Ідеальна незнайомка

Розділ 34

– Це ви та дівчина з лікарні?

– Алло? – повторила я, розгубившись від незнайомого голосу в слухавці, від незнайомого номера на екрані, ще й о такій ранній годині в неділю.

– Ви приходили одного разу.

Я напружила мізки, намагаючись згадати її ім’я. Посріблене сивиною волосся, забризкані кров’ю капці, жінка на варті коло Бетані.

– Марта? – запитала я.

– Її від’єднають від системи життєзабезпечення. Відсутня мозкова активність. Я подумала, що вам варто знати. Що, можливо, ви захочете бути присутньою.

Бетані Джарвіц помирала. Хоча не зовсім так. Вона помирала відтоді, коли її знайшли – там, на березі озера. Просто це забрало в неї більше часу.

У газетах про це не напишуть. Не про таку дівчину, у такому місці, через стільки часу після трагічної події. Вона помре в лікарні, під наглядом, з відповідними препаратами. Газетам таке не цікаво. Інша справа, якби вона померла тоді на березі озера, стікаючи кров’ю.

– Я не можу прийти, – прошепотіла я.

Я не могла бути там присутньою, коли поруч поліція та лікарі. Не могла ще більше привертати увагу до того, що між нами існує певний зв’язок. Зважаючи на те, що знав Тео і що він міг розповісти.

– Ніхто не може, – сказала Марта, і на лінії почулися гудки.

Я розчарувала її разом із усіма іншими. Виявилася не такою, як вона думала. Сидячи за порожнім кухонним столом, я подумки помолилася за Бетані Джарвіц, чого не робила дуже давно, відколи відійшов батько. Помолилася за всіх тих, кого не помічають, за тих, чиїх історій ніколи ніхто не почує, за тих, хто згасає на самоті, і немає кому провести їх в останню путь.

Ребека поїхала в неділю ввечері, бо в понеділок їй потрібно було на роботу. Я бачила по її обличчю, що вона вагається, чи їхати. Вона відчувала, що в мені щось кипить, а я відчайдушно намагаюся приховати це від неї.

– Приїдеш додому на свята? – запитала вона, ніби чекаючи запевнень, що зі мною до того часу нічого не трапиться.

– Приїду, – відповіла я.

І коли вона поїхала, я знала, що робити. Зателефонувала на шкільну гарячу лінію, залишила повідомлення, що мене не буде декілька днів, і забезпечила собі заміну на наступні два дні.

Мене було за що обвинуватити. Але я не збиралася потрапити до в’язниці за те, чого не скоїла.

Усі взаємини поділяються на три категорії, якось сказала Еммі, заклавши ноги на канапу, розвіявши туман від горілки. І дуже просто пояснила мені свою думку на прикладі.

Візьми когось зі знайомих. Припустимо, ти знаєш, що ця особа когось убила. Вона тобі телефонує й у всьому зізнається. Як ти діятимеш? А: викликатимеш поліцію. Б: нічого не робитимеш. Або В: допоможеш позбутися тіла.

Я згадувала ту розмову, згадувала, що тоді їй відповіла, із затуманеною алкоголем головою, з пливучою перед очима кімнатою, у тій підвальній квартирі, де через спеку все здавалося ближчим.

– То який обереш варіант, Ліє?

– Для тебе?

Вона перекинулася на живіт.

– Ну, ясна річ.

Це була перевірка, навіть тоді.

– Жоден із трьох, – сказала я. – Від правди не втечеш. Врешті-решт вона тебе неминуче наздожене.

Це було моє тверде переконання. Я вірила, що правда зринає на поверхню, як бульбашки в киплячій воді. Що вона, як природна стихія, рветься догори, і, досягнувши поверхні, бульбашка повітря вибухає, як і належало.

– Не завжди, – заперечила вона. – Не у випадку з Ароном.

Еммі вперше тоді промовила його ім’я.

– Наздогнала б і його, якби схотіла, – сказала я.

Вона на якусь мить замовкла, коротко подивилася мені в очі, наче шукаючи там чогось.

– Гаразд, отже, ти тоді обираєш варіант «Б»? Нічого не робитимеш?

– Чому ж нічого? – Я перевернулася на живіт. – Я б не допомагала сховати тіло. Але, мабуть, допомогла б сховатися тобі.

– Я б жила в твоєму погребі, га? Чи ти підробила б мені паспорт на інше ім’я й відправила до якоїсь країни без екстрадиції?

