Ідеальна незнайомка

Розділ 22

Дзвінок ще не пролунав, а я вже сиділа за своїм столом, легенько стукаючи підбором по підлозі, згадуючи кроки, почуті вранці. І нарешті дійшла до рішення. Дістала довідник із контактами вчителів, знайшла Девіса Кобба.

Потрібно дізнатися, чи це міг бути він. Чи міг він, теоретично, щоранку з’являтися коло мого будинку і щовечора набридати дзвінками?

Я відкрила сторінку з картами й набрала в пошуку його адресу – провулок Блустоун. Результати показали, що між нами більше, ніж десять кілометрів, але можна припустити, що Кобб залишав машину десь поблизу, а далі йшов пішки. Якось нелогічно. Йому б однаково довелося зробити значний гак. Навіщо?

Раптом мені спало на думку перевірити ще й адресу Тео Бертона. Результати пошуку на мапі показали, що він також жив за декілька кілометрів, якщо їхати на авто, але навпростець, здається, було значно ближче. Я перемкнула режим огляду на «Супутник» і побачила, що ми набагато ближче одне від одного, ніж «порахувала» сторінка з картами. Він теж мешкав поблизу озера, але з іншого боку, там, де активно зводилися нові будинки. За декілька кварталів від «Озерної таверни», куди Кайл хотів пройтися від мене пішки. Якщо не їхати дорогами, ми були майже сусідами. І цілком могли б зустрітися в лісі, якщо вийти трохи далі за межі своїх присадибних ділянок.

Я дістала з шухляди під замком його малюнок із озером, уявила, як хлопець тишком присів навпочіпки і спостерігає.

Цікаво, чи бачив Тео ту жінку зі свого заднього вікна? А може, він став свідком тієї сцени, коли ходив на побачення з дівчиною, на зустріч із друзями – що ще роблять на дозвіллі місцеві діти серед ночі? Чи бачив він напад на Бетані Джарвіц, фатальний удар, кров, що пролилася на землю? Чи, можливо, випадково натрапив на те місце й побачив наслідки злочину? Або ж це лише витвір його уяви – просто знав, де її знайшли, і залишив мені малюнок? Може, просто хлопця приваблюють моторошні речі, пов’язані зі смертю?

Поки учні ще не з’явилися, я вирішила зателефонувати Кайлу на мобільний номер.

– Донован, – відповів він.

– Привіт, це Лія. Можеш мені сказати, хто був тим джерелом інформації й нібито бачив Девіса Кобба біля озера разом із Бетані Джарвіц? Хто цей свідок?

Якусь мить Кайл мовчав, а тоді стишив голос.

– Ліє, зараз не можу. – Він відповів надто офіційним, надто холодним тоном. Відчувалося, ніби між нами суттєво збільшилася дистанція.

– Добре, – повільно промовила я, впізнавши стримані нотки в його голосі. – То мені зателефонувати пізніше?

– Ліє, – сказав він із докором, ніби я не хочу його зрозуміти.

Але я справді не розуміла. Різкої зміни в його ставленні, надто після тієї ночі в мотелі – згадуючи, як він тоді вимовляв моє ім’я, як дивився на мене.

– Що?! – відрізала я після затяжної мовчанки.

Щось він не договорював. Щось приховував від мене.

Кайл важко зітхнув.

– Слухай, я до тебе заскочу десь коло четвертої, добре? Будеш удома?

– Так, – відповіла я.

Кайл поклав слухавку, до класу заходили учні, а я почувалася безпорадною та розгубленою.

Четвертої пари уроків у мене не було, тож, якщо чкурнути, я ще встигала дорогою додому заїхати до магазину будівельних матеріалів. Я сподівалася, що колегам байдуже або ж ніхто не помітить. Я усвідомлювала, що вже вичерпала весь кредит довіри та доброї волі Мітча, проте таки вирішила втекти раніше. Замкнула за собою клас і через бічні двері тишком вислизнула зі школи.

