Дженні Герхард

Розділ LXI

За якимись стародавніми підрахунками, або, вірніше, відповідно до освяченої віками біблійської формули, людині приділено для життя сімдесят років. Формула ця, що без кінця повторюється з роду в рід, так міцно вкорінилася в свідомість людей, що приймається як незаперечна істина. Насправді ж людина, яка вважає себе за смертну, органічно здатна прожити в п’ять разів більше, і життя її й справді було б набагато довшим, коли б тільки вона знала, що живе не тіло, а дух, що вік її — це ілюзія і що смерті немає. Проте думку, що вкорінилася віками — плід невідомо яких матеріалістичних гіпотез — надзвичайно важко витравити з свідомості, і кожного дня люди помирають, неначе скоряючись цій, з покорою й страхом прийнятій ними, математичній формулі.

Вірив у цю формулу й Лестер. Йому перевалило за п’ятдесят. Він вважав, що жити йому залишилося щонайбільше двадцять років, а може, й менше. Ну що ж, він прожив життя, якому можна позаздрити. Скаржитись нема на що. Якщо смерть прийде, він готовий до неї. Він зустріне її без скарг, без боротьби. Адже життя, в більшості своїх проявів, всього-навсього дурна комедія.

Куди не поглянь — тільки ілюзії, це не важко довести. А може, життя взагалі — тільки ілюзія? У всякому разі, воно дуже схоже на сон, часом — на поганий сон. Що підтримує в ньому день у день свідомість реальності життя? Очевидно, спілкування з людьми: засідання правлінь, обговорення всіляких планів з окремими особами й організаціями, світські прийоми дружини. Летті обожнювала його й називала своїм мудрим старим філософом. Так само, як і Дженні, вона захоплювалася його непорушною твердістю, коли він стикався з усілякими труднощами. Здавалося, ні удари, ані посмішки долі неспроможні були розхвилювати Лестера або вивести його з рівноваги. Він не хотів лякатись. Не бажав відступати від своїх переконань, симпатій і антипатій, і його доводилося відривати від них силою, що не завжди вдавалося. Він бажав, за власним виразом, одного: «дивитися фактам у вічі» й боротися. Примусити його боротися було не важко, але ця боротьба виявлялася у впертому опорі. Він опирався всім спробам силоміць зштовхнути його в воду. Навіть якщо нарешті його все ж зштовхували, він однаково вважав за потрібне опиратись.

Його запити завжди були переважно матеріального порядку, він хотів тільки земних благ і погоджувався тільки на найкраще. Варто було внутрішнім оздобам у його домі хоч трохи зблякнути, як він вимагав, щоб гардини були зірвані, меблі продані і весь будинок оздоблений заново. Під час його мандрівок гроші повинні були прокладати й розчищати йому шлях. Він не терпів суперечок, непотрібних розмов, «дурних балачок», як він сам називав це. З ним належало або провадити розмову на теми, які його цікавили, або не говорити зовсім. Летті чудово розуміла його. Вона жартівливо плескала його по щоці або брала обома руками за голову й запевняла, що він — ведмідь, але дуже симпатичний і милий ведмідь.

— Так, так, знаю, — бурчав він. — Я тварина. А ти, слід думати, безплотне відображення ангельської суті.

— Ну, годі, замовкни, — говорила вона, бо він, хоч і без злісного наміру, робив їй іноді дуже боляче. Тоді Лестер поспішав утішити її ласкою, він добре знав, що вона, незважаючи на всю свою енергію й самостійність, залежить від нього. А їй завжди було зрозуміло, що він може обійтися й без неї. Жаліючи її, він намагався це приховувати, удавав, що вона йому необхідна, але він не міг обдурити ні її, ні себе. Летті ж справді чіплялася за нього всіма силами. Так важливо, коли в нашому мінливому нестійкому світі поруч з тобою є така певна й постійна величина, як ця мужня людина. Почуваєш себе, як біля привітної лампи в темній кімнаті або біля вогнища, що палає на холодній вулиці. Лестер нічого не боїться. Він упевнений, що вміє жити й зуміє померти.

