Хвороба Кітахари

16. Концерт просто неба

Красива, немов язичницька принцеса з ілюстрованої Біблії ковалихи, Лілі, верхи на своєму мулі, з'явилася у сосновій алеї того вечора, коли мав відбутися концерт. Вона дещо спізнилась. Амбрас і Берінг нетерпляче чекали на неї на відкритій веранді нижнього поверху Собачого дому. «Ворона» у світлі вечірнього сонця стояла готовою до виїзду. Дзьоб капота, клепані махові пера на бічних дверцятах і навіть хижо розчепірені кігті на решітці радіатора виблискували наче першого дня після Великого ремонту. У другій половині дня Охоронець тільки тим і займався, що перевіряв роботу «пташиних» клапанів, чистив свічки запалювання, шліфував контакти, полірував замшею лак і хромовані деталі. Дверцята машини були прочинені. На задньому сидінні дрімав кудлатий тер'єр, який раптом підвів голову і нашорошив вуха, коли вершниці все ще не було видно за глибокою тінню мамонтових дерев.

Лілі трохи підфарбувала сріблясто-блакитним одне пасмо волосся, на шию одягла декілька разків річкових перлів, а в її вухах були підвіски з тонких срібних ланцюжків, які звисали їй майже до плечей. На рукавах шкіряної куртки маяли прикріплені двома сталевими пряжками жмутки червоно-блакитного пташиного пір'я та кінського волосу. Здавалося, невидима механіка пов'язувала розмірене колихання цих прикрас з киванням голови мула, до налобника якого був причеплений такий самий жмуток. Мул неквапливо йшов угору. На сідельній луці похитувалась шкіряна сітка, а в ній гуло й потріскувало транзисторне радіо, Ліліна музика, під звуки якої вона частенько мандрувала безпечними дорогами; це були шлягери екзотичних коротко — та середньохвильових радіостанцій — інші, працюючі раз від разу приймачі озерного краю замість них видавали зазвичай тільки свист.

Берінг слідкував за наближенням вершниці крізь хазяйський бінокль, але від його серцебиття картинка в лінзах дрижала й розпливалася.

— Бачили «Грекиню»? — крикнула Лілі, виїхавши з тінистої алеї і прямуючи до веранди найкоротшим шляхом через зарості ожини; мул, флегматично скорившись тиску її п'ят, продирався крізь густі хащі. — Корабель завантажено так, ніби це рятувальний човен після морського бою.

Приблизно за годину до заходу сонця і початку концерту «Спляча грекиня» ще сунула неспокійними водами на видимій відстані від Собачого дому, здійснюючи звичайний рейс із приозерних селищ до Моору. Хоча вечірнє небо було безхмарним, проте вітер налітав короткими, різкими поривами, здіймаючи на поверхні гребінці піни. Шум і плюскіт хвиль в очеретах долітав аж до самої вілли.

Берінг міг роздивитись у бінокль повільно маневруючий пароплав досить близько, щоб помітити — палуби аж чорні від пасажирів. Під рваним шлейфом диму «Грекиня» наближалась до моорського причалу, вп'яте чи вшосте за цей день. Наплив концертної публіки почався зразу після обіду і продовжувався надалі в ритмі швартувань пароплава, що привозив ще один натовп, який прямував до старого летовища.

Чотири джипи, бронетранспортер, бронеавтомобіль і чотири армійські вантажівки з апаратурою гастрольної групи й генератором прибули туди ще напередодні ввечері. Озброєна супровідна чота мала клопіт з тим, щоб стримувати роззяв, не підпускаючи їх до вогнищ і наметів музикантів. У своєму завзятті діти Моору погрожували взяти табір штурмом. Вони насідали на машини, тарабанили кулаками по радіаторах та бортах, горланячи фрагменти тих пісень, які вони хотіли і неодмінно мусили почути завтра на концерті.

— Довелося накинути гак, — сказала Лілі й зістрибнула з мула. — Військовий патруль перекрив набережну. Обшукують сумки, перевіряють документи, блимають людям в обличчя фотоспалахами. Не варто нам їхати до ангара на нашій пташці. Біля шлагбаума на дорозі до аеродрому п'яниці б'ються вже зараз, а не нападають тільки тому, що там дуже тісна юрба.

Амбрасові колотнеча й тиснява на крутій жорствяній дорозі до летовища була знайомою так само добре, як і будь-яка інша перепона на шляху до ангара. Два роки тому, коли був концерт, під старим шлагбаумом вишикувалась ціла банда голомозих з ланцюгами, кастетами й сокирами і спробувала збирати з тих, хто проходив, музичну дань. Бандити швидко вступили в бій з військовою поліцією, результатом якого стали троє поранених і один труп, що лежав посеред осипу… Амбрас знав усе про перебіг концерту, кількість глядачів, порушень, нещасних випадків, бійок чи пожеж. Відтоді, як в ангарі почали проводити ці концерти, він слідкував за ними як холоднокровний обсерватор, адже Армія вимагала звіту про захід, складеного моорським секретарем і завіреного підписом керівника каменоломні.

