Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ двадцять четвертий ЦІНА ОДНІЄЇ КУРІПКИ

Останнім часом бабуся Маргарита Пежо почала помітно старіти. Місяць за місяцем, рік за роком — дивися, дев'яносто стукне, а там і всі сто. Та ні, слаба нині стала Маргарита Пежо, не дотягне, певно, до ста, а яка у неї хвороба — не знає. Як і раніше, володарює над усім домом. Якщо самій важко прополоти грядку, підв'язати високу виноградну лозу, покличе Мішеля або Клементину і накаже, як і що зробити. А коли настане час платити податки, не зводить ока з Марі чи Андре, побоюючись, аби ті, бува, чогось не наплутали і не переплатили зайвого сантима на користь милостивого нашого короля. Та почала часто замислюватися Маргарита, а такого з нею ніколи раніше не траплялося.

Покличе раптом Марі, яка збирає гусінь з яблунь, і запитає:

— Марі, який у нас сьогодні місяць?

— Червень, матінко, — відповідає Марі й не дивується.

Мати часто запитує у неї про таке, про що, здавалося б, і питати ні до чого.

— А число яке?

— Друге, матінко.

— А рік?

— Тисяча сімсот вісімдесят дев'ятий. — Марі і тут не дивується.

— А багато часу уже минуло відтоді, як поїхав Жак?

— Та вже рік з лишком, — відповідає Жакова мати.

— Сумно без нього! Щось давно вже від нього не було вістоньки. — Бабуся мовить ці слова зовсім тихо, ніби з собою розмовляє.

Марі здається, що вона при цьому зітхає. Але Марі не підтримує розмови. Вона селянка і з дитинства знає, що туга за сином, біль від розлуки з ним — це не для села. Там, у місті, живуть якісь інші люди, і хоча вони теж французи, та в них є час сумувати й замислюватись. А якщо в тебе коли й защемить серце від туги за старшеньким, пам'ятай, що там йому краще, ситніше, а тут без нього одним ротом менше.

І знову бабуся питає, продовжуючи ту ж саму думку:

— Рік, кажеш, минув? А про мій наказ нічого не чути… Мабуть, депутати не спромоглися й досі його прочитати.

— Хіба мало в них справ, у тих депутатів, матусю, — наважується висловити свою думку Марі.

Бабуся спалахує:

— Мій наказ не гірший від інших, я гадаю! Підсобили б нам пани з Генеральних штатів, дивися, й іншим полегшало б…

Марі хоче сказати матері, що в Таверні не гірше, ніж інших селах, що скрізь стогін стоїть, а накази так і сиплються до Генеральних штатів… Хоче, та не каже, дуже вже ослабли пам'ять і слух Маргарити Пежо.

Ось бабуся опустила руку із спицею. В другій — недоплетена панчоха. Та бабуся не дивиться ні на свою роботу, ні на гусінь, якої назбиралося повне відерце, не наказує віднести її курям. Бабуся Пежо втупила в небо свої великі блакитні очі, що від старості уже майже зовсім вицвіли.

Вона не працює, вона дивиться на небо. Є з чого дивуватися, якби був час. Але ж його нема ні в кого в Таверні. Кожен зайнятий своєю справою.

— Яке гарне небо! Я ніколи й не помічала, як швидко біжать по ньому хмари. Було, сто разів подивишся, чи не набігла хмара, чи не пошле бог дощику, а от не помічала, що хмари мчать по небу так, ніби вітрильник по Сені…

Марі з подивом поглянула на матір, але на небо подивитися їй уже було ніколи. Відерце наповнилося, треба віднести його в курник, випорожнити і знову взятися за гусінь. Від неї уже в очах рябіло Марі, але ж гілки великі, треба встигти їх усі облазити. Клементина й Мішель зайняті — возять гній. А Діді ще дуже малий, не доведи господи — зірветься і впаде!

