Ідеальна незнайомка

Розділ 29

Тож я вирішила: тільки-но в мене буде щось суттєве – не крихти інформації, які насилу вдалося нашкребти на свій захист, не купка альтернативних версій, від яких тхне відчаєм та безнадією, – я одразу викладу це Кайлові у вигляді готової історії. Тільки-но з’ясую, що сталося, зможу спростувати всі підозри. Тоді Кайл побачить тонкощі – хто, що – збагне нарешті логіку подій. Йому не залишиться іншого вибору, окрім як повірити. Тоді й він зможе все пояснити керівництву, і йому повірять.

Але, щоб виявити та відстежити ниточку, яка веде від Еммі до Бетані й далі до мене, потрібно глибше зазирнути всередину життя Бетані. Я дізналася в адміністрації житлового комплексу адресу й запаркувалася на їхній стоянці, перш ніж працівники-з-дев’ятої-до-п’ятої почали з’їжджатися додому.

Житловий комплекс я собі так і уявляла: квартири з окремим входом, відкриті сходи, задумано як таунгаус, але певні елементи залишилися недороблені. Дроти до зовнішніх ліхтарів проведені, але лампи не встановлені.

Мало не біля кожного другого помешкання стояв автомобіль, хоча робочий день ще тривав. Зовні всі вхідні двері були однакові. З багатьох осель було чутно телевізор, коли я підіймалася до квартири Бетані на третій поверх.

Я перевірила всі звичні місця, куди ховають ключі: над рамою дверей, під горщиками для рослин (яких не було), під вхідним килимком (теж не було). Оглянула ймовірні схованки на сходах, але нічого не знайшла.

Раптом почулися кроки, хтось підіймався сходами. Я відступила, притулилася до поручнів, дістала телефон, намагаючись вдавати заклопотаний вигляд – ніби на когось чекаю.

Кроки наближалися швидко, на підборах, але коло мене сповільнилися й зупинилися.

Чорні туфлі на низькому підборі, до них додавалися оголені ноги та чорні шорти з заправленою білою блузкою. Уніформа офіціантки, – подумала я.

Жінка була приблизно мого віку, може, трохи молодша, темна помада на тлі блідої шкіри обличчя та волосся з вибіленими пасмами.

– Ви, мабуть, сестра Бетані? – запитала вона.

Нарешті хоч якась користь від нашої схожості – у ній можна було побачити за бажання мої риси, і навпаки.

– Ви її знали? – поцікавилася я, відступаючи від поруччя.

– Так, звісно, ми сусіди. – Вона притулила руку до грудей. – Зої. – І коли я не відповіла, додала: – У вас є ключ? – Я заперечно захитала головою, і вона щиро всміхнулася. – Нікуди не втікайте.

Вона прослизнула у двері своєї квартири й за мить вибігла звідти з поліетиленовим пакетом на руці й чималою в’язкою ключів, які гучно брязкали, поки вона шукала серед них потрібний.

– Ось, – сказала вона, простягаючи ключа з ярличком, на якому синьою ручкою була виведена літера «Б». – Я тут свого роду берегиня запасних ключів.

Людина, якій усі довіряють і з якою діляться секретами. Раніше я теж була такою.

Вона вставила ключа і прокрутила його в замку.

– Представники поліції побували тут наступного дня після того, як її знайшли, але нічого не забрали. Я їх впустила та прослідкувала, щоб не лазили, куди не треба. Але, здається, вони чекали на вас – когось із найближчих родичів, як вони сказали, – щоб оглянути ретельніше. Відтоді ніхто не з’являвся. У вас є якісь новини? Їй хоч трохи покращало? – Вона знову притулила руку до грудей, хитаючи головою. Боже! Яка біда! – Я збиралася до лікарні, але в нас із Ріком, що з другого поверху, одне авто на двох… в обох щільні робочі графіки, – промовила вона вибачливим тоном.

