Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ двадцять другий ПАЛЕ-РОЯЛЬ

Відтоді як Жакові трохи відкрилася таємниця Пуайє-Біанкура, минуло два тижні. Адора він не бачив, бо адвокат поринув з головою в найрізноманітніші судові справи. Але Шарлеві Жак детально розповідав про свою знахідку і не раз. І їхні розмови привели до несподіваного рішення: написати зрадникові такого листа, щоб його кинуло в дрож.

— Треба порадитися з Адора, — сказав усе ж таки Жак.

Але Шарль, трохи ревнуючи друга до молодого адвоката, заперечив:

— Навіщо? Ти ж і сам казав, що в нього справ по зав'язку. Адже ми тільки полякаємо твого Біанкура.

Сказано — зроблено! Чимало паперу витратили друзі, поки зрештою обидва схвалили листа й переписали. І тепер вони з нетерпінням чекали, щоб Біанкур знову запросив до себе Жака, наперед смакуючи, які цікаві спостереження йому пощастить зробити під час цього візиту.

Коли після довгої відсутності Адора завітав нарешті до кабінету для читання, Жак розповів йому про той лист як про велику перемогу. На його великий подив, Адора поставився до цього зовсім інакше.

— Ну що мені з тобою робити! До чого ж ти легковажний! Адже мовою мисливців така поведінка назнається «сполохати дичину». Не така дитина Біанкур, щоб злякатися погроз, зате він може приховати деякі докази. То чого ж ти досяг? Жак похилив голову.

Побачивши це, Адора по-дружньому поплескав його по плечі:

— Ну гаразд, Малюк! Ще не все втрачено! Наберися терпіння. Я повторюю тобі це вже укотре. Обіцяй нічого не робити, не порадившись зі мною.

І Жак пообіцяв.

… Вигадка Бабети стала в пригоді сім'ї Пежо. Жак і справді домовився про найм в оренду ще одного приміщення для кабінету в самому Пале-Роялі. Це була надзвичайно вигідна з усіх поглядів угода, і тепер ішлося тільки про термін відкриття нового кабінету для читання. Спочатку переговори, потім клопоти по влаштуванню кабінету розв'язали Жакові руки. Він більше не повинен був звітувати перед тіткою Франсуазою і міг ходити в Пале-Рояль безборонно.

Що тільки вигадував Шарль, аби зайвий раз вийти з крамниці і побути разом з другом в Пале-Роялі! Це вже був не той Пале-Рояль, який оточував відвідувачів всілякими звабами та забавками. Не той, що вражав на кожному кроці розкішшю та винахідливістю вигадок. Це був клуб, де кипіла й вирувала політична думка.

Тут повсякчас мінялися люди: деякі, раз з'явившись, безслідно зникали. Багато хто, побувавши в Пале-Роялі, перетворювався на завсідників. Одні ставали улюбленцями парижан на кілька годин. Слава інших утверджувалася надовго. Серед останніх часто згадували імена Дантона й Каміля Демулена. Незважаючи на природну ваду — заїкання, Демулен захоплював слухачів, виголошуючи полум'яні промови, складав вірші, кидав у натовп сатиричні куплети, які висміювали найненависніших народові вельмож, близьких до двору, і натовп, сміючись, вторував йому.

У Пале-Роялі можна було купити аркуші з текстом його віршів, а також інших авторів, відозви, накази й газети. Їх було безліч. Після відкриття Генеральних штатів у самому лише Парижі налічувалося сто п'ятдесят газет, і кожна знаходила свого читача й прихильника. Купці й ринкові торговки скаржилися, що газети відбивають в них покупців, бо люди готові витрачати на них свої останні гроші замість того, щоб купувати їстівні припаси.

Скаржились і власники кафе. Раніше прийдуть два-три чоловіки, познайомляться, заведуть розмову і візьмуться до карт… І дивишся, карти картами, а вже мало хто з партнерів обійдеться однією склянкою. Вип'ють, зіграють партію і знову вип'ють, тож власники кафе не залишаються в накладі… А тепер ті ж люди прилаштуються будь-де на бульварі, на вулиці, на ґаночку — і читають вголос новий випуск газети. Їм і на думку не спадало промочити горлянку!

Ось і зараз підлітки десяти-дванадцяти років бігають від Пале-Рояля до друкарень і назад і приносять ще вологі від друкарської фарби аркуші. Аркуші не затримуються в юних продавців. Тільки-но встигли принести велику пачку, кинути її на землю, глядь — від неї не лишилося й сліду.

