Ідеальна незнайомка

Розділ 23

Коли Кайл постукав у двері, я саме відтирала нігті щіткою Еммі, яку взяла серед її речей під раковиною, бруд в’ївся на смерть і не відходив.

– Хвильку! – гукнула я.

Подумки пробіглася пунктами контрольного переліку, руки над раковиною тремтіли: коробка – в багажнику авто; замок – також кинула всередину; ключі від машини… чи поклала я їх назад до торбинки?

Перш ніж вийти до передпокою і впустити Кайла, оглянула штани та лікті, чи немає залишків бруду.

– Привіт, – сказала я.

Я намагалася заспокоїти розбурхані нерви, зосередитися на Кайлі, але думки невідступно поверталися до коробки – до її вмісту та запитань, на які ще немає відповіді. Поліція вже заглядала під будинок; і дуже пощастило, що вони не знайшли коробку раніше за мене.

Кайл, усміхаючись, простягнув руку з ключами від моєї машини на вказівному пальці.

– Ти забула на даху машини, – сказав він.

Я забрала ключі з його руки.

– Дякую. Щось я цього тижня геть неуважна.

Він кивнув і озирнувся через плече на дорогу.

– У мене обмаль часу, – сказав він.

– Гаразд, – сказала я й подумала, що він знову когось чекає, як минулого разу.

Кайл нерішуче завмер на порозі. Не ступив ані на крок ближче, не сідав за стіл, хоча за нами ніхто не спостерігав.

– Тут така справа, Ліє… я очолюю розслідування вбивства Фінлі.

Я кивнула. Це було зрозуміло ще раніше, по тому, як він керував поліціянтами біля озера.

– Ага, – сказала я, відчувши, наче на голову вилили відро холодної води. – Тобто більше не можеш зі мною спілкуватися? Ти це маєш на увазі?

– Ні! – вигукнув він. – Зовсім ні. Але ти свідок у справі, ти якимсь чином до неї причетна.

У мене все впало. От маєш! Те, чого так не хотілося, тепер неможливо уникнути. Я знала, що це станеться, ще коли побачила, як із озера витягли машину Еммі. І навіть раніше, коли з розірваним ланцюжком у руці оббігла будинок, коли звернулася до поліції. Проте не очікувала, що станеться саме так. Не з такого боку. Не від чоловіка, з яким спала, якого запросила до себе додому.

Він простягнув руку до мого ліктя, але я відступила.

– Я не можу виявляти преференцій, – додав він.

– Преференцій? Даруй, а що інші свідки збираються скаржитися?

– Складається не найкраще, – промимрив він, вочевидь, спробувавши викликати в мене усмішку.

Але я сказала з серйозним виразом обличчя:

– Що тебе так турбує?

Кайл різко видихнув, пригладив рукою волосся, уникаючи мого погляду. Чогось він таки не договорював. Чогось я таки не розуміла.

– Гадаєш, це, – я махнула рукою між нами, – якимось чином накладає тінь на всю справу чи на твою роль? Тебе непокоїть, що збоку виглядатиме на те, що ти мене використовуєш, Доноване? – Він здригнувся, коли я назвала його на прізвище. – А ти можеш усунутися від командування слідством?

Кайл відступив на крок назад. Він був заскочений, вагався.

– Кращої за мене кандидатури в нас немає. Я вже розпочав пошуки Еммі. Я вже взявся за Джеймса Фінлі.

Яка знайома думка! Яка ж, виявляється, тонка межа між близькістю, що затьмарює холодний розсудливий погляд на справу, і близькістю, яка працює на її користь! Кайл Донован дізнався про Джеймса Фінлі, бо я підказала йому, де шукати. Дослідив його минуле, бо я скерувала його. Впізнав машину Еммі, бо я вже її описала.

Йому відомо про Еммі більше, ніж будь-кому з місцевих, окрім мене. Саме завдяки мені Кайл був найкращою кандидатурою.