Такий темперамент, природно, повинен був виявлятися на кожному кроці і з будь-якого приводу. Тепер, коли Лестер привів до ладу свої фінансові справи й міцно тримав у руках всі нитки, коли більша частина його багатства була вкладена в акції найкрупніших компаній, директорам яких не було іншого діла, як тільки санкціонувати ініціативу своїх честолюбних адміністраторів — у нього залишалося досить вільного часу. Він багато їздив з Летті на модні курорти Європи й Америки. Він полюбив азартні ігри, — йому подобалося робити великі ставки, рискуючи все втратити, якщо вчасно не зупиниться колесо або не туди покотиться гулька; він ще більше став полюбляти вино — не як п’яниця, а як людина, що любить пожити собі на втіху й добре провести час з друзями. Пив він або нерозведене віскі, або найкращі сорти вин — шампанське, іскристе бургонське, дорогі білі вина, що веселять душу. Він міг пити багато і відповідно їв. Все, що з’являлося в нього на столі, — закуски, супи, риба, печеня, дичина, — повинно було бути першосортним, і він давно вже прийшов до висновку, що є рація тримати тільки найдорожчого повара. Вони розшукали й найняли старого француза, Луї Бердо, який колись служив поваром у мільйонера-мануфактурника. Лестер платив йому сто доларів на тиждень, а коли хто цього не розумів і допитувався, відповідав, що життя дається нам тільки раз.

Пройнявшись такими поглядами, Лестер був безсилий щось змінити, щось виправити; всупереч його волі все прямувало до невідомої йому мети. Коли б він одружився з Дженні й одержував порівняно скромний прибуток у десять тисяч на рік, він однаково не відмовився б від цих поглядів. Він жив би так само безвільно, задовольняючись товариством двох-трьох приятелів, що говорили б одною з ним мовою і бачили б у ньому те, чим він був, — доброго хлопця, і Дженні, мабуть, жилося б з ним не набагато краще, ніж без нього.

Однією з важливих подій у житті Кейнів був їх переїзд до Нью-Йорка. Серед близьких друзів м-с Кейн було кілька розумних жінок — представниць чотирьохсот кращих родин Нової Англії; вони ж і умовили її перебратися до Нью-Йорка. Вирішивши це, вона взяла будинок на Сімдесят восьмій вулиці, поблизу Медісон авеню, обставила кожну кімнату в стилі певної історичної епохи і вперше завела цілий штат ліврейних лакеїв, зовсім на англійський лад. Лестер посміювався над її гонором і любов’ю до розкішних декорацій.

— А ще говориш про свою демократичність, — пробурмотів він одного разу. — Ти така сама демократка, як я — віруючий християнин!

— Зовсім ні! — заперечила вона. — Я найсправжнісінька демократка. Але всі ми — члени свого класу. І ти також. Я просто скоряюсь логіці речей.

— Яка там у біса логіка! Ти ще скажеш, що дворецький і лакей, наряджені в червоний оксамит, продиктовані необхідністю.

— Звичайно! — відповіла вона. — Ну, якщо не необхідністю, то всім устроєм нашого життя. Що тебе так обурює? Ти ж перший настоюєш, щоб усе було бездоганне, обурюєшся, як тільки помітиш найменшу ваду.

— Коли це я обурювався?

— Ну, може, я не так висловилась. Але ти хочеш, щоб усе було ідеально, щоб у кожному випадку був витриманий стиль... Та ти сам це чудово знаєш.

— Припустимо, але при чому тут твоя демократичність?

— Я демократка. Цього ти в мене не відбереш. У душі я не менш демократична, ніж будь-яка інша жінка. Просто я тверезо дивлюся на речі і по можливості ні в чому собі не відмовляю, так само, як і ти. Нічого шпурляти камінці в мій скляний будинок, шановний Повелитель. Ваш будиночок також прозорий, я бачу кожний ваш рух.

— І все-таки я демократ, а ти ні, — піддразнив Лестер.

А втім, він беззастережно схвалював все, що б вона не робила. Часом йому здавалося, що вона керує своїм світом набагато розумніше, ніж він — своїм.

