Хвороба Кітахари

11. Бразилійка

Вона пройшла через перевал. Через лавинонебезпечні смуги та глибокі, по коліно, сніги вона пройшла через перевал. Ми зустріли її на Крижаному Дворі. Вчора ввечері. Її мул був важко нав'юченим! Вона знову була в казармах.

Цього разу привезла цілий ящик запальничок, а ще — нейлонові панчохи! На шиї в мула висів транзистор — радіоприймач або магнітофон, — у будь-якому разі, він програвав цю американську музику. Таке ніби їй батарейки нікуди дівати. Американська музика.

Зараз вона, напевно, на шляху до Ляйса. Нині вранці була на пароплавному причалі, потім на нижній палубі «Сплячої грекині» продавала каменярам темні окуляри. Шкіперу вона пообіцяла флакон одеколону, якщо він пустить її на облавок разом зі скотиною, а на зворотному шляху з каменоломні зайде до Ляйської бухти. До Ляйської бухти — заради неї однієї! Більше ніхто там не сходив.

І що?

Як це що? Авжеж, досягла чого хотіла. А шкіпер перед Ляйською бухтою мало не посадив «Грекиню» на мілину…

Коли Лілі зі своїм мулом поверталася з рівнини, Моор жадібно спостерігав за кожним її кроком. Адже ця, з метеовежі, одна-єдина ходила через кордон, лиш вона постачала чорний ринок дефіцитними товарами, навіть тоді, коли через якісь армійські маневри єдину дорогу на рівнину перекривали і в моорському секретаріаті не видавали жодних перепусток навіть за хабар.

Лілі не переймалася жодними забороненими зонами, як і перепустками, вона просто ходила своїми стежками і привозила кожному своє: моорцям — південні фрукти, інструменти або зелену каву в зернах з армійських складів, а солдатам і прапорщикам, котрі завідували цими складами, — диявольські сувеніри, які вона знаходила у кавернах, печерах або просто у прілому листі: проржавіла холодна та вогнепальна зброя часів останніх боїв та сутичок війни, прострілені шоломи, багнети, Залізні хрести та ввесь брухт, забутий чи покинутий армією моорців на її шляху до загибелі. Адже для тодішніх переможців війна з її тріумфами вже давно стала так само далеким, незрозумілим спогадом, як і для переможених — поразка; таким чином попит колекціонерів на цей мотлох постійно зростав, відповідно зростала й ціна, яку Лілі під час своїх бартерів весь вас призначала наново. Переможці розплачувались дефіцитним товаром за напівзабуті атрибути своїх ворогів. Так Лілі вимінювала у казармах каски на медові дині, кинджали з емблемою мертвої голови — на лакрицю й банани, ордени — на нейлонові панчохи й какао.

І навіть для Собачого Короля, який не потребував нічого, зовсім нічого з цих обмінних товарів, тому що під прикриттям Армії він користувався всіма привілеями і йому нічого не бракувало, — навіть для Собачого Короля Лілі знаходила дещо, за що він був готовий заплатити практично будь-яку ціну, — камені. За один-єдиний смарагд, який вона дістала з дна льодовикового струмка, Амбрас давав їй більше провіанту та предметів розкоші, ніж вона виручала зазвичай у казармах за всі свої торби, набиті військовим брухтом.

Собачий Король обожнював камені. Навіть у напівсні він деколи обчислював пошепки кубатуру величезних гранітних блоків, які його каменярі підривали у кар'єрі Сліпого берега, і бачив уві сні важезні куби, які він у свої таборові роки тягав на дерев'яній «козі» під ударами батога… А починаючи з того лютневого дня, коли Лілі попросила в нього щеня, запропонувавши натомість смарагд, у нього поступово накопичилось більше дюжини її знахідок і все частіше він поринав у мерехтливі глибини кристалічних структур. Навіть тьмяний блиск свіжовідламаного граніту нагадував йому тепер структуру коштовного каміння, і вдень він часто годинами просиджував у начальницькому бараці, роздивляючись крізь лупу невиразні вростки у надрах своїх смарагдів. У цих крихітних кристалічних садах, де квіти й туманності сяяли у контурному світлі сріблястою зеленню, він бачив таємничу, позбавлену звуків і часу картину світу, яка на мить давала йому забути жахи власної історії і навіть свою ненависть.

