Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ двадцять сьомий 14 ЛИПНЯ

Щось мало статися. Що саме, ніхто не знав. Та хіба можна всидіти дома? На вулицю! Швидше на вулицю, разом зі всіма! Чекали тільки сигналу. Чекали сигналу і Жак з Шарлем. У ніч на 14 липня вони домовилися не спати, чергувати у місті і не повертатися додому, поки вони можуть бути хоч чимось корисними для загальної справи.

Увечері, уже домовившись із Шарлем про зустріч, Жак зайшов попрощатися з Бабетою. Розмова, що відбулася між ними після смерті Біанкура, зблизила їх, і тепер Жаку здавалося неможливим не поділитися з Бабетою тим, що було зараз найважливішим для нього: він братиме участь в подіях, які ось-ось вибухнуть.

Бабета мила в кухні посуд. Жак зупинився на порозі й задивився на неї. Що б вона не робила, йому все подобалось у ній, кожен її порух. Довгими пальцями вона легенько торкалася чашок, змахувала рукою, витирала їх і ставила на поличку.

Він забув, що хотів їй сказати, певно, щось піднесене, що відповідало важливості тривожних днів. Замість цього мовив просто:

— Я хочу попрощатися з тобою, Бабето… Я іду на вулицю… Хтозна… — І поки вимовляв ці уривчасті слова, встиг подумати: «Якщо Бабета назве мене «братиком», значить, вона не любить мене».

Бабета поставила чашку на стіл.

— Будь обережний! Все може статися. У її синіх очах з'явилася тривога.

— Дай мені на щастя руку! — попросив Жак, а в самого серце схвильовано закалатало. Зараз вона скаже: «Братику!»

Та Бабета знову цього не сказала.

— Будь обережний, Жак… любий Жако!

Жак заволодів обома руками Бабети, уткнувся в її м'які долоні розпашілим обличчям.

Цієї миті зненацька з'явилася Віолета. Вона глузливо оглянула Жака й Бабету, що відсахнулися одне від одного, і промовила:

Що ти тут робиш, братику?

Вона навмисне вимовила слово «братику» тим співучим голосом і з тією інтонацією, як його вимовляла Бабета.

— Допомагаю Бабеті!

І Жак прожогом вискочив з кухні, зачепивши по дорозі кочергу й щипці для вугілля, що стояли під стіною. Позаду чувся веселий дівочий сміх. То сміялася не Бабета.

Друзі блукали містом, прислухаючись до тривожних церковних дзвонів. З вежі ратуші линули звуки сполоху.

Мало не на кожному кроці Жак і Шарль натрапляли на патрулі міської поліції. Постійний комітет утворив їх із заможних громадян. Але паризькій бідноті цього здавалося замало. І поряд із загонами міліції крокували загони людей з народу, одягнених хто як, озброєних чим попало: музейними рушницями, алебардами, шпагами, і ця вимушена строкатість не викликала ні в кого посмішки.

Напередодні з виборчого округу Кордальєрів, де найвпливовішими членами були Дантон і Каміль Демулен, повідомили всі пости, що в підвали Будинку інвалідів, який правив за арсенал, за розпорядженням королівського двору звезено багато рушниць.

І зранку численні юрби пішли до Будинку інвалідів. Переляканий комендант арсеналу Сомбрейль наказав вивести з ладу рушниці, знявши з них курки й шомполи. Але інваліди — гарнізон Будинку — не взяли на свою совість гріх проти революції і, вдаючи, що виконують наказ коменданта, за шість годин зіпсували тільки двадцять рушниць. Коли ж натовп оволодів Будинком інвалідів, то всі побачили, що рушниці накриті соломою.

— Еге, — висловив хтось підозру, що виникла відразу в багатьох, — а солому тут, либонь, підклали недарма. Тільки-но настане слушна хвилина, її підпалять.

— А я гадаю, що рушниці просто заховали під соломою, щоб їх не зразу знайшли, — обізвався другий.

