Замах (Щось краще за смерть)

25

Спершу вони категорично були проти, щоб він їхав разом з ними, адже передбачалося, що вони самі привезуть Гедвіг, але Леонід не піддавався і продовжував наполягати на своєму: він уже попередив її по телефону, що приїде! Тож Гедвіг просто їх не зрозуміє, якщо його не буде. Найкоротша дорога від району Карлсгорст, де розмістилися радянські установи, в тому числі і КДБ, до Альбрехтсгофа пролягала через західний сектор, але вони обрали неблизький обхідний шлях. До того ж, виїхали двома машинами, посадивши Леоніда на заднє сидіння двохдверної «шкоди», щоб він часом не надумав вискочити на ходу. Якби могли, то, напевне, надягнули б ще й наручники. Було ясно, що вони не виключають можливості того, що Гедвіг устигла попередити американців чи німців і що ті намагатимуться захопити його. Виявилося, що Лисий Карл добре знає вулицю Альбрехтсгоф, проте з обачності вони об'їхали ще цілий квартал. Друга машина зупинилася за рогом, коли вже під'їжджали до будинку Веберів. Леонід побачив, як на мить у вікні з'явилася Гедвіг, щоб подивитися, хто приїхав. Ще не встиг Юрій як слід висісти з машини, як Леонід бігма кинувся до дверей і незграбно обійняв Гедвіг. Якусь хвилину він мовчки розглядав її з голови до п'ят і щось зважував. За ті страшні дні вона змарніла, обличчя поблідло, а очі почервоніли від сліз, проте йому видалося, що стала вона від того привабливішою. Леонід притулив її до себе і почав гладити її волосся. Їм так багато було що сказати одне одному, а поговорити не було як. Якби нікого не було, то вони б так і стояли, але треба було привітати тестя, а Гедвіг подала руку Юрію. Леонід розповів, що ночує в Карлсгорсті і що Гедвіг може поїхати до нього. Вона зрозуміла його з півслова, нічого не сказала і пішла збирати свої речі. Тітка тим часом почала розповідати про смерть його дитини.

— Дитина була немов та зіронька — ясна і світла, і як зіронька згасла — запалення легенів. Рибонька наша ще в морзі і якщо її вчасно видадуть, то панахиду відправлять у суботу, а то, чого доброго, доведеться перенести похорон на наступний тиждень.

Леонід зауважив, що при цих словах Юрій і Лисий Карл переглянулися. Чого б це? — подумав він.

— Де ж Гедвіг поділася? Піду гляну, — сказав він, підводячись з дивана.

На мить видалося, що Юрій вскочить за ним, але, глянувши на занепокоєного Леоніда, враз передумав. Вона лежала на ліжку і плакала, поклавши голову на руки. Дитячого ліжечка вже не було, видно, вже його розібрали. Леонід став біля неї навколішки.

— Дівчинко моя, не плач! Ми знову разом.

Вона обвила його руками і почала цілувати.

— Який жах! — прошепотіла вона.

— Так.

— Не залишай мене більше. Чуєш, ніколи більше!

Леонід промовчав. Правду сказати не наважився: незабаром він її, напевне, змушений буде залишити надовго. Але зараз вони ще разом! І Леонід продовжував її голубити.

— Будь мужньою. Прошу тебе, для мене!

Слова ці вернули її до дійсності.

— Тебе затримали? — прошепотіла вона йому на вухо.

— Офіційно ні, — відказав він. — Усе залишилося по-старому.

Леонід підвівся, відчувши тепер, як щеміли його коліна, і допоміг устати Гедвіг.

— Приведи себе в порядок і поїдемо.

Вона почала протирати обличчя мокрим рушником.

— Я піду вже вниз, а то їм терпець увірветься.

Настрій у всіх був пригноблений. Поява людей із Карлсгорста, той факт, що Леонідові не можна було залишатися тут і що Гедвіг їде з ним, — все це було старому Веберу не до вподоби. Навіть тітонька і молодший брат Петер насторожилися, але щось запитати не наважилися. Коли вже спустилася сходами Гедвіг, тітонька, вагаючись, запитала: «Ви завтра ще приїдете до нас?»

— Ясна річ! — відповів Леонід, не чекаючи на думку Юрія чи Лисого Карла.

Гедвіг усілася разом з Леонідом на задньому сидінні «шкоди» і вже скоро зауважила, що за ними їде ще одна машина. Вона нічого не сказала, лише взяла Леоніда за руку.

