Чужа гра

10

Кіря повернувся з Угорщини за п’ять днів. Тільки змарнував час. З’ясувалося, Сліпий був у Будапешті проїздом, і далі подався до Голландії. Мабуть, щоб заручитися підтримкою Карася, що останні три роки живе в Амстердамі. Кіркуєв хотів їхати услід, але Андрій заборонив — рано чи пізно Сліпий повернеться.

Валентин зайшов до офісу «Ірини» доповісти Андрієві про результати поїздки і розвідувальні дані, які вдалося зібрати. Там чекали Анджей, Князь, Ангел, Смик і Калач, котрий ніяк не міг виїхати до Києва.

— Як з’їздив? — поцікавився Коваль.

— Будапешт — щось надзвичайне. Після нього наше місто скидається на окупаційну зону.

— Наскільки нам відомо, Сліпий, відвідавши Будапешт, у лірику не впав, — зауважив Андрій.

Валентин запалив цигарку і зиркнув на колег. Ті запитально дивилися на нього.

— Мойша почав чистку серед своїх, — розповів. — Полетіло з десяток голів, застрелено начальника кримінальної поліції, він зняв з посад директорів борделів, розігнав людей Сліпого, почав дружити з албанцями та циганами.

— Чого б це? — здивувався Князь.

— Лякає своїх партнерів, — пояснив Андрій.

— Що зі Сліпим? — поцікавився Ангел. — Його не налякав?

— Ізя створив Сліпого, щоб маніпулювати київськими бандюками, — сказав Андрій. — А Шарика — щоб тримати на короткому мотузку Бондаря. Можете уявити, що буде в Києві, коли не стане угруповання Сліпого, — бандити відберуть території Ізі. Вони раді загнати Мойші в спину сокиру.

— Як мені відомо, дві бригади відійшли від Сліпого до Карася, — повідомив Смик. — Сам Карасюк почав дружити з Шариком і перетягує до себе всі дрібні угруповання.

— Цікаво, — посміхнувся Андрій. — Київські там, наче у Верховній Раді: створюють блоки, «Золоту сімку»[4].

— Може, й нам приєднатися збоку до якось блоку, — зримував Князь. — Бо ж, практично, працюємо на Ізю. А чим закінчиться вся ця шняга, невідомо.

— На Мелона в Празі тиснуть люди Мойші, а там — наші інтереси, — сказав Смик.

— Валіку, — нагадав Андрій, — скільки у тебе назагал людей?

— З Астаф’євими вісімнадцять чоловік піхоти і двадцять биків, більше утримувати не можу, — насторожився Валентин.

Андрій передихнув, ніби розмірковуючи.

— Двадцятьох передай Івану в Прагу, — вирішив.

— Я цих людей виняньчив, зробив з них бійців! — процідив Кіркуєв крізь зуби.

Андрій відхилився на спинку крісла, невдоволено підняв брову і виніс вердикт:

— Людей тобі дав я, і мені вирішувати, що з ними робити. Зараз вони тут зайві. Нехай хлопці зароблять трохи…

— У нас взагалі скоро залишиться не більше десяти боєздатних людей — усі стали діловими, і ти їх з миром відпускаєш у бізнес!

— Я сам даю їм роботу, — спокійно відказав, — і, до речі, вони справно відстьогують в общак, і тим нас годують.

— Одного дня ці «бізнесмени», коли треба буде вийти на розборку, розбіжаться хто куди! — продовжував пінитися Валентин. — Що буде, коли підніметься Качан; у нього вже бригада з п’ятнадцяти чоловік збиває бабки по області, контролюють у Польщі дороги!

— Овва! — здивувався Ангел. — А воно ж сиділо в такій дупі!

— Не робіть дурниць, — продовжив Валентин, — якщо оголимо тили, нас зжеруть! Качан зібрав бригаду з колишніх зеків та нашого криміналітету. Та й ситуація зі Сліпим…

Андрій запитально подивився на Ангела. Той сказав:

— Уяви, що завтра зберемо двісті чоловік і з кийками поїдемо шукати Качана. Часи дикого рекету і розборок минулися, прийшли часи олігархів та кілєрів. Та й оплачувати їхню роботу дорогувато. За рік набігає сорок тисяч.