Комендантові не лишалося нічого іншого, як дати вивезти тридцять тисяч рушниць і п'ять гармат — все, що мав арсенал у своєму розпорядженні на цей час.

Жак і Шарль опинилися навпроти збройної крамниці Тандріє якраз тієї миті, коли юрба вдерлася в приміщення.

— Нам теж не завадило б запастися рушницями, — промовив Жак.

Шарль у відповідь кивнув головою.

— Звичайно, тільки я не вмію стріляти.

— Навчимося!

— А про кинджал ти не забув? — тихо запитав Шарль.

— Ні. Він ось тут, у мене в кишені.

— Ох і гарні ж на ньому камінці!

Люди тим часом розібрали рушниці і набивали кишені патронами. Жак і Шарль не наважувалися самі до чогось доторкнутися. Та в кого спитати дозволу? І, посмілішавши, Жак звернувся до літнього чоловіка, який по-господарському оглядав вибрану рушницю:

— Скажіть, хто тут розпоряджається?

— Народ!

— Розпоряджається народ!.. — з деяким сумнівом повторив Шарль. — А де ж ті, хто так гарно виступав у Пале-Роялі? Каміль Демулен, наприклад… Або Робесп'єр, про якого стільки розповідав Адора.

Жак відчував такі ж сумніви, що й Шарль, тільки не наважувався їх висловити. Проте він не розгубився і відповів:

— А ти гадаєш, мало в них справ у Національних зборах, особливо зараз? Адже такі, як Робесп'єр, засідають там удень і вночі. Треба підготувати нові закони, щоб у Франції була конституція… Так, так, не дивися на мене. Відтепер народ управлятиме разом з королем.

Жак так захопився, що, зрештою, й сам почав вірити у свої слова.

Але розмови розмовами, а треба було не відставати від інших. Жак підморгнув Шарлю, і на вулицю хлопці вийшли вже з рушницями за плечима. Не було в них тепер тільки набоїв, але завбачливіші, які не чекали нічиїх дозволів, поділилися з ними порохом і кулями.

Літній чоловік мав рацію. Жак і Шарль невдовзі в цьому переконалися: сьогодні всім, що відбувалося, розпоряджався народ. Тому, ні в кого не питаючи, ні з ким не радячись, вони пішли туди, куди йшли всі — до Бастілії.

Ох, ця Бастілія! Недарма про неї згадували у всіх наказах, вимагаючи стерти її з лиця землі. Колись вона призначалася для захисту Парижа від чужинців і нападів великих феодалів. Та за останніх королів стала опорою монархії, символом сваволі. Як ненавиділи її всі, хто зібрався зараз для того, щоб нею оволодіти, розтрощити, рознести по камінцю!..

Поки що вона ще стояла у всій своїй могутності.

В кінці Сент-Антуанської вулиці височіли вісім похмурих, важких веж. У вежах на великій відстані одне від одного були пробиті вузенькі віконця. На кожному потрійний ряд гратів; отвори одного ряду не співпадали з отвором наступного, так, що вікна майже не пропускали світла. Верхівки веж дивилися в небо гарно вирізаними гострими зубцями.

Вхід у саму фортецю був з Сент-Антуанської вулиці. Тут містилася головна караульня, в якій удень і вночі сидів вартовий. По звідному мосту, перекинутому через глибокий рів, входили у перший двір. Тут був другий рів, через нього теж перекинуто моста, який вів у другий, так званий комендантський двір. Перед другим двором була своя караульня. А всього для того, щоб потрапити у фортецю, треба було пройти два звідних мости і п'ятеро воріт. Усі ворота охороняли вартові. Крім того, у Бастілії був двір для прогулянок ув'язнених, а також багато різних будівель, переходів і галерей, в яких неважко заблудитись і тому, хто був тут своєю людиною.

Ось яка була Бастілія! Ось що треба було розтрощити французькому народові!

