Чужа гра

12

Після візиту Кіркуєва Петрушка потягнув коньяк з горла і запалив. Його підприємство — усім як скалка в оці. Автопарк уже сім років не оновлювався, люди працюють за копійки, ще й своїми силами з двох машин складають одну. Транспортом, як власним, користуються і бандити, і можновладці. Через ті кредити встиг втратити майже чверть машин і цілий гараж, — а їм і далі кортить! Ще й податкова як пошесть.

Тепер Анджей зі своїм тестем… Кредит їм треба для Кравченка! Приїжджає до тебе бандитська морда на машині, яка коштує, як п’ять КамАЗів, курить дорогі сигарети… А тут — смалиш без фільтру, їздиш на роздовбаній «волзі», і ще з’ясовується, по понятіям, ти йому «должен».

Коли б знаття, що час так змінить Гуцула і Швеця… Хто їх підтримував, коли треба було організувати людей на мітинги? Хто надавав транспорт? Петрушка! Не за звання та посади, а за покликом серця. Де справедливість?! Батько, коли помирав, розповідав, що у лісі є бандерівський схрон зі зброєю. Знайти б, узяти автомата і піти на прийом до Швеця. Шкода, що у батька почався склероз…

Треба щось робити. Якщо виступити гарантом кредиту, через Два роки в автопарку залишаться тільки автомобільні рами. Кравченку — що? Украв у держави понад сорок мільйонів й «інвестував» в економіку Швейцарії. І як Швець може з ним мати справи?!

Кіркуєв дав на оформлення документів три дні.

Треба щось робити. Давид зателефонував до Максиміва. Через годину зустрілися в кафе. Петро роздратовано зиркав на п’ятьох лобуряк за сусіднім столиком, що різалися в карти і по колу пускали косячок. Підійшов до них і, тицьнувши під носа посвідчення, наказав забиратися.

Петрушка метушливо носив від шинквасу замовлене. Був одягнений у задавнений кримпленовий костюм, туфлі зі стертими каблуками і старомодний галстук. Запобігливо зазирав в очі пикатій барменші, яка його обраховувала.

— Петре, — налив горілку, — маю проблеми.

— Податкова?

— Ага, податкова служба Анджея.

— Скільки вимагають?

— Виступити гарантом кредиту для агрофірми Кравченка.

— Це щось нове, — здивувався, — Анджей подався до комуністів?

— Місяць тому викликав мене Гуцул і просив виступити гарантом. Обіцяв дати пальне за заниженими цінами, пільгові податки і всяке таке…

— А чому їх цікавить цей кредит?

— Збираються робити ремонт.

— Анджей при них став службою безпеки…

— Взагалі не розумію, що відбувається! Нещодавно приходили до мене його бики і наказали підписатися на «Бізнес-інформ», плюс давати в газету рекламу. Редактор на радощах не просихає.

— Викличу цього жевжика і поговорю…

Петрушка налив. Максимів узяв пляшку, подивився на етикетку, понюхав горілку і резюмував:

— Із цеху Анджея. Цілий рік не можемо знайти, де розливає! Все місто торгує його горілкою! Нічого не чув?

— На жаль, ні. А, може, на щастя.

— Шкода. Тож чим можу тобі допомогти?

— Треба відкрутитися від того кредиту!

— Заяву на моє ім'я, опиши все, що сталося, про Гуцула, Кравченка і Кіркуєва. Тоді я зможу допомогти.

— А ви гарантуєте, що мене ніхто не стане чіпати і всяке таке?

— Ні. Ризикни.

— А мої діти, мати? Що з ними буде, якщо мене вб'ють?

— Те, що й з усіма, — зізнався Максимів. — Зараз я не можу тебе захистити. Єдине, на що можна сподіватися, — коли справа піде в провадження, бандити тебе не будуть чіпати. Потім справу передадуть до прокуратури, там розвалять, за рік про тебе забудуть, а справу закриють. Хоча на тебе можуть подати позов за образу честі та гідності.

Петрушка спересердя випив. Максиміву горілка не йшла — говорити такі речі неприємно.

— Гаразд, виступлю гарантом… Але через рік почнуться неприємності — хто би став платити відсотки за цим кредитом? Що я скажу водіям; слюсарям?!

— Збери збори, поясни, що відбувається. Принаймні знімеш із себе відповідальність.