– Ну, то кажи як є. – Він мені зобов’язаний хоча б бути щирим.

– Не хочу, щоб ти подумала, ніби це для мене нічого не означало.

Я засміялася. Ну, ясна річ!

– Це лише на деякий час, – додав він. – Ненадовго. Поки не з’ясуємо всіх деталей.

– Та ніхто не перейматиметься, – сказала я.

– Ще й як перейматимуться.

– Ні! – відрізала я, здивована зловтісі, яка вихлюпнулася з мене, невідомо звідки взявшись. – Усім байдуже, коли це сталося між нами. Важливо, що воно сталося. А коли – не має значення. Надто пізно щось виправляти. Якщо ти справді так переймаєшся, що це тебе якось заплямує, то ти вже заплямований.

Він кліпнув очима, напружив обличчя, подивився на мене інакшим поглядом.

– Мені дуже прикро, – сказав він таким тоном, ніби я відчайдушно намагаюся втримати хлопця, благаю, як жалюгідне посміховисько, щоб не кидав. Кайл прокашлявся. – Ти вирішила залишатися тут і надалі?

– Що? Плануєш забігти в гості?

Ті ж слова, що я казала напередодні ввечері, набули нового забарвлення, з’явився злий сарказм і гнів.

– Ти казала, що тобі тут лячно самій. Я подбаю, щоб нічні патрулі додали твій дім до своїх маршрутів. Я теж буду на зв’язку. Можеш телефонувати в будь-який час.

– Я вже тобі телефонувала, але досі не отримала відповіді. Хто той свідок, що нібито бачив Девіса Кобба біля озера?

– Ліє, тривають слідчі дії. – Відмовка, якої тиждень тому не було.

– Ти ж уже мені чимало розповів.

– І не повинен був, Ліє.

– Не можеш поділитися інформацією щодо Девіса Кобба? Я гадала, це інша історія. Різні справи.

Але я сама дізналася більше, навіть якщо до кінця того не розуміла. Фото Бетані Джарвіц, знайдене під будинком. Не така вона була вже й випадкова особа. Не таке вже й випадкове обличчя. Між справою Кобба й Еммі існує зв’язок, справжній зв’язок. І про нього знаю лише я.

Він роздратовано стиснув зуби, але не відступив.

– Джеймс Фінлі вже декілька тижнів мертвий. Ще раз – коли ти бачила Еммі востаннє? Мені потрібен час. Точний час.

Наче це якась гра, і спершу я мушу йому щось дати. Він не питав про Еммі, як про жертву. Тепер він запитував про неї, бо я була свідком, а вона – підозрюваною.

Я відчула, що закриваюся, відгороджуюся від нього.

– Я вже тобі все розповіла.

– Тоді авто. Коли ти востаннє бачила її машину?

Я замислено хитала головою. Намагалася логічно пояснити собі той факт, що машини Еммі немає вже декілька тижнів, а я цього не помітила. Я опустилася на найближчий стілець. Кайл сів поруч.

– Вона ставила її за будинком. Тобі варто оглянути це місце. Я не звертала уваги.

– Вона ставила її за будинком, – повторив він. – І тобі це не здавалося підозрілим? Ти не подумала, що, можливо, Еммі її ховає? Бо це не її машина?

Поки він про це не сказав, не здавалося підозрілим. Усе виглядало звичайно: це ж Еммі. Просто ще одне з дивацтв, якими вона славилася.

– Я не знала.

Навіть для мене така відповідь прозвучала як банальна відмовка. Як тоді, коли я виправдовувалася в кабінеті Лоґана.

Кайл заплющив очі, повільно і глибоко вдихнув.

– Хочеш трохи подробиць, Ліє? Будь ласка. Вісім років тому жодної Еммі Ґрей у Корпусі миру не було. Я отримав список усіх, хто був на місії в Ботсвані, такого імені там немає й близько. Вона не та, ким ти її вважала. Розумієш? – Він поклав руку на мою долоню. Безглузда спроба заспокоїти. – Вона брехала тобі про свою роботу. Про автомобіль. Ліє, на машині підроблені номерні знаки. Це авто без реєстрації. Її звуть не Еммі Ґрей.