– Ні, ні, – відповіла я. У моїй голові формувалася нова ідея. Інший шлях. Варіант «Г». – Ні, сховати тебе… Тебе довелося б стерти…

– Звучить як евфемізм до слова вбивство.

– Ха! Ні, найкращий спосіб надійно сховатися – це вдавати, що тебе взагалі ніколи не існувало.

Вона підвела брови, кутики рота підскочили догори, і Еммі врешті вибухнула нестримним сміхом – я розреготалася разом із нею. Яка божевільна й безглузда ідея.

Я вкотре оглянула наш будинок, той, що за документами винаймала лише я. Незареєстрований автомобіль. Я чула на власні вуха заяви свідків – Еммі ніхто не бачив. Ніхто не міг підтвердити її існування. І замислилася – невже вона це все запланувала від самого початку?

Щезла, ніби її взагалі ніколи не існувало – а я єдина, хто за все відповість.

Я намагалася не світитися. Не залишати документальних слідів своєї подорожі. Ні квитанцій про оплату кредитною карткою, ні телефонних дзвінків, ні свідків. Я вирушила на пошуки Еммі так, як це зробила б сама Еммі.

Жодних квитків на літак. Лише готівка. Жодних престижних готелів, де вимагають посвідчення особи та номер кредитки для непередбачуваних витрат. Аби уникнути зайвої уваги до своєї персони, ви змушені триматися ближче до периферії. Ночувати в поганеньких мотелях для романтичних парочок, разом із такими ж анонімами, які з тієї чи іншої причини не хочуть ніде світитися. Ви змушені роздобувати готівку всіма можливими способами, погоджуватися на ризиковані бартерні обміни з незнайомцями. Якщо поліція розпитуватиме інших щодо вашого місця перебування, на друзів розраховувати не варто. Хтось таки виказав Бетані, побачивши її фото в газеті. Хтось знав, де вона поселилася. Мабуть, якийсь із її друзів. Більшості людей є чим ризикувати. Діти, робота, чоловік, дружина, добре ім’я. Вони не брехатимуть, якщо існує ймовірність викриття.

Я виїхала вдосвіта; планувала, що спатиму за потреби в машині, вмиватимуся та чиститиму зуби в якійсь відпочинковій зоні на автостраді. Моєю єдиною супутницею була коробка Еммі в багажнику.

Телефон не вмикала взагалі.

Я уявила себе на місці Еммі чи Меліси, чи нехай як там її звали. Без водійського посвідчення, кредитних карток, без імені. «Тож я знову в дорозі», – сказала вона того вечора, коли ми випадково зустрілися після тривалої перерви. Але спершу вона прийшла по мене.

Підозрюю, що вона повернулася заради того, що лежало в моєму багажнику. Щось усередині тієї коробки знадобилося їй аж через вісім років. Щось, що вона врешті таки залишила по собі.

Я дісталася Бостона в другій половині дня, коли почалися вечірні години пік. Терпіти не можу пересуватися містом за кермом. Ненавиділа тоді, і зараз ненавиджу. Зараз навіть більше, коли вулиці настільки завантажені автомобілями, що навіть пішоходи швидші за тебе. Тож я залишила машину на стоянці поблизу Фенвей, розрахувалася готівкою й попростувала до найближчої станції метро.

Свіже осіннє повітря, оманливо ясне синє небо. Доволі холодно, але зима ще не настала – люди на вулицях були в тоненьких пальтах, без рукавичок, шапок і шарфів. Я влилася в натовп, і раптом мені закортіло зими.

Про справжню зиму в Бостоні зазвичай ніхто не попереджає. На листівках усе таке гарне, засніжене, люди на вулицях, білі клубки пари на морозі.

Вовняні пальта й теплі непромокальні черевики тільки додають чарівності. Але вам не розкажуть про суцільні страждання. Як мерзнути, коли чекаєш на автобус, коли йдеш на зупинку, як вічно дере в горлі, як на роботі всі кашляють. Як у вбиральнях та вестибюлях під ногами хляпає талий сніг. Як ми поволі розмерзаємося всередині. Порепані губи, червоні носи, пересохлі долоні. Як кусаються грубі светри. Як хочеться цілу зиму не виходити з дому. Як вічно хочеться зігрітися.

