Ідеальна незнайомка

Розділ 15

Коли за вікном остаточно настала ніч, Кайл і майстер з ремонту замків уже забралися. Замки я таки вирішила залишити – для власника та (як я досі сподівалася) для Еммі, але попросила слюсаря поставити додатковий засув на двоє наших дверей. Лише тоді Кайл поїхав від мене, знову відновивши режим поліціянта. Щойно вийшовши за поріг, він комусь зателефонував. Голос здувало вітром. Я гарячково намагалася здогадатися – з ким він може говорити і про що саме?

Коли вони пішли, я ввімкнула комп’ютер і почала шукати всю можливу інформацію про Джеймса Фінлі. Хотіла дізнатися, що він насправді накоїв, уявити собі ту картину та зрозуміти, що він за людина.

Проглянувши результати пошуку з таким ім’ям та прізвищем, я знайшла про нього не так уже й багато. Зосередилася на новинах кримінальної хроніки, врешті натрапивши на невеличке повідомлення про пограбування в Огайо. Потім про ще одне тут, у Пенсільванії. В Огайо звинувачення йому не висунули, проте в Пенсільванії – так, і він досі офіційно на випробувальному терміні.

Як Еммі цього не помітила? Чому зрештою, як і з усіма іншими своїми кавалерами, вона не замкнула його в кімнаті чи не виставила за двері, сховавшись безпечно в моїй спальні? Я гадала, що після свого нареченого, який виявився не тим, ким вона його вважала, Еммі стала розважливішою, навчилася відчувати недобре і триматися від біди якнайдалі.

– Знову Джим, – сказала я якось, коли він підвіз її вранці додому.

Еммі, вочевидь, прочитала несхвалення на моєму обличчі, бо, ледь усміхнувшись, сказала:

– Та він і мухи не зачепить, Ліє. Бундючиться для годиться, а насправді наївний, як розгорнута книга.

Я знала, що сперечатися даремно. Після її нареченого, після всього того, про що вона ніколи не розповідала. Знаючи, як вона вперто не хотіла мати мобільний телефон, як була проти, щоб її ім’я вказувалося в договорі оренди чи на будь-яких рахунках. Вочевидь, Еммі почувалася безпечніше з таким чоловіком, як Джим, простим як двері, ніж із таким, як її колишній наречений, що зненацька став небезпечним покидьком – підступно розкривши своє приховане єство, про яке ти й не здогадуєшся.

Але Еммі була завжди такою – загравала з небезпекою. Саме тому я й підозрювала, що вона встряла в якусь халепу, що може завершитися трагічно.

Я ще довго не лягала спати. З-перед очей не зникав образ Еммі – все, що я розповіла про неї Кайлу. Еммі ніби заповнила собою весь навколишній простір. Її дихання в потилицю, ліжко – тепер без неї холодне й порожнє. Якось у мене в переповненому барі витягли з торбинки гаманець. Я тоді запанікувала, а Еммі взяла мене за плечі й, заспокоюючи, сказала: «Це просто речі, Ліє. Тішся, що з тобою нічого не сталося». Ті слова я повторюю собі навіть зараз. Коли паніка минула, вона, усміхаючись, полічила від трьох до нуля, і ми втекли звідти, не сплативши рахунок.

Я вже провалювалася в сон, коли раптом мене висмикнув звідти її голос. Я була не в змозі збагнути, чи голос Еммі пролунав поруч, чи це мені наснилося? У напівдрімоті я про всяк випадок обшукала дім, тихесенько, майже пошепки, промовляючи її ім’я. Адже слово, яке мені почулося, було «Лія».

Обійшовши будинок, я побачила біля входу патрульний автомобіль поліції.

Зі склянкою води в руці я стояла в темній кухні, де світився тільки відчинений холодильник, визирала у вікно, але не розгледіла, хто був усередині машини. Тоді вдала, ніби нічого не помітила, і шмигнула назад під ковдру. Побачене в напівсні завжди здається надто реалістичним, поки остаточно не прокинешся.