Та незважаючи на всі бабусині дивацтва, вона залишалася повновладною господинею у своїм домі. І коли вона наказала викосити сіно, хоча трава могла б ще постояти, Андре мовчки заходився гострити косу. Марі ж тільки сказала:

— Як би ця косовиця не коштувала нам надто дорого! Ви ж самі знаєте, матусю, що косити заборонено…

Це було одне з останніх розпоряджень сеньйора: ніби відчуваючи, що недовго лишилося самоуправствувати, він заборонив селянам косити: адже в скошеній траві куріпкам ніяк ховатися. А тепер улюбленим заняттям сеньйора стало полювання на куріпок. Недарма приказка мовить: у кожного сеньйора своя фантазія! Так-от, граф де Кастель уподобав куріпок. Весною він наказав, щоб землю не угноювати, передбачивши, що м'ясо куріпок, які наїдяться селянського зерна в угноєній землі, тхнутиме. Тепер наказ про косовицю… Що ще він придумає на славу своїх куріпок?

Бабуся ожила від слів дочки і, мовби в минулі часи, сказала, як відрізала:

— Зараз саме час косити траву. З управителем графа я поговорю сама! Не той нині час!

Андре покликав Мішеля, і вони удвох пішли косити.

Бабуся Пежо, відчувши несподіваний приплив енергії й сили, пішла на виноградник. Сонця цього літа було мало, і грона хоч і налилися, здавалися Маргариті Пежо не настільки нагрітими сонцем, як належало б уже о цій порі року.

Але чи вона повільно працювала, чи сонце пекло занадто, і бабуся розімліла під його променями, а чи й справді Андре й Мішель косили недовго, — тільки не встигла вона озирнутись, як побачила, що до неї біжить Мішель. На обличчі хлопчика був переляк.

— Ба-бу-сю! Ба-бу-сю! — ледве вимовив він, так захекався від хвилювання й бігу.

— Ну, що там у вас трапилося? — суворо запитала Маргарита, а сама відчула, як і їй передається хвилювання онука.

— Куріпка! — прошепотів Мішель.

Бабуся розгнівалася:

— Та кажи ти, дурню такий, що там ще за куріпка?

— Бабусю, ми косили, усе нічого, та ось я як пішов загінкою, раптом чую, коса ніби за камінь зачепилася, і чи щось пищить, чи коса задзвеніла… Батько як поглянув, то аж скрикнув. Коса моя не камінь зачепила, а куріпку підрізала!..

— Ну, невелика біда! — сердито мовила бабуся. — Бачив хтось?.. Либонь, ви галас здійняли на все село?

— Ні-ні, — зрадівши, що хоч у цьому не винен, запевнив Мішель, — нікого близько не було.

— А Діді-базіка де був?

— Його Клементина з собою взяла.

— Гаразд! А куріпка де?

— Там і залишилася! — засмучено зітхнув Мішель. Не мовивши більше й слова, бабуся, наскільки їй дозволяло здоров'я, заквапилася до місця пригоди.

На щойно скошеній духмяній траві лежала маленька сіренька грудочка — куріпка. Поряд, спершись на косу, стояв здоровань Андре, Жаків і Мішелів батько. Він ніби завмер, і не можна було визначити, скільки часу він стоїть ось так: чи то став тільки-но, а може, закляк у такій позі з учорашнього дня.

— Ти що, панахиду по куріпці справляєш? — накинулася на нього бабуся. — Якщо так побиватися за кожним земним створінням, то сліз не вистачить! Краще б ти, старий дурню, дивився за сином. Йому все ж таки не сім років, он який здоровань! А косити ти його не навчив… Давай її сюди!

Переляканий Андре підняв ще теплу пташку, і цівка її крові потекла по його нозі.

— Е-ех! — докірливо промовила бабуся. — Навіть цього ти зробити не можеш. Давай сюди лопух, та величенький! — звернулася вона до Мішеля.

За хвилину куріпка була загорнута у великий зелений листок лопуха, і бабуся зі своєю ношею подибала до хати. Чоловіки полегшено зітхнули, коли вона зникла з очей, і знову заходилися косити.

— Тату, — після кількох хвилин мовчання звернувся до Андре Мішель, — як ти гадаєш, дасть нам бабуся покуштувати цього панського блюда?

— Навряд, — відповів роздумливо Андре. — Та й хіба нам вистачило б одної такої пташки на всю сім'ю?

Але на цьому історія з підрізаною куріпкою не закінчилася. В усякому разі, вона народила наступну…

Чи дала бабуся покуштувати комусь м'яса убитої пташки — невідомо. Про куріпку в хаті Пежо було заборонено згадувати. І все ж шила в мішку не сховали.