Нескінченна їжа й пиття, води всіх по черзі цілющих джерел, мандрівки в спокої й розкоші, нехтування гімнастикою й спортом — все це нарешті підірвало здоров’я Лестера, — надмірна повнокровність гальмувала тепер усі функції його колись міцного, рухливого тіла. Вже давно його шлунок, печінка, нирки, селезінка працювали з перевантаженням. За останні сім років він став дуже гладким. Першими почали відмовляти нирки, а також судини мозку. При помірній їжі, досить рухливому способі життя й більшій душевній рівновазі Лестер міг би прожити й до восьмидесята, і до дев’яноста років. Але він дозволив собі дійти до такого фізичного стану, коли найменша хвороба загрожувала серйозними наслідками. Наслідок усього цього міг бути тільки один, і він скоро дав себе знати.

Одного разу Лестер і Летті з компанією друзів відправилися на яхті до північних берегів Норвегії. В кінці листопада важливі справи вимагали присутності Лестера в Чикаго; він умовився з дружиною, що до різдва вони з’їдуться в Нью-Йорку. Сповістивши Уотсона, щоб той зустрів його, Лестер приїхав і зупинився в «Аудіторіумі» — чикагський особняк уже два роки як був проданий.

В останніх числах листопада, коли Лестер в основному вже закінчив свої справи, він раптом відчув себе погано. Прийшов лікар і сказав, що в нього кишковий розлад, який нерідко є проявом серйозного загального захворювання крові або якого-небудь важливого органу. Лестер дуже страждав. Лікар наказав тепло закутати ноги, прописав гірчичники й ліки. Болі стихли, але Лестера гнітило передчуття близького лиха. Він попросив Уотсона послати телеграму Летті. Треба повідомити її, що нічого серйозного немає, просто він захворів. Біля ліжка Лестера чергувала сестра, його лакей стояв, як на варті, за дверима номера, не пропускаючи надокучливих відвідувачів. Летті могла добратись до Чикаго не раніше, ніж за три тижні. Лестер відчував, що ніколи більше її не побачить.

Як не дивно, він у ці дні весь час думав про Дженні, і не тільки через те, що був у Чикаго, — просто вона, як і раніше, залишалась для нього найближчою людиною. Він збирався відвідати її під час цього приїзду, як тільки трохи звільниться. Першого ж дня він розпитав про неї Уотсона, і той сказав, що вона живе, як і раніше, самотньо й виглядає добре. Лестеру дуже хотілося побачитися з нею.

Дні йшли за днями, йому не робилося краще, і бажання це опановувало його все дужче, його мучили приступи страшенного болю, який неначе скручував всі його нутрощі і змінювався повною втратою сил. Щоб полегшити його страждання, лікар уже кілька разів впорскував йому морфій.

Одного разу, після особливо жорстокого приступу Лестер покликав до себе Уотсона, наказав йому послати кудись сестру й сказав:

— Я хочу попросити вас про одну послугу. Довідайтеся у місіс Стовер, чи не може вона відвідати мене. А найкраще поїдьте за нею самі. Сиділку й Козо (так звали лакея) можна відіслати на півдня або на той час, поки вона буде тут. Коли б вона не приїхала, пустіть її до мене.

Уотсон зрозумів. Цей прояв почуттів знайшов відгук в його душі, йому було шкода Дженні. І шкода Лестера. Він подумав про те, як здивувався б світ, дізнавшись про романтичну примху такої видатної людини. Уотсон глибоко поважав Лестера і завжди пам’ятав, що зобов’язаний йому власним добробутом. Він готовий був зробити Лестеру будь-яку послугу.

Найманий екіпаж швидко приставив його на Південну околицю. Дженні була дома. Вона поливала квіти й здивовано підняла брови, побачивши Уотсона.

— Я до вас з нерадісним дорученням, місіс Стовер, — почав він. — Ваш... я хочу сказати, містер Кейн серйозно хворий. Він в «Аудіторіумі». Дружина його ще не повернулася з Європи. Він доручив мені заїхати до вас і передати, що він просить вас відвідати його. Він просив, якщо можливо, привезти вас до нього... Ви могли б поїхати зі мною зараз?