Уранці в п’ятницю у відчинені двері мого класу постукала Кейт Тернер. З усіх шкільних учителів, здається, вона єдина була приблизно мого віку. Теж цьогоріч переїхала сюди з іншого міста, тож ми мали б, за всією логікою, одразу здружитися.

Проте асимілюватися їй удавалося швидше й легше, а наше зближення відбувалося повільніше, а потім узагалі призупинилося. Обідали ми разом лише одного разу, ще під час профорієнтації, і навіть не мали про що поговорити.

– Розлучення, – сказала вона, пояснюючи причину, яка привела її сюди.

А я, власне, твердо дотримувалася своєї захисної легенди.

– Намагаюся змінити світ на краще, – сказала я й цим пришвидшила завершення розмови.

Тепер я розумію, якою неприхованою брехнею були мої слова. Кейт чемно кивнула, але то було востаннє, коли вона ласкаво поділилася зі мною відвертістю.

Тепер вона стояла на порозі мого класу зі співчутливою усмішкою. Можливо, спершу її розбите серце просто потребувало товариства. І тепер, вочевидь, Кейт бачила відчай, написаний на моєму обличчі. Ми обидві переїхали сюди заради нового старту в житті. Вона, мабуть, дуже чітко це побачила за тим обідом. Кого, в біса, я намагалася обдурити?

– Тиждень видався нівроку, – сказала вона, підлесливо вдаючи, ніби ми всі під пильним контролем, всі пережили стрес і намагаємося подолати його наслідки.

Я кивнула, збираючи зі столу речі.

Вона притулилася до одвірка, кучеряві пасма її темного волосся впали на плечі.

– Я гадала, що сумуватиму за своїм колишнім – справжня сволота, до речі, – лише коли потрібно буде заміняти батарейки в датчику диму. Але сказати, що з нетерпінням чекаю наступних вихідних, які вкотре проведу вдома на самоті, теж не можу.

Невже вона нервується? Невже сумує за відчуттям захищеності, яке дає присутність партнера в повсякденному житті?

– Поліція стежить за будинком Кобба, – сказала я. – Він уже нікого не скривдить.

Кейт захитала головою.

– Власне, не факт, що то був Кобб, – сказала вона, але побачила мій погляд і трохи змінила підхід. – Ну, зрештою, досить і однієї самотньої жертви, яка тепер у лікарні, бореться за життя. Дуже сумно. Ці похмурі думки не дають мені спокою.

Цікаво, що вона хоче від мене почути? Чи набирається сміливості щось сказати?

– Зрештою, просто хотіла запропонувати випити сьогодні ввечері по скляночці. – І, перш ніж я встигла заперечити, додала: – Мені б і справді не завадило кудись вийти, але без отих нав’язливих залицянь за барною стійкою. Трохи розвіятися. Що скажеш?

І мені б не завадило. Вдома я постійно перебуваю під тиском очікування, запитань без відповіді та непозбувного страху. Минув день, а від Кайла жодної звістки. Джеймса Фінлі вже затримали? Чи вдалося їм щось дізнатися про останнє місцеперебування Еммі?

– Так, – сказала я. – Залюбки.

Обличчя Кейт розтягнулося в усмішці, плечі з полегшенням розслабилися.

– О сьомій? Знаєш той ресторан біля будиночка на березі озера?

Я знала те місце. Я була там із Девісом Коббом першого разу. Вздовж однієї стіни бар, а навпроти – вікна з видом на озеро, у залі багато столиків і кабінок. Невгамовний галас, дешеве пиво, досить людно, щоб почуватися анонімно, не привертаючи до себе уваги. А ще це недалеко від мого дому, як додатковий плюс.

Після Кобба я вже туди не заходила.

– Чудово, – сказала я. – О сьомій.

На сьому вечора «Озерна таверна» була вже переповненою, я довго шукала очима Кейт, перш ніж вона помахала мені рукою з кабінки в протилежному кінці зали. Попрямувала до неї, проігнорувавши по дорозі кількох колег зі школи. Вчителі історії сиділи всі разом, дехто зі своєю «половинкою». Вчитель англійської мови, ймовірно, прийшов сюди на побачення. Серед офіціантів та офіціанток, здається, я впізнала декількох наших учнів.

