Ідеальна незнайомка

Розділ 24

Спершу я вважала, що ми з Кайлом у пошуках Еммі на одному боці. Але тепер Кайл уже не був моїм однодумцем, який нещодавно стояв у її спальні, уважно вислуховуючи мої аргументи. Поліція вирішила, що Еммі – лише елемент повної, справжньої картини, лише її частинка. Якщо для аналізу ДНК потрібен її гребінець, зубна щітка чи якийсь предмет одягу, вони могли просто попросити. І я б видала їм ці речі.

Але натомість вони захотіли розглянути її під лупою, ніби Еммі мала що приховувати. Я згадала про годинник Джона Гікельмана з відбитками моїх пальців. У цьому домі мої відбитки всюди. На всіх тих розкиданих по хаті дрібничках, які вона десь поцупила, а я про їхнє походження ніколи не питала. На коробці з підвалу з фотографіями.

Я вже ретельно обшукала всі її шухлядки, кімнату та шафу. Аби переконатися, що всі її таємниці надійно захищені, як вона захищала мої. Еммі сама була суцільною таємницею. Можливо, саме тому я не боялася ділитися з нею своїми секретами, адже після нашого знайомства я певний час була наче не своя і ще не сприймала Еммі як реальність. Або ж через те, що вона була для мене геть незнайомою людиною, з тими карими очищами, а через три місяці мала вирушати на місію Корпусу миру – на край світу, де не буде зв’язку з цивілізацією. І я вважала її надійним сховищем для своїх таємниць. Так і сталося. Потрапила під її чари й усе розповіла.

Коли я приїхала до її помешкання, вона глянула на мої торби, на мої речі, скинуті посеред вітальні на бетонну підлогу, і, здається, одразу збагнула, що я змушена була звідкись поспіхом тікати.

– Твоя кімната, – сказала вона, ведучи мене до дверей праворуч від вітальні. – Звиняй, я знаю, що це не хороми.

На підлозі лежав матрац повного розміру, голий, без постелі. Низька стеля, кімната без вікон. Для ще якихось меблів було мало місця.

– Останнім часом я здебільшого продавала речі, а не купувала. Їду наприкінці літа й нічого не зможу з собою взяти.

Не хороми, але мій власний куточок, з дверима, які замикаються – те, що потрібно. Я всміхнулася, подякувала й поволочила свої пожитки всередину. Еммі залишила мене саму. Я розвісила частину одягу на металеві вішачки в шафі. Решту вирішила залишити у валізі – так теж годиться.

У мене був одяг, зубна щітка, декілька коробок ще з коледжу, які я в Пейдж так і не розпаковувала. Доведеться лише подбати про постіль, а без решти цілком можна обійтися.

Коли я вийшла з кімнати, Еммі щось шукала в кухонних шафках. Витягла з морозильної камери пляшку горілки, знайшла пластикові стаканчики, геть запорошені, сполоснула їх під краном і налила нам обом по чималій порції, хоча до вечора ще було далеко. Проте тут, під землею, могла бути й ніч. Тут узагалі міг бути будь-який час доби.

У вітальні стояв помаранчевий диван, запилений і де‑не-де з плямами, але Еммі обрала для нас підлогу. Розповіла, що працює в барі й через кілька місяців поїде звідси. Я сказала, що закінчила факультет журналістики і щойно розпочала стажування. Вона сказала, що не має пари, жалілася, що після школи на особистому фронті суцільне лайно, що романтичні знайомства в її житті трапляються хіба зі співробітниками або з випадковими відвідувачами бару, які самотньо сидять за стійкою, шукаючи пригод.

Я розповіла про своє фіаско з роботою, про те, як вимушено перебралася до найкращої подруги Пейдж та її хлопця. Про те, як нічого про це не сказала мамі, коли вона приїхала на церемонію вручення дипломів, як запевнила її, що вже влаштувалася на омріяну посаду, помешкання винаймаю разом із Пейдж, а не живу в неї через те, що в мене просто немає інших варіантів.

Так ми з Еммі подужали приблизно половину пляшки. Не пам’ятаю, з чого все почалося, що саме вона в мене запитала, що мене підштовхнуло, але раптом я вже розкривала Еммі душу й не зупинялася. Розповіла їй про душ. Як у перший тиждень проживання в Пейдж із Ароном я милася в ванній кімнаті й почула, як клацнув замок, рипнула клямка, як я відчула подув холодного повітря. Як гукнула: «Агов?» – визирнула з-за шторки, але, крім густої пари та ледь прочинених дверей, нікого не виявила.

Пейдж тоді вже влаштувалася до престижної установи в діловому районі. Арон отримав стипендію для своєї наукової роботи й часто працював уранці вдома. Ось така зразкова картина успіху двадцятирічних. І я коло них.

