Ідеальна незнайомка

Розділ 7

Я надто швидко входила в повороти, мало не втрачаючи зчеплення задніх коліс із дорогою.

Не жени, Ліє.

Відпустила педаль газу, слухаючи, як слабне рев двигуна, спостерігаючи, як падає стрілка спідометра, нагадуючи собі, що моя присутність нічого не змінить. Утім, мені однаково кортіло чимшвидше потрапити додому.

Раптом з’явилося якесь дивне відчуття, що це не я женуся за історією, а вже сама історія женеться за мною.

Я зупинилася біля дому, у дзеркалі заднього виду здійнялася курява, майже відчутна на смак. Машини Еммі досі не було. Наш оточений звідусіль деревами будиночок набув нового вигляду: трохи просів, крізь чарівність почав проступати занепад.

Як і напередодні ввечері, я знову обійшла всі кімнати, шукаючи сліди перебування Еммі. Записка-наліпка сумно лежала біля гнома. Жалібне прохання, ніби повідомлення на голосовій пошті після того, як ти вже знаєш, що стосункам настав кінець.

Помешкання оздоблювала Еммі: надщерблена ваза на стільниці, червоне керамічне сердечко на цвяшку над диваном, казна-які дрібнички зі скла, пластику та олова, навмання розкидані по всій хаті – на столиках, над холодильником і на підвіконні в кухні. Вони з’являлися нізвідки, як і в усі попередні роки нашого спільного проживання. Дім був захаращений тими дрібничками, так само як і попередня квартира. Еммі стверджувала, що це нешкідлива звичка, і я рідко їй цим дорікала. Рідко називала цю звичку справжнім ім’ям – крадіжка.

Еммі називала їх «пам’ятками». Нагадування про місця, де побувала, або про людей, із якими перетиналася. Такий собі аналог сімейного фотоальбому. Сільничка з якогось ресторану, попільничка з помешкання чергового залицяльника (хоча ми з Еммі не курили), магнітик із бару, де вона працювала офіціанткою на вихідних.

Якось ще на старій квартирі вона принесла додому наручний годинник. Судячи з того, який він був важкий, як блищав його корпус і який мав хитромудрий механізм із кількома циферблатами, було очевидно, що ця річ дорожча, ніж звичайні «пам’ятки» Еммі. Вона почепила його на цвях над дверима вранці, коли повернулася «з тієї зачуханої квартири Джона Гікельмана», де новий трофей тимчасово виконував функцію хатнього годинника.

– Я впевнена, що Гікельман не платив за того годинника з власної кишені, – прокоментувала Еммі, коли я зробила їй зауваження. А тоді додала: – Ой, я тебе прошу, в нього там дзеркала на стелі!

І не посперечаєшся. Отже, годинник Джона Гікельмана став нашим. Це була насправді хитрість, адже Еммі знала, що ми його залишимо і що мені від цього дуже ніяково. Вона почепила його у ванній кімнаті на тримач для рушників. Я переклала в холодильник. Тоді вона сховала його до моєї шухляди зі шкарпетками. Так ми перекладали годинника з місця на місце, і я знаходила його лише випадково, коли припиняла шукати, щоразу регочучи від несподіванки. Поки врешті не поклала під подушку Еммі, як зубна фея, і вже ніколи не бачила.

Перед тим як вирушити на місію Корпусу миру, Еммі поскладала свої «пам’ятки» до картонної коробки та заклеїла міцним сріблястим скотчем. Вона попросила мене зберегти ту коробку, так ніби «пам’ятки» – це єдине, що мало для неї цінність.

За вісім років я не отримала від Еммі ані звісточки. Та коробка тричі переїжджала зі мною з квартири на квартиру. Я берегла її через якесь безглузде почуття обов’язку, через якусь примарну надію, що Еммі неодмінно по неї повернеться.

Я давно зрозуміла, що життя має не лінійний, а циклічний характер.

Те саме можна сказати про медіановини та історію – завжди закінчуєш там, де почав, розгублений та захеканий.

Тож я не дуже здивувалася, коли через вісім років у барі на одній із вуличок району Бек-Бей знову зустріла Еммі. Зустріла саме тоді, коли стояла на порозі кардинальних змін у житті, таких змін, які ставалися в минулому лише раз.