За барною стійкою лунав веселий сміх, музика грала гучно, тож мені довелося нахилитися вперед, щоб почути Кейт.

– Часто тут буваєш? – поцікавилася я, коли вона теж ближче нахилилася через стіл.

– Була раз чи двічі, – всміхнулася вона. – Так виглядає, що це єдине місце, де в п’ятницю ввечері збираються пристойні неодружені чоловіки.

Я всміхнулася.

– І як успіхи?

Вона зіщулилася й від цього здалася мені років на десять молодшою свого віку – тридцять із чимось, як я припускала.

– Тут стає нудно. Справді, щоразу ті самі обличчя. Мало шансів познайомитися з кимось новеньким.

Вона промовила це розчарованим тоном, так ніби їй справді бракує свіжого товариства – добре знайоме мені відчуття.

– Ти з міста? – запитала я, і вона засяяла.

– Так, із Пітсбурга. А ти?

– Бостон, – відповіла я.

Кейт усміхнулася і, широко поклавши долоні на стіл, сказала:

– Тоді дозволь тебе трохи ознайомити з місцевим контингентом. – Вона жестом голови вказала в бік бару. – Отже, сьогодні розклад такий: на дальньому кінці – надто юні; посередині – вже мають пару; а он там – парубоцька компанія. Усміхнешся одному – доведеться розбиратися з усіма, розумієш, про що я?

Раптом я спробувала уявити тут Еммі. Або Джима. Оглянула залу, шукаючи очима потерті джинси на кривуватих ногах, трохи задовге волосся. Тепер, коли я дізналася про нього більше, я подумала, що Джим, мабуть, віддає перевагу дещо простішим закладам – на один-два класи нижче. Цікаво, чи Еммі теж, бува, не змінилася?

Один із чоловіків з тієї парубоцької компанії, на яку вказувала Кейт, встав зі свого барного стільця, залишивши пиво. Він обернувся, і наші погляди зустрілися. Кайл. Помалу всміхнувшись, він підвів руку. Я ледь ворухнула пальцями у відповідь, Кайл попрямував до туалетів.

Кейт блиснула очима й запитально підвела брови.

– Довга історія, – відповіла я.

– Це найцікавіші, – сказала вона.

– На жаль, моя не дуже цікава. Допитував у справі Девіса Кобба. А з тобою він хіба не спілкувався?

– О Боже, пробач. – Вона ще раз уважно подивилася на Кайла, який віддалявся в бік убиралень. – Ага, здається, згадала. Не впізнала в такому одязі, та й допит тривав усього декілька хвилин. Вибач, Ліє, не хотіла пхати носа, куди не слід. Просто подумала: милий хлопець. От гівно.

Я знизала плечем.

– Не переймайся, все гаразд.

– Справді? – Вона підвела брову. – У школі пліткують, що Кобб, за версією поліції, тебе переслідував. Або… зустрічався з тобою. Чесно, залежно від джерела.

Я злісно захихотіла.

– Ну, напевне не зустрічався. – Я міцно стиснула губи. – Правду кажучи, я поняття зеленого не маю, що відбувається. Кобб завів собі звичку, коли п’яний, телефонувати до мене. От і все. Я його ігнорувала. Телефонував мені й у ніч нападу на ту жінку, але я не брала слухавки. Тому поліція не дає мені спокою. – Я згадала голосові повідомлення, коли він, імовірно, звідкись повертався вночі додому. – Ти його тут коли-небудь бачила? Девіса Кобба?

Кейт захитала головою.

– Ні, не пригадую. – Вона ковтнула пива зі свого келиха. – Повний капець. Гадаєш, це таки він напав на жінку біля озера?

– Важко сказати. Але, здається, така версія поліції.