Я розповіла Еммі, як знову зачинила двері, замкнулася і посмикала за клямку – зачинено надійно. Як потім одяглася і підійшла з мокрою головою до спальні Пейдж і Арона.

Постукала й почула: «Заходь!».

Арон мав у вухах навушники-вкладки. Витягнув один із них, побачивши мене на порозі.

– Це ти відчиняв двері? – поцікавилася я.

– Я – що?

Він сидів за столом перед своїм комп’ютером, вилупивши на мене невинні очі.

– До ванної кімнати? – Я прокашлялася. – Тобі щось потрібно було?

– Та ні, – здивованим тоном відповів він. – А тобі щось потрібно?

Я розгублено захитала головою й зачинила двері.

Далі розповіла, як у мене почали зникати речі, а тоді раптом з’являлися десь в іншому місці. Як я вічно мусила питати: «Ви не бачили моєї зубної щітки? Пачки протизаплідних пігулок? Мого чорного бюстгальтера без бретельок?» – а тоді дивним чином знаходила їх на поличці ванної кімнати, у шафі в коридорі або в шухляді Пейдж. І вона, скривившись, простягала мені зниклий бюстгальтер і страшенно дивувалася, як він тут опинився, хто його сюди поклав: «Ти щось шукала, Ліє?».

Я розповіла Еммі, як прокидалася серед ночі від холоду на правому боці – з мене хтось стягнув ковдру і скинув на підлогу. Нікого, ясна річ, у кімнаті не було.

Як не наважувалася сказати Пейдж: «Твій хлопець мене лякає». Бо знала його вже майже рік. Бо вона великодушно прихистила мене в своєму помешканні. Бо в мене не було жодних доказів, лише інстинктивне відчуття, лише підозри.

Як напередодні нашого з Еммі знайомства Арон і Пейдж збиралися до якогось модного ресторану, на ділову вечірку з нагоди вручення нагород співробітникам Пейдж, і Арон перед виходом приготував нам коктейлі. Як зі мною тоді щось сталося. Я сиділа на розкладній канапі, дивилася телевізор і раптом відчула запаморочення, нудоту. Відставила склянку й помітила на дні дивний синюватий осад. Кашкоподібної консистенції, але з дрібними грудочками. Я побігла до ванної кімнати, не тямлячи, що зі мною відбувається. Відкрила шафку з ліками, шукаючи чогось для шлунка чи голови – і побачила пляшечку з ім’ям Арона. Пігулки від болю в спині, якийсь м’язовий релаксант. Вони були такого самого кольору, як той дивний осад у моєму напої. Схопилася за тумбу, ноги не слухалися, але при ясному розумі, ну, майже…

– Гей, тобі недобре?

Ванна кімната попливла перед очима, Арон підхопив мене попід пахви, бентежачи своїм запахом, непокоячи безпосередньою близькістю.

– Що ти робиш тут, Ліє?

Я побачила в дзеркалі його обличчя й тієї хвилини зрозуміла – щось не так. Спробувала обернутися, бо ж він уже мав би вийти з дому? Але Арон лише міцніше стиснув мене руками. Я не знала, як реагувати, мозок відчайдушно намагався знайти якийсь вихід.

Арон затулив мені рукою рота, я напружилася.

– Ш-ш-ш, тобі стало недобре.

Я відчувала на губах його грубу руку, незвичну. Він порушив межу, після цього вже не буде вороття.

Я вп’ялася пальцями йому в руку, але надто повільно, надто кволо. Я відчула, як лечу кудись у безодню. Ванна кімната попливла перед очима, розпадаючись на дрібні фрагменти.

Він засміявся, стискаючи мене ще міцніше.

– Я тобі допомагаю. Ти п’яна. Ти собі нашкодиш. Не опирайся.

Пам’ятаю, я тоді подумала, що кричати – надто банально. Небезпечно, ніяково й недоречно. На тлі дзюрчання води, що набиралася до ванни, я чітко запам’ятала останні слова Арона:

– Тихенько, Ліє.

А далі прогалина.

Наступного ранку я, як завше, прокинулася у своєму ліжку, запанікувала, різко сіла, почала задихатися. У легенях пекло, боліли ребра, кінчики волосся були ще трохи вологі, у голові дивно стукотіло, наче десь на віддалі. У квартирі було темно й тихо. Я сповзла з ліжка, живіт скрутило, і знову опинилася в ванній кімнаті – зігнулася над унітазом, здригаючись від нестримного кашлю. Сіла на холодну підлогу, тоді підвелася на ноги, ще раз перевірила шафку з ліками – нічого там не знайшла. Оглянула себе – тут синець, там невеличка подряпина – а тоді спробувала розібратися з образами в голові, відчайдушно намагаючись згадати, що зі мною сталося, але, хоч як я старалася, прогалину в пам’яті заповнити не вдалося.