— Так, звичайно, — відповіла Дженні, і обличчя її наче закам’яніло.

Діти були в школі. Стара шведка, її єдина служниця, сиділа в кухні. Ніщо не заважало Дженні піти з дому. Але вона раптом пригадала в усіх подробицях сон, який бачила кілька днів тому. Їй снилося, що навколо неї — таємниче чорне озеро, над яким повис туман або хмара диму. Вона почула слабий сплеск води, і з темряви, що обгортала її, виник човен. Човен був маленький, без весел, він посувався сам собою, і в ньому сиділа мати Дженні, Веста і ще хтось, кого вона не могла розглядіти. Обличчя в матері було бліде й сумне, як часто ще за життя. Вона дивилася на Дженні суворими, але сповненими співчуття очима, і раптом Дженні зрозуміла, що третім у човні сидить Лестер. Він похмуро подивився на неї — Дженні ніколи не бачила його таким, — і тут її мати сказала: «А тепер досить, нам час». Човен почав віддалятися, гостре почуття втрати охопило Дженні, вона скрикнула: «Мамо, не покидай мене саму!» Але мати тільки подивилася на неї глибоким, лагідним, сумним поглядом, і човен зник.

Дженні злякано прокинулась, їй здалося, що Лестер поруч з нею. Вона простягнула руку, щоб торкнути його за плече; потім, зрозумівши, що вона сама, сіла в ліжку й протерла очі. Після цього важке, гнітюче почуття два дні не давало їй спокою. І тільки-но воно почало зникати, як з’явився м-р Уотсон зі своєю страшною звісткою.

Дженні вийшла з кімнати і швидко повернулася в пальто й капелюшку; хода, обличчя — все виказувало її хвилювання. Дженні ще й тепер була дуже гарна з себе — ставна, чудово одягнута, з ясним і добрим поглядом. В душі вона не розлучалася з Лестером, так само як він ніколи не міг до кінця відірватися від неї. Всі її думки були з ним, як у ті роки, коли вони жили вкупі. Найзавітніші її спогади були зв’язані з Клівлендом, де Лестер упадав за нею і скорив її силою, — мабуть, так печерна людина скоряла свою подругу. Тепер Дженні пристрасно бажала чим-небудь допомогти йому. Він послав за нею, — це не тільки приголомшило її, але й відкрило їй очі: отже він все-таки... Все-таки кохає її!

Екіпаж швидко котився довгими вулицями до оповитої димом ділової частини міста. Повірений делікатно мовчав, не заважаючи Дженні думати. Незабаром вони під’їхали до «Аудіторіума», і Уотсон провів її до дверей номера, де лежав Лестер. Дженні так давно не бувала на людях, що дуже ніяковіла, йдучи довгими коридорами готелю. Увійшовши до номера, вона підійшла до ліжка Лестера й застигла, дивлячись на нього сповненими жалю, широко розплющеними голубими очима. Він напівлежав, відкинувшись великою головою на подушки, в темному його волоссі пробивалася сивина. Розумні, старі, стомлені очі дивились на Дженні з ласкавою цікавістю. Пекучий біль пройняв її, коли вона побачила це бліде, змучене обличчя. Вона тихенько потиснула руку Лестера, що лежала поверх ковдри. Потім нахилилася й поцілувала його в уста.

— Я так засмучена, так засмучена, Лестер, — прошепотіла вона. — Але ж ти не дуже серйозно хворий, справді? Тобі треба одужувати і якомога скоріше. — Вона тихенько погладила його руку.

— Так, Дженні, але справи мої кепські, — сказав він. — Скрутило мене не на жарт. Не знаю, чи пощастить видертись. Ти краще розкажи про себе. Як ти живеш?

— Живу, як і раніше, милий, — відповіла вона. — У мене все гаразд. А ти марно так говориш. Ти видужаєш, і дуже швидко.

Він гірко посміхнувся.

