Дженні Герхард

Розділ L

Операції з приміськими ділянками були в самому розпалі, коли м-с Джералд вирішила переселитися в Чикаго. Живучи в Цинциннаті, вона багато чого взнала про обставини життя Лестера, яке викликало стільки пересудів і нарікань. Питання про те, чи одружений він з Дженні, так і залишалося відкритим. Але до м-с Джералд дійшла — правда, у викривленому вигляді — вся історія Дженні і оповідання про те, як чикагська газета змалювала Лестера в ролі мільйонера, що пожертвував через кохання до неї всім своїм майном, а також зовсім точні відомості, що Роберт відсунув брата від участі в справах «Компанії Кейн». Їй було прикро й боляче від думки, що Лестер губить себе.

Минув рік, а він нічого не зробив. Мине ще два роки, — і буде надто пізно. У Лондоні він сказав їй, що в нього майже не лишилося ілюзій. Можливо, Дженні — одна з них? І що він, справді кохає її чи просто жаліє? Летті було дуже цікаво з’ясувати це питання.

У Чикаго вона найняла розкішний особняк на бульварі Дрексел. «Цю зиму я проведу у Ваших краях, — писала вона Лестеру, — і сподіваюсь, що ми будемо часто зустрічатись. В Цинциннаті я помираю від нудьги. Після Європи тут так... ну, Ви розумієте. В суботу бачила місіс Ноулз, вона про Вас запитувала. Майте на увазі, що вона чудово до Вас ставиться. Її дочка весною виходить заміж за Джиммі Севренса».

Лестер чекав приїзду м-с Джералд із змішаним почуттям задоволення й ніяковості. Вона, звичайно, буде влаштовувати в себе вечори і прийоми. Що, коли їй спаде на думку запросити його з Дженні? Та ні, навряд. Слід вважати, що тепер уже вона дізналася, як стоїть справа. І з листа її це помітно. Вона «має намір часто зустрічатися з ним», — отже, саме з ним, а не з Дженні. Він вирішив розповісти Летті все щиро й дати можливість їй самій вирішити, якими будуть їхні стосунки надалі.

Він вибрав для одвертої розмови хвилину, коли вони сиділи в затишній вітальні вдвох з Летті — чудовим видінням у блідо-жовтих шовках. Саме в цей час у нього почав виникати сумнів в успішному розв’язанні своїх земельних операцій, настрій у нього був поганий, і йому, як ніколи, були потрібні тепле слово й взаєморозуміння. Дженні він ще жодного слова не сказав про свої турботи.

Коли покоївка вийшла, подавши хазяйці чай, а Лестеру коньяку й содову воду, Летті вирішила допомогти йому й сама порушила мовчання.

— А я багато наслухалась про вас, Лестер, з того часу, як повернулася з Європи. Розкажіть мені про себе. Ви знаєте, як близько я приймаю до серця все, що стосується вас.

— Що ж ви чули, Летті? — запитав він спокійно.

— Ну, по-перше, чула про духівницю вашого батька і те, що ви більше не берете участі в справах компанії, а ще — різні плітки про місіс Кейн, які мене не дуже цікавлять. Ви мене розумієте. Але невже ви не хочете впорядкувати своє життя, щоб одержати те, що належить вам по праву? Мені здається, це така величезна жертва, якщо, звичайно, у вас немає справжнього глибокого почуття. Чи так, Лестер? — запитала вона лукаво.

Лестер відповів не зразу.

— Не знаю навіть, що й сказати вам, Летті. Іноді мені здається, що я кохаю її, іноді я в цьому далеко не впевнений. Я говоритиму з вами цілком одверто. Ніколи в житті я ще не був у такому скрутному становищі. Ви до мене так добре ставитесь, а я... не стану говорити, якої я думки про вас. Але в усякому разі я не хочу мати від вас таємниці. Я не одружений.

Він замовк.

— Я так і думала, — сказала вона.

— І не одружений через те, — говорив далі він, — що надто довго вагався. Коли я перший раз побачив Дженні, я вирішив, що чарівнішої жінки немає на світі.

— Небагато ж я для вас важила в той час, — перебила його м-с Джералд.

