Дженні Герхард

Розділ XLIII

Ніщо не могло так підбурити Лестера проти його родичів, як ця спроба примусити його. Останнім часом йому стало зрозуміло, що він зробив дві найсерйозніших помилки: спочатку — не одружившись із Дженні, що позбавило б його від пліток та пересудів; а потім — не погодившись відпустити її, коли вона сама намагалася піти від нього. Так, що не кажи, він безнадійно заплутався. Він не може піти на те, щоб утратити все своє багатство. Власних грошей у нього зовсім мало. Дженні нещасна, це одразу видно. А втім, інакше й бути не може, бо й сам він нещасний. Чи готовий він згодитися на якісь десять тисяч на рік, якщо навіть одружиться з Дженні? Чи згоден він утратити Дженні, допустити, щоб вона назавжди пішла з його життя? Проблема була надто складна. Він не міг зважитись ні на перше, ні на друге.

Коли Лестер повернувся з похорону, Дженні одразу помітила, що щось не гаразд, що його пригнічує не тільки природна туга за померлим батьком. Що б це могло бути? Вона намагалася висловити йому своє співчуття, але вилікувати його рану було не так-то легко. Коли траплялося, що ображали його гідність, Лестер злісно замикався в собі, а в нестямі міг ударити людину. Дженні придивлялася до нього, від усієї душі бажаючи допомогти, але він не ділився з нею своїм горем. Він страждав, і їй залишалося тільки страждати разом з ним.

Дні минали за днями, і настав час, коли Лестеру довелося серйозно подумати про своє фінансове становище, в зв’язку з передсмертною волею старого Арчібалда. Управління фабрикою буде реорганізоване. Роберт, відповідно до бажання батька, стане президентом компанії. Виникне питання про уточнення ролі й участі в справі самого Лестера. Якщо він не змінить своїх стосунків з Дженні, він навіть не може бути акціонером; точніше кажучи, він взагалі — ніщо. Щоб посідати й надалі посаду секретаря й скарбника, він мусить мати бодай одну акцію компанії. Чи захоче Роберт або хтось із сестер передати йому частину своїх акцій? Чи погодяться вони, в найгіршому разі, продати йому ці акції? Чи родичі не вживуть якихось нових заходів на шкоду новим прерогативам Роберта? Всі вони, мабуть, вороже ставляться до Лестера. Так, єдиний вихід з цього заплутаного становища — покинути Дженні. Якщо він її покине, не доведеться випрошувати акцій. Якщо ні — це буде порушенням останньої болі батька, і тоді він мусить бути готовий до будь-яких наслідків. Знову й знову він зважував суперечні доводи, і картина ставала все виразнішою. Він мусить відмовитись або від Дженні, або від свого майбутнього.

Роберт, хоч і запевняв, що все можна було б улаштувати інакше, був цілком задоволений тим, як склалися обставини. Його плани наближалися до здійснення; а він уже давно й докладно опрацював їх, бо передбачав не тільки реорганізувати батьківську справу, але й поширити її шляхом об’єднання з іншими компаніями по виробництву екіпажів. Таке об’єднання з двома-трьома великими підприємствами на заході і на сході країни дозволило б знизити продажні ціни, запобігти надлишку виробництва і значно зменшити загальні витрати.

Через свого представника в Нью-Йорку Роберт уже придбав деяку кількість акцій інших компаній і тепер був майже готовий діяти. Найперше треба було, щоб його обрали президентом компанії Кейн; після цього, оскільки на Лестера можна було не зважати, він збирався призначити віце-президентом чоловіка Емі і, можливо, замінити Лестера ким-небудь іншим на посаді секретаря й скарбника. За умовами духівниці, до обов’язків Роберта входило керівництво часткою спадщини, призначеної Лестеру, в надії, що він схаменеться. Видно, батько розраховував, що Роберт допоможе йому вплинути на брата. Роберту така роль здавалася трохи бридкою, але саме завдання не було важким. У певній мірі це був навіть почесний обов’язок. Лестер мусить або взятися за розум, або ж дати можливість старшому братові керувати фірмою на власний розсуд.