Не минуло й десяти днів, як бабусю, яка товклася на винограднику, бо ніяк не могла з ним упоратися, покликала Клементина. Це була височенька на зріст і дуже гарненька одинадцятирічна дівчинка; обличчям вона скидалася на Жака, гордістю постави — на матір, а вірніше, на бабусю за молодих літ, коли у неї від наречених не було відбою.

— Бабусю, приїхав пан Барі. Він хоче з вами поговорити. — Дівчинці стачило витримки проказати ці слова цілком спокійно, а серце в неї билося, як спіймана пташка.

Пан Барі був управителем у графа де Кастеля; граф довіряв йому всі справи по маєтку, і влади він мав доволі, щоб зіпсувати життя всій родині Пежо і кожному з її численних членів.

Бабуся пожувала губами, що було в неї ознакою великого хвилювання, машинально поправила чепчика і не поспішаючи, як і належить добре вихованій дамі, подибала до хати.

Біля ґанку на лавочці сидів, розкарячивши ноги, в недбалій позі пан Барі. Побачивши бабусю, він навіть не підвівся з лавки, не скинув капелюха, що бабуся відразу сприйняла як ознаку навмисне виявленої до неї неввічливості.

— Так, так, Маргарито Пежо! Значить, ти знову не хочеш підкорятися розпорядженням?

— Яким це розпорядженням?.. — Бабуся незалежно глянула на Барі й наказала Клементіні: — Принеси мені стільця!

Бабуся задоволено вмостилася на принесений їй онучкою стілець і одразу відчула себе на рівній нозі з управителем.

— За розпорядженням сеньйора, косити заборонено. А закони треба поважати.

— Ваша правда, пане Барі! — Маргарита Пежо підкреслено не назвала його управителем, як це робили інші селяни, що хотіли заслужити милість Барі. — Закони поважати треба. Але закону про косовицю я щось не пригадую.

— Ось що, стара, мені ніколи марнувати з тобою час! За скошене заплатиш штраф, щоб надалі нікому чуже не кортіло!

— Що ж, то накажете півлугу нескошеним залишити?..

— А мені байдуже, буде твоя ділянка лиса чи ні, — явно знущаючись, відповів Барі. І про всяк випадок додав: — Ви тут своєю косовицею всіх наших куріпок наполохали…

При слові «куріпки» бабуся здригнулася. «Невже прочули чи хтось наклепав?» — майнуло у неї в голові. Вона не знайшла, що відповісти.

А Барі, свердлячи бабусю очима, помітив її хвилювання.

— Ти гадаєш, стара, коли ми далеко від вас, то нічогісінько не знаємо, що у вас робиться? Даремно ж ти так думаєш!..

— Та ніхто ж поганого не хотів! — вихопилося в неї.

— Ось я-а-к! — аж зрадів Барі, відчувши, що бабуся щось приховує. — Не хотіли?.. Знаю вас! Зла не хотіли, та все ж таки наробили…

Бабуся, завжди така винахідлива, зараз мов оніміла. А Барі усе помічав та мотав на вус.

— Ну, розповідай усе як є, мені набридло чекати! Я розумію, винна не ти, а твій онук.

— Та він же не навмисне, він тільки…

Бабуся зненацька вся похилилася й осіла. В її голові перемішалося усе, що її турбувало безсонними ночами, усе, чого побоювалася, добре приховуючи страх, коли опинялася отак віч-на-віч зі своїм ворогом — чи то був сам управитель, чи один з його підручних.

А Барі, знущаючись, вів далі:

— Так от, стара, аби тобі повіки не забулася куріпка, ти спочатку заплатиш п'ятдесят су штрафу за те, що самовільно косила, а потім…

Але бабуся перебила його, сплеснувши руками:

— Боже мій, боже! То скільки ж коштує одна пташка? П'ятдесят су! Де ж нам взяти…

Маргарита Пежо не доказала фрази — вона раптом відкинулася назад і, зісковзнувши зі стільця, впала додолу.

Барі злякався.

— Ей, хто там?! — крикнув він не своїм голосом. — Пані Марі, швидше сюди!..

На крик управителя прибігли Андре, Марі й Клементіна. Та вже було пізно. Маргарита Пежо померла, не доживши кількох тижнів до дев'яноста років і одного місяця до революції.