Таким чином Амбрас став не лише найщедрішим бартер-клієнтом Лілі, але і єдиною у приозер'ї людиною, яка звала її на ім'я. Адже незважаючи на те, що вона провела більшість років свого життя у такій самій бідності й під тим самим обрамленим горами та низками пагорбів небом, що й кожен мешканець приозер'я, Лілі була й лишалася для Моору всього-на-всього бразилійкою. Приїжджою. З чужих країв.

У рік, коли народився Берінг, на береги Моорського озера з перетвореного на кам'яну пустелю Відня занесло обоз із біженцями, серед яких була й Лілі — п'ятирічна дівчинка, що лежала у скарлатиновій лихоманці під грубими ковдрами з кінського волосу на татовому ручному візку.

Скільки днів і тижнів тяглася смугами випаленої землі ця валка з возів, худих верхових коней та навантажених тягарем пішоходів? Лілі згадувала пізніше насамперед ночівлі: спальні місця попід вкритими інеєм деревами, конуси світла, в яких молочно-білі фігури з'являлись і знову зникали; сараї, в яких гуляв вітер і під сволоком яких ліпилися порожні пташині гнізда; яскраво-червоні, немов підсвічені до якогось свята, вікна палаючого вокзалу. Будинок без даху, в якому лежали притрушені снігом люди; а одного разу ввечері дорогу колоні перегородили трупи корів, очі й ніздрі яких видзьобували ворони… Але насамперед Лілі пригадувала багатообіцяюче звучання одного слова, котре біженці повторювали як замовляння від усіх страждань і жахів їхнього шляху, шепотіли в години безсоння, а кучер одного з великих фургонів навіть наспівував: Бразилія. Ми їдемо до Бразилії!..

Але подібно до того як потік, покинувши колишнє русло, завжди шукає шлях найменшого спротиву і тут заривається в піщаний ґрунт, там обтікає валун і розбігається струмками серед каміння, а легкі предмети (сміття, тріски сухого гілляччя) просто підхоплює та відносить разом із собою, так і обоз із біженцями тоді неодноразово ухилявся від небезпек: від палаючих сіл, від річок без мостів та переправ, від застав, шлагбаумів, а іноді й просто від чуток про жорстокість котроїсь із банд — і хоча й накидав великий, заплутаний гак, не втрачав надій вийти на узбережжя, до моря, яким кораблі пливуть до Бразилії. Тому й слугували дороговказом їм по черзі великі порти Адріатики, Лігурійського моря, і врешті навіть Північної Атлантики, поки одного разу під кінець зими він не прибув у Нікуди, у Ніщо, до Моору.

І тут — як багато разів на попередніх етапах — співрозмовники знову сподівалися на швидкий транспорт, яким вони вирушать далі, здобудуться на картоплю, хліб і дах на головою. Якісь кілька днів, щонайбільше — тиждень чекання у порожніх готелях колишніх курортів, а далі вони сядуть у поїзд і рушать залізницею через засніжені перевали — через Альпи! — до Трієста, а звідти кораблем до райських країв.

Уже смеркло, коли обоз вийшов до озера, до залізничного насипу, де за тих часів ще були рейки, до потяга з порожніх «телячих» вагонів; до покинутого узбережжя. Але розграбовані мародерами, промерзлі готелі — «Бельвю», «Стелла Поляріс», «Європа» та «Ґранд-готель», — з подібних на пагоди дахів котрих здувало вітром довгі снігові шлейфи, давно були переповнені іншими вигнанцями, переселенцями, позбавленими дому й батьківщини, які штовхалися біля вогнищ у салонах і готові були захищати кожне спальне місце палицями й кулаками.

Раптом крики: усі назад, повертайте назад, усі назад на берег. Місцевий начальник, напевно комендант, призначив притулком для обозу приміщення старої водолікарні.

Маленька Лілі вирішила у вечір цього прибуття, що вони вже досягли мети. У трояндах ліпнини, у гірляндах гіпсових мушель та мерехтливих мозаїках великої бюветної зали, у білих статуях прогулянкових галерей та в усій цій запилюженій розкоші, що котилася повз, поки батько тягнув і штовхав візок у глибинах водолікарні, їй ввижалися прикмети обітованої країни, про яку так багато розповідалося проти ночі в сараях або просто неба серед холодних полів. Тож попри палаючий жаром лоб і слабкість вона відкинула ковдру й зіскочила з татового візка; широко розкинувши руки, вона стрибала довкола мертвого фонтану, вигукуючи знов і знов: Бразилія! Бразилія! Ми тут, ми в Бразилії!

