Ідеальна незнайомка

Розділ 11

Коли я повернулася зі школи додому, на заїзді до будинку стояв немаркований автомобіль, а на ґанку, сидячи на верхній сходинці, на мене чекав Кайл. Я запаркувалася поруч із його машиною – межа між заїздом і подвір’ям практично непомітна, – Кайл підвівся, коли я вийшла з машини.

На душі похололо, я подумала: «Еммі», – насилу розбираючи його слова:

– Даруйте, – сказав він, коли я підійшла. – Треба було спершу зателефонувати. Я не знав, о котрій ви повертаєтеся додому, і боявся турбувати, якщо триває урок. – Кайл спустився на декілька сходинок. – Не хотів давати вам марних надій.

– Жодних новин? – запитала я, раптово зупинившись.

– На жаль. Ще очікуємо інформації з деяких джерел, але попередній пошук дав нам небагато. – Він постукав картонною палітуркою по стегну.

Я повільно зітхнула, піднялася до нього на ґанок, на одну сходинку вище.

– Мабуть, представникам поліції варто запровадити певні кодові сигнали, коли вони чекають на твоєму ґанку. Щоб було зрозуміло – вони з’явилися повідомити погані новини. Або добрі новини. Або жодних новин.

Кайл винувато скривився.

– Пробачте, Ліє. Наступного разу я спершу зателефоную.

Я кивнула.

– Зайдете? – запропонувала я, відмикаючи та розсуваючи двері.

Я зауважила, що Кайл зацікавлено озирається навколо. У п’ятницю ввечері він такого не робив. Може, тому, що зараз білий день? Чи, може, в нього виникли якісь додаткові запитання? Але, здавалося, він намагався все оцінити.

– Оренда будинку оформлена лише на ваше ім’я, так? – запитав він.

– Так, – підтвердила я.

Еммі провела декілька років за океаном, а потім перестрибувала з місця на місце. Вона не мала кредитної історії. Останні помешкання, де вона жила, були оформлені на ім’я нареченого. Гарантувати своєчасну оплату могла лише я. Заплатила за перший і останній місяць оренди, плюс заставу, а Еммі повернула мені половину витрат готівкою.

– Еклектично, – сказав він.

– Не моя заслуга, – прокоментувала я. – Меблі тут уже були.

Правду кажучи, стиль мережі «Крейт і Баррел» мені ближчий до душі. Але ми вирішили ці меблі залишити, Еммі додатково причепурила дім. Я ж пояснюю відсутність свого дизайнерського внеску затяжною психологічною травмою.

– Бажаєте щось випити? – запропонувала я.

– Так, – сказав він, висуваючи стілець з-під кухонного столу.

У холодильнику було майже порожньо. Я забула закупити продукти додому на цих вихідних, мої повсякденні обов’язки повільно вислизають із рук. Усе, що було вдома, – це помаранчевий сік Еммі, кілька моїх бляшанок газованої води, пакунок пляшок пива.

– Склянки води достатньо, – сказав Кайл.

Я налила йому води з фільтра-глечика, який тримаю в холодильнику, – один із найбільших привезених сюди предметів.

Я сіла навпроти, Кайл відкрив свою теку й видобув звідти фотокопії водійських посвідчень. Кожна з них була внизу підписана – різні варіанти імені: Еммі, Емілі, Еммалін, Емері, Еммануель; та прізвища: Ґрей / Грей.

– Просто хочу ще раз перевірити. Подивіться, чи є серед них ваша Еммі?

Я уважно проглянула фотокопії, шукаючи Еммі. Шукаючи знайомі вилиці, великі очі, скошену гривку. Адреси були з округу Колумбія, штатів Вірджинія та Массачусетс.

– Ні, немає.

Він відкинувся на спинку крісла й кивнув, ніби очікував такої відповіді.

– У Корпусі миру вдалося щось дізнатися?

– Певно, вони ті коробки з документами тримають у якомусь захаращеному підвалі. Кажуть, що, цитую: «Шукаємо вже декілька днів». Хоча не певен, що у вихідні там хтось працює.

– А наша колишня квартира в Бостоні?

В анкеті винаймачі мусять вказувати номер соціального страхування, за яким легко отримати ім’я та посвідчення особи з фотографією. Ту квартиру в Бостоні винаймала Еммі, а не я.

Кайл знову склав папери докупи, вийняв із задньої частини теки ще одну фотокопію.

– Ага, ось, – і поклав переді мною фотографію. – Знайоме обличчя?