Повернулася додому з болторізом і про всяк випадок із новим замком. Глянула на годинник – до появи Кайла залишалося ще пів години. Часу обмаль.

Одразу полізла під ґанок, у темний закуток у глибині, тепер уже без страху, що там на мене хтось чи щось чатує. Навпаки – пропадала з цікавості.

Просунула гострий зуб болторіза в дужку замка й перекусила її, щосили стиснувши довгі ручки. Відчепила зламаний замок і відчинила дверцята – низенькі, збиті з грубої дошки, завбільшки приблизно як вхід до собачої будки чи дитячого будиночка. Я проповзла всередину, майже в суцільну темряву, за винятком кількох смужок запиленого світла в кінці. Виглядало на те, що підвал займав увесь простір під будинком. Я обвела його променем ліхтарика. Угорі під підлогою тягнулися труби, вода, каналізація, вентиляція, утеплювач. Земля була холодна, але накрита цупкою цератою. Пахло вогким ґрунтом та порохнею.

Я посвітила ліхтариком на всі боки, звернула увагу на світло, що просочувалося крізь вентиляційні отвори вздовж задньої стіни будинку, і зрозуміла, що дверцята встановили ще до того, як до будинку прибудували ґанки.

Отже, тут нічого немає. Нічого надзвичайного. Замок, імовірно, вчепили на дверцята власники, щоб ніхто не пхав сюди носа. Щоб не лазили тварини. Час повертатися нагору, відмити бруд з-під нігтів, готуватися до візиту Кайла.

Але коли я розвернулася до виходу, промінь ліхтарика натрапив у кутку на якусь коробку. Світло блиснуло від поверхні старого металізованого скотчу, порізаного в декількох місцях. Я впізнала власний почерк, чорний маркер – збоку на коробці великими охайними літерами було написано: ЕММІ.

Я провела рукою по розтріпаних краях і зацвілих кутиках.

Не забирай нічого з собою, коли їдеш. У цьому вся штука. Так казала Еммі, збираючи речі в нашій квартирі в напівпідвальному приміщенні, коли вирішила полишити штат, країну, мене. Інакше важко рухатися далі. Ти – чистий аркуш. Хто завгодно. Взагалі ніхто.

«А я б так змогла?» – запитувала тоді я себе – тоді, коли здавалося, що життя безнадійно полетіло шкереберть. «Ні», – подумала я. Навіть тоді.

Але цього разу я була сміливіша. Більше схожа на Еммі. І ті слова тепер сприймалися як мелодія.

Ти – чистий аркуш. Хто завгодно. Взагалі ніхто. І я таки поїхала за нею сюди, щоб розпочати з чистого аркуша, прихопивши з собою зовсім трохи речей.

Та коробка за вісім років тричі переїжджала зі мною з квартири на квартиру. Тієї ночі, коли я сказала, що вона досі зі мною, Еммі розреготалася.

Наші язики запліталися. Пляшка горілки спорожніла, і ми пили зі склянок вино. Еммі немов висмикнула ту думку з повітря й озвучила: «Гей, а ти справді зберегла коробку? Ту, що я залишила перед від’їздом?».

Зберегла, ясна річ, зберегла. Буцімто чекала на Еммі всі ті роки. А вона буцімто завжди знала, що я чекатиму.

У Бостоні над холодильником була важкодоступна шафка – туди складали речі, які рідко використовували. Серед іншого там була коробка з моїми старими щоденниками та сімейними фотографіями. А за нею – коробка Еммі. Щоб дістати її, я вилізла на високий барний стілець. Довелося спершу вийняти звідти решту речей.

Побачивши її, Еммі засміялася й поклала на підлогу, зверху на свою куртку, поруч із черевиками. Більше я про коробку не згадувала.

Еммі пішла з нею рано-вранці, поки я сиділа за комп’ютером і думала про те, як залишити своє звичне життя позаду й облаштуватися казна-де, на новому місці, яке обрала Еммі, навмання кинувши дротик у мапу. «Це доля», – сказала вона.