— Тирани народів! Убивці! Згиньте з лиця землі! Ваше царство закінчилося! Тремтіть! — крикнув хтось.

А другий голос, зовсім поруч Жака, відгукнувся:

— Ех, пісню б оце! Гарну, щоб кликала до роботи! Хочеться співати!..

І Жаку здалося, що висловив його власну думку. Справді, не вистачало пісні, яка кличе на бій. Вона була створена пізніше і стала відомою під назвою «Марсельєза».

Друзі прислухалися до того, що говорили навколо.

— А комендант таки виставив гармати. Глянь, стримлять з усіх бійниць!

І справді, загрозливі жерла гармат на вежах фортеці дивилися прямо на Сент-Антуанське передмістя.

— Дорогу! Дорогу! Пропустіть делегацію!

Це була вже не перша делегація. Їх надсилали різні округи столиці, вимагаючи, щоб комендант де Лоне зняв гармати. Але комендант навіть не прийняв представників народу, не захотів прислухатися до їхнього голосу. Проте відмовитися прийняти делегацію ратуші де Лоне не наважився.

Ратуша вимагала, щоб комендант забрав з веж гармати, опустив звідний міст, дав змогу делегатам пройти до нього у фортецю. А головна вимога була, щоб до військ, що охороняють Бастілію, були включені загони міліції, підпорядковані безпосередньо ратуші, «Бо, — говорилося в петиції, яку дбайливо тримав у руках один з делегатів, — у Парижі не повинно бути іншої військової сили, крім тієї, яка буде зосереджена в руках Комітету паризької міліції».

Але комендант аж ніяк не збирався поступатися, він тільки хотів виграти час. «Досить, щоб ядро атакуючих вцілило в погріб, де зберігається порох, і ми всі злетимо в повітря! — думав він. — Цього допустити не можна. Але… і не такі простаки, як це збіговисько, ловилися на гачок хитрощів». І запросив депутатів до столу поснідати. Вони охоче пройшли в апартаменти де Лоне. Та тільки-но їх пропустили, звідний міст знову підняли, і делегати опинилися відрізаними глибоким ровом од тих, хто їх послав.

— Щось дуже довго вони там їдять: може, воно так і належить знатним особам, але зараз це ні до чого, — озвався Леблан, високий чоловік у робочій блузі й картузі.

І все-таки народ чекав.

Де Лоне ще не зважився вступити у відкриту боротьбу з народом. Дізнавшись од своїх дозорців, що біля Бастілії скупчується люд, він відпустив делегатів, пообіцявши зняти гармати. Решту ж вимог виконати відмовився.

Насправді де Лоне віддав наказ не знімати гармат а тільки відсунути їх у глибину амбразур, щоб угамувати натовп.

Це давало йому змогу будь-якої миті знову націлити їх на Сент-Антуанське передмістя.

Поки тривали переговори, знизу чулися вигуки:

— Здавай Бастілію! Цього хоче народ!

— Солдати, спускайтеся вниз! Ідіть до нас!

— Тьху ти, яка спекота! Мабуть, в самому пеклі не так жарко, як перед ворітьми Бастілії! — сказав молодий підмайстер. Він прийшов сюди прямісінько із шевської майстерні так, як сидів за своїми колодками: в шкіряному фартусі поверх робочої блузи. — А найгірше, що ніхто не дасть тобі й склянки води. Не те, що на Сент-Антуанській вулиці.

— А що там? — поцікавився Леблан.

— Та там якась красуня винесла на вулицю величезний глечик і кухоль і всіх, хто біг сюди, припрошувала: «Хочете свіженької?» Вода й справді в неї така свіжа, що хоч мертвих нею оживляй, — холодна, як з джерела! А дівчина ж яка гарна! Очі в неї великі-великі, сині…

— Це ж Бабета! — упевнено сказав Жак.

— Яка ще Бабета? — здивувався швець.