Жінка з довгим світлим волоссям, обличчя у формі ромба, маленькі, близько поставлені очі.

– Ні, – відповіла я.

Кайл важко зітхнув.

– Мені вдалося отримати певну інформацію та ім’я винаймача в договорі оренди. У той період, що ви мені вказали, квартиру винаймала жінка на ім’я Амелія Кент. – Він тицьнув пальцем на фото переді мною. – Вона.

Я ще раз уважно глянула на фото, намагаючись встановити зв’язок, дужче зосередитися, наче очікуючи, що з-під обличчя на фотографії проступлять риси Еммі.

– Може, це її попередня співмешканка? – припустила я. – Еммі казала, що з нею жила одна дівчина до мене, але після закінчення навчання вона повернулася до Каліфорнії. Ось чому Еммі шукала собі сусідку на короткий термін.

Але Кайл уже захитав головою.

– Я телефонував до панни Кент, і вона на диво охоче поспілкувалася зі мною. Стверджує, що мешкала тоді з хлопцем на ім’я Вінс. Проте вони страшенно посварилися, і панна Кент із тієї квартири виселилася. Вона просто залишила Вінсу помешкання, навіть не забирала застави і припускає, що останні декілька місяців він мешкав там сам.

Вінс. Я не могла пригадати нікого з таким ім’ям.

– Тоді, можливо, Еммі винаймала квартиру в нього?

Кайл насупив брови. Злегка кивнув.

– Можливо. Але ми знову повертаємося до того, з чого почали. Її даних ніде немає.

– Вам удалося знайти того Вінса?

– Панна Кент каже, що не знає, де його шукати, й не може згадати його прізвища. – Тут він помітив мій погляд і підняв руки. – Я розумію. Але хіба можна її звинувачувати? Якщо вони страшенно посварилися й розійшлися вісім років тому, панна Кент, вочевидь, не хоче, щоб якісь необережні дії призвели до відновлення контактів. Мабуть, воліє тримати ці двері зачиненими.

Можливо, для поліції, але я вже подумки занотовувала інформацію для себе. Амелія Кент. Згідно з даними посвідчення водія вона мешкала зараз у Нью-Гемпширі. Я можу її знайти.

– Пробачте, Ліє, у мене для вас більше нічого немає.

Кайл поскладав свої документи, ковтнув води, але не підвівся, щоб піти.

Я ритмічно постукувала ногою по підлозі.

– Гаразд, чим я можу допомогти, детективе?

– Кайл, – виправив він.

– Ага. Добре, Кайле. Що вам потрібно?

Він стиснув губи, намагаючись приховати посмішку.

– Невже мене так легко прочитати?

– Насправді, так.

– Втратив колишню спритність, – Кайл випростав руки перед собою, розім’яв шию, немов готуючись вийти на поле. – Гаразд. Мені потрібно знати трохи більше про Кобба. Тут усі мене запевняють, який він надійний хлопець, як жертовно присвячує себе молодіжній лізі. Формально це все доволі переконливо. Одружений із коханою дівчиною, вчилися разом у старших класах, мешкає тут усе життя. Ніхто ніколи не скаржився на нього, наскільки мені відомо.

– То ви не місцевий?

– Ні. Лише близько двох років тут, – сказав він. Тоді нахилився вперед, вочевидь, готуючись поділитися таємницею. – Я досі вивчаю, хто тут хто.

Так виглядало, що він хотів мене приманити, змусити повірити, що ми на одному боці. І це спрацювало.

Проте, мабуть, ішлося про щось більше. Мені добре знайоме відчуття, коли тільки-но починаєш працювати на новій роботі й мусиш випромінювати впевненість у собі, навіть якщо геть невпевнена. Коли щоразу починаєш із нуля, все спочатку. Намагаєшся якомога швидше завоювати високу репутацію. Мене вразило, як колеги дивилися на Кайла під час першого допиту. Йому поза всяким сумнівом вдалося.

Я поклала руки на стіл, долонями догори.

– Мабуть, чогось такого, що вам ще невідомо, я не розповім. Усі навколо хвалили, який він хороший. Я пристала на його пропозицію випити по скляночці, гадаючи, що то був просто ґречний вияв гостинності. Проте, Кобб мав іншу думку.

– І яку, по-вашому?

Я згадала усмішку Девіса Кобба за столом. Його високе чоло, грубий ніс, надто малий рот, як на таку масивну щелепу. Згадала його широке обличчя, що схилилося до мене через стіл. І коліно, яким він торкався моєї ноги знизу.