Я затрясла головою. Думаючи про знайдену під будинком фотографію; про Еммі, яка мене прихистила. І не змогла примирити одного з іншим. Перед очима знову постала Еммі, яка, дивлячись мені в очі, зістрибує зі стіни.

Тоді, вісім років тому, я була ніким. Стояла під дошкою оголошень, викинута напризволяще. Розгублена, неприкаяна, не знала, кому вірити. І раптом перед тією наляканою беззахисною істотою з’явилася Еммі. То чого дивуватися, що вона була для мене рідною душею? Еммі була зі мною, коли мій захисний шар відновився. Існувала всередині моєї нової, грубішої шкіри. Коли Кайл казав, що я її зовсім не знаю, я йому інстинктивно не повірила. І коли викладав факти на підтвердження своїх слів, мені спало на думку лише: «То й що?».

То й що, якщо це не її справжнє ім’я? Не її номерні знаки? Не її робота? Якщо покопатися, кожен із нас – таємниця, яку треба розгадати.

І хіба це не те, чого всі шукають? За кавою, за склянкою алкоголю, на інтернет-сторінках знайомств, за безконечними порожніми балачками? Хіба ми не сподіваємося знайти когось, хто схоче копнути трохи глибше, розкрити такі сторони твоєї особистості, про існування яких ніхто й не здогадувався? Когось, хто схоче пізнати тебе справжню, заховану глибоко всередині? Ми хочемо знайти людину, яка вважатиме нас важливішими за свою роботу. Важливішими за свої моральні стандарти. За своє слідство та очікування. Людину, яка обере варіант «В». Яка знатиме, що ви накоїли, але однаково поставить вас на перше місце.

Для Еммі я завжди була на першому місці. Важливіша за гроші, хлопців та хоч які моральні норми. Я зрозуміла це від самого початку, відтоді, як побачила в її руці ножа.

То й що, якщо в підвалі знайшлася фотографія Бетані Джарвіц? То й що, Ліє? За схожих обставин Еммі мене б не виказала. А, Б чи В? Немає жодних сумнівів, який варіант обрала б вона.

Але тоді я подумала: «Ти ж її зовсім не знаєш». Усе, чим вона з тобою поділилася, було витвором її уяви. Я знову згадала той день, коли ми познайомилися. Еммі знову дивилася на налякану беззахисну істоту, доволі знайому, до речі. І тепер я бачила її з нового боку. Глобальні зміни, зіткнення світів, момент, коли хтось змінюється просто на очах, – початок кінця.

Я вважала, що вмію помічати важливі речі. Що не пропущу цікавої історії там, де інші й не подивляться. Що можу розпізнати правду, перш ніж її помітить хтось інший. Але для цього потрібно наблизитися до неї впритул. Прослизнути всередину чужого світу.

Мої кордони слабкі, я знаю. Особливо після того, як мені неодноразово на це вказали. Я плутаю професійне та особисте. Вони часто накладаються одне на одне, і важко збагнути, де закінчуються їхні межі й де починаються.

Еммі впустила мене до себе додому, а я впускала її до своєї спальні, до своїх думок, аж поки почала бачити в її помилках свої власні.

– Яке в тебе прізвище? – запитала я в неї.

Вона всміхнулася, перш ніж відповісти.

– Ти не знаєш, справді?

Виграла час. Хитрий блиск в очах, між нами стоїть пляшка горілки.

– Ґрей, – нарешті сказала вона, наче випробовуючи, немов напівжартома.

А коли Донован попросив продиктувати по літерах, я була переконана, що десь бачила це слово, і знала, що правильно писати…

Еммі хитро блиснула очима, бо прочитала мені своє прізвище з етикетки на пляшці горілки, – і їй було цікаво, чи я помічу. Я не помітила тоді. Хоча це була неприхована брехня, така очевидна. Вона, мабуть, подумала, що я все бачу, і їй було байдуже.