У моорській водолікарні на дівчинку чекало того вечора не тільки розчарування, адже ніхто інший не хотів називати цей засніжений берег Бразилією, і перед курортними променадами лежало тільки замерзле озеро, а не обіцяний океан… Тому що тоді між довгих рядів розкладачок та мішків із соломою у колишньому гімнастичному залі крім біженців з Відня перебувало приблизно тридцять звільнених таборян, які отримували нужденну допомогу від окупаційних влад, що швидко змінювали одна одну; вони чекали на відправку до рідних країв, звідки цілу вічність тому були вивезені до озера. Завелике виснаження чи каліцтва не дозволяли їм приєднатись до валок, що проходили повз, і покинути Моор пішки, і от уже кілька місяців поспіль ці покинуті напризволяще жили сподіваннями на те, що якийсь міцний репатріант, забувши правила самозбереження, обтяжить себе калікою чи хворим, що врешті-решт з чиєюсь підтримкою, на ношах чи возом виберуться з цього хаосу й потраплять додому.

Серед цих закутаних у ковдри й дрантя силуетів був і бесарабський торгівець постільною білизною, його дружина померла в нього на очах у «телячому» вагоні. Навіть тепер, по трьох нескінченних таборових роках після її смерті в задушливій тісноті ешелону для депортованих, він завжди бачив її обличчя перед собою, лежачи у темряві чи заплющуючи очі, — взагалі завжди. Цей чоловік сидів навпочіпки під шведською стінкою перед своїм ще теплим, похапцем спорожненим казанком і шкріб нігтями вкриті болячками руки, віддираючи великі змертвілі шматки шкіри, коли тато Лілі ввійшов до зали.

Батько не звернув уваги на худющу постать, яка раптом покинула своє шкрябання і з відкритим ротом витріщилась на нього. Він вихопив дочку з її хворобливого танцю коло фонтана, загорнув її в овечий кожушок і на руках ніс до мішків із соломою, які були виділені біженцям для ночівлі, — тієї ж миті тогівець білизною натужно підвівся й рушив до нього, спотикаючись, переступаючи через ковдри, торби, сплячих та фіброві валізи і примовляючи: он він, ось той, з дівчинкою… так, він не кричав, а саме примовляв, навіть не надто й гучно: Ось той. Отой, з дівчинкою. Тільки рука, витягнута вперед, не опускалася, незважаючи на постійне спотикання, і неухильно вказувала на батька.

У суєтному неспокої зали нікого спершу не обходило, що тато різко зупинився, зсутулився і, притискаючи до себе дочку, не випрямився, не обернувся і навіть не підняв руки, щоб захиститись, коли живий скелет наздогнав його і став бити кулаком по спині. Спокійно, ніби не помічаючи цих слабких ударів, він вклав дочку і вкрив кожушком. Аж тепер він випростується на увесь зріст. Не обороняється. Мовчки, із широко розкритими від жаху очима, Лілі лежить на соломі.

Худий вже не б'є, але надійно тримає батька за рукав, ніби не знає, за що краще вхопити і як вплинути на чоловіка, який просто продовжує стояти, не чинить спротиву, не тікає. Він розгублено обертається до своїх дружків і тепер все ж кричить, кричить через усю залу, наче кличе на допомогу: Це він. Один із тих. Навіть голос в нього якийсь висхлий, худий.

Ясна річ, тепер у гімнастичній залі тут і там чути лайку: Стули писок! Вони там показились, і хтось навіть намагається заспокоїти худого: облиш, досить, спати хочеться… Чого б це вкрай стомлений чоловік, що вже бачив значно серйозніші за бійку речі, стане втручатися, коли один незнайомець гамселить десь у темноті іншого незнайомця? Аби лиш ці ідіоти не наступали нам на ноги. Або на казанок з картоплею. Розбороняти їх ніхто не збирається. Та вони й не б'ються. Один вчепився в іншого, тільки й того.

І от раптом цей худий уже не сам — його оточують товариші. Їм раніше за інших стало зрозуміло, що там, у кінці зали, один із них збирається поквитатися з одним із тих. Кожен з них у минулі роки мріяв про помсту; такі мрії є заважкими для одного. І вони стали поруч із худим. Напирають на батька, допитуються про щось і копають ногами, хоча він не відповідає. Ударами й стусанами вони женуть його геть із зали, самі ще до пуття не знаючи куди саме, просто на вулицю. Їх тягне надвір, у ніч, де вони будуть з ним самі. Прибульці із загиблого міста нічого в цьому не розуміють. Вони хочуть спати. Для них тільки на краще, що в залі знову стане спокійніше.