— Правда, — погодився Князь, — мені вистачає восьми чоловік, та й з ними морока.

— А в Чехії ми маємо стратегічні інтереси, — підсумував Анджей, — тому, Валіку, без образ.

— Не треба було мене запрошувати і обіцяти золоті гори! — заявив Кіркуєв.

— Ти не задоволений своїми бабками? — здивувався Андрій.

— Невдоволений, що ви недовіряєте моєму професіоналізму!

Андрію це набридло:

— Тут вирішую я. І коли щось кажу — все зважено. Чудово, що ти розповів нам про Качана. Але бронепоїзд, що стоїть на запасній колії, нам не потрібен. У тебе залишаються Астаф’єви, що вартують цілої армії; у тебе є п’ятнадцять чоловік. До речі, Паша Московський пропонував потренувати наших людей на полігонах за системою ДРУ[5], та ще й попрацювати в Москві. Тому бери людей і шуруй туди.

— Хочеш мене виперти? — сердито зиркнув на Андрія.

— Що ти сьогодні як баба?! — розізлився Анджей, — Ніхто не збирається тебе випирати!

Валентин, нервово загасивши цигарку, нарешті погодився:

— Тобі вирішувати. Тільки не обіцяю, що одного дня зможу прикрити ваші дупи.

— Не треба удавати з себе удільного князя, — роздратовано сказав Ігор. — Подобається бавитися в солдатиків — винаймай за свої гроші армію і грайте в «Зарніцу», хоч до діареї. Тут дещо інші ігрища. Ми — одна команда…

Кіркуєв, хоч і вкрай роздратований, промовчав.

— О’кей, — неохоче погодився. — Але поки мої будуть у Москві, треба хоч з десять чоловік, щоб заткати дірки в охороні.

— Дамо своїх, — вирішив Ігор.

— Коли збираєшся до Праги? — запитав Валентин у Смика.

— Днів за десять. Маю познайомитися з людьми, подивитися, хто на що здатний…

Іван був родом з Франківщини, колишній боксер. У 1990 році виїхав на роботу до Чехії, де працював на будівництві котеджів, потім створив СП, що постачало в республіку робочу силу з України, освоївся, знав ринок праці. Але одного дня на нього наїхали чеченці, побили, забрали з дому всі гроші і попередили, що віднині щомісяця будуть заїжджати по данину. Наступного разу рекетирів зустріли автоматні черги… Коли доля зіштовхнула їх з Андрієм в гостях у Мелона, Смик уже мав авторитет, проте розвернутися не міг, — за вдачею не був лідером. Коваль запропонував співпрацю.

— Як жити далі, панове бандити? — обвів поглядом компанію Андрій.

— Іти на союз із Шариком, — запропонував Ангел.

— Ти вже керував без мене, — обірвав Коваль. — Не будемо ані заключати союзи, ані воювати. Томагавк війни закопано. Єдиною нашою проблемою залишається Сліпий. Три мільйони доларів маємо з нього витрясти, хоча б і разом з тельбухами.

— Може варто поговорити з Мойшею? — запропонував Князь.

— Якщо йому відомо про махінації Ангела, краще не рипатися.

— А якщо Сліпий поклав ці бабки собі в кишеню? — висловив припущення Кіркуєв. — Знаючи, що ти не звернешся до Ізі…

— Сліпий не втратив інстинкту самозбереження, — зауважив Ангел.

— Отже час розривати стосунки з Мойшею, — підбив підсумок Андрій. — І добре, що наші погляди збігаються.

— Тоді ти з глузду з’їхав, — криво посміхнувся Валентин, — у такий час відпускати моїх людей!

— Відокремлюватися будемо наступного року, — вирішив Андрій. — А поки подивимося, який пасьянс складеться у кримінальній ділюзі Києва. Повернемо наші гроші через Пашу; саме тому, Кіря, маєш поїхати до Москви, скріпити нашу дружбу. Шарика залишимо на закуску.

— О’кей, я поїду, — погодився Валентин, — і візьму Астаф’євих. Хто залишиться за мене?

— Будь-хто, — сказав Андрій. — Хоча б Куля.

— Хай буде по-вашому… Через тиждень можу виїхати.

— А я — до Києва, у нас там багато невирішених справ, — сказав Анджей.