— Коли хочете, щоб я говорив, не перебивайте мене, — посміхнувся Лестер.

— Скажіть мені одно, і більше я нічого не питатиму. Це було в Клівленді?

— Так.

— Мені так і говорили, — підтвердила вона.

— У ній було щось таке...

— Кохання з першого погляду, — знову не стрималася Летті; у неї було дуже гірко на душі. — Це буває.

— Ви мені дасте говорити?

— Пробачте мені, Лестер. Що ж робити, коли мені стало сумно за минулим.

— Ну, загалом, я втратив розум. Я бачив у ній ідеал, зразок, хоч і знав, що вона мені не до пари. Ми живемо в демократичній країні. Я думав — зійдуся з нею, а потім... ну, ви знаєте, як це буває. Ось тут-то я й припустився помилки. Я ніколи не думав, що це буде таким серйозним. До того ж мені не подобалась жодна жінка, крім вас, та й то — буду одвертим до кінця — я зовсім не був упевнений, що хотів би одружитися з вами. Мені здавалося, що одруження взагалі не для мене. І я сказав собі — тільки б Дженні стала моєю, а потім, коли набридне, можна й розлучитися. Я подбаю про те, щоб вона не знала злиднів. Інше мені буде байдуже. І їй також. Розумієте?

— Розумію, — відповіла вона.

— Так от, Летті, з цього нічого не вийшло. Вона — жінка зовсім особливого складу. Її душевний світ надзвичайно багатий. Вона не освічена в тому значенні, як ми це розуміємо, але їй притаманні природна витонченість і такт. Вона чудова хазяйка, бездоганна мати. Їй властиве якесь невичерпне джерело любові до людей. Батькові й матері вона була віддана всією душею. Її любов до дочки — це її дочка, не моя — не знає меж. Світськості в неї немає ані крихти. Вона ніколи не блисне дотепним слівцем, не здатна підтримати легку, невимушену розмову. І думає вона, напевно, повільно. Найсерйозніші її думки навіть не завжди передаються словами, але не так важко зрозуміти, про що вона весь час думає і що відчуває.

— Ви чудово говорите про неї, Лестер, — сказала м-с Джералд.

— А як же інакше, Летті, — відповів він. — Дженні — хороша жінка. Та що б я не говорив, часто мені здається, що мене прив’язує до неї тільки жалість.

— Маю сумнів! — і вона погрозила йому пальцем.

— Так, так, але мені багато довелося витерпіти. Тепер-то вже я бачу, що повинен був одразу одружитися з нею. Але потім виникли такі ускладнення, і стільки було суперечок і умовлянь, що я якось заплутався. А тут ще батькова духівниця. Якщо я одружуся, то втрачаю вісімсот тисяч, тобто навіть набагато більше, оскільки компанія тепер реорганізована в трест. Так, вірніше — два мільйони. Якщо ж я не одружуся, то через два роки, навіть менше, втрачаю все до останку. Звичайно, можна б удати, начебто я з нею розлучився, але брехати я не хочу. Це було б надто болісно для її самолюбства, вона не заслужила такої образи. Поклавши руку на серце, я зараз навіть не можу сказати, чи хочу я розлучитися з нею, чи ні. Слово честі, просто не знаю, що мені робити.

Лестер замовк, запалив сигару й втупився невидющим поглядом у вікно.

— Так, це дуже, дуже важка задача, — сказала Летті, опустивши очі.

Потім вона встала і, підійшовши до Лестера, поклала руку на його велику, гарну голову. Ледь-ледь надушений жовтий шовк її сукні торкався його плеча.

— Бідний Лестер, — сказала вона. — Ну й вузол же ви затягнули! Але це гордієв вузол, мій милий, і доведеться його розрубати. Чому б вам не обміркувати всього з нею, от як зараз зі мною, і не з’ясувати, що вона сама думає.

— Це було б дуже жорстоко, — сказав він.