Ніхто не міг пізніше сказати, чи був колишній бесарабський торгівець білизною єдиним серед відпущених підневільних робітників, хто того вечора впізнав у біженцеві з Відня одного зі своїх мучителів часів війни; одного з тих, що поставали у своїй чорній уніформі на перонах, у таборах, у каменоломнях, під шибеницями і всюди, де не тільки прощалися зі щастям та життям їхні жертви, але й закінчувався цілий світ. Можливо, тато Лілі кожному з цих звільнених був нагадуванням про свого. Пригадати можна було достатньо: чи не він, бува, влаштовував крижане свято? На зимовому плацу обливав водою голих в'язнів, доки вони не лишалися скляніти на морозі. Чи це був кочегар, який ще живими скидав смертельно поранених жертв до ями, де палав вогонь?..

У будь-якому разі, торгівець білизною не мав жодних сумнівів. Він би впізнав це обличчя серед усього людства: чоловік, виштовханий ними в ніч і збитий з ніг, був тим самим чорномундирником, якого він бачив через затягнуту колючим дротом вентиляційну дірку «телячого» вагона. Тоді. На бесарабському пероні. Цей чоловік походжав туди-сюди під полуденним сонцем і курив цигарку, тим часом як ті, усередині битком набитих вагонів, волали про воду й допомогу. Як на прогулянці, ходив він з боку в бік, але коли крізь колючий дріт до нього простяглась рука з порожнім жерстяним казанком, він витягнув пістолет і вистрілив у цю руку.

Шрам на долоні торгівця білизною зараз знову палає, як рана тоді, давно.

І в той час як цей чоловік просто пішов далі, а казанок із брязкотом скотився з платформи на рельси, там усередині, у темряві, сповненій криків, помирала від спраги жінка. Вона, яка все життя любила носити накрохмалені блузки, а до них — срібні брошки, лежала тепер там на соломі у власних фекаліях і вже не впізнавала свого чоловіка, який сидів навпочіпки поруч з нею і якому вона казала пане, коли просила води. Він не хотів показувати їй свою порожню закривавлену руку, тільки шепотів цілу годину, разів сто чи більше: не покидай мене.

— Ну й куди його?

— Куди з цією свинею?

На берег, куди ж іще. До води. Нічого не лишається — тільки озеро. Вони тягнуть батька по мокрому снігові прибережного лужка до води. Він тут мусить згинути, як згинула його армія і його місто. Вони лишають широкий слід і чорні розводи. Чи це кров? Вони доходять до причалу яхт-клубу, довгого дерев'яного помосту, край котрого губиться в ночі. Тупотять по дошках. Кидають батька з містка вниз, у темряву.

Але крига у вузькій бухті не ламається після того як він, сильно забившись, лишається лежати. Він упав з висоти двох метрів. На чорний лід. Рівень озера по-зимовому низький.

Ти ба, не хоче помирати! Що ж, ходімо вниз. До нього. Але деякі з них тепер відстають, у тому числі торгівець білизною. Він не був навіть серед тих, хто скинув батька на лід. Ще на шляху через лужок його ненависть знову стала набагато меншою за біль, разом з яким до нього поверталося інше обличчя, її обличчя.

І поруч із цим обличчям для розбитої пики отого вже немає місця. Він зник. Лежить на кризі.

Проте деякі із спільників саме зараз навісніють від люті. Не відступають. Хочуть довести справу до кінця, який би їх задовольнив. От свиня, не хоче помирати!

І тієї ж миті вони помічають з берега стару вишку для стрибків у воду, як ніби вона раптом виросла з-під землі, — багаторукий дерев'яний каркас, з якого у напівзабуті літні дні виконувалися різні стрибки: і сальто, й солдатиком, і гвинтом. Чорний контур на тлі ясного зоряного неба, шибениця.

