Чужа гра

9

Оленка не могла довго залишатися в Києві. Учора ввечері до Ірини завітав Кіркуєв, про щось переговорили, і Валентин повідомив, що буде їхати через Львів. Дівчина вирішила повертатися додому, незважаючи на те, що Інна погодилася влаштувати її на роботу до Османа. Занудьгувала за Романом…

Повернувшись, спробувала знайти його, але не застала ні вдома, ні на роботі. Де шукати, знала…

На перехресті двох пішохідних вулиць біля «Зустрічі» стояв він сам. Вигнувся дугою, п'яно похитувався, поли плаща підмітали бруківку. Окуляри, що сповзали на кінчик носа, демонстративно поправляв середнім пальцем. Був схожим на вгодованого пацюка. Оленка зупинилася, мов наштовхнулась на стіну. Відійшла убік. Він причесався, тягнучись за гребенем, вказівним і великим пальцем витер слиняві кутики губ і дурнувато посміхнувся. Потім, як несповна розуму, почав танцювати а-ля лезгинку — зустрічав якусь дівчину. П'яно заточуючись, поліз до неї цілуватися. І це — головний редактор газети…

Придивилася до обраниці Романа, — вульгарне, регоче, долонею втирає носа. Вони зайшли в «Музу», Олена — за ними. Шлапак замовив каву, коньяк, їй — шампанське. Манірно надпив, відставивши мізинець, потім зняв окуляри і зосереджено став одягати на вушко чашки. Дівчина дивилася на пана редактора як на заморське диво. Він, надуваючи щоки, розповідав про Анджея, про роботу, про зарплату в тисячу доларів.

Олена смикнулась, щоб підійти до цього блазня і дати по пиці, але, розвернувшись, вийшла геть. Наступного дня була в Києві.

— Ласкаво просимо, — сказала Ірина. — У твоєму житті зміни?

— За минулий день я стала розумнішою на сто років.

— Інна дала Осману добрячих прочуханів за те, що запропонував тобі малу зарплату, наказала підвищити до семисот доларів. Отже, ця мандрівка тобі на користь.

— Віднині ти мене не впізнаєш!

— Що сталося?

На кухні було тепло і затишно. З вулиці, де погода сказилася, це виглядало як домашній рай. Ірина поставила на стіл лікер, канапки, налила гарячого чаю.

— Розповідай, — наказала.

В Олени накипіло в душі, тому тягнути за язика не довелося. І про лезгінку, і про Андрія…

— Чому ти не набила йому пику?! Я б такий скандал влаштувала, він би довіку в ту «Музу» не поткнувся!

— Йому байдуже, що про нього думають, — махнула рукою.

— Я скажу Андрію, щоб провчив Ромасика і щоб він знав, що ти до цього причетна.

— Принаймні, отримаю моральне задоволення, — Оленка ожила, лікер зігрів, світ довкола виглядав принаднішим, наче в ньому оселилися залишені літом сонячні промені.

— Ще таке, — сказала Ірина, — маєш засвоїти правила, за якими повинна жити в Києві, якщо хочеш зробити кар’єру, хоч у межах фірми Османа. Заводь нових друзів серед «золотої молоді» — дискотеки, паті, презентації. І ще… Спробуй за межами цих стін забути українську мову — це мова базарних перекупок. Люди мого кола не сприймають її.

— У столиці України?! Як на це дивиться твій батько?

— Гуторить, як істий московець.

Олені це не подобалося, але…

— І ще одне, — усміхнулася Ірина, — серед моїх друзів турецьке барахло не мають за одяг. Користуйся моїм гардеробом.