А ще ця важка гнітюча сірість. Пізньої осені небо затягується густими хмарами й цілими тижнями залишається похмурим, готовим будь-якої хвилини засипати вас снігом чи залити дощем. Холод туманом зависає просто над землею, наче марево. Усі закутуються в декілька шарів одягу, бо так чи інакше мусять виходити на вулицю. З уст, наче дим, вириваються білі клубки пари, коли ви розминаєтеся з кимось у натовпі.

Тебе, здається, ніхто не помічає. Під пуховиком, шарфом, намотаним по самі очі, у натягненій на вуха і волосся шапці може бути хто завгодно. Вовк в овечій шкурі. Вівця – у вовчій. І тому, нехай скільки на вулиці людей, потенційних свідків від цього не більше, а навпаки менше. Це може бути будь-хто. Будь-хто, хто навшпиньки зазирає до чийогось вікна.

– Можете нам описати ту особу? – просить поліція.

Куртка. Каптур. А зріст та статура під ними? Важко сказати.

Я прагнула анонімності, мала чітке відчуття, що мені тут не місце, що саме місто вже випхало мене звідси й уже не хоче моєї присутності. Я боялася випадково натрапити на Ноа, боялася, що поліціянт на розі може виявитися Кассіді або кимось іще, з ким я колись бачилася на місці злочину. Боялася, що мене впізнають і гукатимуть навздогін або повідомлять іншим – і чутки враз розлетяться містом.

Нарешті я опинилася у своєму колишньому районі, стала біля входу до тієї напівпідвальної квартири, що тепер здалася ще обдертішою та занедбанішою, ніж тоді, коли я бачила її востаннє.

У мене в кишені був ключ із коробки Еммі, на зелено-бузковому ланцюжку. Жодних звуків усередині чутно не було. Я спустилася вниз – що далі, то вужчими сходами до пошарпаних чорних дверей – і вставила ключ у замок. Він застряг на половині. Довелося щосили тягнути, щоб висмикнути його звідти.

Можливо, замінили, встановили нові замки, подумала я. Утім, судячи з вигляду, той ключ узагалі був для іншого типу замка. Я повернулася на вулицю, де звідкись із-під землі здіймалися клубки диму. Спробувала уявити дівчину, що спускається тими сходинками, її тупотіння я завжди чула, чекаючи вдома.

Алкогольної крамнички поруч уже не було. Тепер там продавали сандвічі. Ніхто її тут не згадає. Але ж не могла вона потрапляти до нашої квартири геть непомітно?

Я полізла по підказки до коробки. Еммі залишила там усе, що варто було зберегти, заклеївши сріблястим металізованим скотчем. Зелена запальничка з надписом «Я Пляж» – такі можна знайти в будь-якій сувенірній крамниці по всьому Східному узбережжю. Утім, попільничка та магнітик мали певні виняткові ознаки, і я вирішила з’ясувати, звідки Еммі могла їх поцупити. Побувала у тьмяних, просякнутих запахом мускусу барах, заглядала у вітрини нових яскравих закладів на місці колишніх обдертих кафетеріїв. Вирушила за адресою на магнітику з колишнього місця роботи Еммі. Бар у південній частині міста, в якому я ніколи раніше не була.

У барі було темно – вочевидь, світла не вмикали навмисне. Назва була досі та сама, що й на магнітику. Мене зустріла офіціантка, в джинсах і синій футболці з назвою пабу.

– Я б хотіла поговорити з менеджером вашого закладу, – сказала я.

– Малкольме! – гукнула вона, не обертаючись.

Чоловік, який щойно протирав барну стійку, рушив до мене, на ходу засовуючи ганчірку в задню кишеню темних джинсів.

– Чим можу вам допомогти? – запитав він.

– Сподіваюся, що допоможете, – сказала я. – Я розшукую жінку, яка працювала тут вісім років тому.

На вигляд йому було років тридцять із хвостиком. Він широко розплющив очі.

– Сумніваюся, що зможу вам у цьому допомогти. Я почав тут працювати приблизно чотири роки тому.

– Мені потрібне тільки ім’я. Імена тогочасних барменів.

– Ви з поліції? – запитав він. Хоча бачив, що не з поліції. – Не думаю. Але навіть якщо так, треба буде шукати десь серед старих паперів.

Якийсь відвідувач попросив увімкнути на телевізорі інший канал, і Малкольм залишив мене чекати.

– Не захотів шукати? – запитала офіціантка. – Це комплекс зверхності. Думає, що він тут кращий за нас усіх, бо закінчив коледж. – Вона говорила, не дивлячись у мій бік. – Зрештою, тоді й так половині дівчат платили неофіційно. Як її звали, люба?