– Вочевидь, сприйняв це як запрошення.

– І після того відразу почав докучати телефонними дзвінками?

Я відкинулася на спинку крісла.

– Ні, вже після канікул, восени. Якось серед першого робочого тижня він увійшов до мого класу, саме коли учні вийшли на перерву, ніби чекав під дверима. Запропонував знову піти з ним кудись випити по скляночці, я тоді одразу зрозуміла, що він має на думці щось не те, і відмовила. Через кілька тижнів він з’явився в мене вдома п’яний, але я відправила його геть. Потім почалися дзвінки. Електронні листи. Завжди пізно ввечері. Зазвичай на вихідні. Іноді ще й у будні. Я дійшла висновку, що він просто пияк і в нього така звичка.

– Стривайте, він з’являвся в вас удома?

Я бачила, як Кайл прокручує в голові приховану раніше інформацію, намагаючись скласти пазл.

– Лише тоді, – відповіла я. – Потім він кілька разів натякав, що знає – я зараз сама вдома. Утім, мабуть, просто Кобб думав, що я живу сама. – Я зустрілася з поглядом Кайла через стіл. – Ви ж так само подумали, правда?

Кайл ствердно кивнув.

– Він намагався коли-небудь чіплятися? Розпускати руки?

– Ніколи. Одного разу я навіть опинилася з ним наодинці в копіювальній кімнаті. Я тоді твердо сказала: «Відчепися!» – і він послухав. Театрально підняв догори руки і, щиро всміхаючись, позадкував із кімнати, ніби це був просто жарт. – Я знизала плечима. – У тім і річ – це були лише слова.

– Які слова?

Я засміялася, але одразу припинила, зрозумівши, що Кайл запитує серйозно.

– Типові.

– Я, на жаль, не знаю таких типових слів. – Кайл опустив погляд на стіл, аби йому чи мені не було ніяково.

Я прокашлялася.

– Ну, те, що він збирався зі мною зробити.

– А детальніше?

Я видала здавлений у горлі смішок, і Кайл підвів очі. Я б не повторювала тих слів, навіть якби хотіла. І тішилася, що видалила листи, де ті друковані слова сприймалися ще огидніше: Твій учорашній синій светр тепер мій улюблений; а ти могла б мене дечого навчити…

– Можете здогадатися, – відповіла я.

Я не могла дозволити собі офіційних заяв, не хотіла, щоб мене втягнули в розслідування, де моє ім’я могло би привернути зайву увагу. І знову доведеться все починати спочатку.

Я відчувала, як Кайл під столом сіпає коліном, і розуміла, що він хоче натиснути, але стримується.

– А ви, бува, не помітили, що ситуація загострюється? Може, через те, що нещодавно почали з кимось зустрічатися?

Я трималася незворушно.

– Ні з ким не зустрічаюся.

– Власне, Кобб міг так подумати. Якщо хтось останнім часом виявляв до вас багато уваги.

– Та ніби ні, – сказала я.

Кайл ледь почервонів.

– Ліє, навіть я зауважив.

– Що?

– У школі. Те, яка була реакція в Мітча Шелдона, коли ми попросили викликати вас до дирекції. Я це зауважив. І те, як він гукнув до вас, коли ви виходили. А потім розпитував нас, що відбувається.

Раптом стало душно. Я помітила, що мимоволі затримую подих. Цей Кайл Донован небезпечний. Він усе бачить. Усе приховане. Я промовисто знизала одним плечем. Я вже давно підозрювала, що Мітч небайдужий до мене. Завжди такий люб’язний, завжди готовий допомогти, особливо в ті перші декілька тижнів, коли я почувалася геть безпорадною з учнями в класі. Утім, він також був моїм шефом. У школі небагато незаміжніх жінок мого віку. Лише я і Кейт, але Кейт була в процесі розлучення, смужка від обручки на пальці ще не засмагла, коли ми познайомилися. Просто найменший спільний знаменник, та й годі.

– Нічого серйозного.

– Кобб міг дійти іншого висновку, якби бачив те, що бачив я.

Я тарабанила пальцями по столі. Намагалася підібрати слушні слова.

– Це було лише з його боку, – врешті сказала я. – Я не відповіла взаємністю.

– Є якась причина? – запитав він.

– Ну, він мій керівник. І не мій типаж.

Кайл кивнув.

– Отже, пристрасті немає, – сказав він.

