Ідеальна незнайомка

Розділ 32

Вона приїхала без попередження, як здебільшого щезають, а не з’являються. Сестра. Коли, стоячи перед скляними дверима, я побачила здалеку на дорозі синій автомобіль, то спершу подумала, що це Еммі. Що вона повернулася вибачитися, все мені пояснити й переконатися, що мені нічого не загрожує.

Усі мої сподівання розвіялися, коли авто, наче вагаючись, чи це правильна дорога, нерішуче зупинилося біля мого заїзду. Далі незнайома машина повільно під’їхала до будинку, запаркувавшись за автомобілем Кайла.

Я впізнала Ребеку по тому, як вона відчинила водійські дверцята – знайомим відпрацьованим рухом.

– Це моя сестра, – оголосила я.

Кайл за моєю спиною вилаявся, скривився, дивлячись кудись убік. Тоді накинув сорочку, пригладив рукою волосся. Через вікно чи задні двері не вибігти, адже синя машина стала просто за його автомобілем, і Ребека вже з цікавістю його розглядала.

– Заспокойся, вона лікар, а не репортер, – сказала я.

Проте Кайл, здається, не міг заспокоїтися. Вочевидь, він теж бачив початок кінця, і це була стартова точка.

– Напевно, мама попросила її заїхати. Ми не такі близькі насправді.

– Мені однаково краще піти, – сказав він.

Я бачила, як грузнуть її туфлі в багні на доріжці. Ребека пригладила назад волосся й підвела погляд. Вона не була білявкою від природи, але фарбувалася ще відтоді, як ми були підлітками. Її волосся завжди мало однакову довжину – чітко до плечей, і я подеколи уявляла, як вона щоранку підрізає його ножицями, щоразу, коли волосся хоч на міліметр зазіхне на спину. Пасма завжди гладенькі, завжди охайно закладені за вуха. Вона зупинилася на мить біля сходів і глибоко вдихнула.

Я розсунула вхідні двері й вийшла на ґанок.

Вона скинула валізу на першій сходинці.

– Сюрприз, – сказала вона, стримано всміхнувшись.

– Привіт, – сказала я. Тоді спустилася сходами й підібрала її валізу. – Чому ти не попередила, що приїдеш?

Вона обвела мене поглядом; видавила з себе широку усмішку.

– Що? Розбудила?

Я коротко зиркнула через плече і стишила голос:

– Ні, просто в мене гості.

Вона підвела брови й теж зазирнула за моє плече.

– Так рано в суботу?

У цю мить, як на замовлення, вийшов Кайл, привітавшись із Ребекою помахом руки.

Я його не представила. Сестра перевела погляд на мене. Я прокашлялася.

– Можеш переставити машину?

Вона видала дивний звук, схожий на смішок, але водночас і на презирливе «пхе». Іноді важко знати напевне, що виражають її емоції.

– Без проблем.

Кайл стояв поруч зі мною, поки Ребека переставляла машину. А коли сестра вийшла з авто, він, здавалося, розгубився й не знав, як у її присутності попрощатися й піти.

Врешті нахилився, мовчки тицьнув губами мені в скроню й рушив до своєї машини. Проходячи повз Ребеку, невпевнено сказав їй щось схоже на «Доброго ранку» чи «Гарно провести час», а сестра відповіла йому одним зі своїх неоднозначних рухів: легким кивком голови, люб’язним і зневажливим водночас.

Ми з Ребекою стояли на ґанку, проводжаючи Кайла поглядом.

– Новенький? – запитала вона, коли машина зникла з поля зору.

Я знизала плечима. Вона засміялася.

– Що з ним по-твоєму не так? – ніби захищаючись, запитала я, хоча планувала атакувати.

Ребека була вічно самотньою, невгамовною та цілеспрямованою.

– Та нічого, просто не очікувала, що в тебе є час на таке між тим поліційним розслідуванням та твоєю зниклою співмешканкою.

Вона була старшою сестрою, мудрішою, і завжди давала поради так, ніби давно звикла, що навколо мене от‑от все розвалиться.

– Запросиш усередину? – запитала вона.

– Звісно, – відповіла я. – Шкода, що ти не попередила. – Я б старанно поприбирала, приготувала б для неї кімнату Еммі.

Вона ввійшла за мною, на мить зупинившись біля входу на кухню. Я спробувала уявити, що вона побачила: вбогий інтер’єр, гучно скрипуча підлога під ногами.

– То он які ці чарівні принади сільського життя, – сказала вона.

У Ребеки все було стерильним. Білий лабораторний халат, неопренові рукавички, антибактеріальне мило, яким вона користувалася на вході й виході до кожної палати з пацієнтами. Я зауважила, що в неї білі кінчики пальців, ламкі нігті. І прозорий лак – це, вочевидь, необхідний захист, а не стильний манікюр.