Я також знала, як працює поліція. Дуже схожий підхід використовувався на ознайомчому курсі до природознавчих наук, який мені довелося прослухати перед отриманням диплома: формуєш гіпотезу й подумки з нею працюєш, поки не доведеш правдивість своєї теорії або поки вона в тебе не розвалиться. Як кримінальні репортери ми часто працювали поруч із представниками поліції. Перевіряли їхні версії, діставали інформацію, яку їм не вдалося роздобути. Або навпаки – використовували поліційні джерела, аби зрушити справу з місця. Врешті-решт усі отримували те, чого прагнули. Правда рвалася на поверхню, а ми їй допомагали.

Кайл повернувся на своє місце, і Кейт хитро кивнула в його бік.

– У будь-якому разі, – сказала вона, – той милий хлопець на барному стільці повсякчас сюди зиркає, і я дуже сумніваюся, що він виглядає Девіса Кобба.

Кельнер приніс нам тарілку картоплі фрі. Кейт, усміхаючись, чекала на мою відповідь.

– Друга частина довгої історії: зникла моя сусідка по дому, – сказала я.

– Що? – Її рука зі шматочком картоплі завмерла над тарілкою.

– Моя сусідка по дому. Ось чому той милий хлопець на барному стільці сюди зиркає. Я заявила про зникнення в поліцію.

– О Господи! – нахилившись ближче, сказала Кейт і поклала руку на мою долоню. – Ти як, усе гаразд? Що трапилося?

Очка в Кейт забігали так, ніби вона намагалася скласти докупи окремі частини загальної картини: дві потенційні жертви замість однієї. Її губи розтягнулися в тонку лінію.

Я захитала головою.

– Не знаю. Вона трохи з заскоками, тож я спершу не дуже хвилювалася. Поки не з’явилася та історія з Девісом Коббом.

– Тобто з нею, можливо, досі все гаразд?

Я подумала про знайдений ланцюжок, про речі, які вона залишила, про непозбувне відчуття страху і про те, що мені тепер відомо про Джеймса Фінлі. Але я також знала, що життєвий досвід навчив мене бачити небезпеку в усіх і в усьому навколо.

– Можливо, – сказала я. – Здається, ці випадки між собою не пов’язані. От.

Кейт помітно розслабила плечі. Вона жестом замовила нам ще по пиву й підсунула ближче до мене тарілку з картоплею.

– Ось, тобі потрібніше.

Я була вдячна за нагоду помовчати. Мені хотілося відкласти проблеми й насолодитися дозвіллям. Я відчула, як пиво приємно подіяло на мене, позбавляючи від тягаря важких думок та розковуючи усмішку.

Кейт розповідала мені про свого колишнього, про всі його підлі вибрики, я слухала і знала, як доречно прокоментувати, яку міну склеїти. Я охоче віддала їй ініціативу в розмові. Ми сплатили рахунок, замовили ще по пиву. Мабуть, я випила останній келих занадто швидко, бо підвелася й відчула, що воно добряче вдарило мені в голову. Уже було подумала попросити Кейт відвезти мене додому.

Я зауважила краєм ока, що Кайл теж підвівся з місця й на мить затримався. Цікаво, а він має на думці те саме, що і я: якби ми зустрілися за інших обставин, якби ми були іншими людьми, чи на цьому етапі наші взаємини вже б переросли у щось більше?

– Я ще забіжу до вбиральні перед виходом, – сказала я.

Кейт на прощання обійняла мене однією рукою, обдавши запахом лаку для волосся й алкоголю.

– Обережно за кермом, – сказала вона. – І пропоную якось повторити.

Я зачекала, поки вона вийде за двері, і неквапливо рушила до туалетів. Ступивши три кроки, почула його.

– Гей-гей! – гукнув Кайл, прямуючи до мене.

Я чекала його на півдорозі в коридорі з дерев’яними панелями, ми були зараз іншими людьми. Він узяв мене за лікоть, розвертаючи до себе.

Обернувшись, я пригорнулася до Кайла, притягуючи до себе його голову. Його губи були холодні від пива, він затягнув нас у кут, міцно притулився до мене всім тілом, розбиваючи всі мої попередні уявлення про себе. Зараз у нього не залишилося ні крихти колишньої стриманості та врівноваженості. Його руки були скрізь – на моїй шкірі під одягом, просто тут, серед тьмяно освітленого коридору – і він не зупинявся, поки за нами не скрипнули двері до вбиральні.