Я трохи схилила голову, зустрівшись очима з його поглядом. Я відчувала, що ця розмова трохи вийшла за межі стандартної поліційної процедури допиту свідка.

– Немає, – підтвердила я, і це слово зависло в повітрі, заповнюючи простір кухні.

Правду кажучи, мені подобалося, що Кайл уміє помічати найтонші нюанси, які не лежать на поверхні, навіть попри те, що це мене дратувало. Подобалося, що він розумний, не приховує цього й не хизується своїм розумом. Подобалося, що він помітив у мені щось таке, що підштовхнуло його, умисно чи ні, поділитися цими думками.

Кайл згорнув блокнот, дещо знявши напругу.

– Гаразд, – сказав він. – У мене все. Хіба ви б хотіли щось додати?

Я на мить замислилася. Хотілося, щоб він ще залишився.

– «Брейк Маунтен», – врешті сказала я. – Еммі могла там працювати. – Дістала телефон, прогортала фотографії, показала йому картку з контактами. – Я об’їздила декілька місцевих мотелів, розпитувала про Еммі. І в цьому був новий працівник. Сказав, що його взяли замість когось, хто не з’являвся на роботу. Можливо, замість Еммі?

Кайл, насупившись, подивився на фото.

– Ліє, це не ваш клопіт.

– Я лише хотіла допомогти.

– Дайте нам інформацію – це буде найкращою допомогою.

– Так ось! – кинула я, тицьнувши пальцем в екран телефону.

Кайл, зціпивши зуби, занотував собі контактні дані, втім, можливо, для того, щоб просто мене заспокоїти.

– Якщо згадаєте ще щось, Ліє, дайте знати.

Він підвівся, щоб іти, та ще раз оглянув будинок. Затримався коло розсувних дверей. Покрутив замок, провів рукою по швах.

– Надійніші двері погоди не зроблять, – прокоментувала я. Усі ті трагічні інциденти з моїх репортажів. Не допомогло. Якщо зловмисник мав намір потрапити до помешкання, він туди потрапляв. Власне, у більшості випадків жертву чекали всередині. Все інше – замилювання очей.

– Бетані Джарвіц жила сама. Сім’ї не мала. Немісцева. Нікому навіть було повідомити про її зникнення, – сказав Кайл, неначе вказуючи, що мій спосіб життя дуже схожий.

І тут я подумала: «А може, йдеться про Еммі?». Про те, як я її підвела? Скільки часу могло минути за інших обставин, перш ніж я б помітила, що вона зникла?

– З нею все буде добре? – запитала я. – Їй уже краще?

Кайл міцно стиснув губи в тонку лінію.

– За словами лікарів, у неї гостра субдуральна гематома. – Він скрушно захитав головою. – Між нами кажучи, вони взагалі непевні, чи вона отямиться.

Уявивши в лікарні Еммі замість Бетані, я відчула, що мені бракує повітря, ніби його висмоктали з приміщення.

– Просто хочу сказати – я дуже радий, що ви таки до нас звернулися. Радий, що зателефонували мені.

Кайлові слова досі відлунювали у вухах, коли його авто виїжджало з двору. Засвербіли пальці. Я почала гризти шкіру біля нігтя великого пальця. Не роби цього.

Але вона схожа на мене. Її звали Бетані Джарвіц, жила сама; підозрюваний – Девіс Кобб, і вона схожа на мене.

Мене вже втягнули в цю історію. Тож тепер треба бодай розібратися в ній детальніше. Я відкрила свій ноутбук і набрала в інтернет-пошуку Бетані Джарвіц. Видало купу сторінок із соціальних мереж, проте фотографії, яку мені показував Кайл, – усмішка з щілинкою між двома передніми зубами, мої риси обличчя – не знайшлося. Далі погортала онлайн-довідник «Білі сторінки», але й тут нічого не було. Вочевидь, вона не користувалася стаціонарним телефоном. Проглянула останні випуски місцевих газет – про неї чи про сам злочин жодної згадки. Якщо Бетані померла, вони б уже написали про це. За згоди рідних її ім’я б з’явилося в ЗМІ.

Я мушу її розшукати. Знайшла контакти найближчої лікарні, відділ зв’язків із пресою. Вагаючись, стукала пальцем по столу. Набрала номер і тицьнула «виклик».

Я знала, що казати й на що тиснути; так і зробила – поки не почула їхню заяву. Серце закалатало, мов навіжене, а кімната загула.