– Тебе мама прислала? – поцікавилася я.

– Хіба я не можу приїхати з власної ініціативи? – Вона коротко всміхнулася й озирнулася навколо.

І все-таки вона з’явилася не без причини.

Уявляю їхню розмову. Мама намовляє Ребеку:

– Ти спілкувалася останнім часом із Лією?

– Вона кинула слухавку, коли ми говорили востаннє.

– Лія не відповідає на дзвінки. Може, тобі варто з’їздити до неї? Спробувати вмовити повернутися? Якщо хтось і здатний її переконати, це ти, Ребеко.

Сестра оглядала кімнату й раптом сказала:

– Що відбувається, Ліє? – І, не дочекавшись моєї відповіді, одразу вирішила копнути глибше й додала. – Що ти тут робиш?

– Ти ніколи не замислювалася, чи справді те, що ми робимо, – це наш єдиний шлях? Чи, може, в нас може бути якесь інше призначення? – запитала я й відчула, що ті слова прозвучали майже як зізнання.

Вона потопталася біля канапи, але натомість вирішила сісти на кухонний стілець.

– Знаєш, тобі пощастило не вчитися в ординатурі. Пощастило не залізти в борги по самі вуха. Тобі пощастило взагалі мати вибір.

Вона й серед студентів-медиків була найуспішнішою. І, на мою думку, аж надто стрункою. Тут, поза стінами її лікарні, за межами міста, було добре помітно, як вона виснажилася. Навколо очей почали з’являтися зморшки.

– Власне, мама каже, що ти руйнуєш собі життя, – сказала вона, сідаючи на краєчок пластикового стільця, – що воно в тебе тріщить уже скрізь. – Ну, ясна річ, тріщини були скрізь, у стінах, між меблями; Еммі крізь ті тріщини і вшилася. – Я теж одного разу довела себе до такого стану, на першому році ординатури. Поки прийдеш до тями й сама це усвідомиш, буде вже пізно. Уже надто пізно. Ти вже на краю.

Ребека промовила це з особливою осудливою ноткою в голосі, ніби йшлося не лише про мене, а й про неї саму. Проте сестрі таки вдалося мене зачепити; мені від неї не втекти. Ребека й гадки не мала, наскільки мала рацію.

– Здається, ти непогано впоралася, – сказала я.

– Ну принаймні стою тут перед тобою, – сказала вона.

Я боялася, що про мої зізнання одразу дізнається мама. Як же бракує зараз Еммі!

– Ребеко. Я не можу повернутися.

Сподівалася, що вона вловить прихований сенс. Еммі б вловила. Прочитає на моєму обличчі. Впізнає, бо ж і сама таке розуміла, бачила в дзеркалі. Я чекала. Ребека дивилася мені в очі. Я хотіла зрозуміти, чи почула вона мене.

Сестра, важко зітхнувши, дістала з холодильника газовану воду. Це була пляшка Еммі.

– Шкода, що ти зі мною не поговорила, – сказала вона.

З чого почати? Як почати? Сестра мала певне уявлення про мене, проте за останні роки сталося чимало такого, чого вона про мене не знає. Я хотіла їй розповісти хоч щось. Адже Ребека такий довгий шлях здолала заради мене.

– Його звуть Кайл, – з усмішкою сказала я, і вона засміялася.

– То як ти з тим Кайлом познайомилася?

– Він детектив, який розслідує зникнення Еммі.

Вона обернулася на місці, вирячивши від здивування очі.

– Ти жартуєш.

– Прошу?

– Ти геть не шануєш кордонів, Ліє. А я гадала, що зможу тут якось допомогти. Боже мій! Це погано закінчиться. Дуже погано.

Такий простий висновок – і заразом такий категоричний. Можна подумати, що, поки я сплю, беззахисна, хто хоче без проблем може підійти впритул і встромити мені ножа між ребра.

– Ти забагато віддаєш, Ліє. І люди охоче тебе використовують, – сказала Ребека, і я почула відлуння маминих слів.

Десь я таке вже чула раніше. Ребека з мамою практичні, непохитні та незалежні, а я, так виглядає, ніколи не стану твердо на ноги.

На їхній погляд, бути готовою віддати себе по шматочку без жодного гарантованого зиску – це страшна помилка. Сенс будь-якої роботи, на їхню думку, – це просувати себе, підійматися вище. Саме так матері вдалося знову стати на ноги, і цей наполегливий підхід вона успішно передала Ребеці. А Ребека не могла його тепер позбутися. Тож я чемно терпіла її критику, нехай кусає, нехай відчуває себе сходинкою вище. Бо, правду кажучи, я б ні за що не помінялася з нею місцями – навіть зараз.

