Ідеальна незнайомка

Розділ 25

Поліція завершила обшук і готувалася виходити. Речові докази упаковані та підписані, на кухонному столі лежали розкладені документи, купка ножів у поліетиленових пакетиках, стосик квитанцій, знайдених у кухонних шухлядах, самотня записка-наліпка з-під дивана з надписом моєю рукою: «ЗАТЕЛЕФОНУЙ ДЖИМУ».

– Нащо квитанції? – поцікавилася я.

Кайл виставив руки, як над експонатами в музеї.

– Ось що нам відомо, Ліє. Імовірно, в останні дні перед загибеллю Джеймс Фінлі або хтось іще декілька разів телефонував сюди з мотелю. Звідси теж телефонували на номер мотелю. Здається, жоден із цих ножів не відповідає описові знаряддя вбивства, і так виглядає, що в цьому домі не було скоєно жодного злочину. Але нам також дещо невідомо: хто така Еммі? Ми не отримали підтвердження її працевлаштування в жодному з мотелів. Ваші сусіди не змогли її описати, хоча бачили її машину. Один чоловік стверджує, що бачив її раніше на дорозі за кермом.

Моє серце затремтіло, отже, хтось може підтвердити її існування.

Кайл продовжив:

– Ми не знайшли жодного документа з її ім’ям. – Він постукав пальцями по купці паперів перед собою. – Я сфотографував деякі ваші документи, свідоцтво про реєстрацію автомобіля тощо, щоб їх виключити. Отже, наразі ці квитанції – наша єдина зачіпка. Якщо серед них є покупки Еммі, ми могли б звернутися до відповідної крамниці й дізнатися, чи в них є записи з відеокамер на дату й час, зазначені в квитанції. І на тих записах може бути Еммі.

Я дивилася на стосик папірців. Мені було неприємно, що він сфотографував мої особисті документи, але я не знайшла вагомої причини заперечити. Квитанції напевне мої. Малоймовірно, щоб Еммі зберігала щось таке в шухляді. Такі речі вона жмакала й викидала, щойно вийшовши з крамниці, якщо взагалі брала.

– Отже, ваше завдання, – додав Кайл, – сісти з детективом Доджем і перебрати, які ваші, а які, можливо, Еммі. Впораєтеся з таким?

Я кивнула.

– Так.

Я глянула на ножі на столі, а тоді знову на Кайла. Його погляд пом’якшав.

– Знаю, ви вважаєте Еммі жертвою, але це важко довести. Це складно, Ліє.

Він відвів очі й розглядав інтер’єр кімнати. У мене в животі стало млосно – невже він веде зі мною гру навіть зараз? Я погодилася, підписала той бланк, обшук здійснили – все, як він хотів. І тепер думала, чого йому ще треба від мене?

– Ви справді вважаєте, що вона якось причетна?

– Ну, як я вже сказав, це теж складно довести.

Я помітила, як Іґан уважно спостерігає за Кайлом, і хвилювалася, що хтось може здогадатися про нас. Можливо, вони ніколи не бачили, щоб Кайл так щедро ділився інформацією чи був таким товариським і ґречним зі свідками.

Я вмостилася за столом із квитанціями й, опустивши очі, чекала, коли вони заберуться геть.

– Ми всі хочемо одного, – сказав Кайл. – Ми всі тут хочемо її знайти. Переконатися, що з нею все гаразд. І з’ясувати, що сталося.

Зазвичай я бачу, коли хтось бреше. Все так і починається, зі вступних слів, обґрунтування.

Такий самий принцип діє в новинах – сюжет будують на чомусь, чого однозначно прагнуть усі.

Ми заінтриговані. Дайте преамбулу – і ми вже не можемо дочекатися фіналу.

Це те, що змушує читача знову повертатися до газети. Шукати додаткову інформацію, перевіряти, чи ще не було арешту, судового розгляду, завершення історії. Несправедливість перед неминучою перемогою справедливості.

Ми прагнемо замкнути коло.

Іноді нам не дають очікуваного розв’язання історії. І ніхто не хоче про це говорити. Тоді ми самі додумуємо фінал, припасовуючи до нього окремі шматки інформації.

Сидячи перед тими квитанціями, з юрбою роззяв удалині за вікном, із детективом поліції навпроти, я зрозуміла, що ми всі зрештою прагнемо одного – і лише я здатна довести діло до логічного завершення.

Келвін Додж сів навпроти мене за стіл. Я побачила бруд під його нігтями, відчула запах холодної землі – детектив знову побував під будинком. Добре, що я забрала звідти коробку, не знаю, як би пояснила її існування. Ми взялися перебирати квитанції, я намагалася не витріщатися на його руки, вдаючи, що нічого не помітила. Передавала йому папірці, один за одним, коментуючи: «Моя». Додж оглядав їх і складав на купку. Я не була певна щодо декількох квитанцій за автомобільне паливо і сказала йому про це. Він забрав їх, занотувавши деталі в окремий зошит.

Додж був напружений, совався на кріслі, але мовчав. Я припустила, що його залишили тут як наймолодшого за званням. І сподівалася, що цим удасться скористатися. Він був ще достатньо юний, ще не встиг досхочу наїстися принад своєї професії, досі відчував адреналін і не розгубив мрій.