– Без змін, – сказала я, хоч і не була певна, чи так насправді, подумки занотувавши собі, що потрібно знову розпитати ту жінку з лікарні, Марту.

– От, прошу, – сказала вона, штовхнувши двері. – Залишитеся тут на ніч?

– Ні, – відповіла я. – Просто хочу забрати дещо з її речей.

Я завмерла на порозі й не зводила з неї погляду, поки вона допетрала, що всередину її не запрошують.

– Гаразд тоді. Я тут поруч. – Вона подала мені поліетиленовий пакет. – Це її пошта. Я збирала. Справді не знаю, що з тим робити. Тут, напевне, рахунки та інша важлива кореспонденція…

– Спасибі, – сказала я, почепивши пакет на клямку зсередини.

– Дайте знати, коли завершите, і я прийду замкнути, – сказала вона.

Квартира Бетані починалася з вузького передпокою з шафкою для верхнього одягу, де висів дощовик і довга вовняна куртка з витягнутими нитками. Парасолька в кутику з павутиною на держаку. Далі була вітальня, застелена килимом, і чітка межа, де починалася ламінована підлога кухні. На задній стіні – шафки, холодильник, плита та раковина. У раковині залишився посуд: дві склянки, дві тарілки. Усе немов завмерло в часі.

У вітальні на підставці зі штучного дерева стояв телевізор, під ним – приставка для кабельних каналів. Збоку відчинені двері до ванної кімнати, де були ще одні зачинені двері, мабуть, до спальні.

Ніщо не натякало на Еммі. Проте дещо знайоме було в декорі помешкання чи радше в його відсутності. Явно чогось бракувало. На стінах і тумбах не було картинок. А коли я перейшла до спальні, відчуття лише посилилося. Простенький гардероб у шафі. Маленька коричнева скринька для прикрас на голій поверхні комода. Все чистенько й витерто.

У ванній кімнаті – біла шторка для душу, самотня зубна щітка, напівпорожні полички. Я уявила собі жінку, яку раптом випустили з тюремної камери у світ. І було зрозуміло, чому тут так мало особистих речей та інтер’єрних дрібничок. Вона починала все з чистого аркуша.

На кухні, за винятком посуду в раковині, було так само чисто. Відчувався слабкий запах мийного засобу. Так виглядало, що Бетані звикла підтримувати чистоту й завжди витирала поверхні.

Я відчинила холодильник і подумала, що молоко, мабуть, треба викинути. Інших харчів там не було, у шафках – теж. Я подумала, що мушу принаймні винести сміття. Зазирнула під раковину, знайшла там засоби для чищення й коричневий паперовий мішок. Але в мішку було не сміття, як я припускала, а розпечатані листи, перев’язані грубою гумкою.

Усі конверти адресовані Бетані Джарвіц в державну виправну установу. Зворотні адреси були з різних штатів, від різних відправників, у певні періоди якась адреса чи відправник переважали. Опустившись на лінолеум, я почала їх перебирати. Наразі я найближче підібралася до Бетані Джарвіц.

Листи поскладані у зворотному хронологічному порядку – від декількох місяців перед звільненням до початку ув’язнення.

Єдиний контакт Бетані із зовнішнім світом. Вісім років, відбиті в односторонніх розмовах. Єдина її справжня власність.

Серед тих листів були й такі, що відправляла вона, вони не надійшли до адресатів – повернено відправнику. Усі були запечатані – вицвілі пошарпані конверти з розмазаним чорнилом. Адреси відправлень були різні, але всі без імені одержувача, ніби Бетані марно намагалася когось відшукати. Усі ті листи вона відправила впродовж першого року ув’язнення.

Я відкрила один і прочитала повідомлення. Рядки були написані косим злим почерком і випромінювали несамовиту лють.

Відкрила ще одного листа, і ще – те саме. Звинувачення на адресу безіменної особи.

Цікаво, чи надійшла хоча б одна з тих погроз до потрібного адресата? Чи він знає?