Після тієї пригоди я впродовж ще кількох місяців часто прокидалася вночі від відчуття, ніби вода заповнює легені, заливає горло, а ребра болять від сильного стискання. Іноді мені снилися дивні кошмари – і тоді Еммі трясла мене рукою за плече, щоб розбудити.

Пам’ятаю, я подумала: «З такими, як я, такого не може трапитися».

Такого не стається з дівчатами в піжамах, які залишилися ночувати в своєї найкращої подруги на розкладній канапі.

– Він мені щось підсипав, – сказала я Еммі. – І я від них пішла.

Це єдине, у чому я була переконана, єдина моя провина.

Еммі налила мені ще горілки. Піднесла тост, який міг означати: баба з воза, за нові старти, або тисячу інших безглуздих речей, які люди урочисто оголошують із чаркою в руці. Але вона взагалі нічого не сказала. Горілка обпекла мені горло, Еммі підповзла ближче, щоб налити мені ще одну порцію, й цього разу всілася поряд, прихилившись плечима до стіни. Це були перші з багатьох наших посиденьок із горілкою, коли ми, захмелілі, точили теревені, адже телевізора в нас не було. Ми сиділи, нахиливши голови, я відчувала рукою дотик її руки і приємне тепло від горілки в шлунку, у руках і ногах – і в той момент я належала їй.

Дещо згодом, коли наші шляхи вже розійшлися, якось я сиділа навпроти одного з інформаторів, який не наважувався сказати те, що хотів, – це було видно з виразу обличчя, з випинання вилиць, вгадувалося в напруженні плечей. І тут у мене з’явилася думка. Що Еммі, вочевидь, те саме побачила в мені, збагнувши, що я недоговорюю, – і, мабуть, сама пережила щось схоже. Я побачила, що її губи стиснулися в пряму лінію, вона коротко кивнула – і нічого вже не треба було казати.

Коли до нас через три тижні завітала Пейдж, сказавши, що просто була поблизу, мене вбило не те, що з нею приперся Арон. І навіть не те, що він зайшов усередину. Найбільше вразило те, що він мені усміхався і в його очах не було ні тіні жалю, ніяковості чи хоч чогось. Ніби він був твердо переконаний, що я ніколи нікому не розповім, що мені нічим дорікнути, що я взагалі не знаю, що він зробив, – він усміхався, бо почувався переможцем.

Не знаю, чим саме мене найбільше вразила Еммі. Тим, що взяла в руку ніж і скористалася ним? Тим, що шкодувала, що сама цього не зробила? Або ж тим, що вона стрималася й не різонула глибше? Мене вабили в ній як безстрашний порив, так і стриманість.

Я ніколи не зможу пояснити поліції, що знала її як облуплену, що Еммі ледь його зачепила. І не знаю, чи сама могла б стриматися.

Зрештою, передчасна згода на проведення обшуку нічого не дала. Я не встигла перекласти кудись бостонську газету з порожньої шухляди на кухні. Кайл коротко зиркнув на неї, перш ніж відкласти. Цікаво, чи згадав він, що вже бачив газету, коли тут ночував, чи підказала йому зненацька пам’ять, коли побачив її вдруге? Я також не встигла сховати речей, які вкрала Еммі; сподівалася, що вони достатньо дрібні, щоб не створити проблем ні мені, ані Еммі.

Проте згода співпрацювати зі слідством давала доступ до інформації, тільки це, зрештою, було мені потрібне. А з інформацією я вміла поводитися.

Підслухавши розмову між поліціянтами, я дізналася, що вони шукають конкретного ножа: лезо з зазубленим краєм, приблизно десять сантиметрів завдовжки.

Вони вилучили й запечатали в окремі пакетики всі ножі з нашої кухні, навіть ті, що закороткі, задовгі, надто тупі, заточені з обох боків, з набору для м’яса. Відсутні речові докази такі самі викривальні, як і ті, що залишилися.

Далі вони розійшлися з кухні по всьому дому, підіймали диванні подушки, відчиняли шафи, зазирали під меблі, і я мимоволі засміялася.

– Що тут смішного? – поцікавився Кайл.

– І що, справді так буває? Знаряддя вбивства ховають між диванними подушками?

– Ви здивуєтеся, але буває всяке, – сказав він.

– Скажу трохи інакше. Невже хтось ховатиме знаряддя вбивства вдома, коли для цього є куди кращі місця – наприклад, озеро?

Кайл відірвався від обстеження кухні й повернувся до мене:

– Гадаєте, ніж там?

Я б особисто викинула його після застосування. В озеро або якусь глибоку канаву. Позбулася б із рук – і нехай природа бере своє.

– Здається, так було б надійніше.

Він кивнув і продовжив розкладати ножі по пакетиках.

– Обстежуватимете озеро? – поцікавилася я.

