Ідеальна незнайомка

Розділ 28

Після того як Кайл пішов, мені знадобилося кілька хвилин, щоб охолонути та опанувати себе.

Тоді я відкрила електронну скриньку, щоб знову переглянути повідомлення від користувача TeachingLeahStevens, і була готова відповісти. Звернутися до нього, так само, як він, через екран між нами. Я могла втілитися хоч у кого, як і він.

Але, увійшовши до свого профілю, я побачила інше непрочитане повідомлення. Від Ноа. Тема: Запитувана інформація. Особистого повідомлення в тілі листа не було, лише скопійований та вставлений текст із інших джерел, а також декілька доданих документів.

Ноа таки зреагував на моє прохання. Бо знав, що зобов’язаний мені. Це також було й визнанням його провини.

Я одразу зрозуміла, чому мені так мало вдалося з’ясувати самостійно. Бетані Енн Джарвіц провела значну частину своїх молодих років у державній виправній установі штату Пенсільванія.

Я з цікавістю нахилилася ближче до екрана. Бетані Енн Джарвіц – дочка матері-одиначки Джесіки Джарвіц, яка померла майже десять років тому, ймовірно від передозування наркотиками. Жодної інформації про батька. Низка адрес, усі розкидані по одному регіону, квартири, які змінювалися щороку аж до її ув’язнення. Перелік місць працевлаштування Бетані був дуже коротким – у двадцять років її вже засудили за підпал та невмисне вбивство. В одному з документів фонду соціального страхування було вказане ім’я її найближчої родички, двоюрідної сестри. Меліса Келлерман. І жодних даних про здобуття середньої освіти, отже, вона, ймовірно, не закінчила школи.

Бетані стала для мене ще більшою загадкою. Заради такої не влаштовуватимуть громадських акцій, не збиратимуть коштів і не розвішуватимуть табличок із закликами підтримати та помолитися. Ні, крім неї самої, ніхто про цю дівчину не подбає.

Згадалося, що в лікарні, за словами Марти, досі чекають найближчих родичів. Я набрала в пошуку «Меліса Келлерман», але марно. Це ім’я таке ж поширене, як моє власне, а я не знала, звідки вона родом чи якого віку. Мабуть, адміністрації лікарні пощастило так само.

Я проглянула деталі справи, за якою її ув’язнили. І замислилася – може, хтось приїхав сюди за нею помститися, взяти на себе забезпечення перемоги справедливості, через те, що, на його думку, судова система зробила недостатньо. За ім’ям жертви – це все, що було в статті – я простежила початок історії: пожежа, ймовірно підпал, який забрав життя тридцятидворічного чоловіка. Її зафіксувала камера безпеки з крамниці навпроти разом зі ще однією особою, хоча іншу особу на відео ідентифікувати не вдалося. Тільки фото Бетані, збільшене, зернисте, мозаїчне, поруч із закликом до місцевої громади поділитися будь-якою наявною інформацією.

Урешті-решт Бетані затримали в помешканні її друзів, де вона залишилася ночувати. Вочевидь, хтось її викрив і виказав. Іншу особу з відео, виглядає на те, так ніколи й не встановили.

Я хотіла написати Ноа, подякувати за інформацію, але раптом збагнула, що от і все, це моя остання вихідна допомога. Що відтепер – усе самій.

Того вечора я приїхала до будинку Вінса Мендельсона, попередньо зателефонувавши та поспілкувавшись із його дружиною Тіфані. Тіфані не сподобався ні мій дзвінок, ані його причина, тож я сподівалася почути більше від самого Вінса. І була здивована, коли о десятій вечора він зателефонував мені сам.

– Це Вінс Мендельсон, – сказав він похмурим розміреним голосом. – Ви спілкувалися з моєю дружиною, цікавилися інформацією про якусь дівчину.

По тому, як він промовив «якусь дівчину», я зрозуміла, що тут була ціла історія. Вінс би інакше не телефонував. Склалося таке враження, ніби він теж чекав того телефонного дзвінка.