– Моя, – вкотре сказала я, подаючи йому квитанцію, а тоді посовалася на місці, розминаючи спину. – Можна мені зробити перерву?

– Звісно, – сказав він.

Я підвелася, налила собі склянку води, запропонувала і йому:

– Ще є газована вода. Або пиво.

– Газовану воду, – сказав він.

Я відкрила бляшанку й, наливаючи йому в склянку, слухала, як шиплять бульбашки.

– Дякую, – сказав він, забираючи з моїх рук склянку з водою.

Я залишилася біля кухонної стійки, зробила чималий ковток і поцікавилася:

– А це правда, що всі вважають, буцім убивство Фінлі пов’язане зі справою Кобба? Я просто не бачу тут зв’язку.

Додж, тримаючи склянку однією рукою, відкинувся на спинку крісла.

– Не знаю. Поки що опрацьовуємо всі можливі версії.

– Я чула, слідство припускає, що він ударив її каменем. Імовірно, знайденим десь поблизу на березі озера.

– Ага. Проте того каменя ще не знайшли.

– Але ж хтось зателефонував і сказав, що це був він? Тієї ночі біля озера? Я маю на увазі, ви ж його через це затримали, правда?

Додж сьорбнув водички, знизав плечима.

– То був анонімний дзвінок. Пані стверджувала, що коло озера був він. Достатньо для допиту та тимчасового затримання. Утім, недостатньо для висунення звинувачень.

Я повільно видихнула, перетравлюючи отриману інформацію. Анонімне джерело. Чому? Для цього завжди є якась причина. Завжди.

– Не знаєте, хто це був?

Він уже було розтулив рота, але одразу стулив, покрутив склянкою на столі.

– Ні, – врешті відповів він.

І це була брехня.

Вони могли відстежити, звідки дзвонили. У них має бути запис тієї розмови. Хоч щось.

Я озирнулася навколо, шукаючи логічного пояснення.

– А яка робоча версія слідства тут? – запитала я й ковтнула ще води, щоб він не помітив, як я затамувала подих в очікуванні відповіді.

Додж, вагаючись, подивився на мене. Облизав губи. Замислився. Мій досвід свідчив: якщо вагається – значить проковтнув мою наживку. І відповідатиме не тому, що я його обкрутила, а тому, що ми прагнемо одного.

– Робоча версія – це те, що ви нам розповіли. Це наша найміцніша зачіпка.

Але я йому не дуже вірила.

– Справді? Нащо тоді той обшук? – тиснула я далі.

Він поводив щелепами.

– Якщо її, як ви припускаєте, звідси викрали, то могли й зброю звідси взяти. Це могло бути випадкове знаряддя вбивства. Можливо, Еммі та Джеймс Фінлі були тут разом. Можливо, саме тут усе почалося. Можливо, хтось із них узяв ножа для самозахисту, але його використали проти них.

Ціла низка різних «можливо», де Еммі – жертва.

– Якби ви справді так думали, – сказала я, – ви б узяли її гребінець або зубну щітку для аналізу ДНК. Ви б зняли відбитки пальців на поверхнях. Запросили б додаткових фахівців, допитали б мене ще. Ви б…

Слова застрягли в горлі, я раптом збагнула, що б вони зробили. Що вони повинні були зробити.

Їм треба було залучити когось, хто б зафіксував опис зовнішності Еммі. Якомога детальніший. Художника-криміналіста, який би намалював із моїх слів її портрет.

Іноді те, що відсутнє, і є відповіддю на твоє запитання. Іноді це вся історія. Відсутній ніж. Фраза «Без коментарів» або вимога адвоката.

Іноді те, про що мовчать, або те, чого не роблять, – це всі необхідні докази.

Поліція нікого не викликала. Можливо, вони чогось чекали, можливо, у них немає штатного художника-криміналіста. Але було й інше пояснення. І через нього Додж відвів погляд, коли папірці на столі затріпотіли від пориву вітру.

Я гучно зітхнула.

– Давайте завершимо, – сказала я, повертаючись на своє місце навпроти нього.

Урешті-решт залишилося кілька непевних квитанцій, оплачених готівкою, які могли бути покупками Еммі. Бензин, дрібні чеки з сусіднього супермаркету. Хоча вони могли бути й моїми. Утім, спробувати таки було варто.

Бо нехай що заявляв Додж, я була переконана, що слідство опрацьовує різні версії:

Перша – щось трапилось і з Еммі, і з Джеймсом Фінлі.

Друга – Еммі щось скоїла із Джеймсом Фінлі й утекла.

І третя версія – та, на яку Кайл натякав раніше, до того, як я переконала його в протилежному чи принаймні думала, що переконала. Ніхто поки що не озвучив її прямо, але я вже бачила, як ця версія пробивається на поверхню. По тому, як вони обережно її торкаються. По тому, які речові докази вилучили, а яких не чіпали. По тому, від яких дій втрималися та яких запитань не поставили.

Третя версія, звісно ж, така: Еммі Ґрей не існує. Не лише такого імені, але й самої дівчини не існує.

І ніколи не існувало.