Малоймовірно. Місцевих ресурсів недостатньо, та й доказів недостатньо, аби стверджувати, що він може там бути.

– Того чоловіка вбили не в машині, – прокоментував із вітальні Додж, інші завмерли, обернувши на колегу недвозначні погляди.

– Що? – сказав Додж.

– А де його вбили? – користуючись нагодою, поцікавилася я.

Кларк Іґан біля канапи важко зітхнув.

– Не знаю. Не в машині, не вдома, не на роботі. І, так виглядає, що не тут. – Він обвів рукою мою кухню та вітальню.

– Так виглядає?! – перепитала я підвищеним тоном.

– Підлоги запилені, – відповів Кайл, зосереджено оглядаючи ножі перед собою. – Аби позбутися слідів крові, підлогу довелося б ретельно відмивати. З відбілювачем.

Я втупилася йому в потилицю. Минулого разу, оглядаючи будинок, вони шукали підтвердження, що Джеймса Фінлі вбили тут, а я й гадки не мала. Тоді вони знайшли каністру під ґанком, усередині був відбілювач, видно, сподівалися виявити ще щось. Ниточки крутилися навколо мене, а я відстала занадто далеко. Раптом у мене виникло бажання зупинити обшук. Розірвати підписаний бланк. Але не хотілося влаштовувати сцену, не хотілося, щоб вони подумали, буцімто мені є що приховувати.

Натомість я вирішила зосередитися на фактах. Джеймс Фінлі загинув не в машині. Його тіло туди поклали. Посадили в авто Еммі, загнали в озеро, де він пробув хтозна як довго.

Невже вони припускали, що він тут, на моїй підлозі, стікав кров’ю, а Еммі стояла поряд? Невже припускали, що це був неконтрольований порив пристрасті? Або самооборона? Аби спростувати їхню версію, потрібно було дізнатися, що саме вони підозрюють.

– Ви вже знайшли його машину? – запитала я.

Я пам’ятала Джима всередині, вкриту іржею бежеву фарбу, запах, який я б відчула, лише побачивши, як він прикурює цигарку.

– Вона зникла, – сказав Кайл. – Джеймс Фінлі, так виглядає, жив у мотелі з травня. Працював там в адміністрації й дуже не перепрацьовував за ті гроші. Чесно кажучи, його зникнення нікого не здивувало, – додав Кайл. – Авто теж ніхто не бачив. Подумали, що просто поїхав геть.

Тимчасовий постоялець живе і працює в мотелі. Такі на одному місці довго не затримуються.

Отже, машина Джеймса Фінлі теж відсутня. Зникла. Якщо, за їхньою версією, це зробила Еммі, то в неї була перевага – тиждень, щонайменше. Вони хотіли з’ясувати, хто вона, щоб знати, куди Еммі могла втекти.

– Еммі праворука? – запитав Іґан, і я на якусь хвилину замислилася.

Згадувала, як вона тримала пляшку горілки, запилену склянку. Як цілилася в мішень дротиком, примруживши одне око.

– Ніби так. А це має значення для слідства?

– Джеймса Фінлі атакували ззаду, праворукий нападник, оборонних поранень на тілі не виявлено.

Неочікуваний напад. Хтось непомітно підкрався до нього ззаду, з ножем у руці, і блискавично приставив зазублене лезо до шиї. Джим не встиг зорієнтуватися. Отже, самооборони не було.

Вони продовжили пошуки доказів, перемістившись до спалень, до моєї також.

– Стривайте! – вигукнула я.

– Я попереджав, Ліє, – ледь чутно прокоментував Кайл.

Він подивився на мене промовисто, ніби хотів сказати: «Будь ласка, Ліє. Будь ласка, не роби цього. Просто змирися». Так, ніби я не помітила, що половина речей тут мої, і детективи їх не розмежовують.

Я вп’ялася нігтями собі в долоні, мені несамовито хотілося кричати, роздерти горло застряглим у легенях криком. Але натомість я подумки уявила іншу себе, яка стоїть у коридорі поруч, розтуляє рота й нестримно волає. І відчула, як щось усередині ненадовго вгамувалося.

Перейшла з Доджем та Іґаном до передпокою. Додж підняв гнома, зазирнув під нього і, грюкнувши, поставив назад, ще й не по центру. У мене аж пальці свербіли поправити фігурку, пересунути на місце.

Я придушила в собі той порив і вийшла на ґанок подихати свіжим повітрям, трохи прочистити голову. Але побачила людей на краю дороги.

Вони з цікавістю розглядали поліційні машини, спостерігаючи на віддалі за обшуком. Частина з них, вочевидь, прийшла сюди через ліс. Інші – приїхали на своїх авто й запаркували поруч.

Хтось дізнався про обшук, розповів знайомим – і пішло. Шушукання набирає обертів, закликає до дій.