– Так, дякую, що відгукнулися. Ідеться про квартиру, в якій ви жили в Олстоні вісім років тому. В договорі оренди вашого імені вказано не було, але мені повідомили, що ви мешкали там останнім. – Амелія попросила не згадувати її імені, і це найменше, що я могла для неї зробити. Утім, він напевне здогадався, звідки в мене його контакти. До нього могла привести лише одна ниточка.

Він важко зітхнув і перейшов одразу до головного:

– Ви з нею спілкувалися?

– Так, – відповіла я.

На мить між нами запала тиша – щось таки зосталося в тій історії незавершене.

– Амелія сказала, що ви, мабуть, мешкали там до завершення терміну оренди.

– Ні, – відповів він, – я виселився звідти одразу за Аммі, після нашого розриву…

– Стривайте! Як ви її назвали? – перебила я.

– Даруйте, Амелія. Раніше її так ніхто не називав. Усі кликали її Аммі.

Мене вразила схожість. Невже я просто почула ім’я так, як на мою думку, воно мало звучати? Невже сама створила цю Еммі від самого початку? Може, вітер, її голос або той факт, що я тоді була не цілком притомна, якось спотворили почуті слова, перемішали літери – і мені почулося «Еммі», а вона насправді представилася як «Аммі», геть інша людина? І коли я потім зверталася до неї – Еммі, усно чи письмово, вона, вочевидь, просто не зважала на помилку. Отже, я насправді шукала ту, кого сама створила.

– Амелія згадувала про якусь дівчину. Це через неї ви розійшлися, – сказала я.

Він сам раніше сказав «якась дівчина», ніби знав, що ті слова ще повернуться.

– Так. Ми зналися ще зі школи. Якось, геть випадково, зустрілися коло бару. Іронія долі. Випили, розговорилися, чимало випили, вона розповіла, що її щойно витурив із дому хлопець, що їй більше нікуди піти, і попросилася переночувати. І що я міг їй на те сказати? Ми трохи перебрали, і наступне, що пам’ятаю, – я вже вдома, над нами нависла Аммі, верещить… Не знаю, як вона там опинилася, сумніваюся, щоб я… Зрештою це було дуже давно. Але вона не хотіла нічого чути, я не зміг нічого довести, і через тиждень Аммі пішла. Я ще декілька днів покиснув на самоті, а тоді перебрався до старого приятеля з коледжу. Я не цікавився деталями оренди, гадаючи, що Аммі про все подбала.

Коло бару. Щойно витурив із дому хлопець. Більше нікуди піти. Я помічаю знайомий профіль у переповненому барі, випадкова зустріч. Кличу на ім’я, коли вона пробігає поруч…

– Хто вона? Дівчина, з якою ви ще зі школи зналися? Дівчина, яка опинилася у вашому ліжку?

Іронія долі, шляхи перетинаються знову.

– Її звали, – почав він, але ще до того, як завершив, я вже почула її ім’я, внутрішній голос прошепотів, – Меліса.

Вінс залишив мені назву та рік закінчення своєї школи, яка належить до однієї з найбільших шкільних мереж на півночі штату Нью-Йорк. Я знайшла контактну інформацію тієї школи з геть ніякою сторінкою в інтернеті. Мені було конче потрібно побачити Еммі на фото, щоб переконатися, що це справді вона. І мусила зрозуміти, ким для неї була Бетані. З’ясувати, що сталося, чому Еммі зникла, навіщо ми взагалі приїхали сюди. Одне я знала напевне: вона затягнула мене в своє минуле, як я її колись у своє.

Я знову згадала її в барі, удома, як вона їла просто з торби, коли не помічала, що я спостерігаю – голодувала.

Чи був у неї насправді наречений? Чи це ще одна брехня? Вона вигадала історію, знаючи, що зачепить щось у мене всередині – і я повірю.

Я думала про всі ті речі, які тобі недоступні без імені. З якими сама не даси ради. Винайняти або придбати квартиру, будинок, авто. Узяти шлюб. Улаштуватися на роботу з корпоративними пільгами. Якщо надто довго затриматися на одному місці, неодмінно опинишся на чужих фотографіях, у чиємусь житті.