Вона була на себе не схожа: ще темніше пофарбувала волосся, висохла, посуворішала, трохи згорблені та випнуті вперед плечі – можливо, від холоду, але, може, й ні. Утім, те, що мене завжди в ній вабило – внутрішня квінтесенція Еммі, – нікуди не поділося, це точно. Можу пояснити це хіба що так: я ж бо знала її як облуплену, якщо не більше; наші чотиримісячні стосунки можуть затьмарити яких завгодно хлопців, подруг і приятелів, що з’явилися в неї потім і були з нею довше; до того ж наша дружба зародилася в момент крутого повороту мого життя, коли я, всупереч усім планам на майбутнє, зробила геть неочікуваний крок. І через це наша дружба сяяла яскравіше, й Еммі теж.

Спершу вона не обернулася, прошмигнувши повз мене до бару, аж я мусила вдруге гукнути: «Еммі!» – збагнувши тієї миті, що не пам’ятаю її прізвища – а може, я його ніколи й не знала?

Нарешті вона обернулася на мій голос. У жовтому світлі лампи я побачила знебарвлені мішки під її очима і цей такий знайомий погляд – бажання втекти.

– Лія? – здивовано промовила Еммі, озираючись навсібіч.

Я підійшла ближче, вона засміялася й обійняла мене руками за шию. Я обхопила подругу за спину, відчуваючи, як помітно вона змінилася за ці роки.

Еммі серед того натовпу притулилася до мого вуха і, сміючись, радісно промовила: «Боже, це ти!».

Коли ми відступили на крок після обіймів, вона знову з тривогою озирнулася через плече.

– Ти як? Усе гаразд? – запитала я.

Вона кивнула легким і знайомим жестом, мовляв, ясна річ, у мене завжди все гаразд, але, напружено всміхнувшись, сказала:

– Мені треба піти.

Я взяла торбинку й запитала:

– Куди?

– Куди завгодно, якнайдалі звідси, – відповіла вона, і здавалося цілком логічно, що я заберу її до себе – цього разу вже до квартири у престижнішому районі, з гарним видом, – ми вмостимося на підлозі, вип’ємо горілки.

– Коли ти повернулася? – поцікавилася я.

– Декілька років тому. Після першої місії записалася на ще одну. Потім якийсь час була у Вашингтоні і ось кілька місяців, як приїхала звідти. – Вона жадібно відкусила шматок від цілої хлібини просто з моєї торби, зауваживши, як я спостерігаю за нею. – Я постійно голодна. І ніби відчуваю на смак усе, до чого воно торкалося. Кожну тару, до якої клали хліб, кожну руку, яка його брала, кожен механізм і хімічний складник.

Насупивши брови, я спробувала уявити, як це – повернутися до міста після багатьох років життя просто неба, на широкому просторі.

– Хочеш знову їхати?

– Ні, не хочу. Я пропустила мамину смерть, і заради чого? Досі намагаюся зрозуміти.

Я вважала Еммі ідеалісткою. Ми обидві такі, тільки кожна по-своєму. Я шукала правди, наївно вірячи, що, знайшовши її та оприлюднивши, зможу щось реально змінити. Але її ідеалізм був глибший, ніж намір. І, мабуть, через це я поважала Еммі ще дужче. Коли ми всі влаштовувалися на стажування заради запису в резюме, Пейдж мандрувала з рюкзаком за кошт батьків, Арон улітку брав участь у програмі ООН-Габітат з будівництва житла для бідних, – Еммі цілком віддавалася справі, за яку бралася. І так в усьому.

– Щойно повідомила нареченому, що ми розходимося, – сказала Еммі. Я знову подивилася їй в очі, згадавши, як, озираючись навсібіч, вона пробиралася крізь натовп біля бару. Налила ще горілки. – Ми переїхали сюди кілька місяців тому. Декілька місяців на новому місці – і раптом ти розумієш, що нічого з цього не буде. – Вона ледь скривилася, так, що той, хто не знав її так добре, як я, і не зауважив би. – Два роки разом, і тільки тепер я побачила, що він за людина.

– Справді? То який він?

– Такий. Він думав, що з часом я врешті-решт стану більш схожою на нього. Такий, що засмутився, переконавшись, що я точнісінько така сама, якою була завжди.

– І що, дуже засмутився? – мій голос схвильовано забринів, але просто цієї миті горілка обпекла мені горло.

Еммі якусь хвилину мовчала.

– Достатньо, щоб я тепер чекала, коли він піде з дому, щоб забрати свої речі. Якщо він досі їх не повикидав.

Додаткових пояснень мені не потрібно було. Ми завжди розуміли одна одну з пів слова.

– І куди підеш? – запитала я.