— Якби все було так просто…

— Маю в Києві товариша — юрист, фінансист; Антон Ярославович Лисак. У нього постійно збираються подібні справи. У Києві часом можна достукатися в якісь двері. Поїдь до нього, він повільний, відрами п'є пиво, але упродовж півроку вирішує серйозні справи. Це, поки, єдине, що можу порадити. І дивися на світ веселіше.

— Тішитися нема чим. Я плачу шалені податки, частина з них іде на утримання правоохоронних органів. Мало того, що злочинці жирують, ви відстоюєте їхні, а не мої інтереси! Суди, прокуратура, міліція, УБЕЗ, УБОЗ, СБУ і всяке таке, — для чого стільки, коли порядку немає! Невже не зрозуміло, що економіка держави тримається на таких, як я. Не на Анджеях, не на Гуцулах, а всупереч їм! Якщо перестану платити податки і всяке таке, скрізь керуватимуть Анджеї і переганятимуть гроші у західні банки, хто буде утримувати вас?!

— Економічна криза, — розвів руками Максимів.

— Це криза моралі і совісті.

— Так, я повинен тебе захистити. Але хто мені дасть санкцію на арешт Гуцула, Кіркуєва? Хто дасть дозвіл на допит Кравченка? Відразу з Києва команда: Максиміва гнати з роботи. Тому давай викручуватися.

— Не галасуйте, — гаркнула до них бульката барменша. — Викличу міліцію.

— Міліція на місці, — огризнувся Максимів, — треба викликати, коли наркотики курять, а не коли чоловіки чарку п'ють!

— Ідіть бандитів ловіть, а не пийте по барах! — відгавкнулася.

Наступного дня Петрушка був у Києві. Офіс Антона Ярославовича знаходився неподалік інституту урології. Господар — невисокий огрядний чоловік — зустрів земляка сердечно, запросив до кабінету, уважно вислухав. Той поскаржився на Гуцула і Швеця. Лисак замислився, запалив і призначив зустріч на вечір:

— Поп'ємо пива, поговоримо… Щось вирішимо.

Давид приготувався оплатити вечерю в ресторані; розраховував витратити не менше п'ятдесяти доларів. Коли близько шостої приїхав, біля офісу стояло кілька крутих іномарок. Лисак вийшов на ґанок у супроводі респектабельних чоловіків, відмовляючись: «Не хочу пити, не хочу в сауну! До мене приїхав земляк!»

З’ясувалося, ці чоловіки — банкіри. Антон познайомив їх з Петрушкою і запропонував повечеряти разом. «Маю тільки сто доларів», — розгубився. «У нас теж грошей немає, — сміялися банкіри, — тільки кредитки!»

У казино замовили розкішну вечерю з омарами, осетриною, ікрою. У Петрушки від місцевих цін округлилися очі. Лисак, тим часом, узяв три кухлі пива і чіпси. Чоловіки розповідали плітки з життя парламенту і уряду — хто з ким спить, хто кого чим «нагородив» венеричним. Давид Сергійович, очманілий від побаченого і почутого, збентежено втирав піт з чола.

— І написав заяву на ім’я Голови Верховної Ради, — розповідав директор якогось банку, — «… Прошу пересадити мене у залі засідань на інше місце, оскільки від моєї сусідки щоранку несе алкогольним перегаром та іншими специфічними жіночими запахами!»

Приятелі вибухнули реготом.

— Пересадили? — поцікавився Антон Ярославович.

— Аякже!.. До речі, вчора заходив Смоляр, скаржився, що на нього наїжджав Петько Кірцун.

— А хто це Кірцун? — не міг пригадати один з банкірів.

— Друг Деметраша; олігархи, мать їх… Вимагає в Смоляра кредит на три мільйони доларів під туфтові гарантії.

— А той — що? — поцікавився Лисак.

— А той напустив у штани. Петько каже: не буде кредиту, тут будуть бики Сліпого.

— Та-ак, — розуміюче зітхнув Петрушка.

— А у вас які проблеми? — поцікавилися банкіри.

Коли той розповів про Гуцула та Кравченка, один з банкірів криво усміхнувся і порадив:

— А ви виступіть гарантом і вимагайте своїх десять відсотків, це саме «по понятіям»… Коли кредит не буде погашатися, заплатите адвокату, він доведе, що гроші використали не за призначенням. Так у Києві чинять усі, особливо, коли беруть гроші під державні гарантії.

Давид Сергійович радісно подивився на Антона Ярославовича.

— Не є питань, — сказав той.