Може, тому вона мене й сюди покликала, тому так зраділа? Не для того, щоб допомогти, бо мені нікуди було подітися. А тому, що вона не могла переїхати на нове місце без сторонньої допомоги.

Наступного ранку я планувала ще трохи зануритися в минуле Бетані. Але спершу потрібно було відбути робочий день. Я оновила електронну пошту, сподіваючись побачити там відповідь від контактної особи зі школи, яку знайшла після розмови з Вінсом, але свіжих повідомлень не було. Від комп’ютера мене відірвав легенький стукіт у двері.

Іззі, як завше, мала пристойний охайний вигляд, але губки були стиснуті в тонку лінію, очка наполохано бігали.

– Так, Іззі?

Вона нерішуче переступила поріг класу, ніби вагаючись, чи варто заходити. У руці міцно стискала папірець, аж кінчики пальців побіліли.

– Я знайшла це, – сказала вона, але папірця мені не простягнула.

– Добре, – повільно сказала я. – Можна подивитися?

Вона простягла папір, тримаючи його між пальцями. Складений у кілька разів, пошарпаний на згинах і краях.

– Я не знала, чи віддати його вам. Не знала.

Я розгорнула папір, розгладила на столі й ледве стрималася, щоб не зойкнути.

Це був малюнок. Намальовано олівцем у цьому приміщенні. У кутку схематичний начерк письмового столу, за яким стоїть жінка, і, судячи з деталей, – волосся, підборіддя, форма носа – це була я. Між постаттю жінки та глядачем – порожні стільці. Я згадала, що Тео, коли його тоді залишили після уроків, сидів саме на тому місці, зосереджено над чимось працюючи. Що він намалював пейзаж озера, а потім підкинув його мені.

Вочевидь, цей малюнок він зробив, коли відбував покарання за спізнення. Але я не могла збагнути, з якою метою Іззі принесла його мені, де вона його знайшла і що, на її думку, він означає?

– Де ти це взяла? – поцікавилася я.

Вона захитала головою. Знизала плечима.

– У бібліотеці, – відповіла вона, але, здавалося, що ця ідея щойно спала їй на думку.

Я відчувала, що Іззі знає більше, що хоче, аби я її розпитувала, але цієї миті над нами пролунав попереджувальний дзвоник. Учениця кліпнула очима. Поки вона, так і не наважившись сказати більше, не вийшла в коридор, я простягла руку до її рукава:

– Зажди.

Але вона відступила до дверей.

– Мені потрібно дещо взяти з шафки перед уроком, – і побігла.

Іззі вислизнула, так і не відкрившись.

Як я могла проґавити? Це ж вона підіймала руку, щоб сказати мені: «Це не Кобб».

Через хвилину другий дзвоник сповістив про початок уроку, Іззі повернулася до класу серед моря облич, разом із усіма. Вона сиділа за партою поруч із Тео, трималася дуже виважено, ніби пам’ятаючи, що за нею спостерігають, що вона Іззі Марон, яка щось занотовує в зошит, і водночас – Іззі Марон, за якою спостерігають, як вона собі щось занотовує.

Я не підходила до неї після уроків, не просила залишитися, не хотіла злякати її чи викрити. Вона прийшла до мене конфіденційно, як я учнів і просила. Вона мене почула і знайшла спосіб поговорити. Але я досі не могла збагнути, що саме вона хотіла сказати: що причетний Тео, а не Кобб? Тоді чому нікому не повідомила? Якось безглуздо. Що може бути спільного в Тео й тієї двадцятивосьмирічної жінки біля озера?

Я звикла бути стороннім спостерігачем. З незначної віддалі, під певним кутом можна спостерігати за ходами на шаховій дошці і краще бачити ефект причинно-наслідкових зв’язків.

Але зараз… Зараз я розгубилася. Події розгорталися навколо мене, стосувалися мене безпосередньо, сталися через мене. Якщо надовго застрягнути на одному місці, перестаєш бачити те, що відбувається за межами твого поля зору.