Ідеальна незнайомка

Розділ 36

Я стояла коло машини на підземній стоянці, навколо було тихо й темно. Вагалася, чи варто повертатися до будинку, який мені не належав, до міста, де мене ніщо не тримає.

А може, залишити все позаду? Життя, яке тільки-но почала для себе будувати; купку людей; відкрите розслідування.

Ні, я б не змогла. Навіть зараз.

Я не зможу кинути розпочате на півдорозі. Щось таки мене там тримало. І цим я відрізнялася від неї.

Я вирушила додому, їхала крізь ніч, зупинялася лише заправитися та забігти до вбиральні, лише в людних та освітлених місцях. Коли я дісталася межі нашого містечка, займався світанок. Сьогодні я ще могла не виходити на роботу.

Поки я їздила, хтось побував біля будинку. На ґанку стояв горщик із невеличкою квітучою рослиною. Пурпурові пелюстки – щойно розпустилася. Я занесла горщик усередину, дивуючись, як рослина пережила нічні заморозки. Поставила горщик на кухонному столі, гадаючи, хто ж міг його залишити і що хотів цим сказати.

Зателефонувала Кайлу, досі розглядаючи квітку в горщику.

– Лія? – почулося в слухавці, поки я ще не встигла нічого сказати.

– Привіт, я тебе розбудила?

– Де ти була? – запитав він. – Я заїжджав до тебе. Намагався додзвонитися. Вже думав, що ти зібрала речі й поїхала.

Я знову глянула на квітку на столі, гадаючи, чи, бува, не Кайл її тут залишив.

– Я їздила до Бостона, – сказала я.

– Навіщо?

– Хотіла знайти її. З’ясувати, хто Еммі насправді.

– І як? Вдалося?

Я на мить замовкла.

– Я дізналася, що вона водила мене за носа ще тоді. Що я не маю доказів на свій захист.

– Потрібно лише розповісти правду. Все буде добре, якщо ти просто…

– Я вже розповіла правду тоді, Кайле. Розповіла тоді – і вона зруйнувала мені життя.

– Про що ти…

– Кайле! Я не хочу цього робити. У мене є для тебе певна інформація. Зустрінемося біля дому Бетані, гаразд? Ти знаєш, де це?

– Знаю. А ти?

– Так.

Після короткої паузи Кайл додав:

– Певна річ, знаєш.

Він чекав мене на місці, спираючись на капот свого автомобіля, не службового, у джинсах і потріпаній шкірянці.

– Навіщо ми тут? – запитав він.

– Ти ж хочеш закрити справу? Справу Фінлі?

– Ти ж знаєш, що хочу.

Він відштовхнувся від машини, випускаючи з уст клубок пари – холодне ранкове повітря натякало, що вже повертає на зиму.

– Це Бетані, – сказала я.

Я мусила повідомити йому особисто, дивлячись в очі, щоб у цей момент Кайл бачив, що написано на моєму обличчі.

– Що Бетані?

– Це вона вбила Джеймса Фінлі.

Він закліпав очима.

– Звідки ти знаєш?

Тео бачив жінку, яка волочила його тіло. Його посадили в машину Еммі.

Що в мене було для Кайла насправді? Свідок, ненадійний, який міг натомість указати на мене. А жінка, яка за моїми словами була вбивцею, вже мертва.

Натомість я зосередилася на запаху, який запам’ятала в помешканні, та на відчутті, що кухню нещодавно старанно вимили. А також на переказаній мені Тео розмові між Бетані та Еммі.

– Ви обшукували її квартиру? – запитала я.

– Навіщо?

– Ножі? – сказала я. – Кров? Не знаю. Там пахне відбілювачем.

Поліція побувала в неї до того, як в озері знайшли Джеймса Фінлі, ще до того, як дізналися його ім’я. Отже, вони тоді нічого не шукали. Жертв знайшли не в тій послідовності.

Кайл розлючено захитав головою.

– Чому ти про це знаєш?

– Її сусідка впустила мене. Думала, що я родичка. Бетані Джарвіц намагалася захопити моє життя, Кайле. У неї була моя картка соціального страхування. Кредитні картки з моїм іменем. Я її ніколи не бачила, але вона мене знала. Вони обидві залишили тут мене ні з чим.

Я виклала йому всі шматки з’ясованої мною інформації, нехай робить із ними, що тільки зможе. Розповіла, що Еммі приїхала сюди заради Бетані й використовувала мене, щоб допомагати їй. Що їх пов’язує злочин у минулому. Про те, що Еммі, імовірно, скористалася допомогою Джеймса Фінлі – шахрая та грабіжника, який знав, як підробити документи та мав потрібні зв’язки. А потім дівчата були йому зобов’язані, він мав над ними владу. І як він тим скористався? Бетані сказала, що Джеймс Фінлі з’явився в неї, вимагаючи більшого. Що вона мусила це зробити.