У кінці стосу був лист без зворотної адреси. Поштовий штамп на конверті датований липнем, вісім років тому, відправлено з Бостона. Це було на початку її терміну. Лист усередині короткий, без підпису.

Це було повідомлення від Еммі? Мабуть, від неї. Про це свідчили дата та місце відправлення. Вона дотрималася своєї обіцянки. Я міцно стиснула в пальцях папір. Отже, Еммі приїхала сюди не випадково, а через Бетані. Цікаво, чи знала вона про ті розлючені листи, що, мандруючи просторами Америки, марно намагалися до неї дістатися, повертаючись без відповіді? Принаймні Аммі у своєму напівпідвальному помешканні нічого не отримувала. Чи усвідомлювала вона, яку лють хтось відчував і чим вона перед тією особою завинила? Чи просто не бачила небезпеки? Боже, Еммі, в яку ж халепу ти вплуталася?

Я підвелася з підлоги і принесла з передпокою поліетиленовий пакет від Зої. Висипала звідти на кухонну стільницю кореспонденцію Бетані. Зої мала рацію – рахунків там було чимало. Повідомлення про заборгованість за оренду житла, рахунок за електроенергію. Як і у випадку з Еммі, рахунків за телефон не було, і в цьому помешканні я ніде не бачила стаціонарного апарата. Гортаючи конверти, я намацала в деяких кредитні картки. Механічно пробігла очима інформацію про відправників – і просто заклякла.

Перегорнула назад, ще раз подивилася на ім’я та адресу у прозорому віконці конверта. Надіслано за цією адресою. Всередині я відчула на дотик пластикову картку. Але як одержувача було вказано Лію Стівенс.

Я впустила конверт на стільницю.

У скронях застугоніла кров, усе швидше й швидше наростаючи. Я втупилася в зачинені двері, відчуваючи, як підступає гаряча хвиля нудоти, відчуваючи присутність Бетані, яка виявилася не тією, що я думала.

Тоді в розпачі почала нишпорити по її речах, страшенно розлючена. Не лише на Бетані, а й на Еммі, за те, що заманила мене сюди. За те, як зі мною вчинила. Зі мною?! Я гарячково висувала шухляди комода, відчиняла кухонні шафки, шукаючи щось, але не знала, що саме. Під ліжком, між матрацом та пружинною сіткою, у шафках ванної кімнати. Мимохідь побачила себе в дзеркалі – навіжену – аж мусила одвернутися.

Я стояла посеред її спальні, важко дихаючи. Скринька для прикрас на комоді – усе, що впадало в око. Я просунула під ручку палець і підняла кришку. Декілька предметів біжутерії, на дні – дві підкладки з пористого матеріалу із заглибленнями для перснів. Але всі її каблучки зберігалися у правому ряді.

Я взялася за край лівої підкладки, і вона легко відстала.

Там були два папірці, притиснені до дерев’яного дна скриньки. Моя картка соціального страхування. І фотокопія мого водійського посвідчення. Зі зворотного боку на папері проступало чорнило, перелік фактів: дівоче прізвище моєї матері; зразок підпису – дуже близький до мого власного, проте ледь помітні відмінності таки були.

О, ні! Ні-ні-ні.

Я зібгала тремтячою рукою папірці і пхнула їх до задньої кишені штанів. Конверти з моїм ім’ям поклала собі до торбинки й повторно обійшла помешкання Бетані, зазираючи в усі можливі закутки.

Переконавшись, що нічого вартого уваги не залишилося, я постукала до Зої, чекаючи під дверима.

– Вона тут із кимось товаришувала? – поцікавилася я, коли Зої відчинила двері. – Хтось, із ким я могла би поспілкуватися?

