Дженні Герхард

Розділ XX

Переодягнувшись, Лестер спустився вниз і застав батька в бібліотеці за читанням газети.

— Здрастуй, Лестер, — сказав батько, дивлячись на нього поверх окулярів і простягаючи руку. — Звідки ти?

— З Клівленда, — з посмішкою відповів син, і вони міцно потиснули один одному руки.

— Роберт говорив мені, що ти був у Нью-Йорку.

— Так, був.

— Як поживає мій старий друг Арнольд?

— Все так само, — відповів Лестер. — Він зовсім не старіється.

— Треба думати, — весело сказав Арчібалд Кейн, неначе почувши комплімент власному міцному здоров’ю. — Він завжди був витриманим. Справжній джентльмен.

Він пройшов з сином до вітальні; вони розмовляли про ділові та родинні новини, аж поки бій годинника в холлі не сповістив тих, що зібралися нагорі, що обід подано.

Лестер чудово почував себе в пишній їдальні, обставленій в стилі Людовика XV. Він любив свій будинок і рідню — матір, батька, сестер, і старих друзів родини. Отже, він посміхався і був надзвичайно веселий.

Луїза повідомила, що у вівторок Ліверінги влаштовують бал, і спитала, чи поїде Лестер.

— Ти ж знаєш, я не танцюю, — сказав він сухо. — Що мені там робити?

— Не танцюєш? Скажи краще, що не хочеш танцювати. Просто ти надто розлінився. Вже коли Роберт іноді танцює, то ти й поготів можеш.

— Де вже мені угнатися за Робертом, я не такий рухливий, — безпечно кинув Лестер.

— І не такий люб’язний, — вколола Луїза.

— Можливо, — сказав Лестер.

— Не починай сварку, Луїза, — розсудливо зауважив Роберт.

Після обіду вони перейшли до бібліотеки, і Роберт трохи поговорив з братом про справи. Треба переглянути деякі контракти. Він хотів би вислухати думку Лестера. Луїза збиралася в гості, їй подали карету.

— Так ти не їдеш? — спитала вона з ноткою невдоволення в голосі.

— Ні, занадто стомився, — недбало сказав Лестер. — Попроси від мене пробачення у місіс Ноулз.

— Летті Пейс цими днями запитувала про тебе, — кинула Луїза вже в дверях.

— Дуже мило з її боку. Мене це тішить.

— Летті славна дівчина, Лестер, — вставив батько, що стояв біля каміна. — Я б хотів, щоб ти одружився з нею і взявся за розум. Вона буде тобі доброю жінкою...

— Чудова дівчина, — підтвердила м-с Кейн.

— Це що ж, змова? — пожартував Лестер. — Я, як вам відомо, не годжуся для родинного життя.

— Я це дуже добре знаю, — напівжартома, напівсерйозно сказала м-с Кейн. — І це дуже шкода.

Лестер перевів розмову на інше. Він не мав сили вислуховувати подібні зауваження. І знову пригадалася Дженні, її жалібне: «Ах, ні, ні!» От хто йому до душі. Така жінка справді достойна уваги. Позбавлена дріб’язкових розрахунків, не користолюбна, не оточена суворим наглядом і поставлена на шляху чоловіка, наче пастка, а чудова дівчина — чудова, немов квітка, що росте і яку ніхто не оберігає. Цього вечора, повернувшись до своєї кімнати, він написав їй листа, але датував його тижнем пізніше, бо не хотів видатися надто нетерплячим і до того ж збирався пробути у Цинциннаті принаймні тижнів зо два.

Він запечатав лист і надписав адресу. «У своєму роді це чудова дівчина, — подумав він. — Просто чудова».