, що мужчина може зробити для своєї країни і для всього людства.

— Я це знаю, — відказав Леонід, — і я ніколи не вагався, часто я це робив охоче, зі спортивного інтересу. Слідкував за людьми, які мають звичку спекуватися своїх переслідувачів, фотографував людей, припалюючи сигарету від запальнички, проходив контрольно-пропускні пункти з обтяжуючими матеріалами, не будучи при цьому викритим, зав'язував контакти з особами, які охоронялися агентами противника, не будучи при цьому зауважений — все це забавно, воно дає задоволення, бо це майстерність. Але розминутися з чоловіком на сходах так, що той бездиханно падає, це звичайнісіньке вбивство із-за рогу. Борисе, це вже не забавно, це гидотно.

— Знаю, — сказав Борис і знову наповнив чарки. — Жодна нормальна людина не робить таке охоче і не вважає це забавним. Але це треба було зробити, Леоніде, це було просто необхідно.

— Чи ж справді? — запитав Леонід. Що його раптом надихало? Він ще пошкодує, що розв'язав язик. Це може стати ризикованим, дуже небезпечним, він знав це, проте промовчати не міг. Це треба було сказати, а Борис був єдиним, перед ким він міг виговоритися.

— Чи це насправді було так? Я собі зараз ставлю ось це запитання. Чи був професор, якого багато емігрантів вважали якраз надто поміркованим, справді таким небезпечним, що його треба було прибрати у такий спосіб?

— Спочатку випий, — перебив його Борис, який знову тримав пляшку напоготові.

— Хіба тебе не вчили, що наказ не підлягає обговоренню, його треба виконувати? Навіть якщо ми не вбачаємо жодного сенсу у дорученому завданні, то можемо бути переконані, що такий сенс є, бо це завдання входить у велику гру, до якої маємо відношення і ми, ставкою якої є війна і мир, бути чи не бути мільйонам...

— Я знаю це, — перебив його Леонід і підсунув чарку. — Але...

— Ти знаєш це, — підтвердив Борис. — Ти знаєш також, що є сотні тисяч емігрантів, які вороже настроєні проти Радянського Союзу і які проти нього у змові. І все ж таки нам не наказують їх ліквідувати. По-перше, це просто неможливо. Щоб когось прибрати з дороги, потрібна серйозна підготовка, великі зусилля і ризик. І не лише для тих, хто це завдання має виконати. Невдача чи викриття поставили б наш уряд у незручне становище і спричинили б різноманітні ускладнення. Вже одного цього досить, щоб зрозуміти, що до цього не вдаватимуться необдумано, а лише у крайньому разі. Найвищі інстанції доручають такі завдання, лише керуючися серйозними міркуваннями. Лише коли є поважні причини, а досягнення мети без застосування сили виключене.

Леонід випив чарку, котра ж то вже була за рахунком? Він уже пошкодував, що так повівся, що розпочав цю розмову. Одні і ті ж аргументи, він давно їх знав. Однак він хотів їх почути знову, наче вони могли йому допомогти.

Задзвонив телефон, Борис узяв слухавку.

— Слухаю, — проказав він і став слухати. — Я ж казав тобі, щоб мене не турбували!

Він запалив нову сигарету і дав Леонідові жестом зрозуміти, щоб той пригощався.

— Ні, — продовжив він нетерпеливо. — Мене для нього немає. Так?...Так що з цього? Це його справа...Мене це не цікавить. Скажи йому, що я хочу бачити результати... Даю йому ще тиждень, не більше...

Борис мав огидну звичку гавкати на людей, говорити до них у холодній, твердій паскудній манері. Леонід глянув на його важку монгольську голову, голову татарина. Він нагадував Леонідові баскака, монгольського представника хана, перед яким усі схиляли голову і якого боялися, знаючи, що він володар життя і смерті. Але для Леоніда він знайшов час, наливав йому горілки і розмовляв з ним, як зі старим другом. І щось у цьому було таке, що його тішило, запевняло, що він привілейований, що його вирізняють з-поміж решти. Щойно він поклав слухавку і глянув на Леоніда, як той усміхнувся. Це не той чоловік, яким дорожити, проте краще мати його за друга, аніж за ворога. І він був сильний. Він не знав, що таке сумнів. Він знову наповнив чарки.

— Це не ті, яких засилають до нас суходолом або повітрям, — розпочав він. — Це ті, яких обманули і нацькували на нас професори, газетні писаки й екзильні політикани. Починають грати на їхній ностальгії та відчаї, розпалюють їхнє незадоволення, використовують комплекси, і таємним службам наших ворогів залишається лише черпати з відстійника безнадійності і страждання. Там вони завжди знаходитимуть слухняних виконавців. Але навіть і це, хоч яким страшним це було, не є найстрашнішим.

Він перервався, щоб відкрити нову пляшку.

— Я знаю, — глухим голосом порушив мовчанку Леонід. — Я бовдур.

