Чужа гра

44

Тетяна відмовилася їхати до Києва. Гнівалася на Ігоря, вимагала, щоб покінчив з криміналом і не мав справ з «тими бандюгами». Але Ігор вирішив іти до кінця…

Тепер, сидячи на кухні в Гаркавого, слухав його:

— Придется сворачивать водочное производство. Шарик сам не потянет. Люди Карася отошли и теперь делят добро покойного.

— А твої люди?

— За них взялись менты; теперь в Киеве у нас не более ста человек с твоими и моими недобитками. У Слепого, — больше трех сотен. Шарик может не выдержать и чухнуть в Бенилюкс… И еще информация от Краснова… Паша начал переговоры с Мойшей о мире.

— Падлюка! Це точно?

— У Краснова в связи с этим возникают проблемы.

— Якщо вони помиряться, Паша не буде захищати наших інтересів.

— Да. Теперь и мне хоть из дому не выходи — завалят.

— У тебе грошей кури не клюють, бери жінку, дупу в жменю — та й рви кудись у Касабланку!

— А выборы на следующий год?.. А люди, выбравшие меня?

— Відколи ти почав про них думати?

— Но есть еще партия, куда мы вложили деньги!

— Давай ввечері з Шариком зателефонуємо до Паші, послухаємо, що скаже, а потім вирішимо, як далі жити. Калач вважає, що ми можемо продовжувати легальний випуск горілки.

— И платить Бондарю? После того, что он с нами сделал?

— Треба зібрати всі сили докупи, тоді зможемо протистояти Сліпому. А тривалої війни він не витримає…

— Тогда договаривайся. Ты где остановился?

— У Калача.

— Место надежное?

— Не впевнений…

Ігор вийшов з будинку, сів у машину і наказав: «До Калача».

— Сьогодні стежили за Сліпим, — повідомив Куля. — У нього охоронцями п'ятеро чоловік Кірі — собаки собаками…

— Що Джинджа?

— Поплив, — зареготав Анатолій.

— Не можна було закопати?

— За тиждень риби зжеруть. У Десні такі соми, як крокодили…

— Тепер я довго не зможу їсти рибу, — відказав Ігор.

— Будемо їсти м'ясо, — веселився Анатолій.

Він ні за чим не шкодував, тільки за квітами, які понівечили менти на дачі; на події останніх днів дивився як на веселу пригоду.

Куля після втрати батька в усьому зневірився, зрада Кіркуєва посилила зневіру і останні дні мріяв лише про помсту Сліпому та Цигану.

Микола впав у депресію. Найменше очікував такого повороту долі і не був до цього готовий. Дома залишилася мати, племінниця, брат у в'язниці. Єдиним заробітчанином був він. Як життя поверне далі — невідомо. Втішало, що Князь та Калач були при грошах і найближчим часом планував якусь суму переправити рідним.

Вірними Князю залишилося ще шестеро. Їх треба було годувати, але роботи, яка б перекривала витрати, не було. Горілчаний завод стояв. Одного дня всі вони могли розбігтися по домівках. Втім, більшість розуміла, що Кіря не пробачить їм вірності Князю. Циган не вмів прощати. Тим паче, з Чорнополя надходили повідомлення, що Астаф'єви впали в безпрєдєл, кількох прихильників Князя обдерли до нитки, кількох опустили[18].

Машина виїхала на міст Патона. Князь зателефонував до Шарика:

— Треба зустрітися. Паша збирається миритися з Мойшею.

— Тоді нам — гаплик.

— Якщо зберемо сили в кулак, несподівано вдаримо, — запально вирішив Князь, але раптом у телефонній трубці щось зашипіло, і прорізався голос Сліпого:

— Ну ты, Напалион! Предлагаю уносить из моего города свои задницы, пока целы! Сратеги!

— Сліпий, — закипів Князь, — я тебе все одно дістану, ти відповіси за Анджея!

— Подумай лучше про себя… Альо, Шарик, слышь, мой старый друг, может помиримся? Будем горилку разливать на линиях Гаркавого!

Шарик обматюкав його. Князь роздратовано викинув телефон через вікно. Далі їхав мовчки, зосереджено про щось думаючи.