Вона махнула пальцями, ніби розганяючи перед собою уявні пилинки. Це трохи химерніше, ніж знизування плечима.

– Кудись. Аби якнайдалі від усіх цих людей, від цього шуму. Від таких, як він. – Вона одним махом допила горілку і простягнула мені порожню склянку: зап’ястя таке тонісіньке, аж вени проглядаються. – У цьому є певна іронія, – додала вона, – так виглядає, що ті, хто не відчувають твердої основи під ногами, дуже цінують стабільність та прогнозованість, а ті, хто мають надійну рутинну роботу з дев’ятої до п’ятої, заздрять мандрівним волоцюгам. Вочевидь, ми неминуче мали б зійтися. Його, фінансиста, тягнуло до легковажної дівчини, яка скаче з однієї неприбуткової роботи на іншу. Але тут він отримує скерування на нове місце, я переїжджаю разом із ним – ні роботи, нічого, – і раптом усе змінюється. Мабуть, він сподівався, що я вгамуюся й урешті піду до голови по розум. Знайду собі стабільну роботу. Але в мене немає відповідної кваліфікації чи резюме. Я не така. І, здається, він теж не такий, як я думала. Тож я знову в дорозі.

Пляшка горілки між нами спорожніла, і я видобула з холодильника вино.

Еммі говорила далі, алкоголь ударяв їй у голову й заплітав язика.

– Здається, він не вірив, що я зможу піти від нього, і дуже здивувався.

Я втупилася в її руки. Вона сплела пальці й опустила їх на коліна.

– Пробач, – сказала вона, підвівши на мене очі, усміхаючись. – Ми не бачилися вісім років, а я одразу до тебе зі сльозливими байками. Насправді в мене все гаразд. Усе добре. Змінімо тему.

Але я не хотіла змінювати. Я вже добряче напилася, я була до нестями захоплена людиною навпроти, що вона така на мене не схожа й водночас така мені близька.

– Еммі, яке в тебе прізвище? – запитала я.

– Ти не знаєш, справді? – засміялася вона.

– Справді не знаю, – захитала я головою.

– Ґрей, – сказала вона, сміючись і кліпаючи посоловілими очима.

– Еммі Ґрей, – повторила я, смакуючи ці слова. Так, їй пасує. – Еммі Ґрей, мені треба поїхати з цього міста, – оголосила я, відчувши, ніби це якесь відвертіше зізнання, ніж насправді.

Еммі була ексцентричною в усьому, тож, мабуть, подумала, що я мала на увазі емоційний, духовний аспект, що мені потрібні зміни для особистого розвитку. А не те, що я мусила тікати в прямому сенсі, поки лайно не потрапило на славнозвісний вентилятор.

– Мушу тікати звідси, – дещо серйозніше сказала я. І йшлося не про дику міграцію тридцяток, як називали це явище мої друзі, – масовий переїзд тридцятилітніх, які одружуються, купують будинки в передмісті та щоденно добираються звідти на роботу й назад. Я справді мусила. Тут для Лії Стівенс нічого не залишилося. Сама лише небезпека.

Еммі втупилася на мене, ніби теж читала мене наскрізь.

– То вперед, – сказала вона, і я знала, що вона так скаже.

Еммі вкотре зиркнула через плече на годинник, на торби на стільниці, на двері. Я знову зустрілася з нею поглядом і зрозуміла, що Еммі не хоче їхати додому, поки там її наречений.

– Можеш ночувати тут, – запропонувала я.

У моїй пам’яті решта тієї ночі звучала сміхом Еммі, залишивши відчуття чарівності, одурманення та якоїсь нереальності.

– Я кинула дротик у мапу, – сказала вона, і раптом нам знову по двадцять два, ми в барі і, заплющивши око, цілимося кидати дротики. – Як ти ставишся до Західної Пенсільванії?

Цікаво, чи хтось із моїх друзів здатен на щось таке, – подумала я й засміялася. Ясно, що не здатен. Еммі мала в собі щось дике, вільне. Щось таке, як у людини, яку збили з ніг, але вона вперто підводиться. Людини, яка кинула дротик у мапу й подумала: «О! Тут буде мій новий старт».

Як я ставилася до Західної Пенсільванії? У ту хвилину, слухаючи слова, що злітали з вуст Еммі, добре ставилася. Західна Пенсільванія була знайомою й водночас новою. Достатньо близькою, щоб повернутися, і достатньо віддаленою, щоб розпочати там усе спочатку. Я прошепотіла «Західна Пенсільванія» вголос і вирішила, що назва, якщо вимовляти, розтягуючи склади заплетеним язиком, дивовижно красива. Я вже бачила себе на сходах біленького ґанку. Волосся розпущене, у руці кава. Мій сміх лунко розлітається широкими навколишніми просторами.