– Ну, може, Ліам із 1С. Хоча зараз я б не назвала їх приятелями. Утім, на початку року вони якийсь час зустрічалися. Гадаю, Бетані товаришувала хіба з колегами по роботі. І за винятком спілкування з Ліамом, була відлюдьком. Я тут довше за інших. Решта мешканців з’являються та зникають. Ага! Ще одна дівчина іноді заїжджала. Не те щоб я тут стежила за Бетані чи щось таке, просто важко не помічати, коли живеш за сусідніми дверима. – Вона всміхнулася знову з дещо вибачливим виразом на обличчі. Я добре знала цей тип людей. Такі, як Зої, мусять знати все про всіх там, де мешкають. Якщо потрібно звертатися по інформацію, то до неї. Чудовий інформатор. – Можливо, Ліам знає трохи більше, – додала вона.

– Дякую. Я вже тут завершила, – сказала я.

Я зауважила, що Зої обвела мене здивованим поглядом, мовляв, не взяла з собою речей Бетані, по які приходила. Але мені було байдуже.

Я швидко збігла на перший поверх, знайшла двері з літерою «С» і постукала. Зсередини лунала музика, довелося постукати двічі, щоб там хтось почув.

Двері відчинив молодий чоловік із розкуйовдженим – і, мабуть, немитим – волоссям та червоними запаленими очима. Я помітила вглибині на дивані ще одного хлопця, музика виявилася звуковою доріжкою відеогри, в яку вони грали.

– Так? – сказав хлопець.

– Ви Ліам?

Він ще раз обвів мене поглядом, примруживши очі, – цікаво, чи зауважив він нашу з Бетані схожість? Чи її помічали лише ті, хто шукає?

– Так.

– Мені порадила Зої, сказала, що, ймовірно, ви можете мені розповісти трохи більше про Бетані.

Він заперечно захитав головою й уже зачиняв двері, але я поставила ногу.

– Я все розповів поліції, – сказав він. – Ми з нею вже давно не бачилися. Мабуть, місяців чотири. Останній, хто її бачив, – точно не я. І не останній, хто її знав.

– А ви знали її подругу? Дівчину, яка іноді в неї ночувала?

Він засміявся.

– Ні, я не знаю її друзів. Узагалі нічого про неї не знаю. Вона ніколи мене навіть не впускала до квартири. Завжди нарікаючи, що не прибрано чи щось таке. Я знав лише, що вона десь працює, але не маю найменшого уявлення, де саме. Вона ніколи не залишалася на ніч і не любила кудись виходити. – Він подивився в глибину свого помешкання, тоді знову на мене. – Я не можу бути вашою єдиною ниточкою, – додав він, ніби відповідальність – це надто великий тягар, який не вписується в його систему координат.

– А я тобі казав, – гукнув інший хлопець, не відриваючись від телевізора. Тоді, коротко зиркнувши, зупинив гру і втупився мені в очі. – Я йому казав, але він не послухав. Щось у ній було підозріле. Щось із тією дівчиною було не так.

Дорогою додому я намагалася згадати, коли востаннє чула такі слова на свою адресу.

Пейдж: «Щось із тобою не так». Ясна річ, це ж найпростіше пояснення. Так можна не дивитися правді в очі, не визнавати, що тебе водять за носа.

Мою статтю вже от‑от мали надрукувати. Я попередила Пейдж заздалегідь. За декілька тижнів. Зателефонувала й розповіла правду. Минуло чимало часу відтоді, як я виселилася з їхньої квартири.

– Я розслідую підозрілу смерть, – повідомила я. – І там випливло його ім’я. Просто хочу, щоб ти знала.

– Стільки років я від тебе нічого не чула, – відповіла вона, – і тобі раптом закортіло зі мною поговорити? Ти цілком зникла з нашого життя, а тепер вирішила розслідувати справу щодо мого чоловіка?

– Треба було тобі все розповісти ще тоді, – сказала я. – Треба було розповісти ще того вечора, перш ніж піти…

– Він сам мені розповів, – сказала вона. – Ти добряче напилася, а коли Арон повернувся по свої ліки, ти почала до нього чіплятися. Я все знаю.