Мама Лілі так потім і не могла сказати, якої миті вона впізнала свого чоловіка поміж непевного мерехтіння смолоскипів, які рухались кригою бухти до вишки. Вона стояла тоді з синьою емальованою посудиною під аркадами в черзі до польової кухні й бачила, як зграя чи то хуліганів, чи то п'яниць тягла кудись свою жертву; втім, це могла бути й тупа, жорстока забава. Але раптом її пульс вибухнув: вона впізнала спершу шинель, а далі й постать. І напевно тієї ж миті почула своє ім'я. Аж тепер, із затримкою, немовби ця зграя пронеслася повз, випереджаючи час, швидше за будь-який крик, аж тепер серед тиші долітали стогони, виляски ударів та весь шум їхньої помсти, стали чутними батькові крики. Він кликав на допомогу. Вигукував ім'я своєї дружини.

Але вони вже дісталися вишки. Стоять на міцній кризі. Хто приніс цю мотузку? Звідки вона взялася? Довга, досить міцна, вона падає звідкись зверху, з ночі, на лід і обвиває ноги їхній жертві. А тепер тягни вгору! Ще вище!

Хто ця фурія, що раптом починає верещати в них за спинами й норовить їх розштовхати? Що їй до нього? Її просто відпихають геть. Стоять тепер щільно. Ця знавісніла баба йому не допоможе. Тягни вище! У дні визволення деякі з цих висіли й на гірших шибеницях. Колись, хоча б уперше і востаннє в їхньому житті, ці чорномундирники мусять почервоніти, так — почервоніти! Якщо не від сорому, то бодай від крові, яка в останній час стугонить їм у голову.

Руки зв'язані за спиною, батько гойдається над кригою. Хитається під градом стусанів та ударів. Укритий краплями поту лот.

Те, що відбувалося потім, було настільки блискавичним, що цілісний спогад можна було скласти лише з багатьох, часто суперечливих, свідчень учасників та очевидців помсти: сліпучо-біле світло фар вихопило з темряви вишку для стрибків, юрбу навколо та їхню жертву. Понад кригою пролетіли пронизливі команди. Солдати протупотіли причалом і нагору гвинтовими сходами, на вишку. Кольбами й стусанами прорвали зімкнуте навкруг жертви коло колишніх в'язнів. Два-три рази тріскотіли попереджувальні постріли. Далі штик із зазубринами перерізав мотузку, і батько ще раз упав на лід. Солдат, що хотів спіймати, не зумів його втримати.

Але це падіння не було порятунком, а початком загадки, яку мама Лілі у наступні роки називала не інакше як батькова доля. Батько, щоправда, був живий, і щось белькотів, і щось питав у солдатів, які підхопили його, скривавленого, попід руки і разом з торгівцем білизною та кількома його дружками вивезли на армійській вантажівці… Але звідти, куди він був вивезений, ані тієї ночі, ані в наступні дні, тижні й місяці, він так і не повернувся.

Так само марно, як раніше крізь зграю мучителів, мати в той час намагалася прорватися до чоловіка крізь кордон «рятівників». Солдати знов і знов викрикували одні й ті ж незрозумілі фрази й відштовхували її. Вона бігла прибережним лугом за гуркітливою вантажівкою аж до набережної, втомлено там зупинившись; сидячи поряд із постіллю дочки, чекала потім всю ніч, що вони знову над'їдуть.

Наступного ранку пішов лапатий сніг, коли торгівець білизною зі своїми товаришами в супроводі військового патруля повернулися, щоб спакувати свої пожитки. Додому, додому їдемо — ось і вся відповідь на запитання біженців. Торгівець білизною не сказав ані слова. А мама Лілі, яка ні на крок не відходила від патруля, отримувала куці, байдужі відповіді, доки один з офіцерів не переклав їй, що воєнний злочинець перебуває в комендатурі, його там допитують. Мама Лілі взяла за руку хвору дочку і, розпитуючи всіх, хто їй траплявся по дорозі, поспішила до комендатури: менш ніж за годину вона вже була там, але спізнилась — моорський комендант видав його Червоній Армії.

Куди його відправлять? До якого міста? В Росію? Куди?.. На ці та інші запитання відповідей вже не було. Тато не повернувся. Ні наступного дня, ні наступного тижня. Колона біженців рушила далі. Не пропускати ж поїзд, єдиний поїзд на Трієст, через якогось чужинця, який одного дня до них прибився зі своєю дружиною та дочкою, а тепер знову зник? Є ще й інші шляхи до Бразилії, а на зниклого хай чекають ті, кому його бракує. Їх же всього двоє.