Цікаво, чи Еммі їй повірила? Чи так було насправді? А може, вона бачила Бетані наскрізь. Що ж такого дізналася Еммі про Бетані тієї ночі, після стількох років, коли волочила через ліс мертвого Джеймса Фінлі? Може, Еммі нарешті збагнула всю глибину гніву Бетані? На що вона здатна. Чого від неї можна чекати.

– Я знайду там твої відбитки, якщо проводитимемо обшук? – запитав він.

– Так, – відповіла я. – Але не на тому посуді, що лежить у раковині. У день нападу хтось до неї приходив. Там щонайменше два набори використаного начиння. І це була не я.

– Еммі? – запитав він.

Я знизала плечима, на язику крутилося «Меліса». Проте я досі не була певна щодо її ролі. Чи Бетані видавала себе за неї? Чи таки за мене?

– Хтось, хто назвався таким ім’ям.

– Тож ми мусимо повірити тобі на слово. Повірити в якогось привида. Що то була не ти, а хтось інший.

– Мабуть, так.

Я зустрілася з ним поглядом, благаючи, щоб він побачив у мені переконання, що це правда. Що я врешті-решт розповіла йому все, що досі не наважувалася.

Він примружився на вікна позаду мене. Запхнув руки в кишені куртки, підступив ближче й моторошно тихим голосом запитав:

– Хто ж тоді вдарив Бетані? Хто залишив біля озера помирати?

– Хіба це важливо?

Я знала, що важливо, що це мусить бути важливим, але вагалася, чи, бува, вона тепер не перетвориться в їхніх очах із жертви на злочинця? Чи продовжать вони шукати відповіді?

– Так, Ліє, те, що сталося з Бетані Джарвіц, важливо.

Кайл теж мав досвід справ із безіменними лицями, безликими іменами, і теж вірив, що їхні історії важливі.

Я знову подумала про Тео. Про те, що він бачив. Тео казав, що тіло Джеймса Фінлі волочили дві жінки. Що одна з них панікувала. А тоді я подумала про те, що повідомила поліція, про версію, яку вони проробляли. Чому одразу затримали Кобба?

– Чи можна прослухати той телефонний дзвінок? – запитала я. – Коли хтось повідомив поліції про Девіса Кобба?

Він обережно захитав головою.

– Будь ласка, Кайле. Ти не мусиш мені нічого розповідати. Я вже знаю про той дзвінок. Знаю, що він був анонімний.

– Як… – І його голос стишився до ледь чутного белькотіння. – Ти таки випитала це в інспектора Доджа?

Я захитала головою.

– Я не хотіла накликати йому клопотів. Просто намагаюся збагнути, яким чином усе пов’язано. І не гнівайся на нього. Він не сказав мені, звідки телефонували.

– Бідолаха, – сказав Кайл. – Він був сам на себе не схожий, коли повернувся від тебе. Тепер ясно чому.

– А я гадала, що через небіжчика.

– Ми очікуємо такого від новачків. Він не бачив тіла. Це ти його накрутила, довела до такого стану. Малий ще геть не досвідчений. – Кайл зітхнув. – Добре, ось у чому штука. Той запис не допоможе, навіть якби в нас був інший запис для порівняння. Голос… захеканий. Наче вона бігла. Або плакала. Ми не зможемо встановити, чий то був голос.

Плакала?

Я б теж нічого не встановила. З усього, що про неї пам’ятаю, я ніколи не чула, щоб вона плакала. Вона показувала лише ті свої сторони, якими хотіла поділитися.

– Що вона сказала? – запитала я.

Він заплющив очі, ніби читаючи ті слова з голови.

– Вона сказала: я бачила Девіса Кобба біля озера вчора ввечері. Чула, як він сварився з якоюсь жінкою.

– Але зателефонувала не одразу.

– Ні, не одразу. Лише після того, як ми отримали повідомлення від Марти Романо. Уранці наступного дня. Гадаю, вона, мабуть, почула переполох, почала зіставляти факти, збагнувши, що до чого.

Мої пальці нервово засіпалися. Я уявила, що Еммі досі тут і спостерігає за тим, як розгортаються події.

– Звідки? – поцікавилася я. А тоді повторила гучніше. – Звідки телефонували?

Він стиснув губи, довго дивився мені в очі. І нарешті сказав:

– Зі школи.

Я відступила назад, хитаючи головою. Згадуючи той день у конференц-залі адміністрації школи, дивлячись тепер на допит свіжим оком. Запитання, погляди. Причина, чому вони з’явилися в школі, допитували вчителів-жінок. Зовсім не через те, що в телефоні Девіса знайшлися дзвінки до мене. Причина була інша. Телефонний дзвінок із тремтячим жіночим голосом – з мого місця роботи.

– Ви думали, що це я.

Він знизав плечем.

– Вона сказала: «Він переслідував жінок. Гадаю, він її поранив».

Вони хотіли з’ясувати, хто телефонував.

Це було занадто.

Невже вона була там? Чекала, коли я приїду? Але я тоді затрималася, помітивши скупчення людей біля озера, спустилася на берег, розглядаючи місце злочину, де виявили тіло.