– Так, – сказала я.

Це був майже жарт. Завтра вранці я прокинуся тверезою, з головним болем, і зустрічатиму новий день. Утім, коли я прокинулася, поруч у ліжку лежала Еммі – як вона сюди потрапила? Я не змогла згадати чітких деталей. Пам’ятаю лише, що вона сіла, протерла очі й запитала:

– Ну, то коли їдемо?

Учорашній план був сирий, побудований п’яними дівчатами на гіпотетичних припущеннях. Але Еммі була явно налаштована серйозно, і я здивовано витріщилася на неї, як на своє відображення. Подумки запитувала себе: «Чи справді я здатна перевернути своє життя догори дриґом – висмикнути свій світ із одного місця й перенести в інше? Чи таке насправді можливо?».

Але тоді я зупинила себе, вмостилася за комп’ютером і сказала:

– Добре, їдемо.

Адже те, що я завжди все ретельно й обачно зважувала й обдумувала, мені не допомогло – знову повернулася туди, звідки починала. Один-однісінький промах у статті, обдуманий ризик – і все, чого досягла, ким стала, здиміло вмить. Другої спроби не буде. Назад дороги не буде. Усе всередині завібрувало словом «їдемо».

Тепер я стояла у ванній кімнаті над раковиною, пильно розглядаючи себе в дзеркалі, боячись, що кліпну очима – і побачу там Еммі.

Я вкотре відчинила дзеркальні дверцята шафки. Зубна щітка Еммі була на тому ж місці, жорстка й суха. Якщо вона планувала залишитися у свого хлопця, то, мабуть, забрала б її з собою? Повернулася б по неї?

А може, Джим купив їй нову щітку? Чи однією на двох користуються? Утім, тепер було очевидно – Еммі додому не поверталася. Я не бачила її вже п’ять днів.

Мене бентежило порожнє ліжко, порожній будинок і непроста дилема: Не давай свідчень. Але ж Еммі! Не вплутуйся. Але ж Еммі!

Я подивилася на годинник і втретє за останні три хвилини визирнула у вікно, відчайдушно чіпляючись за надію, що її машина от‑от з’явиться з-за рогу. Вкотре перебрала в думках усі аргументи, чому хвилюватися не варто. Еммі доросла людина й, найімовірніше, залишилася у свого хлопця. Чесно кажучи, це було так на неї схоже. Летіти кудись навмання за вітром, але наостанку приземлятися тут. Я позаглядала в усі можливі закуточки, шукаючи записки від Еммі. Чи немає слідів насильницького вторгнення. Слідів боротьби та крові.

Мені просто потрібно на свіже повітря. Трохи освіжити голову.

Я відчинила двері в кінці коридору – ті, що виходять за нашими спальнями просто в ліс. Одна сходинка – і ти серед дерев.

На дерев’яному настилі під ногами щось блиснуло на сонці – щось застрягло між дошками. Я нахилилася й нігтями витягла звідти тоненький срібний ланцюжок із чорним кулоном. Вага прикраси, її овальна форма з нерівними краями остаточно розвіяли залишки мого розсудливого спокою. Ланцюжок висів на моїй долоні, кулон зісковзнув на землю – розірваний, дві ланки розігнуті, наче його силою зірвали з шиї.

Ланцюжок затримався в складці на долоні, я вся затремтіла, так само, як тоді, коли вперше потрапила на місце злочину.

Я почула, як до будинку звертає машина, навіть на мить не припускаючи, що це Еммі.

Оббігла дім і побачила, як на подвір’я повільно заїжджає патрульний автомобіль. Машина зупинилася посеред заїзду, двері відчинилися, поліціянт за кермом насупив брови – геть юний хлопець, не старший за нас із Еммі, коли ми тільки познайомилися.

– Усе гаразд? – поцікавився він, виставивши одну ногу назовні. Двигун продовжував працювати.

– Мені потрібно поговорити з детективом Донованом, – важко дихаючи, сказала я.

Я притисла руку до грудей, серце калатало, мов навіжене.

Хлопець подивився на будинок за моєю спиною, ніби очікуючи, що звідти зараз хтось вискочить. Поклав руку на кобуру.

Ніби ту небезпеку хтось із нас міг побачити чи ліквідувати.