У Карлсгорсті їм виділили кімнатку, і нарешті вони були знову разом.

Вона відчула потребу поговорити про дитину, а він, боячись, що це зможе вивести її з душевної рівноваги, декілька разів переводив розмову на іншу тему. Раптом вона зрозуміла, що дитину Леонід ніколи і не знав і що вона для нього означає не те саме, що для неї. І вона, неначе відчуваючи себе зобов'язаною перед дитям, намагається таким чином викликати у нього батьківську любов вже перегодя. Тож вона обмежилася загальними фразами про те, що вона дуже любила їхнього синочка, що був він викапаний Леонід, про те, який був потішний, про першу його усмішку. І вона продовжувала розповідати, хоч слова ці нічого не важили, бо дитина вже померла. Нарешті і він зрозумів, що мусить підтримати розмову про дитину, а не про щось інше, а саме про дитину, яку ніколи не знав.

— Я не знав нашого синочка так, як ти, — сказав він ніжно, доторкнувшись до неї рукою. Він притулився до неї в темряві. — Я напевне полюбив би його, вже тому, що це твоя дитина. Я хотів би бачити її на твоїх руках... — і Леонід на мить запнувся, — і сам хотів би потримати на руках. Незважаючи ні на що, розумієш? Якщо чесно, то я боявся дитини. Ти слухаєш мене? Боявся, що вона ускладнить нам життя, боявся за нас обох...

І прошепотів на вухо: «Боявся, бо відчуваю вину!» Далі слів забракло, все було сказано. Гедвіг міцно його обняла і пригорнулася до нього. Тепер вона була для нього опорою, тепер вона хотіла позбавити його почуття самотності.

— Ти не знаєш, чому він помер, а я навіть не знаю, навіщо він народився! Знаю одне...це була наша дитина. Не тільки твоя, але й моя. І не була, але і є.

Я не розуміюся на житті після смерті, але для нас синочок наш не помер. Я ніколи не знав його, але я ніколи його не забуду. Я щось завинив перед ним... не знаю, як це сказати, але думаю, що без нього я ніколи не спокутую свою вину, розумієш мене? Якщо б для цього така нагода трапилася, якщо б не забракло для цього мужності! Я боягуз, Гедвіг!

Слова ці він шепотів їй на вухо, але вона і так усе зрозуміла.

— Милий мій! Іди до мене, — прошепотіла вона раптом, — іди!

Радість і біль захопили їх у свої цупкі обійми.

Вони домовилися, що о дев'ятій за ними заїдуть. Коли Леонід перед тим виглянув через вікно, то побачив біля сусіднього будинку припаркований «вартбурґ» з дипломатичними номерами. Зверху йому не було видно, чи хтось у машині є, але раптом він побачив, як хтось викинув з машини недопалок. Через годину, коли вони поснідали, машина все ще там стояла і від'їхала щойно тоді, коли за ними заїхала «волга». Юрій і Лисий Карл під'їхали на «фольксвагені», і Юрій повідомив, що висновки експертизи про причини смерті ще не готові. Було б краще, якби Леонід як батько сам під'їхав до пологового будинку і все з'ясував. «Волга» у їхньому розпорядженні, а поки справа проясниться, доводиться бути обережним. Тому він і звелів вжити всіх заходів безпеки і просить їх не ризикувати. Зустрітися з Леонідом вони з Юрієм домовилися о четвертій дня в східноберлінському кафе «Будапешт».

Шофер «волги» удавав, що розуміє лише декілька слів по-німецьки, але вони й так розмовляли про речі малозначущі. Коли під'їжджали до Альбрехтсгофу, то недалеко від тітчиного будинку стояв знайомий уже «вартбурґ». Тітка була вдома сама, і вперше за весь той час він міг з Гедвіґ у неї в кімнаті спокійно поговорити про втечу. Здійснити цей замір вони вирішили одразу після похорону, хоч при такій охороні це буде нелегко. Перетнути кордон поблизу від Альбрехтсгофу їм напевне не вдасться, краще переходити його в якомусь іншому секторі. Леонід мав при собі ще паспорт на прізвище Тане Фагель, виданий ще свого часу Борисом, а Гедвіг — паспорт на своє дівоче прізвище. Виявилося, що Бориса вже перевели з Карлсгорста і мало хто знав, як він тут свого часу щедрий був на нові паспорти та посвідчення, приймаючи на віру рапорти про те, що попередні знищено і спалено.

