Ідеальна незнайомка

Розділ 9

Якби я писала статтю про зниклу жінку й розпитувала її співмешканку, я б попросила таке: «Розкажіть щось про неї. Якусь цікаву історію, щоб читачі могли познайомитися з нею ближче».

Тож, коли Кайл на півдорозі до машини раптом передумав, повернувся й попросив мене розповісти більше про Еммі – змалювати детальніше, яка вона, – я була заскочена. І не сказала йому першого, що спадало на думку.

Я хотіла розповісти про випадок із ножем – через два тижні після того, як я перебралася до Еммі в Бостоні, мені зателефонувала Пейдж, сказала, що вони з Ароном зараз поблизу, й попросилася в гості – подивитися на моє нове житло. Як я завмерла посеред вітальні, впустивши з рук телефонну слухавку, і та звисала біля ноги, як мені раптом наче затопило водою голову, і стіни навколо, здавалося, почали віддалятися. Як Еммі дуже спокійно запитала: «Хто це?».

Хотіла розповісти, що Еммі, яка різала яблуко, коли я їх представляла, різко обернулася й мало не встромила ножа Аронові в руку, як його фізіономія скривилася від здивування і спалахнула гнівом. Як вона вдала, що це сталося випадково, але при тім красномовно стиснула губи. Як вона подивилася на нього і процідила: «Ой, я вас не помітила», – і повернулася до свого яблука. Як вона нічого мені не сказала, коли Пейдж дзявкнула, вирячивши на мене круглі очі – мовляв, ти бачила? І як я вдала, що нічого не бачила. Як Еммі навіть не підвела очей, коли Арон крізь зуби повторював: «Не переймайся, нічого страшного», – ніби вона вибачилася, хоча ніхто не вибачався. Як Еммі так і не обернулася до гостей, поки Пейдж не забрала його звідти. Як я любила її в ту хвилину. І як ми ніколи про це не говорили та не згадували.

Я хотіла сказати Кайлові: «Еммі таких, як ти, з’їдає на сніданок». Хотіла, щоб він знав – вона сильна й нікому не дозволить витирати об себе ноги. Вона не безпорадна дівчинка, яка б не помітила загрози.

Але це не та історія. Тут треба було щось таке, що змусило б людей переживати, викликало бажання допомогти, побачити в образі зниклої дівчини своїх близьких і коханих.

Кайл уважно дивився на мене, немов спостерігаючи за всіма тими історіями, що роїлися в моїх думках – історіями про неї, про мене.

Я уявила, що це репортер. Що насправді він каже: «Добре, Ліє, покажи мені її».

І я зупинила свій вибір на нашій першій зустрічі.

– Вона взяла мене до себе, – сказала я. – Я не могла собі дозволити винаймати окрему квартиру, не було куди подітися, і вона мене прихистила.

Це було в понеділок. Уранці того дня раптом виявилося, що мені конче потрібне житло. Це сталося після того, як я не отримала очікуваної роботи й натомість влаштувалася на безоплатне стажування. Після того, як місяць прожила на канапі в Пейдж та Арона. Це було потім.

Я попрямувала до свого колишнього студентського містечка – до обвішаної папірцями з відірваними номерами телефонів дошки оголошень у вестибюлі, повз яку раніше проходила сотню разів. Загублені тварини, вакансії, пошук співмешканців. Навмання відривала номери, напихала папірцями кишені. Від перебору інформації, від надто високих цін закрутилося в голові, мене аж нудило.

Спершу я не дочула.

– Шукаєш житло, питаю? – повторила дівчина поруч.

Вона сиділа на кам’яному парапеті біля ґанку, схрестивши ноги, і жувала рогалик. Дівчина забрала з кутика рота пасмо довгого каштанового волосся, заправила його за вухо й зістрибнула з парапету.

– Привіт. Я Еммі, – представилася вона, простягнувши руку. – Просто запитую, бо он там моє… – І вказала рогаликом на папірець у верхньому правому куті: Короткострокова оренда. 500 дол. / міс. Цокольний поверх. Тільки дівчата.

– Лія, – представилася я, тиснучи їй руку.