– Добре, – сказала вона, озирнувшись навколо. – Тоді починай.

– Що починати? – запитала я.

– Ну, розказувати мені, що відбувається, щоб я допомогла тобі все залагодити.

Прозвучало наче жарт, поки я не збагнула, що вона говорить цілком серйозно. І цілком серйозно вважає, що все завжди можна виправити.

– Слухай, якщо хочеш залишитися, залишайся. Але так, як ти пропонуєш, не вийде.

– Чому, Ліє?

– Бо зараз ти про моє життя нічого не знаєш!

– Ну то, може, я намагаюся сказати, що хочу знати!

Дивлячись на її запалі щоки, я раптом подумала: а хтось приходить рятувати її, коли вже скрізь тріщить? І чи я б сама на таке наважилася – сісти в літак, винайняти авто і приїхати до неї – спробувати допомогти?

Я глибоко вдихнула. Подивилася на її валізу. І вирішила зосередитися на завданні, яке мені до снаги.

– Ти надовго? – поцікавилася я.

Вона, здається, збагнула, що я простягаю оливкову гілку, і взяла її. Ребека сперлася на стіл.

– Тільки до завтрашнього вечора, – стишивши голос, сказала вона.

– Ребеко, я дуже рада, що ти тут. Справді. Але маю до біса незавершених справ. То, може, просто трохи розслабимося, га?

– Розслабимося, – сказала вона.

– Зателефонуй мамі. Скажи, що ти вже тут. Що все гаразд. Хочеш допомогти? Це була б чудова допомога.

Тим часом я пішла приготувати кімнату Еммі. Власне, я тішилася появі сестри, навіть якщо мені не подобалася причина її візиту. Вона моя старша сестра і не забуває про це. За кризових обставин шукають саме таку, це правда. Вона вміла відчувати наближення небезпеки, вміла відрізнити, що справжнє, а що ні.

Потім я сіла попрацювати за комп’ютером, а Ребека взялася прибирати. Я була не проти; нехай робить, що вважає за потрібне. Якщо гадає, що в такий спосіб може допомогти, – залюбки зроблю їй приємність.

Я працювала за кухонним столом, Ребека ввімкнула собі радіо й час од часу перепитувала: «У смітник чи залишити?», а я відповідала: «У смітник».

Пролунав сигнал нового повідомлення, і я різко випростала спину. Електронний лист від користувача TeachingLeahStevens. Від Тео. Я відкрила повідомлення. Тільки один рядок. Дівчина забуває про чоловіка в машині.

Волосся на потилиці стало дибки. Отже, він не відступає й не ховає голову в пісок. Якась частина мене занепокоїлася – чи я, бува, зайшла не надто далеко, як і з Ароном. А інша частина сподівалася, що зараз на моєму порозі з’явиться Тео, благаючи нікому нічого не казати. Запевняючи: це був жарт. Просто жарт.

Але благати ніхто не з’явився. Навпаки, Тео пішов ва-банк, ніби був переконаний, що в мене немає проти нього жодних доказів. Або ж вважав, що я їх не використаю. Цікаво, чому? Мабуть, тому, що сам мав щось проти мене – я забула про чоловіка в машині. Вочевидь, ідеться про Джеймса Фінлі, тоді не зрозуміло…

– Ліє? – Ребека, втупившись у мене, стояла біля столу.

– Пробач?

Вона тримала в руці газету. Той самий примірник із Бостона, знайшла в шухляді під час прибирання.

– У смітник чи залишити? – запитала вона.

Я заплющила очі.

– Залишити, – відповіла я.

Перед очима знову постали ті дівчата. Низка облич на різних місцях злочинів, усі зливаються в одне. Дівчата з моєї статті, мінливі обличчя. Як близько я була до того, щоб самій стати однією з них.

Ось, що я собі уявляла: Арон опускає моє тіло у ванну. Вигадує легенду: не взяли на роботу після закінчення коледжу. Попросилася до нас, без грошей, спала на нашій розкладній канапі. Їй було соромно зізнатися навіть перед своєю матір’ю. Заливала горе алкоголем. Ми й не підозрювали…

Як близько я була від того? Одна таблетка? Дві? Чи таки накинулася тоді на Арона, зіпсувавши йому бездоганну інсценізацію? А може, несамовито заверещала, могли з’явитися свідки, і він вирішив не ризикувати?

Як близько я була від того, щоб стати фотографією в газеті? Читач лише коротко захитає головою, перш ніж перейти до наступної статті. Історія незнайомої людини, зліплена навколо прихованої правди. Голос, який ніхто не чує.