А Жак тільки перезирнувся з Шарлем і нічого не відповів.

— Який толк від усіх цих переговорів! Нам би тільки впоратись із звідним мостом, і ніяка сила нас тоді не зупинить, — задумливо мовив чоловік з сокирою в руках.

— Але ж за першим мостом є ще і другий, — озвався швець.

— А ти гадаєш, досить першого? — звернувся Жак до чоловіка з сокирою, не зводячи очей з його інструменту. А в голові у нього уже визрів план. — Дай мені сокиру! — раптом владно сказав він.

Господар сокири, колишній солдат Боннемер, недовірливо скосив на нього очі.

— Тобі навіщо?

— Побачиш! — І така упевненість залунала в голосі Жака, що Боннемер дав йому сокиру.

— За мною! — сказав Жак Шарлю.

Шарля не треба було просити двічі — він так вірив своєму другові, що корився йому беззаперечно.

Жак, а за ним Шарль швидко вилізли на дах будинку, що належав перукареві Жерому. Жак добре знав цей будиночок. Він стояв упритул до стіни фортеці. І друзі легко перебралися з даху на стіну, по якій пролягла так звана дорога нічного дозору. Із стіни вони перелізли на дах гауптвахти, а звідти стрибнули вниз.

Гарнізон Бастілії складався в основному із інвалідів, а вартові звикли сторожити беззбройних в'язнів. І тепер несподіваний напад людей, хай і погано озброєних, викликав у них цілковиту розгубленість. Навіть вартовий залишив свій пост. Уся увага гарнізону була тепер спрямована на ворота фортеці, і це дало змогу юнакам вільно пройти просто в караульню. Вони сподівалися знайти там ключі від звідного моста, та надії їхні не справдилися — ключів не було.

Тоді Жак за допомогою сокири заходився вивертати завіси й засуви. Шарль не відставав від нього.

— А чи не спробувати оцим? — згадав раптом Жак і, на велику радість Шарля, витяг з кишені кинджал і заходився ним орудувати біля завісів. Не тільки піхви, але й руків'я кинджала було прикрашене коштовними каменями; для такої грубої роботи він не годився, і тому з оправи випало кілька каменів. На якусь мить у Шарля сяйнула думка підняти їх. Занадто вже звик він цінувати в майстерні Бажона ці блискучі іграшки. Але тієї ж миті йому стало соромно за свій недоречний порив. Боячись, аби Жак не здогадався по його обличчю, як він трохи не піддався спокусі, Шарль ще з більшим запалом заходився допомагати Жаку.

Коли вартові зрештою отямилися, міст уже був опущений під радісні вигуки натовпу, що безладно кинувся по ньому в перший двір.

Серед загальної метушні багато з тих, що вели облогу, не зрозуміли, що відбувається, і вирішили, що це комендант, передумавши, наказав опустити міст.

— Хто цей сміливий хлопець? — запитав Леблан Боннемера, показуючи на Жака.

— А хто його знає! Мені лише відомо, що він зіпсував не тільки міст, а й мою сокиру, — відповів, сміючись, Боннемер.

Леблан поклав важку руку на плече Жакові.

— Хто ти такий? Як тебе звати?

— Руйнівник Бастілії! — гордо відповів Жак.

— Це я бачу. А ім'я? Має ж у тебе бути ім'я?

— Звіть Жаком, якщо не заперечуєте.

— Жаків багато. Ти цілком заслуговуєш, щоб тебе відрізняли від інших Жаків і звали Жаком Відважним.

Цього разу не тільки вуха, а й щоки Жакові зашарілися. Піт і доти градом котився з його обличчя, а зараз хлопець уперше за цілий день відчув, яка нестерпна липнева спека.

— Бачиш, слава йде за тобою по п'ятах! — захоплено прошепотів Шарль. І на доброму його обличчі не відбилося й тіні заздрощів. Жак встиг це помітити, хоч думав тільки про одне — як пробитися вперед.