Так Лілі з мамою залишились у Моорі, гарячка в Лілі минулася, і одужуючи вона зрозуміла, що цей витоптаний берег з чорними деревами… і ці гори, і ці статуї, і цей фонтан… і взагалі все навколо — зовсім не Бразилія. Але мати захотіла лишитися. Її чоловік пропав тут, у Моорі, і сюди ж він колись і повернеться, мусить повернутись. Мама Лілі, яка до загибелі її міста малювала декорації в майстернях Бургтеатру, знову взялася за пензлі — почала з картини Страшного суду на свіжому тиньку стіни цвинтарної каплиці, далі перейшла до «парадних» портретів селян, каменярів і торгівців копченою рибою. Малювала вона й човни спокутників серед очерету, і гори у відтінках блакиті, і озеро при заході сонця — з вітрильниками і без них, а за це отримувала борошно, яйця і все необхідне для життя.

Але в неділю по обіді вона часто працювала над великим поясним портретом чоловіка, хоча так ніколи його й не завершила. Вона малювала цю картину за фотографією, яку завжди носила з собою аж до смерті і на якій був усміхнений батько на тлі Віденської опери. Він у чорному мундирі з усіма орденами, у кашкеті, очі приховує глибока тінь від козирка. Мама сиділа за мольбертом, і з кожним мазком її пензля мундир перетворювався на зелений мисливський костюм із ґудзиками з оленячого рогу, а кашкет — на фетровий капелюх, прикрашений букетиком вересу.

Коли остання з біженських валок, що змінювали одна одну, покинула зали водолікарні й вирушила назустріч кращим часам, комендант, а за ним і моорський секретар дозволили художниці з дочкою зайняти порожній будиночок берегового наглядача. Комендант не захотів жодної винагороди за цей дозвіл, секретарю було віддячено портретом. У пральні цього будинку, яка гучно називалася студією, на дев'ятнадцятому році Оранієнбурзького миру Лілі знайшла свою маму поруч із перекинутим мольбертом, у калюжі лляної олії, скипидару й фарб, що розтеклися. Лілі донесла й дотягнула непритомну до причалу з човнами, вклала у плоскодонку і, несамовито налягаючи на весла, погребла через озеро, але, коли вдалині вже завиднівся гаазький лазарет, помітила, що мати вже мертва.

Тільки за рік потому Лілі все ж залишила їхній спільний дім, спитавши дозволу на поселення до метеовежі. Адже в ті дні серед багатьох будівель водолікарні вцілів лише найвищий поверх цієї вежі, все інше знищила пожежа, якою одна з банд Кам'яного Моря покарала Моор за відмову сплатити пожежний грошик.

Палії звалили тоді на купи у великій бюветній залі та в галереях трухляві шезлонги, парасолі від сонця, ширми, шматки вибитих дверей і віконниць і, озброєні пращами, припиняли будь-які спроби моорців загасити вогонь. Град битого скла та каміння завбільшки з кулак лупив із темноти по кожному, хто намагався наблизитися до вогню з відром води або просто з цікавості, — доти, доки вже нічого було рятувати і водолікарня не зникла у пекельній хмарі.

Тієї ночі Лілі була в горах і з місця свого привалу бачила лише загадкові слабкі відблиски на пластах туману внизу, пульсуюче світло, яке з таким самим успіхом могло йти від весільного вогнища або від вогненних жертвопринесень процесії спокутників. Ні про що не здогадуючись, вона через два дні повернулася до озера, на згарище, і, щойно зайшовши до будинку наглядача, почала збирати речі.

Палії, а за ними, напевно, й мародери, не залишили нічого хоч більш-менш корисного: навіть газові ріжки були зірвані з обвуглених балок; бляшанки з консервами зникли, все скло розтріскалося чи було розбите й вкривало долівку немов насіння з чорних уламків. Лише тому, що вхідний люк засипало попелом, складені у підвалі рештки батьківського життя лишилися неушкодженими: велика валіза з одягом, світлинами, тюбиками фарб, пензлями та старими паперами…

У цій валізі Лілі знайшла крихку географічну карту, яку першого ж дня у метеовежі прикріпила як єдину прикрасу до свіжовибіленої стіни. Хоча синява океанів на цій карті була вражена пліснявою, а берегова лінія в багатьох місцях уривалась через тріщини на згинах, все одно над сіткою паралелей та меридіанів читалося надруковане химерним шрифтом слово, яке повертало їй дитинство і забуте заповітне бажання, — Бразилія.