У цю мить йому стало соромно за свою слабкість і сумнів. Йосип і Дмитро не завагались би ні на мить, а він, перебуваючи на службі соціалізму, на службі людству та справі боротьби за мир у всьому світі, виявив нерішучість і малодушність.

Борис ніби читав його думки.

— Ти не бовдур, — утішив він його і наповнив чарки.

— Нічого ганебного в тому, що ти вважаєш убивство людини жахливим. Наші вороги з цим таких клопотів не мали, саме тому вони наші вороги.

— Саме так! — подумав Леонід, і йому здалося, що слова Бориса раптом його заспокоїли. Йосип бив сокирою, він душив жінку, яка була ні при чому. Він називав себе християнином, а у ранці носив «Ідеї» Платона, що вночі його мучили жахи від скоєного.

— Так, я бовдур, — уже впевнено сказав він. — Проте з цим покінчено!

Ні, більше Борис його не ганьбитиме.

— Ти вчишся, — відповів Борис. — Ми всі вчимося. Але я ще не назвав головного. Причину, чому професор повинен був умерти. Кожний емігрантський лідер перебільшує число своїх прибічників. Це потрібно йому особисто. Якщо він реально здаватиме собі справу з того, для якої купки ідіотів він пише, — для якогось подагричного старого пана, чиї діти вже нічого знати не хочуть про ці нісенітниці, для якогось зарозумілого напівінтелектуала з багатою уявою на голодний живіт, для темного шевця, який ухопив шилом патоки, для зів'ялої вчительки музики, яка вміє лише зітхати і запалювати лампадочки перед іконами, — то його рука не піднялася б писати, що він пише. Він вводить себе в оману, гадаючи, що слова його потрапляють у благодатний грунт і на ньому вродять рясні плоди, бо інакше вже давно би відкрутив газовий кран.

Низько прогуркотів літак, який піднявся з Шенефельду. Щось владне було у цьому гуркоті, щось від всесильності Бориса, щось від сили і рішучості їхньої служби зі всіма її прийомами і можливостями. Вона встановлює свій порядок, і будь-який опір їй марний.

— Йому доводиться морочити голову своїй мізерній купці прибічників, — продовжив Борис, — бо вони інакше втратять мужність і покинуть його. Він мусить залишатися для них лідером, який більше знає, бачить далі, ніж вони, який має свої джерела інформації і таємні зв'язки і може запевняти, що надія живе, що ось-ось настане день, коли їхні мрії здійсняться. І він мусить грати у цю гру, щоб порадувати своїх грошодавців та політичних босів. У гризні за доступ до корита доларів та марок він не може собі дозволити сказати правду — я нічого собою не являю, я пишу свої облудні романи у темній халабуді для купки інших фантазерів і скільки б грошей не вкласти в мій рух, вони щезнуть як у бездонній бочці, бо і мені треба жити, а я не вмію нічого іншого, як мріяти про те, чому немає вороття...

Горілка вдарила Леонідові в голову. В кабінеті, який посизів від сигаретного диму, було настільки тепло, що обидвоє скинули піджаки і порозщебнули краватки і коміри. Час від часу татарська фізіономія поринала в синяву. Їх пов'язувало щось на зразок дружби. Йому здавалося, що Борис йому подобається своєю силою і впевненістю, тією манерою, якою він звільнив його від сумніву і страху. Добре було почути, за що власне професор був засуджений і чому це було виправданим і правильним. Почути, якими нісенітницями годували такі людці, як той професор, своїх західних грошодавців і босів, — буцімто весь Радянський Союз на грані розвалу, і ситуація некерована, а на них чекають з хлібом-сіллю, іконами і дзвонами.

— Так, так, посміхайся, — сказав на це Борис, — це кумедно. Але коли Гітлер мріяв про світове панування, то теж чув такі оповідання від емігрантів, від колишнього гетьмана, від колишнього міністра, чи від білого генерала, або князя, і йому здавалося, що варто лише розвалити вхідні двері, як уся будівля завалиться. Це була фатальна помилка, не лише для нього і його посіпак, але й для мільйонів, які змушені були загинути. Це саме загрожує і зараз. У той час як ми простягаємо руку і шукаємо шляхи компромісного, мирного співіснування, емігранти намагаються своїм цькуванням зірвати будь-який шанс взаємопорозуміння, бо на цьому їхня гра закінчилась би. Вони запевняють, що ніякі порівняння не можливі, і намагаються нав'язати нашим супротивникам химерні думки, що мова йтиме про військовий переворот, що по першому сигналу потужний народний рух спаралізує захист нашої радянської батьківщини і примусить уряд до капітуляції. Вони говорять про це, як про мить сліз радості і дзвонів, сяйва свічок перед іконами, хліба-солі для визволителів, начебто не буде перекотів грому по всій землі і смертоносних грибоподібних хмар над щезнувшими містами. Небезпека таких людей, як той професор, не в тому, що їм удасться коли-небудь здійснити свої химерні ідеї, а в тому, що до їхніх облудних промов можуть віднестися серйозно. І як тільки така небезпека почне загрожувати, то таку людину треба будь-що прибрати з дороги.