— Ти думаєш? — і з сумнівом похитав головою. — А втім, це мене мало турбує. Сідай, рідна. Я хочу говорити з тобою, як колись бувало. Хочу, щоб ти була біля мене.

Він зітхнув і заплющив очі.

Дженні присунула до ліжка стілець, сіла і взяла руку Лестера в свої. Як добре, що він послав за нею! Жаль, кохання, вдячність сповнювали її серце. І раптом вона похолола від страху: він хворий тяжко, це одразу видно!

— Не знаю, що буде далі, — говорив Лестер. — Летті в Європі. Мені вже давно хотілося тебе побачити. Вирішив — у цей приїзд неодмінно навідатись. Адже ти знаєш, ми тепер живемо у Нью-Йорку. А ти трохи поповніла, Дженні.

— Старіюсь, Лестер, — посміхнулася вона.

— Це не важливо, — заперечив він, не одводячи від неї очей. — Справа не в роках. Всі старіються. Справа в тому, як хто дивиться на життя.

Він замовк і звів очі до стелі. Легкий біль нагадав йому про минулі страждання. Ще кілька таких приступів, як сьогодні вранці, — і він не витримає.

— Я не міг померти, не побачившись з тобою, — заговорив він знову, коли біль стих. — Я давно хотів тобі сказати, Дженні, — даремно ми розлучилися. Тепер я бачу, що це було не потрібно. Мені це не дало щастя. Ти прости мене. Мені самому було б легше, коли б я не зробив цього.

— Ну, ще це ти, Лестер, — заперечила вона, і в цю мить все їх спільне життя промайнуло в її пам’яті. Ось воно, свідоцтво їх справжнього зв’язку, їх справжньої душевної близькості! — Не муч себе. Все гаразд і так. Ти був дуже добрим до мене. Не міг же ти через мене загубити все своє багатство. І мені так набагато спокійніше. Звичайно, було важко, але чи мало в житті важкого, мій дорогий.

Вона замовкла.

— Ні, — сказав Лестер, — це було помилкою. З самого початку все йшло не так; але ти в цьому не винна. Прости мене. Я давно хотів тобі сказати це. Я дуже радий, що встиг.

— Не говори так, Лестер, прошу тебе, — почала благати Дженні. — Все гаразд. Тобі немає про що жалкувати. Ти стільки для мене зробив. Коли я подумаю... — голос у неї зірвався. Кохання й жаль душили її. Вона мовчки стиснула руку Лестера. Їй пригадався будинок у Клівленді, який він купив для її рідних; і як дав притулок її батькові, і вся його турбота й ласка.

— Ну от, тепер я тобі все сказав, і мені легше. Ти хороша жінка, Дженні. Дякую, що ти прийшла до мене. Я тебе кохав. І зараз кохаю. Це я також хотів тобі сказати. Начебто й дивно, але крім тебе, я жодної жінки не кохав по-справжньому. Не треба нам було розлучатися.

У Дженні перехопило дихання. Цих слів — тільки цих слів — вона чекала довгі роки. Єдине, чого їй не вистачало, — ось цього підтвердження їхньої близькості, якщо не фізичної, то духовної. Тепер життя буде для неї щастям. І смерть також. Ридання підступили їй до горла.

— Ах, Лестер! — скрикнула вона й потиснула йому руку.

Він відповів їй кволим потиском. Деякий час вони обоє мовчали. Потім він знову заговорив:

— Ну, як твої сирітки?

— Діти чудові, — відповіла вона і почала докладно розповідати йому про своїх маленьких вихованців. Лестер слухав задоволений, її голос заспокоював його. Сама її присутність була йому відрадна. Коли вона підвелася, щоб іти, брови його від страждання ворухнулись.

— Йдеш, Дженні?

— Я можу залишитися тут, Лестер, — запропонувала вона. — Візьму собі номер. А місіс Свенсон повідомлю запискою, і все буде гаразд.

— Ні, навіщо ж, — сказав він, але вона зрозуміла, що потрібна йому, що він боїться залишитися сам.

І до його останньої години вона вже не виходила з готелю.