Для промовців нема спеціальних трибун: хто вилазить на стіл, на лавку, а хто просто перекине ящика і здереться на нього. Кожен прагне лише, щоб його почули. Моторніші імпровізують промови, а ті, хто позбавлений дару імпровізації, читають приготовлене завчасно. Натовп настроєний до промовців доброзичливо. Майже завжди їх проводжають вигуками: «Браво!» Ну, а коли промова дуже сподобається, то ораторові, як артистові, доводиться повторювати найвдаліші місця.

Не марнують часу й вуличні глашатаї-аматори. Вони переходять від однієї групи людей до іншої і, хто як уміє, повідомляють останні новини: один надає повідомленню іронічного характеру, другий інтонацією підкреслює те, що здається йому важливим, третій не чекає, щоб його попросили, а додасть від себе своє тлумачення подій.

І сьогодні, як звичайно, друзі зупинялися біля кожного гурту, намагаючись не пропустити щось цікаве. До промовців ставилися вони по-різному: Шарль сприймав усе і всіх, Жак критикував, роз'яснював другові почуту промову.

Ось взяти промовця, якого вони щойно слухали: слів багато, а до суті не доберешся. Повторює щохвилини, що треба прагнути до рівності, а як цієї рівності досягти, не каже.

Вони нагодилися саме тієї хвилини, коли трохи далі інший оратор, довготелесий і худорлявий, закінчував свою промову словами:

— Хай знають Генеральні штати, що люди народжені вільними й рівними в правах і влада повинна належати народові. Хай пам'ятають, що всі громадяни повинні мати право думати, говорити, писати і публікувати усе, що їм хочеться!

Гучні оплески були відповіддю на слова оратора тих, що зібралися в цьому куточку Пале-Рояля.

— Запізнився! У нас нема більше Генеральних штатів! У нас є Національні збори! — вигукнув молодик, що стояв поруч Жака і Шарля. — Ура Національним зборам! — І він підкинув угору свій капелюх.

Жак і Шарль, а за ними і весь натовп закричав:

— Ура Національним зборам!

— Зачекайте галасувати! Послухайте краще, яку штуку я вам зараз прочитаю. Цей памфлет називається: «Попередження народу, або Викриті міністри», а написав його пан Жан-Поль Марат.

— Слухайте! Слухайте!

— «Співвітчизники! Стережіться міністрів! Вони задумали розпустити наші Національні збори! Вони оточують нас солдатами. Вони тільки й чекають, щоб нам урвався терпець, і тоді повернуть проти нас багнети!»

— Хто ти такий? — звернувся до промовця Жак.

— Я бондар, а звуть мене Філісьєн, — охоче відповів хлопець. Він мав руде волосся, бліде обличчя, обсипане веснянками, й задерикувату посмішку. — Тільки-но в мене випаде вільна хвилина, сюди прибігаю. Сам послухаю й іншим розкажу, про що дізнався. Хазяїн у мене нічого, лагідний, не лає за те, що я часто тут стовбичу. У Версалі, правда, я був лише двічі, надто вже він далеко. А сюди збігати неважко!

— Добре сказав отой довгий, що люди народжені вільними! — захоплено вимовив Шарль.

— Непогано, — погодився бондар. — Але я вам скажу, довелося мені нещодавно почути, як говорив Каміль Демулен. Він теж пояснював, що Національні збори розроблятимуть конституцію, щоб королю було легше нами правити, а нам легше жити… Ну й говорив він. Слова так у душу й западають… І коли він промовляв, так тихо стало, що здавалося, як муха пролетить, то й ту почуєш.

— Ходімо з нами! — запропонував Жак.

І далі друзі пішли втрьох.

Почувши вибух веселого сміху, вони попрямували до невеликого майданчика, де з'юрмилася група людей. Що всіх розсмішило? Треба зупинитись і послухати.

Невисокий на зріст чоловік, стоячи посеред натовпу, розповідає притчу. Це вона викликає у публіки гучний сміх. А оратор — хоча його навряд чи й можна так назвати — говорить звичайним голосом, ніби розмовляє з добрим знайомим:

— А діло було так: надумали коти й миші відтепер жити у мирі й забути колишні сварки. «Хай буде у нас конституція, і ми всі їй підкоримося!» Сказано — зроблено! І Обрали коти вісім представників, миші — шість, але тут миші сказали: «Панове, однак ви дужчі від нас, то давайте будемо мати хоч представників порівну: вас восьмеро і нас восьмеро». Коти погодилися, та, тільки-но стало шістнадцять представників, коти заявили: «Надалі ми обговорюватимемо всі питання окремо од вас, а ви — від нас». Залишившись наодинці, коти постановили: «Беручи до уваги, що мишаче м'ясо смачне і що ми їли мишей протягом віків, ми й далі їх їстимемо!»