Зверху коробка була закрита, але не запечатана, клапани закладені один під одним. Еммі напевне відкривала її після того, як забрала в мене. Вочевидь, вийняла звідти годинник Джона Гікельмана, відновивши гру. А я знала, що склала тест, ані разу не заглядаючи всередину.

Але тепер вона тут, а Еммі немає. До того ж коробка була надійно захована, за замком, який, мабуть, почепила сама Еммі. Я роз’єднала верхні клапани, неспроможна чекати далі ні хвилини.

Війнуло картоном і холодом.

Зазираючи всередину, я ніби діставала капсулу часу – ми закопували такі в початковій школі для наступних поколінь: тренди тогочасної моди, останні події, заламіновані в цупкій плівці вирізки з газет, фотографія класу в рамці; речі, які ми тоді вважали ознакою нашого часу.

Вміст коробки Еммі: попільничка, яку вона поцупила з якогось ресторану; магніт у формі гачкуватого мису Массачусетса з назвою бару, де вона працювала; величезний хрест на довгому ланцюжку, який вона, мабуть, потягнула з чиєїсь тумбочки; прозора неонова зелена запальничка з надписом «Я Пляж», якою, пам’ятаю, ми колись запалювали свічки, коли зникло світло, і ключ. Ключ золотистого кольору, холодний на дотик, на ланцюжку, сплетеному косичкою з зелених та бузкових пластикових жилок, наче браслети дружби, які ми робили в дитинстві. Дно було встелене тонким шаром папірців, вони поприставали до картону. Минула якась мить, перш ніж я зрозуміла, що це фотографії.

Пульс різко підскочив, шкірою пробіг легкий морозець, я відчувала, що зараз дізнаюся про справжню Еммі. Узяла в руки першу фотографію з трохи пожовклими від часу кутиками. Це був знімок якоїсь білявки з довгим хвилястим волоссям, у штанях кльош із високою талією. Вона комусь усміхалася. Судячи зі вбрання, ровесниця моєї матері. На шиї в неї висів кулон – і, хоча він був надто дрібний на фото, я роздивилася, що він темний, овальної форми. Надто разюча схожість, щоб не впізнати, що це той самий кулон, який носила Еммі. Той, який я знайшла на нашому задньому ґанку.

Вочевидь, це була її мати. Я пропустила, як померла мама, і заради чого? – згадалися слова Еммі.

Наступна фотографія пристала лицьовим боком до картону. Я легенько підважувала кутик, поки він не відстав. Перевернула, присвітила ліхтариком, глянцева поверхня блиснула надто яскраво. Я аж примружилася, поки призвичаїлися очі. Обличчя дівчини, зблизька, на тлі синього неба. Дівчина з каштановим волоссям, очі сяють, усміхається просто в об’єктив камери, просто до мене. На якусь коротку мить я навіть завагалася, чи не в мене, бува, Еммі забрала цю фотографію. Я була в старших класах дуже схожа на цю дівчину, на сімейних фото поруч із Ребекою.

Але не могла згадати. Ні того тла, ні моменту, коли хтось каже: «Усміхайся», ні дещо тонших рис цього обличчя. Я уважніше роздивилася її усмішку, щілинку між зубами, ледь розтулені губи, і врешті згадала – знімок, який мені показувала поліція, але молодша версія.

Я тримала в руках фото Бетані Джарвіц. Багаторічної давності.

Еммі знала її раніше.

І раптом дротик, який вона буцімто кинула на карту, випадкове місце, куди ми перебралися, і те, що ми взагалі тут опинилися, – усе це виявилося не таким уже й випадковим. І вся ця історія, вочевидь, почалася декілька місяців тому, а я навіть не помітила. Нічого навіть не запідозрила. Можливо, вона почалася ще раніше.

Перенесемося на вісім років і три квартири назад, до дівчини, яка сидить на кам’яному парапеті біля оголошень про пошук співмешканців і уважно придивляється до мене.

Зістрибує й підходить ближче.

Ближче.