З отцем Полем парафіяни ділилися своїми радощами, що не так часто випадали на їхню долю, і злигоднями, яких було набагато більше, тому він хоч-не-хоч знав усе, що відбувається в селі. До того ж отець Поль читав газети і міг розповісти, що діється на білому світі.

Усім своїм парафіянам він допомагав і порадою і ділом.

Особливу увагу він виявляв тепер до сім'ї Пежо, де главою стала Марі. Хоч і невелике було господарство бабусі, та все ж після. Її смерті треба було виконати багато формальностей, написати безліч паперів і всіляких прохань. Тут отець Поль робив Пежо неоціненні послуги.

Про випадок з куріпкою стали потроху забувати. Певна річ, коли б не поранив тоді Мішель ту нещасну пташку, не сплохувала б тоді бабуся перед паном Барі. Та що вдієш! Мабуть, так визначила доля! І всі упокорилися, крім Мішеля, який не знаходив собі місця, вважаючи себе безпосереднім винуватцем смерті Маргарити Пежо.

Якось надвечір усі члени сім'ї Пежо, закінчивши кожен свою роботу, зібралися, як звичайно, біля ґанку. Тут на лавочці на них уже чекав отець Поль. Сьогодні він із задоволенням повідомив Марі про успіхи Мішеля. Мати, хоч і була задоволена, нічим цього не виявила: скорботні зморшки раз і назавжди залягли навколо її рано зів'ялих губ. Очі дивилися невесело, в них глибоко заховалася туга.

— Що пише Жак? — запитав отець Поль. Його засмучувало, що колишній вихованець останнім часом не знаходить можливості йому писати.

— Мабуть, даремно ви його вчили, святий отче, — грубувато пожартував Андре, — неохочий він писати… — І раптом здивовано запитав: — А цей чого до нас завітав?

Таке саме здивування й острах відбилися на обличчях усіх присутніх: біля хвіртки з'явився управитель Барі.

Наблизившись до ґанку, Барі привітно зняв капелюха і сказав:

— Відпочиваєте? Що ж, це добре. Після дня праці потрібен відпочинок. Ну як, розібралися трохи після смерті пані Пежо-старшої? Адже вона така моторна була. Без неї у вас, напевно, для кожного знайшлася додаткова робота. Та чого ви так на мене дивитеся, ніби й не чекали? Адже я до вас за своїм боржком прийшов. З вас належить п'ятдесят су штрафу за косовицю та за… куріпку…

Якби грім ударив серед ясного неба, він не захопив би усіх так зненацька, як ці слова.

Марі підвелася з лавки, погрозливо стиснувши кулаки:

— То вам мало того, що ви через свою куріпку відправили на той світ мою матір!.. Ви…

Од несподіванки Барі позадкував, але нічого не встиг відповісти, бо з місця підвівся кюре і, випроставшись на весь зріст, немов проповідь читаючи, сказав:

— Пане Барі, ви, мабуть, втратили совість і забули про бога. Та він з вас спитає — і не на тому, кращому світі, а тут, на землі… Як ваш духовний пастир, кажу вам: краще для вас буде, якщо ви викинете ці папери! — І кюре тицьнув пальцем у квитанцію, яку, мабуть, аби налякати сім'ю Пежо, виписав Барі. Уже давно в селі Таверні, як і в багатьох інших, для спрощення справи не вдавалися до таких формальностей. — І не забувайте, що не тільки божий суд загрожує тим, для кого ціна куріпки вища за ціну людського життя!.. — Голос отця Поля був упевнений, суворий, невмолимий.

Усі мовчали, дивлячись на отця Поля, а пан Барі від несподіванки закляк на місці.

Мішелеві очі блищали. Він вихопив з рук Барі злощасну квитанцію і подер її.

Барі добре знав, що навколо у селах неспокійно, але такої дружньої відсічі в родині Пежо він не чекав зустріти. Та, мабуть, і справді зараз був не час утискати селян за якусь там дрібницю.

Нічого не відповівши священикові і навіть не насварившись на «зухвалого» хлопчиська, Барі поспіхом залишив сад Пежо.

А вражена Марі впала перед кюре на коліна. Їй хотілося подякувати йому, висловити ті почуття, що стискали їй груди, та вона не знала, як це зробити, слів їй забракло. І замість цього вона пробубоніла звичні з дитинства слова:

— Благословіть нас, святий отче!..