– Ні, – заперечила я. – Це він…

А що він? Перекладав речі на інше місце, відчиняв двері, збивав мене з пантелику… Навіть після стількох років я досі вагалася. У мене були підозри, але не було залізних доказів. Він намагався мене вбити. Десь глибоко в душі я вірила в це. Я тоді прокинулася з відчуттям води в легенях. Подушка тхнула вогкістю, цвіллю. А коли дізналася подробиці смерті тієї дівчини з коледжу, Бріджит Лакости, яка, передозувавшись наркотиками, втопилася у ванні – я вірила ще більше. У те, що, вочевидь, була його першою, але невдалою спробою. У те, що він мав бездоганний план і спробував його втілити, відповідно до підготовленої історії: «Ми пішли з дому, вона з горя напилася, бо не вдалося влаштуватися на очікувану роботу, довелося заночувати в нас на канапі. Не змогла пережити невдачі. Ми проґавили тривожні сигнали, не помітили небезпеки». Я знаходжу його пігулки, забагато їх ковтаю, вмощуюся у ванні і сповзаю під воду.

Він зазнав невдачі. Замало впхнув пігулок. Можливо, я відбивалася, зіпсувавши заплановану сцену. Так чи інакше, не склалося. Зрештою, я прокинулася у своєму ліжку, жива, але іншій дівчині пощастило менше. Скільки ж їх відтоді було? Надто легковажно припускати, що він не діяв усі ті роки. Що покинув спроби.

– Він напхав мене наркотиками, Пейдж, – сказала я, благаючи її побачити правду.

– Більше не телефонуй до мене, – відповіла вона.

Але я не послухала. Не змогла.

– Статтю надрукують, – сказала я. – Це зрине на поверхню. Я не згадувала його імені, але хтось зробить висновки.

Отримавши повідомлення про судову заборону, я мало не засміялася.

А потім вийшла стаття. Наступного дня я опинилася під вікнами їхнього будинку, відчуваючи запах крові і своєї неминучої погибелі, умираючи з цікавості. Чи він уже знає? Чи знає, що це була я?

Я стала навшпиньки, зазираючи всередину крізь вузьку щілину між шторами. У кімнаті горіло тьмяне світло, звідкись поза полем мого зору тихенько долинала класична музика. Зупинялася. Грала знову. Наче заїло платівку.

Я помітила на столі келих. Червоне вино. Просто слід, який він залишив по собі.

І тут зауважила на задньому плані чиїсь рухи, погойдування, обертання. Я притислася обличчям до вікна, затуманивши шибку своїм подихом. Спершу побачила його туфлі. Чорні. Начищені до блиску. У повітрі над підлогою. Вони ледь гойдалися назад і вперед, звисаючи зверху.

Я безгучно зойкнула. Може, не так уже й безгучно. Відступила назад і безтямно побігла серед перехожих, що поверталися з роботи додому. Бігла, не зупиняючись, поки не опинилася на станції метро, де опустилася на лавку і пропустила три потяги, перш ніж змогла себе опанувати, щоб поїхати додому.

Згідно з повідомленням поліції, його знайшла Пейдж. У паніці перерізала мотузку кухонним ножем, поки дитина була у візочку в передпокої. Вони тільки-но повернулися додому. У такий час Пейдж завжди клопоталася якимись повсякденними справами й не була вдома, я це знала, бо спостерігала за нею. Після роботи вона забирала їхнього п’ятимісячного сина з ясел, вони йшли до якоїсь крамниці чи торгового центру, гуляли навколо ставка в центральному парку або набережною вздовж річки Чарльз.

Саме тому я обрала цю пору дня, щоб зазирнути до них у вікна. Арон, мабуть, теж саме тому обрав цей час, щоб учинити задумане.

Я навіть тоді вважала, що він вчинив жорстоко. Дозволивши виявити своє тіло Пейдж.