Притча мала великий успіх. Нареготавшись уволю, Жак, Шарль і бондар попрямували туди, де ще якесь видовище викликало скупчення людей.

Підступившись ближче, вони побачили, що хлопчик років шести, міцно вмостившись на плечах високого носильника і звісивши ноги йому на груди, високо підняв над головою невеликий шмат картону. На ньому вуглиною було написано:

— Ну й допекли ж народові ці принци та графи, коли проти них повстають і діти! — сказав Шарль, сміючись.

А бондар додав:

— Кажуть, попереднього короля розоряла мадам де Помпадур, а ця сама пані Поліньяк розоряє не короля, а королеву. Вона її найближча подруга і через те без ліку будує собі особняки та замки, купує дорогі наряди… Їй королева не відмовляє. А гроші ті ж самі, народні. Король чи королева їх витрачає — один чорт. І все з кишень тих, хто працює, не розгинаючи спини…

— А брат короля, граф д'Артуа, — підхопив літній чоловік, що стояв поруч Жака, — лише від своїх будинків і угідь одержує на рік понад два мільйони прибутку. І все одно бере з королівської казни, як з власної кишені. А принц Конде, той… — Літній чоловік готовий був і далі продовжувати свої пояснення, але гомін і крики біля одного з кафе привернули увагу друзів.

— Що там сталося? Чого гамір? Ану, погляньмо!

Шарль потяг Жака за рукав туди, де біля столиків, винесених просто в сад, утворився натовп. Поки вони проштовхувалися, Жакові, який з цікавістю роздивлявся всіх, здалося, що в натовпі майнуло знайоме обличчя. Майнуло й зникло. Десь він бачив ці опущені важкі повіки!

Друзі підійшли ближче й побачили те, що заволоділо увагою цього гурту парижан.

Щільно оточений людьми, у центрі натовпу стояв чоловік близько п'ятдесяти років, судячи з одягу — чиновник, з довгим, аж до плечей, волоссям, з широким кирпатим носом, що надавав його обличчю нахабного виразу. Настрій натовпу був явно ворожий: затриманий, мабуть, дуже завинив.

— Схоже, що вони хочуть влаштувати самосуд над цим писарчуком! — сказав пошепки Шарль.

Але хоч як тихо він говорив, його почув широкоплечий хлопець, що стояв поруч.

— Який це писарчук? Це сищик!

— Сищик?! — вигукнули Жак і Шарль одночасно.

— Зараз будемо його бити! — загодя радіючи розправі над ненависним нишпоркою, повідомив широкоплечий. — Адже ми застукали його на місці злочину. Він завжди тут крутиться, з усіма затіває розмови, до всього прислухається, а сам усе примічає та бере собі на розум. А сьогодні до такого нахабства дійшов, що на очах у всіх витяг записник і давай строчити. Ми вихорили у нього аркуш, а там донос з описом того, що говорив рознощик газет Тюрпен, продаючи свої газети! Зараз ми йому покажемо! — І широкоплечий стиснув кулаки.

Та хлопцеві не вдалося здійснити свої наміри. Тільки зараз Жак помітив у натовпі Огюста Адора. Проштовхуючись ближче до затриманого, Адора гукнув:

— Не варто бруднити руки об цього негідника! Ми влаштуємо йому кару не стільки жорстоку, скільки ганебну! По-перше — геть одяг, який йому не личить, його носять судові, а вони в основному порядні люди! Але перед тим запитаємо згоди у потерпілого. Як ти, Тюрпен, згоден?

Тюрпен, чоловік років тридцяти, з широким обличчям, розплився в усмішці:

— Згоден! Я як усі!

Пропозиція Адора сподобалася. Десятки рук потяглися до сищика. Коли ж він, жалюгідний, тремтячий, залишився в самій білизні, Адора схопив зі столика кафе картонне меню і на звороті його написав великими буквами: «ДОНОЩИК!»

Йому не довелося пояснювати, для чого потрібен цей напис.

Під гучний сміх і тюкання натовпу його почепили донощикові на спину.

— А зараз геть звідси! — скомандував Адора. — Та швидше! Але стережися! Напису не знімай, поки не дійдеш додому!

І сищикові довелося з ганебним ярликом на спині пройти алеями Пале-Рояля і вийти на вулицю. А навколо всі сміялись і з презирством показували на нього пальцями.