– Еммі Ґрей, – сказала я. – Може, просто Еммі, байдуже, з яким прізвищем.

Вона на мить замислилася, а тоді захитала головою.

– Я тут уже десять років, ніколи не чула такого імені. Нагадайте, коли саме це було?

– Улітку, вісім років тому. Приблизно мого зросту, темне волосся. Їй було двадцять із чимось.

– Та тут більшість із такими прикметами, – усміхнулася дівчина.

– Амелія Кент? – запитала я, але вона знову захитала головою. – Аммі?

– На жаль, мабуть, я вам не допоможу. Ви впевнені щодо імені?

Вона підозріло подивилася на мене, вперши руку в бік, але я її не звинувачувала. Я ж навіть імені до ладу не могла назвати.

Я вкотре подумала про жінку, яка не хоче ніде світитися. На якийсь час вона Амелія Кент. Потім відкидає це ім’я вбік і стає кимось іще.

– Лія Стівенс? – стишивши голос, запитала я.

Її очі засвітилися.

– Лія. Здається, щось знайоме. Так! Лія. Вона влаштувалася тільки на одне літо, правда?

Я відчувала, як очі полізли на лоба, обличчя закам’яніло.

– Я її пам’ятаю. Пам’ятаю, бо шеф був у захваті від неї. Казав: «Бідова дівчина». Проте не скажу, що я її добре знала. А що вам потрібно від Лії? Як вона, до речі?

Я захитала головою, в мене перехопило подих.

– Це все, що мені було потрібно.

Приміщення навколо пронизливо задзижчало – пересторога, яку чула тільки я.

Якось ми були з Еммі в барі і в мене щез гаманець. «Тішся, що з тобою нічого не сталося, Ліє, – сказала тоді вона. – Це просто речі».

Усі мої кредитки. Водійське посвідчення. Я присвятила декілька тижнів, щоб обійти відповідні установи, і декілька місяців, щоб відновити втрачене. А що вона тим часом із ними робила? Зі мною?

– Дякую, – сказала я, відступаючи за двері на вулицю.

Отже, все було не випадково. Нічого не трапилося ненароком, не було мимовільних причин та наслідків.

Навіть тоді, Ліє. Вона використовувала тебе навіть тоді. Вона повернулася не по коробку. Те, по що вона весь час поверталася, була я.

Я вийшла на денне світло, примружилася від яскравих відблисків сонця на шибках, прислухалася до гуркоту вантажівок на сусідніх вулицях. Цікаво, де ж вона була? Тоді й зараз?

На зворотному шляху до свого авто я завітала до публічної бібліотеки, відкрила електронний каталог і спробувала ще раз знайти якусь інформацію про Бетані Джарвіц. Не всі статті доступні в інтернеті, а надто такі давні. Я проглядала публікації за ті дати, які знайшла у статті про пожежу. Це було в архівних копіях всіх провідних тогочасних газет. Я знайшла декілька згадок, які пропустила першого разу. Одна з них була надрукована в середині червня, вісім років тому, коли ми почали мешкати разом у тій підвальній квартирі:

Перед повідомленням було надруковане те саме фото Бетані з відеозапису камери спостереження. Зображення було зернисте, мозаїчне, але цього разу кольорове й не збільшене, тож можна було роздивитися не лише лице. Поруч із нею на фото була ще одна особа. У темному каптурі на голові, який приховував обличчя, згорблені плечі.

У нижній частині знімка мою увагу привернула кольорова плямка. Щось яскраво-зелене в руці Бетані. Я нахилилася до екрана, збільшила зображення, поки воно не перетворилося на мозаїку з окремих кольорових квадратиків – неоново-зелених з украпленням червоного. Запальничка. Запальничка з коробки Еммі. Червоне сердечко в кулаку Бетані. Та сама запальничка, яку я тримала в своїх руках.

Мені закортіло просто зараз зателефонувати Кассіді й повідомити ім’я: Меліса Келлерман. Я просила Ноа дізнатися не ту інформацію. Використала рештки його доброї волі на мертву дівчину. Еммі досі десь ховається, а я ганяюся за її привидом.

Бетані напевне б запропонували вигіднішу угоду за ім’я спільниці. Еммі, вочевидь, цього боялася і про всяк випадок ніде на одному місці не затримувалася надовго.