Еммі скидалася на студентку. Джинси-бедрівки, куца футболка, густо підведені очі, темно-червона помада.

– Мабуть, «тільки дівчата» було зайве, – сказала вона. – Бо мало не самі збоченці телефонують. – Вона скроїла кумедну змовницьку міну, ніби ми вже спільниці. – Я тут вирішила поспостерігати, зробити невеличкі попередні оглядини. – Вона примружила очі. – І ти, здається, не схожа на збоченця.

Я поспішала на стажування, намагаючись вдавати, що це звичайнісінький день.

Балетки на тонкій підошві, блузка-безрукавка, штани хакі, зібране у вузлик волосся. Але я відчувала, що стою надто зосереджена, надто скута. Сама не своя. У голові якось дивно гуло. Дзвеніло у вухах. Від самого вигляду її рогалика я раптом відчула нудоту.

Я озирнулася на дошку оголошень.

– Не можу собі дозволити, на жаль.

Вона підвела брову і ще раз оцінила мене поглядом.

– Тобі, мабуть, варто шукати десь в іншому районі міста. Що ти думаєш тут знайти дешевше п’ятисот?

Я не знала. Я ще ніколи не була на своїх хлібах. Старанно вчилася в коледжі й отримувала стипендію, вряди-годи знаходила у студентському містечку випадкові підробітки, бо стипендії не вистачало, зайві гроші відкладала на рахунок у банку, витрачаючи їх на одяг і розваги. Проживанням та харчуванням завжди була забезпечена. Я не сумнівалася, що отримаю бажану роботу; я ж була редактором студентської газети, не кажучи вже про солідну характеристику та переконливі відповіді на співбесіді. На новій роботі одразу мали видати першу заохочувальну платню, і я чекала листа-підтвердження, щоби внести завдаток за невеличку квартиру-студію неподалік.

Але мене не взяли на ту роботу. Я не була готова до такої прикрої несподіванки – досі я не зазнавала невдач. Єдина інша вакансія, на яку я проходила співбесіду, передбачала спершу безоплатне стажування.

Коли про це дізналася Пейдж, сидячи зі схрещеними ногами на своєму ліжку, прокоментувала через усю кімнату:

– То погоджуйся.

Пояснювати їй було важко. Сама Пейдж погодилася б без вагань. Вона завжди могла розраховувати на підтримку родини. А я боялася навіть повідомити мамі про свою невдачу – катастрофу для неї; я б почула це в її мовчанці на іншому кінці дроту.

– Не можу собі дозволити, – тремтячим голосом сказала я.

– Можеш пожити в нас, – запропонувала Пейдж.

Вона мала прекрасну роботу одразу після коледжу, а батьки заздалегідь підшукали їй невеличку квартирку, щоб дитина мала де жити, поки впевнено стане на ноги. Пейдж завжди була охоча поділитися своїм щастям.

– Може, варто запитати Арона?

Вона махнула рукою, мовляв, ти його знаєш. А я справді знала. За чотири роки навчання в коледжі ми встигли неабияк зблизитися. Ми з нею жили в одній кімнаті від першого дня, але мало не весь останній рік Пейдж проводила в гуртожитку Арона. Природно, що він перебрався до її квартири після закінчення. І цілком природно, що мені теж запропонували прихисток. Ми ж фактично разом дорослішали.

– Лише на пару місяців, – сказала я.

Після закінчення навчання я переїхала до них. Тримала одяг у комоді під телевізором, розкладала диван пізно ввечері, коли вони зачиняли двері спальні, і складала, коли вранці спрацьовував таймер і вмикалася кавоварка. Мій шампунь стояв у куточку їхньої душової кабіни, бритва – поруч із бритвами Пейдж й Арона. Тонка перегородка між моєю головою та їхнім ліжком. Їхні звуки не давали заснути або будили.

І от тепер прийшло усвідомлення холодної та жорстокої реальності – я далі не могла там залишатися. Що, в біса, я забрала собі в голову, погоджуючись на те безоплатне стажування? Ну хто так чинить? Ну хто ж так легковажно вірить, спираючись лише на власний оптимізм, буцім світ просто в потрібний момент подасть тобі якусь підтримку? Я падала лицем у землю, і Еммі стала свідком цього падіння.