Світло з відчинених дверей впало на наші постаті, і Кайл тісніше прихилився головою до мого чола.

– Мушу сплатити рахунок, – сказав він, далі притискаючи мене до стіни. – Зачекай надворі.

Я чекала його поблизу входу, ховаючись від світла вуличного ліхтаря. Коли вийшов Кайл, ми вже помітно протверезіли. Цьому посприяло або прохолодне повітря ночі, або запізніле усвідомлення ймовірних небажаних наслідків, або передбачливість. Він нерішуче затримався на другій сходинці, і я побачила на його обличчі намагання знайти якусь відмовку. Я промовисто махнула рукою.

– Не переймайся.

Він спустився сходами вниз, тримаючи руки в кишенях.

– Дозволь, я тебе хоч відвезу.

Це були слова Кайла-поліціянта. Він відчував смак алкоголю на моїх вустах, бачив розпашілі щоки і, ясна річ, розумів, що я випила трохи забагато. Я не збиралася з цим сперечатися.

– А як сам додому добиратимешся?

– Це недалеко. Пішки пройдуся. Подихаю свіжим повітрям.

Ми дійшли до моєї машини, я вручила йому ключі. Тоді спостерігала, як Кайл, підпираючи коліном кермо, підлаштовує водійське сидіння та шукає, де вмикаються фари. Всміхнулася, коли він підстрибнув від несподівано гучної музики, яка раптом загриміла з динаміків автомагнітоли, і нахилилася, щоб прикрутити гучність. Я відчула, як Кайл цієї миті затамував подих, і вже було вирішила, зневаживши попередні слова, повернути обличчя до нього і пригорнутися. Але відкинулася назад. Кайл увімкнув передачу, завів двигун, і слушний момент минув.

– Отже, – врешті порушив мовчанку він на півдорозі до мого дому. – Хто це був із тобою?

– Кейт Тернер, – відповіла я. – Ми разом працюємо в школі. Запропонувала випити ввечері по скляночці, гадаючи, що мені таке не завадить. – Я розслабилася на сидінні, відчуваючи легке запаморочення, насолоджуючись крізь примружені повіки зоряним небом за вікном. – І мала рацію. А ти? Це були твої друзі?

– Ага, друзі, – кивнув він.

– З поліції?

Він знову всміхнувся.

– Різні.

Фари яскраво блиснули в шибці розсувних дверей мого будинку. Кайл заглушив мотор, навколо нас чулися лише звуки ночі: сюрчання цвіркунів та завивання вітру.

Вийшовши з машини, Кайл тупцював на місці.

– Я думав, тут більше світла, – з ніяковою посмішкою сказав він. А тоді подивився на зірки і вказав рукою на трохи яскравішу цятку. – Отже, північ там…

Я засміялася, хотіла до нього дотягтися.

– Гадаю, насправді це Венера.

– Добре, що я був пластуном. – Але він уже дивився на мене, а не на дорогу, не на зірки, і повітря між нами наелектризувалося.

– Ти не мусиш іти, – сказала я.

Він міцно стиснув губи, не простягнув до мене руку, не підійшов ближче.

– Хіба хочеш, – додала я.

Він захитав головою, кутики рота підскочили догори.

– Не хочу, – відповів він, далі дотримуючись дистанції.

Я подумала про Еммі, підійшла ближче сама і сказала йому:

– Це не злочин.

Узяла за руку, повела за собою. Ми піднялися на ґанок. Я відімкнула двома різними ключами двері, поки він тулився до шибки. Ще залишалося безліч шансів відмовитися, зупинитися, і я на мить затрималася, чекаючи, чи хтось із нас не передумає. А тоді відчинила йому двері, увійшла всередину першою, зачинила за нами замок. Вирішила світла не вмикати, аби воно не повернуло нас до реальності. Неквапливо рушила коридором до спальні, відчуваючи, як Кайл, торкаючись стіни пальцями, прямує за мною.