Я не та, за кого ти мене маєш.

Я тобі не скажу.

Я ніхто.

Я заплющила очі, відчуваючи, як у серці від того, що мій світ перевертається догори дриґом, почав закипати гнів і огида. Я була непевна, стосувалося це Кайла чи Еммі.

– Гадаю, тобі варто піти, – сказала я йому. – Ще хтось не те собі подумає.

Кайл не встав. Пильно подивився мені в очі, і я помітила, що він вагається. Тоді зиркнув на годинник над раковиною й видав дивний горловий звук – наче я його страшенно дратую. Але врешті таки сказав:

– У тебе буде обшук.

Судячи з нашої розмови, Кайл не мав наміру цього повідомляти. Але чи то заради себе, чи то заради мене – не знаю напевне – все-таки вирішив попередити. Можливо, вважав, що зобов’язаний переді мною, щоб дати нам обом другий шанс; можливо, сподівався на бартерний обмін. Причина була неважлива.

– Поліція вже підготувала клопотання. Незабаром отримають ордер.

– Що шукатимуть? – тихенько запитала я, щоб не порушити рівноваги моменту.

– Ножа, – теж тихенько відповів Кайл.

Ніж.

– А також, – додав він, – особисті документи. Усе, що може підказати, з ким маємо справу.

Мені знову почувся її сміх, знову привиділася пляшка між нами – а може, вона була розвернута до мене?

– Обшукуй, – сказала я. – Вперед. – Я промовисто махнула руками навколо себе.

– Ти даєш згоду?

– Так, – підтвердила я.

Мені не було чого приховувати. Поліція тут нічого не знайде – я вже все перекопала. Вони мені потрібні, щоб виключити з розслідування цей будинок, мене, – і нехай продовжують пошуки деінде.

– Мені доведеться оглянути все, Ліє.

Я подумала про знайдену під будинком коробку – добре, що поклала її в багажник. Заради Еммі й заради себе, поки не з’ясую, що вона тут робила. І там немає ні ножа, ні документів. Отже, я жодним чином слідству не перешкоджаю.

– Уперед. Можеш починати.

Він підвівся й, не виходячи з приміщення, комусь зателефонував.

Потім видобув із портфеля спеціальний бланк, де я мала поставити підпис, даючи згоду на проведення обшуку. Я остовпіла, спина та плечі задубіли. Він приготував бланк заздалегідь. Невже спланував усе наперед?

Ручка в руці тремтіла, але ж я вже погодилася. Я притиснула перо до паперу і спостерігала, як розтікається чорнило.

– Ось. – Я підсунула підписаний бланк до нього. Кінчики пальців на тлі столу побіліли.

Він схопив папір і розвернув до себе, не підводячи очей.

– Ти можеш піти, можеш залишатися, – сказав він, дивлячись на вулицю крізь розсувні скляні двері.

– Я залишуся, – сказала я, сподіваючись, що він побачив у шибці моє відображення. Сподівалася, що бачить, як я стою позаду нього, склавши на грудях руки, і з яким виразом дивлюся на нього.

Я опинилася на крок позаду, але таке вже не повториться.

Кайл нав’язував свою гру, вирішуючи, чим саме і як зі мною поділитися. Точнісінько, як я раніше. Він переслідував якусь мету. Цікаво, яку саме? Яка в мене роль? Допомогти просунутися далі в його справі, підступити ближче до Еммі? Знайти її, більше дізнатися про неї завдяки мені? Невже я була для нього лише джерелом інформації, яким можна крутити як заманеться?

Мене обкрутили. Тут, на новому місці, я призвичаїлася рухатися повільніше, дозволяючи часу наздоганяти. Забула й надто самозаспокоїлася.

Прокидайся, Ліє. Прокинься.