— Я розумію, — щиро сказав Леонід. — Я радий, що зробив це, і мені соромно за мій сумнів.

— Нісенітниці, — відверто відповів Борис, налив і поплескав його по плечу. — Це цілком нормально. Це реакція на напруження, в якому ти перебував. Таке трапляється з кожним. Думаю, що тобі потрібна відпустка.

Було це щиро сказано, чи алкоголь зробив його необережним? Він знизав плечима й імпульсивно сказав:

— Я і так уже у відпустці. Я подумую, чи не пора мені одружитися.

— Це можливо, — погодився Борис і випив до дна. Ніщо не зраджувало, чи він зацікавився цим, чи ні. Леонід не знав, чи слід йому продовжувати, — без тієї атмосфери довіри і горілки, яка розв'язала язик, він ніколи б не ризикнув про це заговорити.

— Як на це подивляться, — наважився він, — коли я одружуся з німкенею, мені це дозволять?

— Можливо, що так, — байдуже відповів Борис. — Все залежить...

— Від чого?

— Від того, хто тобі впав у вічі.

Прозвучало це якось неправдоподібно. Треба бути обережним, подумав Леонід, я вже випив занадто.

— Я ще нікого не вибрав, — відповів він. — Принаймні не спеціально. Але коли я кудись іду або зустрічаюсь з якоюсь дівчиною, то це завжди німецькі дівчата. Адже це логічно, чи не так?

— Гм... — лише пробурмотів Борис і знову налив.

— Ці шури-мури мені набридли. Набридли мені ці готельні номери, пансіони та ресторани. Сидиш завжди на чужому стільці, за чужим столом і розмовляєш з чужими людьми, коли говориш з кимось взагалі, а не сам з собою. Отож, якщо сьогодні-завтра зустріну якусь дівчину, яка мені сподобається і видасться вартою довіри, членом партії чи спілки молоді чи принаймні прогресивною, чи можу я розраховувати на таку можливість?

— Ну, давай, не говори так загадково, — по-компанійському підбадьорював його Борис. — Хто ця щаслива?

— Нікого немає, — впирався Леонід. — Наразі. Правда, влітку я зустрів у Ляйпцигу дівчину, яка мені сподобалася, а недавно танцював з однією з Кепеніка, вона мені теж сподобалася.

— А як їх звати? — запитав Борис і вже приготував ручку і блокнот.

— Цю з Ляйпциґа — Гертрудою, Гертруда Фрозер. Мешкає у Ройдніцу на боковій Дрезднерштрасе, точно вже не пригадую...

— Ти не записав її адреси?

— Ні.

— То це не було серйозно?

— А про що я кажу! Я не маю когось серйозно на меті. Проте хочу знати, чи таке можливе.

— А ця, з Кепеніка?

— Ільзе Баумгартен, Парісіусштрасе, 12. Теж таке поверхове знайомство. Насправді ще нікого немає. Я навіть і не починатиму, доки не знатиму, чи в цьому є сенс.

— Я дам на них запит. Тоді знатимеш, що то за птиці. А взагалі, перевагу треба надавати співвітчизницям, а ще краще, як це хтось з нашої рідної служби. Ти знаєш це. І такі є, а то познайомлю тебе з деякими з них. У твоєму становищі обережність ніколи не зайва.

— Знаю. Але я шльондри не хочу. А ті мужеподібні баби, які тут, мені задурно не потрібні.

— Ми маємо і щось краще.

— Ви мене заінтригували, — відповів Леонід.

Дивовижним було те, що він, який щойно перед тим повністю вірив і довіряв Борисові і навіть був засоромився, що на якусь мить мав інші думки, не зважився назвати ім'я Гедвіг.

— Якщо когось підшукаєш, — повільно сказав Борис і подивився йому просто в очі, — то можеш завжди відверто звернутися до мене. Тоді зможу зробити для тебе все, що в моїх силах. Бо утаєння чого-небудь, що і так стане явним, виставить навіть невинні відношення у невигідному світлі. Це може для тебе і цієї особи мати неприємні наслідки.

— Я розумію, — відповів Леонід таким тоном, ніби не почув у голосі Бориса нотки підозри.

— Такої дурості я не вчиню. Але якщо одна з цих двох дівчат виявиться підходящою, то хотів би про це знати. Я...я вдячний вам за цю розмову, а комітету вдячний за подяку. Готовий завжди і за будь-яких обставин виконувати свій обов'язок.

Він говорив те, що думав, але про Гедвіг не згадав би за жодних обставин, бо не хотів її наражати на ризик. Називати її ім'я ще не час. Він хотів зачекати і подивитися, що Борис скаже про тих двох, які його насправді не цікавили. Те, що Борис підозріливий і не зовсім йому довіряє, було для нього чимось само собою зрозумілим, це пояснювалося його професійною приналежністю. Не можна було когось учити обережності, не задаючи собі час від часу запитання, чи той часом сам не використовує проти тебе завчене.