Виконуючи свої обов’язки по чикагському філіалу, Лестер уже відчував нові віяння. Він бачив, що опинився за бортом, що він — усього лише завідувач відділу на службі у власного брата, і свідомість цього обурювала його. Роберт жодним словом не згадував про якісь зміни; все, здавалося, йшло, як і раніше, але було зрозуміло, що тепер кожна вказівка Роберта — закон. По суті, Лестер служив у брата і одержував від нього зарплату. Це було зневажливо й гидко.

Через кілька тижнів він відчув, що більше не витримає, — адже досі він діяв цілком самостійно. Наближався день щорічних зборів акціонерів, який раніше був не більше, ніж формальність, оскільки батько керував усіма справами сам. Тепер головуватиме Роберт, сестер, можливо, заступатимуть їхні чоловіки, а сам він навіть не буде там. Оскільки Роберт не запропонував передати або продати Лестеру акції, які б дали йому право стати членом правління і посісти якусь відповідальну посаду, він вирішив, як це не важко було для його самолюбства, послати братові прохання про відставку. Це розрядить атмосферу. Роберт зрозуміє, що він, Лестер, не хоче користуватись з його ласки і згодний одержувати тільки те, що заробить завдяки своїм здібностям і за повною згодою родичів. А якщо він все ж покине Дженні й повернеться до участі в справах, то вже аж ніяк не на посаду керівника філіалу. І він продиктував простий, одвертий, діловий лист:

У своїй конторі в Цинциннаті Роберт старанно обміркував цей лист. Отже, Лестер ставить питання руба, — це на нього схоже. Коли б до його одвертості та більше обачливості — чудова була б людина! Але в нього немає лукавства, немає тонкості. Він ніколи не піде на обман, а Роберт у глибині душі вважав, що без цього не досягти справжнього успіху. «Іноді потрібні і спритність, і жорстокість, — думав він часто. — Чому б не сказати цього одверто самому собі, коли робиш велику ставку?» І він дотримувався цього правила досить твердо.

Зараз Роберт відчував, що хоч Лестер — чудовий хлопець і до того ж його брат, йому не вистачає певної гнучкості. Він надто прямолінійний, надто любить сперечатися. Якщо Лестер підкориться бажанню батька і одержить свою долю спадщини, він неминуче стане активним учасником у керівництві фірмою. Він зв’яже руки старшому братові. Чи хотілося б цього Роберту? Безперечно, ні. Його куди більше влаштовувало, щоб Лестер, у всякому разі, на найближчий час, залишився з Дженні і в такий спосіб сам відійшов від справ.

Обміркувавши все як слід, Роберт продиктував ввічливого листа. Він ще не певен, як краще зробити. Він не знає, якої думки дотримуються зяті. Треба буде з ними порадитись. Особисто він дуже хотів би зберегти Лестера на посаді секретаря й скарбника, якщо тільки це пощастить влаштувати. Чи не краще зачекати з остаточним вирішенням?

Лестер вилаявся. На якого біса Роберт крутить і зволікає? Адже він чудово знає, як це можна влаштувати. Дати Лестеру одну акцію — і він буде повноправним пайовиком. Роберт його боїться, ось де закопана собака. Ну що ж, на ролі завідувача філіалу він не залишиться, будьте певні. Він негайно подасть у відставку.

І Лестер написав Роберту, що все обміркував і вирішив спробувати щастя на діловому поприщі самостійно. Нехай Роберт відрядить до Чикаго кого-небудь, кому він міг би здати справи. Він готовий ждати місяць, але не більше. За кілька днів прийшла відповідь. Роберт писав, що дуже шкодує, але коли Лестер так вирішив, він зі свого боку не хоче заважати йому в здійсненні нових планів. Чоловік Імоджін, Джефферсон Міджлі, давно виявляв бажання перебратися до Чикаго. На перший час завідування філіалом можна передати йому.

Лестер посміхнувся. Роберт, очевидно, намагається мати користь з ускладнень, що виникли. Роберт знає, що він, Лестер, може вдатися до суду й заперечувати призначення зятя, але знає й те, що Лестеру найменш цього хочеться. Вся історія потрапить до газет. Знову почнуться плітки про його стосунки з Дженні, які затихли. Найкраще було б розлучитися з нею. Так усе знову поверталося до вихідної точки.