Потім, адже я звикла копати до кінця, набрала в пошуку ім’я загиблого, щоб ознайомитися з некрологом. І дізналася рік, місто та вік – аналог відбитків пальців і ДНК друкованого світу.

У газетах про цю справу майже не згадували, через те, як я невдовзі з’ясувала, що жертва пожежі для читачів не становила особливого інтересу. Чоловіка затримували в минулому за різні правопорушення, було обвинувачення в нападі, але до реальних вироків суду не доходило.

Далі я дізналася, звідки він. Не місце, де скоїли злочин, а місце, де він народився і, вочевидь, виріс. Назва була знайома. На півночі штату Нью-Йорк. Вінс казав мені, що ходив там до середньої школи. І вперше там зустрів Еммі як Мелісу. Жертва пожежі, Чарльз, теж був із того міста. От і зачіпка: вона могла його знати.

Згідно з висновками суду, чоловік був п’яний, знепритомнів і загинув, коли полум’я охопило будинок.

Я згадала, як вона тоді промовисто на мене подивилася, вислухавши моє зізнання на підлозі нашої квартири. Погляд, який промовляв: «Я розумію». Немов відображення в дзеркалі.

Ми з Еммі схожі, подумала я тоді. Тоді й зараз.

Нас обох щось підштовхнуло до втечі.

Щось, що врешті змусило її повернутися, коли Бетані випустили з в’язниці.

Коли Бетані вийшла, Еммі, вочевидь, почувалася в боргу перед нею.

Відчувала, що завинила їй вісім років життя. І написала в тому листі:

І я пішла слідом за нею. Цього разу дійшла до самісінької правди.

Ви можете дійти до правди – і вам не сподобається те, що ви дізналися. Може виявитися, що та правда не яскрава, не блискуча, не полум’яна й не тішить, щоб аж розпирало у грудях. Може бути й навпаки – ломить кістки, скручує в ріг душу й тіло.

Коли ти усвідомлюєш, що люди виявилися не такими, як ти думала.

Коли ти стояла перед дошкою з оголошеннями про пошук співмешканців і вважала дівчину, яка тебе прихистила, своїм порятунком. Коли ти сприймала її саме так і будувала своє життя навколо неї. Я стояла тоді геть розгублена, голова розколювалася на шматки, боліли ребра. Тоді я була ніким.

А вона в мені щось помітила, щось знайоме, щось таке, що можна взяти й використати як заманеться. Обличчя на зернистій фотографії, яке можна було легко сплутати з моїм.

Вона бачила подругу, кузину, що потрапила в біду. І могла потягти за собою. До горла підступила хвиля нудоти.

«Ти віриш у долю?» – якось запитала мене вона. Еммі вірила. Певна річ, вірила. Я з’явилася перед нею вісім років тому – саме цього їй і було треба.

А, Б чи В? Допоможеш у біді чи викажеш? Увесь цей час я була переконана, що йшлося про наші взаємини, про те, що ми одна для одної означаємо. Але виявилося, що вона тоді говорила про когось ще. Це була її сповідь.

Цікаво, чи шукала вона мене того вечора, коли я знову її зустріла? Чому опинилася тоді саме в тому барі? Чи навмисно зачепила серед натовпу, аби я її помітила, обернулася й гукнула: «Еммі?».

Бетані вона знала давно.

А я була приблудою. Приблудою, яку можна використати. Може, й справді, якщо забагато віддавати, тебе використовуватимуть, як казала Ребека. Так і сталося. Використовували й використовують.

Я не була для Еммі на першому місці. Ні тоді, ні зараз.

Повертаючись увечері з бібліотеки до машини, я вирішила пройтися Урядовим центром – колись це був мій маршрут додому. Але я хотіла пройти трохи далі. І за старою звичкою звернула з Авеню Співдружності у другий провулок ліворуч.

Вхопилася пальцями за знайомий цегляний виступ, холод пробирав до кісток. Крізь штори пробивалося світло. Я стала навшпиньки й побачила її тінь.

Певні речі повторюються, бо ми самі цього прагнемо. І нам здається, що це стається за волею долі. Еммі натрапила тоді на мене в барі, бо вона мене шукала. Вона стежила за мною й обрала ідеальний момент, аби нібито випадково зіштовхнутися в натовпі, змусити мене обернутися, змусити гукнути: «Еммі?».

Цікаво, чи вона й до того стежила? Раніше, того ж вечора, за пів року, коли я стояла на цьому самому місці.