Під'їхавши до будинку Калача, рвучко вийшов з машини, але щось несвідомо змусило його зробити крок назад, — автоматна черга дзвінко вп'ялася у дверцята машини. Стріляли з переліску. З будинку Калача рішуче вдарило ще два автомати. Друзі, вискочивши з машини, вихопили пістолети, Куля — раритетний скоростріл МГ, і натиснули гашетки. Проте вони опинилися на відкритій місцині під перехресним вогнем. Довкола колючим свинцем чигала смерть. Князь з Кулею, сховавшись за багажником, били по вікнах, у яких, наче в тирі, раз по раз з’являлися ворожі стрільці. Проте у тирі можна спокійно прицілитися, а тут — мішень відстрілювалася. Микола з Анатолієм, залігши за машиною, стріляли у бік лісу, але ворожий автоматник постійно змінював позицію. На якусь мить він замовк, і хлопці перенесли вогонь на будинок. За тріскотнею кулемета не було чути пістолетних пострілів. Ситуація вимагала швидких рішень. Князь отямився і верескнув: «Гранати»! Анатолій з Миколою випірнули з укриття і жбурнули кілька «ефок» у вікна будинку — вибух, уламки скла і штукатурки сипонули на них. Миттєва тиша, а потім звідти чийсь приглушений зойк. Враз, наче бритвою, — автоматна черга з лісу. Ігор, пригнувшись, кинувся в будинок. Куля, поливаючи зі скоростріла кущі, метнувся в перелісок.

У будинку ворожий бойовик скрутився під вікном, трясучись усім тілом і розгублено дивлячись на відірвану руку, що лежала поруч. Князь добив пораненого. Інший, оглушений вибухами, сидів під стіною і тримався за вуха, крізь пальці сочилася кров. Побачивши Князя, перелякано заверещав від страху. Ігор порішив і його.

У великій кімнаті на підлозі — Калач. Його задушили зашморгом. А чоловік завинив Богові душу… Ігор залишився один зі старої команди… Вибіг на вулицю. Поряд з машиною, опустивши голову, стояв Куля. Біля його ніг — Анатолій і Микола. Князь, відкинувши пістолет, безсило заволав до неба, впав на коліна поряд з братом.

— Маємо йти, — сказав Куля. — Зараз приїдуть менти!

— Йди сам, я більше не можу! Я втратив найдорожче.

— Ми помстимося!

Богдан вхопив його як оберемок і потягнув за собою. Князь ледве переставляв ноги… Не знав, для чого Бог залишив його живим, відібравши життя у тих, кого любив. За короткий час став повним сиротою.

Пізньої ночі пішки дісталися на Троєщину; тут Куля винаймав квартиру. Богдан узяв з бару «Руського Князя» і розлив у дві склянки. Мовчки випили. Ігор втомлено закотив очі і сперся на стіну. Глянув на етикетку, невдоволено жбурнув пляшку. Вона, підскакуючи по килимку, вдарилася об стінку, але не розбилася.

— Сусідів розбудиш, — застеріг Куля.

— По хріну. Дай ще випити… Треба зателефонувати до Тетяни, нехай поховає.

— Її, напевне, прослуховують. Завтра з таксофону подзвоню.

Богдан розкоркував наступну пляшку.

— Завтра треба вшиватися, — вирішив Ігор. — Маю гроші на кредитках. Рвонемо в Москву.

— У Львові нам можуть зробити фальшиві ксиви. Але що буде з Гаркавим? З Шариком?

— Льоня не пропаде — депутат. Шарик… Завтра опиниться в Голландії.

— Може, рвонемо в Скоп’є? Там наші, поряд Сербія. Туди пірнув — ніхто не знайде до наступного тисячоліття.

— Там війна…

— Це ще краще.

Враз — телефонний дзвінок. Куля схопив трубку. Почувши голос, несподівано зблід і передав слухавку Ігорю.

— Бухаете? — задоволений голос Сліпого. — Выпей за упокой души своего поцоватого братика. К вам на всех парах мчат менты. Прощай, Князь, скоро с тебя на тюрьме сделают княгиню[19]!

Ігор кинув трубку і до Богдана:

— Робимо ноги! Через дах у сусідній під’їзд, унизу може бути засідка! Люди Сліпого всюди! Беремо зброю і документи!

Встигли вчасно. Спецназ, що працював у режимі «перехоплення», запізнився на десять хвилин. За цей час добігли до Воскресенки і загубилися в дворах. Сіріло. Весняні ранки — пізні та затяжні, порятунок для втікачів.

З таксофону Ігор зателефонував до Шарика, але так і не зміг з ним зв’язатися упродовж наступних днів. Лише з часом дізнався, що Шаров намагався виїхати до Європи, але його затримали на кордоні з фальшивим паспортом[20].

Князь з Кулею, затершись у дачному натовпі, електричкою дісталися Жмеринки, звідти поїздом — до Львова. Через чотири дні були в Македонії.

Похорони Ігоря, Калача та Миколи влаштувала Ірина.

Зателефонувавши зі Скоп’є до Паші, Князь говорив з ним близько півгодини. Друзям не сказав про зміст розмови. Однак настрій у нього пропав.