Або зателефонувала зі школи, знаючи, що дзвінок відстежать і вийдуть на мене?

Я рушила за межі стоянки житлового комплексу.

– Ліє? Ти куди? – гукав мені в спину Кайл.

– Мені потрібне свіже повітря, – сказала я, хоча ми були надворі і свіжого повітря там аж ніяк не бракувало. Я хотіла дещо для себе збагнути. Відстежити шлях Бетані у зворотному керунку, пересування Тео того вечора і місце, де її помітила Марта. Я зупинилася на краю стоянки. Чекала, поки Кайл обернеться й комусь зателефонує, а тоді вислизнула з його поля зору.

Униз від головної дороги і трохи вбік. Саме сюди, за словами Марти, потрібно було звернути, якщо зрізати шлях попри озеро – там, де знайшли Бетані. У будинках, повз які я проходила, горіли надвірні ліхтарі, дороговкази на моєму шляху. Земля під ногами тепер була вкрита сухим і ламким опалим листям. Здавалося, що в озері є течія, яка рухається за вітром.

Я зупинилася біля місця, яке намалював Тео, там, де сама побувала того ранку. На ділянці, зачовганій ногами поліціянтів, свідків і самої Бетані. Потім відкрила на телефоні програму з картою й рушила далі крізь густі кущі.

Як далеко це насправді було від мого двору? Я не дуже добре орієнтувалася в передмісті, але коли на березі озера знайшли Бетані, поліція стверджувала, що це було десь за кілометр від вашого дому. Вони ніби вважали, що хтось міг подумати, буцім то була я. Але зараз я думала про місце за кілометр від вашого дому як про стартову точку, звідки все почалося. Кілометр – це недалеко. Недалеко, щоб дотягти тіло. Бетані волочила його від своєї квартири до «Озерної таверни», де її помітив Тео та знайшла Еммі. Позбудемося тіла в озері, мабуть, сказала вона Еммі. І та прибігла допомагати.

Тео також зазначив, що Еммі панікувала. Вона була непричетна, не знала, що сталося. У ту халепу її втягнула Бетані, а не Джеймс Фінлі. Усе відбувалося надто швидко.

І тепер я обмірковувала ймовірність, що на Бетані напали деінде й навмисно перенесли її сюди, до лісу, з якоюсь метою. Зовсім недалеко від місця роботи Девіса Кобба. Покидька Кобба, що надокучав мені своїми телефонними дзвінками, як вважала Еммі. І недалеко від Бетані, такої схожої на мене, що Еммі була готова зробити з неї Лію Стівенс. Анонімний дзвінок надійшов значно пізніше й пов’язав Кобба з місцем злочину. Дзвінок був зі школи – звідти, звідки могла телефонувати я. А Еммі була б тоді ні до чого не причетною.

Я дісталася до свого будинку за мапою на екрані телефону, навпростець.

Її ланцюжок, знайдений на задньому ґанку. Ось, звідки все почалося.

Вона цілими днями спостерігала за лісом. Збентежено вдивлялася в дерева. Непокоїлася через Бетані?

Якщо Бетані вбила Джеймса Фінлі, бо він забагато знав, то наступною мала би бути я? Зрештою, я була єдиним свідком, який знав, що машина в озері належала Еммі. Бетані мала моє посвідчення особи, підпис, біографічні дані. Еммі обіцяла їй допомогти й через вісім років з’явилася в Бостоні, щоб розшукати мене. Щоб заволодіти моїм посвідченням, біографічними даними, забезпечити новий старт для Бетані. І я в результаті поїхала з нею, просто до Бетані. Цікаво, чи Бетані побачила ще одну нагоду? Як з Джеймсом Фінлі на дні озера – його зникнення ніхто й не зауважив.

Ланцюжок на задньому ґанку, остання частинка, що від неї залишилася.

Востаннє, коли я її бачила, Еммі пильно стежила за лісом біля дому.

Боялася, що хтось має звідти з’явитися? І таки з’явився?

Я відімкнула задні двері, ввійшла в коридор – Еммі заколисує звуками своїх кроків. Зупинилася біля її кімнати, зазирнула всередину. Дійшла до вітальні, постояла перед великими скляними вікнами й перейшла до кухні. Бетані вдарили чимось у скроню. Я уявляла дерев’яну битку, поліно. Поки Кайл не сказав, що її вдарили каменем. Додж стверджував, що знаряддя злочину ще не знайшли.

Раптом у мене ноги помліли. Я нахилилася до столу, втупившись у садового гнома з його мовчазною усмішкою. Фігурка з каменю, облуплена знизу фарба…

Я взяла гнома обіруч за капелюха, перевернула й оглянула знизу. Шматок червоного пальта відколовся біля основи. Дно вишкрябане. Я пробіглася пальцями по заглибинах і подряпинах; слабкий, ледь чутний запах відбілювача.

Ті дивні звуки серед ночі. Еммі під нашим будинком відчищала гнома від слідів крові.

Еммі Ґрей обкрутила нас усіх.

Її ніколи не існувало.

Це привид.

Зниклий.