Вона турботливо взяла мене за лікоть.

– Скільки ти можеш собі дозволити?

Я прикинула, скільки грошей залишилося на моєму рахунку. Відняла їжу та проїзну картку, розділила залишок на три місяці. Скривилася. Пошкодувала про торішню мандрівку на весняних канікулах і про те, що залізла в кредит на картці, щоб придбати новий одяг для цієї роботи.

– Можливо, триста п’ятдесят, – прошепотіла я.

Вона наморщила носа.

– Сумніваюся, що ти будеш у захваті від того, що можна знайти за триста п’ятдесят. Послухай, я втрачаю гроші, чекаю, поки з’явиться хтось нормальний, і теж не можу собі дозволити щомісяця переплачувати. Щось – усе ж краще, ніж нічого. Може, прийдеш подивишся. А тоді будемо вирішувати, що можна придумати, якщо сподобається.

– Зараз не виходить. Мушу бігти на роботу.

Еммі схилила голову набік.

– І за неї не платять, – додала я.

– Ніколи не розуміла, який у цьому сенс.

– Щоб отримати оплачувану роботу. Як не дивно.

Вона продиктувала мені адресу, і я пообіцяла, що заїду дорогою додому. Щоправда, з’явившись на робочому місці, я передумала чекати до вечора. Відпросилася з обіду, зателефонувала Еммі, одразу сказала, що мені все підходить, позбирала свої речі й перевезла їх до помешкання Еммі на цокольному поверсі з двома спальнями, перш ніж Пейдж чи Арон повернуться додому. Надіслала Пейдж есемеску, щоб уникнути незручної розмови: Гарні новини! Знайшла квартиру в Олстоні. Через знайому приятельки. Помешкання знову цілком ваше.

Квартира Еммі була напівпідвальним приміщенням – нижче рівня землі. Довгі горизонтальні вікна під стелею, де можна було побачити ноги перехожих. Гладенько пофарбовані стіни зі шлакоблоків. У неї не було телевізора. Ми жили поруч із відчиненою допізна алкогольною крамницею. Іноді серед ночі чули звуки бійки. Втім, як не дивно, я ніколи не почувалася безпечніше, ніж у ті місяці з Еммі.

У тій квартирі було зовсім обмаль речей, я привезла з собою теж скупенькі пожитки.

– Я через кілька місяців поїду, – пояснила вона. – Записалася на місію Корпусу миру, на два роки. Позбуваюся своїх речей. Я ж не зможу взяти їх із собою, розумієш? А дівчина, яка жила тут раніше, у травні завершила навчання. І забрала всі свої речі додому в Каліфорнію.

Раптом спало на думку: «А може, я була для неї просто однією з тих безпритульних кішок? Може, вона тоді поставилася до мене так само, як зараз ставиться до безпритульних тварин?».

Кайл стояв, спершись на кухонну стійку, нічого не записував – просто уважно слухав мою історію. І я за це йому була вдячна.

– Це було давно, – продовжила я. – Але вона завжди мала щедру вдачу. Мені допомогла, потім допомагала іншим у Корпусі миру. Вона цілком безкорислива людина. Знаєте, така, що цінує реальні вчинки, а не порожні балачки.

Вона вирушила на місію Корпусу миру наприкінці вересня. Після стажування я врешті отримала оплачувану посаду й одразу відклала з перших двох зарплат на завдаток за квартиру-студію в трохи менш престижному районі. Перестала відповідати на дзвінки Пейдж. І дивувалася, як легко можна втратити міцну дружбу, що тривала чотири роки, просто не роблячи нічого. Згодом я дізналася, що через три роки вони з Ароном побралися.

– До речі! – вигукнула я, згадавши, що маю для Кайла ще дещо. Відірвала картку-наліпку й записала адресу. – Ось, де ми з нею жили. Влітку, вісім років тому.

