Чужа гра

48

Ірина, повертаючись в Україну, перечитувала рукопис роману Віталія Паньківа, який прихопила з собою в Німеччину. Поряд спала тримісячна донечка, облизуючи уві сні пухлі губенята. Машину вів Князь.

— Трагічна постать, цей Паньків, — мовила Ірина, відклавши рукопис. — Вкотре перечитую рукопис і не можу зрозуміти, чим він мене приваблює.

Князь втомлено дивився вперед. Дощило, сніжило — не погода, а кінець світу. Він з Тетяною прожив у Лейпцигу півроку в одному будинку з Іриною. Роботи в Скоп’є не було, та й особливої потреби працювати — теж. Мелон знову втягнувся в кримінальні справи, з ним — Куля зі Смиком. Тетяна примусила чоловіка відмовитися від усіх злочинних проектів і переїхати до Німеччини.

— Тебе захоплює помста жінки, в якої вбили чоловіка, — посміхнувся Князь. — Але забудь про помсту. Сліпого вже відправили на той світ, не без участі Кіркуєва. І Цигана колись завалять.

— Мене це не втішає. Останніми днями дивлюся на Наталочку, і серце кров'ю обливається, коли думаю, що Андрій не побачив її.

— Знову за рибу гроші. Молода, класна баба, знайдеш надійного, як автомат Калашникова, мужика…

— Мені нікого не треба! Навіть страшно, коли подумаю, що хтось чужий раптом може крикнути на неї!

Князь засумнівався:

— Може, краще не поїдемо в Чорнопіль? Небезпечно.

— Я повинна поставити пам'ятники.

— Земля не розмерзлася.

— Хочу, щоб Наталочка побула на рідній землі, щоб набралася…

— Радіації! Мало Василька — до цього часу не може вичухатися! Краще збери до купи батьківське добро і знайди гроші Андрія.

— Сидячи в Німеччині, цього зробити не зможу.

— Телефонував до Ангела. Хоче з нами поговорити один на один.

— Добре, що цивілізація вигадала мобільники! Хто його підтримує грішми? В'язниця? Чи він і там робить бізнес?

— Ольга!

— Мені нічого не розповідала. Дивна вона людина. Всі вважали її лесбійкою, тепер кохається з Ангелом. А батько у неї — юдофоб!

— Чудеса, — засміявся Князь. — Навіть у тебе вдома живе мент… Тепер виставиш його за двері?

— Нехай живе. Скільки буду в Києві — днів десять?

— Добудь до виборів, віддай свій голос, — посміхнувся. — Взагалі, для поїздки час вдалий, всім не до нас. Навіть Кірі. Кажуть, балотується на мера і його підтримує Швець. Сам Швець іде за партійним списком УПЕВу.

— Хто пнеться до влади?!

— Ті самі люди в ту саму хату. До речі, зупинятися ніде не будемо, тут шерстять виродки з колишньої банди Сліпого і вимагають гроші. Колись ми з Ангелом були змушені заплатити шістсот доларів. А що робити, коли тебе оточило десятеро відморозків з кийками?

— Можна подумати, що ви нічого такого ніколи не робили.

— Та робили, але…

— Але то були ви — вам можна.

— Як завела дружбу з тим ментом, стала правильною? Спробуй краще дізнатися у свого квартиранта, чи при зустрічі накине мені на зап’ястя наручники, чи, може, мою справу зам’яли…

Опинившись у Чорнополі, Ірина зателефонувала до Максиміва і повідомила про свій приїзд. Той розпитав про справи, пообіцяв зв’язатися із Земляком і попросити, щоб узяв Ірину під опіку. Зупинилася в квартирі Андрієвих батьків. Князь вирішив пожити у старих друзів на околиці.

Ірина першого ж дня пішла на могили родичів, поплакала над ними, прибрала — з них ніхто навіть не змів листя. Наталочка мирно лежала в колясці, дихаючи чистим весняним повітрям. Коли мати зазирнула до неї, донечка беззубо посміхнулася і щось замугикала. У Німеччині себе так ніколи не поводила — постійно вимагала уваги.

Втім увечері — дзвінок:

— Ну, шо, коза, пріпьорлася на родіну?..

— З ким я розмовляю?

— Міша Астаф’єв.

— А-а, — пригадала, — носатий виродок?

— Да ти уродіна, сука позорная, карочє, ти торчиш у півлімона баксів?!

— Думаєш, що ти говориш, і з ким?! Які гроші?!

— Андрюха тобі оставив бабки, а це — наші бабки. Ти должна їх віддати. І в етот раз тобі не повезе смитися, як в прошлий! Поняла, дура? І подумай про свою дочь…

— Пішов нахрін! — роздратовано кинула трубку і набрала номер мобільного Максиміва:

— Петре, телефонував Астаф’єв, вимагає півмільйона доларів!

— Не хвилюйся, тебе охороняють. Зараз поговорю з Циганом…

Ірина, поклавши трубку, пересіла на ліжко до доньки. Дитина перебирала ніжками, тягнула до рота іграшки і геть не вередувала. Ірина подумала, що даремно відкрито приїхала в Чорнопіль.

Але за півгодини — телефонний дзвоник, — Кіркуєв. В Ірини злякано тьохнуло серце.

— Чув про твій приїзд, захотів привітатися.

— А з переднім словом виступив Астаф’єв?! І наказав виплатити півмільйона доларів…

— За що?

— Тобі краще знати.

— Нічого не знаю! Ото козли! Обіцяю, що розберуся.

— Хочеться вірити.

— Як у тебе справи?

— Нічого, слава Богу.

— Зустрінемося? Поговоримо…

— Маю багато справ, треба ставити пам’ятники. Та й доньку не маю на кого лишити.

— Я й забув привітати з донькою! Молодець. Якщо виникнуть проблеми — телефонуй. Астаф’євим я морди начищу!

Ірина з полегшенням поклала трубку. Хоч осад від цих розмов залишився.

Наступного дня приїхали свекри. Марина Григорівна взяла Наталочку на руки і не випускала увесь день. Щебетала, пестила, чим здивувала Ірину. Степан Олегович розповнів, ожив. На онуку дивився як на чуже дитя, боявся брати на руки.

Вранці родина пішла на могили. Майстри довго обмірювали поховання, уточнювали — які саме мають бути пам’ятники. Оплату погодили з Іриною. Марина Григорівна завела мову про гроші Андрія.

— Пропадуть, — бідкалася, — це ж майбутнє нашої Наталочки!

Ірина погоджувалася. Але нічого не пояснювала і не обіцяла. Її ображало, що родичі не цікавилися долею Василька. Він несподівано подорослішав і якось сказав їй: «Коли помру, поховай біля батьків, щоб мені не було сумно». Хоч лікарі обіцяли, що поставлять брата на ноги, але… Операція з пересадки кісткового мозку коштувала дорого. Їдучи в Україну, Ірина розраховувала знайти гроші Андрія. У Василька в запасі залишалося не більше року. Якщо зараз не вирішити питання, буде повільно помирати.

Пригадавши це, стенула плечима і наступного дня вирішила їхати до Києва, щоб вирішити столичні справи.

Вранці, перегортаючи місцеві газети, прочитала некролог про смерть Віталія Паньківа — поета, романіста.