— Але щось же треба зробити, Лестер, запевняю вас, — наполягала Летті. — Не можна більше плисти за течією. Ви собі страшенно цим шкодите. Одружитися я вам не можу порадити; і правду кажу, я турбуюсь не про себе; а втім, я з радістю вийшла б за вас, хоч ви колись і знехтували моє кохання. Не буду таїти, — все одно, чи прийдете ви до мене, чи ні, я вас кохаю і завжди кохатиму.

— Я це знаю, — сказав Лестер.

Він встав, взяв обидві її руки в свої й заглянув їй у вічі. Потім він одвернувся. Летті перевела подих, схвильована його поглядом.

— Ні, Лестер, — продовжувала говорити вона, — така велика людина, як ви, не може заспокоїтись на десяти тисячах прибутку в рік. І не можна вам сидіти, склавши руки, — вас дуже добре знають. Ви повинні знову посісти своє місце і в діловому колі, і в світі. Ніхто вам не чинитиме перешкод, ніхто не згадає про ваше минуле; тільки одержіть свою пайку батьківської спадщини, — і ви самі можете диктувати умови. А вона, якщо знатиме правду, мабуть, не заперечуватиме. Коли вона вас кохає, як ви говорите, вона з радістю піде на жертву. Щодо цього я не маю сумніву... Ви, звичайно, щедро забезпечите її.

— Дженні гроші не потрібні, — похмуро заперечив Лестер.

— Ну, однаково, вона може прожити й без вас: а якщо в неї буде багато грошей, їй буде і легше жити, — цікавіше.

— Поки я живий, вона ні в чому не знатиме нестатку, — урочисто заявив він.

— Ви повинні від неї піти, повинні, — твердила Летті все наполегливіше. — Кожний день дорогий. Чому не вирішити й не зробити цього саме тепер — сьогодні ж. Чому?

— Не поспішайте, — відповів він. — Це справа нелегка. Сказати по правді, мене лякає розмова з Дженні. Це так несправедливо по відношенню до неї, так жорстоко. Адже я, як правило, багато не говорю про свої особисті справи. І до цього часу я ні з ким не хотів говорити, — навіть з батьками. Але вас я чомусь завжди вважав близькою людиною, а від часу нашої останньої зустрічі я все думав про те, що треба вам про це розповісти. І хотілося. Ви мені дуже дорогі. Не знаю, можливо, це здасться вам дивним за теперішніх обставин, але це так. Я навіть не підозрював, що ви мені такі близькі і як людина, і як жінка. Не хмурте брів. Адже ви хотіли чути правду? От вам правда. А тепер, якщо можете, поясніть мені, що я таке.

— Я не хочу з вами сперечатися, Лестер, — сказала вона м’яко, доторкнувшись до його руки. — Я хочу тільки кохати вас. Я чудово розумію, як це все склалося. Мені сумно за себе. І сумно за вас. І сумно... — вона зупинилася, — за місіс Кейн. Вона — чарівна жінка. Вона мені подобається, дуже. Але це не та жінка, яка вам потрібна, Лестер. Повірте мені, вам потрібне інше. Недобре, звичайно, що ми з вами говоримо про неї такі речі, але ж це правда. У кожного є свої якості. І я переконана, що коли б висловити їй це так само, як ви оце зараз висловили мені, вона б зрозуміла і погодилася. Коли б я була на її місці, Лестер, я б відпустила вас, правда. Я думаю, ви мені повірите. Кожна порядна жінка зробила б так само. Мені було б дуже боляче, проте я відпустила б вас. І їй буде боляче, але вона вас відпустить. Запевняю вас. Мені здається, я розумію її не гірше, ніж ви, навіть краще, бо я жінка. Ох, — додала вона, помовчавши, — коли б я могла сама поговорити з нею! Я б їй усе пояснила.

Лестер дивився на Летті й дивувався її запалу. Вона була чудова, приваблива, вона так багато обіцяла...

— Не поспішайте, — повторив він. — Дайте мені подумати. У мене ще є час.

Летті зажурилася, але не здалася.

— Діяти треба зараз же, — повторила вона, звівши на Лестера погляд, у який вклала всю свою душу. Вона домагалася цього чоловіка й не соромилася показати йому це.

— То я подумаю, — сказав він ніяково і, нашвидку попрощавшись з нею, пішов.