Він узяв картку, лагідно торкнувся рукою мого плеча й попрямував до машини. Цікаво, чи одразу на пошуки Еммі? Я почула, як Кайл завів двигун, і раптом збагнула, що він нічого не взяв. Ані зубної щітки, ні одягу. І навіть не попросився оглянути її кімнату.

Та дівчина прихистила, коли мені просто було нікуди піти. Продемонструвала незнайомці приклад великодушності та співчуття.

Дівчина, з якою ми пізно ввечері пили горілку, сидячи у вітальні на підлозі. Їй не бракувало відважності взяти ножа і стриманості, щоб його не застосувати.

Я почекала, поки з поля зору щезнуть вогні фар авто Кайла. І тут у мене з’явився план.

Я склала список усіх місцевих мотелів, готелів, готельчиків та приватних садиб, які здають кімнати зі сніданком. Надворі сутеніло. О цій годині Еммі ніколи не було вдома. Починалася її зміна. Хтось мусив помітити, що вона не з’явилася. Хтось мав її знати. Хтось же мав її замінити, підстрахувати.

Ще з часів репортерської роботи я добре знала, що найдужче хвилюються за якусь людину ті, хто знав і контактував із нею особисто. А краще за мене тут Еммі не знав ніхто.

Я почала з найближчих від дому місць і поступово віддалялася. На жаль, без успіху. Її імені ніхто не знав. Ніхто не знав дівчини, схожої на мій опис: ось такої довжини волосся, струнка, мого зросту. Після низки марних зупинок я натрапила в готелі «Брейк Маунтен» на чоловіка, який тільки-но вийшов на свою першу зміну на новому робочому місці. Він узагалі нічого не знав, і я подумала, що треба буде потім сюди повернутися. Це була найперспективніша зачіпка: можливо, його взяли на місце Еммі – після того, як вона кілька днів не з’являлася. Про всяк випадок я сфотографувала на телефон контактну інформацію.

Коли я вийшла з «Брейк Маунтен», надворі вже зовсім смеркло. Ця темрява була ще однією місцевою штукою, до якої мені ще треба звикнути. У місті настання темряви сприймається радше як час доби, а не реальність. Вона не така всеосяжна і глибока, як тут.

Останній заклад із мого списку стояв трохи осторонь дороги, з автостоянкою, вирубаною просто в лісі. Спершу я вагалася, чи взагалі виходити з машини. Зачіпка в мене вже була, а це місце виглядало дуже підозріло, ще й лампочки перегоріли – і на вивісці, і на ліхтарях навколо стоянки. Утім, я знову нагадала собі, як Еммі прихистила мене в день нашого знайомства і як казала, що працює в мотелі «Остання діра» – а цей заклад цілком відповідав такій назві. Я відчинила речовий ящик і намацала величезний портативний ліхтар, який тримала там для надзвичайних випадків.

Коли я витягала ліхтаря, звідти щось випало, дзенькнувши об підлогу. Я натиснула на кнопку й посвітила перед пасажирським сидінням. Промінь відбився від металевої поверхні, і я навіть мимоволі заплющила на мить очі – надто яскраво блиснула та залізна штука. Тоді простягла руку, щоб підняти ту річ, відчувши холодні на дотик ланки та знайому защіпку, і мало не розсміялася, хоча тішитися насправді не було з чого.

Я знала, що в мене в руці, – годинник Джона Гікельмана, повернувся з того світу. Перебирала в тремтячих пальцях ланки браслета. Стрілки на циферблаті нерухомо завмерлі. Блискуче сріблясте покриття на кутиках стерлося, вивільнивши нижній темний шар. Як довго він тут пролежав? Продовження нашої гри? Чи це щось більше?

Я сиділа в машині в темряві, лише з ліхтарем, і мене дедалі дужче охоплювало незрозуміле тривожне передчуття. Це все непроглядна пітьма надворі, що насувається на тебе з усіх боків, і годинник, який лежав тут, очікуючи, коли я його знайду.

Поліція в мене вдома й на роботі; постраждала жінка біля озера, дуже схожа на мене; слова, яким не надавала значення – легковажно вирішивши, що я тут у безпеці, на самоті, за розсувними скляними дверима й за цілим гірським масивом.

Нехай що це наближалося – воно вже було тут.