Я стояла навшпиньках, у темряві, тримаючи руку на бетонному підвіконні. З кімнати мене в темряві не було видно, але я бачила, що відбувається всередині. Спостерігала, як Пейдж бере на руки немовля з високого стільця, витирає личко й садить собі на коліна.

Пейдж стояла на кухні, коли я спостерігала за нею. Вона пильно вдивлялася в темні сходи, як робила щовечора після смерті Арона. Наче очікуючи, що хтось звідти спуститься.

Саме там він здійснив задумане. Ковтнув таблетки, розчавлені в келиху червоного вина, аби притупити хвилювання, насталити свій намір. Я стояла тоді за вікном і, перш ніж побачити, як він хитається на мотузці, помітила на столі келих. Келих червоного вина, майже порожній. Цікаво, чи ставав він на драбинку, яку я тепер зауважила в кутку за холодильником? Чи просто ступив зі сходових поручнів? Чи знав напевне, що поруччя витримають?

Пейдж мугикала якусь мелодію, заколисуючи дитину. Але через скло між нами її голос звучав ледь чутно, ніби звідкись дуже здалеку. У пориві я піднесла до вуха телефон, набрала їхній домашній номер, усередині залунали дзвінки. Я бачила, як Пейдж нерухомо завмерла. Але раптом цієї миті позаду почулися чиїсь швидкі кроки. Я поспіхом поклала слухавку, обернулася, пильно вдивляючись у темряву, звідки почулися кроки, але не помітила ні душі. Опустивши голову і тримаючись тіні, я кулею прошмигнула за ріг і забігла до найближчого бару. Приміщення було тьмяне й затуманене. Коли я замовляла собі перший напій, щоб угамувати нерви, у мене нестримно тремтіли руки від адреналіну.

Можливо, вона була десь поблизу навіть тоді. Стежила.

Можливо, це була вже не перша спроба. Можливо, їх було декілька того ж дня. У метро. Коли розраховувалася за каву. Напередодні в гастрономі, у проході між стелажами. Можливо, вона зробила двадцять спроб, перш ніж я підвела голову й помітила її.

Такий бездоганний план не можна залишати на ласку долі.

Арон знову вигулькнув у моєму житті, бо я його шукала. Шукала повсякчас.

Щороку, щомісяця набирала на пошуковій сторінці: Арон Гемптон.

Стежила, як він здобув свій науковий ступінь, одружився з Пейдж, бачила в розділі світських новин їхні усміхнені обличчя – це фото було зроблене в яхт-клубі, до якого належали члени її родини. Позаду них човни та вітрила в мерехтливих вогнях.

Стежила, як він почав викладати. Стежила, чекала і щоразу, набираючи в пошуку його ім’я, відчувала темряву, прірву в часі, в якій досі, після стількох років, я нічого не можу розгледіти.

Це була передмова, а я прагнула фіналу.

Поки врешті, врешті-решт, отримала свою історію. Побачила зв’язки, зібрала докупи окремі частинки картини й чітко взяла його на приціл. Історія, яка зацікавить шефа й читачів. «Чотири самогубства за один рік», – сказала я Лоґану, і його очі, блиснувши іскрами, засяяли.

Джерело інформації. Моїм джерелом була двадцятидворічна дівчина, яка щойно після закінчення коледжу жила зі своєю найкращою подругою та хлопцем найкращої подруги. Я її не вигадала. Лише трохи змінила певні деталі, щоб захистити її конфіденційність. І сховала якнайдалі, щоб ніхто не знайшов.

Усі вважали, що я хотіла притягти до суду зовсім невинного чоловіка, але це не так.

Я хотіла, щоб усі почули історію від анонімної дівчини, особи якої ніхто не зможе встановити. І не шкодую про це.

Правда чи історія – байдуже, з чого починати, якщо врешті-решт ти досягнеш того, чого потрібно.

Якщо в кінцевому підсумку дійдеш до правди, усе дозволено.

Проте… іноді я почувалася скривдженою його смертю, немовби він таки переміг і продовжує повторювати навіть із засвітів: «Нічого не доведеш».

Тому мене досі тягне до того вікна, так добре мені знайомого.

Я бачу, як ворушаться штори, вентилятор на стелі, постать на кухні. Тоді, скрипнувши, відчиняються двері й загоряється надвірний ліхтар, усуваючи прірву між моїм світом та їхнім.