— Тримай тепер паспорт на своє дівоче прізвище постійно при собі, — сказав Леонід. — Нікому його не показуй, пред'являй тільки радянський паспорт. Втікати доведеться в будь-яку мить, тому часу на підготовку не буде!

Пополудні вони відвідали пологовий будинок, щоб поговорити з головним лікарем. Дитина підхопила вірусне запалення легенів, що і стало причиною смерті. Будь-який сумнів у природній кончині виключений. І він, головний лікар, теж не розуміє, чому не видають дозвіл на видачу тіла померлої дитини. Він підняв ще слухавку, намагаючись з'ясувати це питання по телефону. Але якоїсь зрозумілої відповіді так і не отримав. Обстеження проведено, проведений навіть розтин, жодних сумнівів у неприродній смерті бути не може. Стало ясно, що це карлсгорстські товариші зволікають з похороном. Чи є для КДБ якась різниця, коли похоронять дитину: в суботу чи аж у понеділок? Зволікати не в його інтересах, тоді потенційні втікачі пробудуть у Берліні, майже на самому кордоні з Заходом, довше. Можливість утечі до похорону кадебісти виключають, стерегти Гедвіг і Леоніда особливо пильно доведеться потім. А яка різниця, чи в суботу, чи в понеділок? В Берліні вже давно ходили чутки про те, що місто зачинять на замок. Берлінці були занепокоєні, вони боялися, що цю єдину лазівку у «залізній завісі» незабаром теж закриють. Коли найкраще готувати такі сюрпризи? Звичайно, на вихідні, тоді всі установи зачинені і вжити контрзаходів неможливо. Зрозуміло, все це припущення, але до якоїсь міри вони пояснювали, чому затягують з похороном. Чи знають про це Юрій і Лисий Карл?

О четвертій він зустрівся з Юрієм у кафе. Той одразу оповістив йому, що нарешті остаточно встановлена причина смерті дитини: запалення легенів. Леонід сказав, що те саме він почув і в пологовому будинку, і поцікавився мимохіть у Юрія, чи можна розраховувати на те, що видадуть тіло.

— Думаю, що завтра протягом дня.

— То завтра ховати її ще не можна?

— Скоріше всього в понеділок.

Цього було досить, щоб Леонід все зрозумів. Трохи ніяково він додав, що хоче прогулятися з Гедвіг по місту, і запитав, коли машина чекатиме на них біля кафе «Будапешт». Йому захотілося таким чином перевірити, наскільки обмежена їхня свобода переміщення, і спробувати приспати тепер пильність своїх колег. Що за ними стежать, зауважив уже через короткий час. У кафе він залишив Юрія і Гедвіґ самих, щоб піти до туалету. Одразу за ним вирушив якийсь тип у сірому і вже не спускав з нього очей. Звідкись появився ще зелений «фольксваген», якого бачив перед тим. Хоч утікати ще не збирався, зате впевнився, наскільки оперативно організовано нагляд. Самому, зі своїм досвідом, було б неважко позбутися хвоста. Але як бути з Гедвіг? Якщо втікати, то тільки до похорону! Але як переконати Гедвіг?

Коли вони зупинилися перед вітриною магазину, він тихенько сказав Гедвіг:

— Зверни увагу на той «фольксваген», який виїжджає з бокової вулиці. Він нас переслідує. Коли перейдемо вулицю, то побачиш типа в сірому, який піде за нами. Тільки не оглядайся! Поводься спокійно.

— Ну й роботу ми їм завдали, — намагаючись приховати свій страх, сказала Гедвіг, коли вони переходили вулицю. — А як-то буде, коли...

— Після похорону вони будуть ще більш насторожені. Боюся, що тоді ми не матимемо жодного шансу. Більше того, маю таке передчуття, що в суботу вночі кордон узагалі закриють.

— Звідки ти взяв?

— Я не вірю, що вони зволікають з похороном без причин.

— То що нам робити?

— Вони впевнені, що до похорону ми не втечемо.

— Ти хочеш сказати, щоб ми...

— Боюся, що так і зробимо.

— Ти хочеш сказати, що ми навіть не поховаємо нашого хлопчика, нашого Андреаса?

— Якщо зробимо це, то нам доведеться повернутися назад. І більше такої можливості не буде.

— Давай вернемося в кафе, — перебила вона його раптом, — а то мені від того всього погано.