Зараз він забрав з рук Берінга бінокль і ковзнув поглядом по набережній.

— Ми пішки не підемо. Ми поїдемо. — Він свиснув, кличучи попелясто-сірого дога. — Заводь.

Коли Берінг запустив мотор «Ворони», мул, який щипав траву біля ставка з водяними ліліями, перелякано смикнувся вбік. На прохолодному, сухому кермі Берінг відчув, як сильно спітніли долоні. Лілі сиділа поруч із ним, на передньому сидінні. Вперше з того часу як розплутувала вузол на його шкіряному фартусі, була вона так близько від нього. Амбрас сів позаду біля дога, який, тільки-но машина рушила, поклав свою морду йому на коліна.

На старій, зазвичай малолюдній дорозі, яка бігла уздовж скелястих урвищ високо над озером і вела в долину з летовищем, під цю годину також панував ґвалт; з усіх куточків озерного краю стікалася до ангара публіка. Вже через кілька кілометрів «Ворона» глухо застрягла в процесії, що сунула назустріч все яскравішим вогням.

Подорожні жадібно роздивлялися і навіть крадькома обмацували блискуче лакування крилатого «студебекера», але друзів у власника машини було тут так само мало, як і в каменоломні і взагалі в Моорі. І захистом від кулаків та каміння служив Собачому Королю не стільки страх перед ним самим чи перед його зв'язками в Армії, а насамперед дог. Амбрас опустив скло на двох вікнах, і здоровенна голова тварюки вискакувала, як на пружині, то з лівого, то з правого вікна; пес рвався з ланцюга і злим басовим гавкотом створював для машини той простір, якого Берінг вимагав короткими сигналами клаксона.

Навіть солдати військового патруля, які спинили їх біля дерев'яного мосту, щоб з усіх боків роздивитися «птахомобіль», наважилися помацати хромований дзьоб і клепані кігті, тільки коли Собачий Король зачинив вікна і вийшов з авта. У розмовах з патрулем Амбрас у якийсь момент вказав на Берінга (або на Лілі?), засміявся і щось сказав, але що саме — розібрати всередині «Ворони» було неможливо через собачий гавкіт. Не показуючи документів і не отримавши навіть контрольної відмітки, яку ставили всім відвідувачам концерту найпізніше біля в'їзду на летовище, Собачий Король повернувся на заднє сидіння, і вони поповзли далі.

Вони мало говорили під час цієї поїздки. Процесія неохоче розступалася перед ними і щільно змикалася одразу позаду, тож відблиск габаритних вогнів червонів на обличчях пішоходів. Деякі вибоїни на дорозі були такі глибокі, що солдати, які супроводжували оркестрантів, позначили їх палицями й суччям, аби попередити про пастки тих, хто йшов за ними. Обминаючи ці зяючі провали, Берінг часом влаштовував на трасі таку тисняву, що пішоходи, яким не було куди ступити, здіймали обурений крик і стукали долонями по вітровому склу. Замахнутися на машину Собачого Короля не просто долонею, а чимось більш важким і тут ніхто не смів.

Коли Амбрас несподівано нахилився вперед і торкнув Берінга за плече, той, цілком занурений у своє черепаше, сантиметр за сантиметром, просування, з переляку так смикнувся, що дзьобом «Ворони» зіштовхнув якогось рядженого з вибіленим обличчям у хащі.

— Облиш його. Їдь далі. — сказав Амбрас. І трохи згодом додав: — Ця штуковина при тобі?

Штуковина. Собачий Король рідко називав речі своїми іменами. Авто — штуковина. Радіо — штуковина. Телевізор, склоріз, карбідний ліхтар, перфоратор — ця штуковина, та штуковина. Тільки для своїх собак він постійно винаходив нові, нерідко химерні, пестливі або лайливі прізвиська, які змінювалися, втім, так швидко, що звірі краще орієнтувалися за завжди незмінною, особливою висотою голосу або свисту, якими він їх підкликав. Але з обережності вони всі здіймали голови, коли Амбрас мав на увазі лише одного з них.

— При мені? Яка штуковина? — Берінг і на службі в Амбраса від назв відмовлятися не бажав. Як же так можна — без назв?! Адже найменша деталька якого-небудь механізму і та разом з назвою мала своє певне призначення… Попри те, що за минулі тижні він уже звик знатися на хазяйській мові штуковин, так само як і на скупих його жестах, при нагоді він усе ж намагався удавано спантеличеним питанням вирвати в Амбраса назву. Щоправда, здебільшого ці спроби закінчувались тим, що йому ж самому й доводилося називати предмет, який мав на увазі Собачий Король.

— Яка штуковина, кажеш? А чим, по-твоєму, можна справити найбільше враження на цих горлопанів довкола? Мітлою? Ну так взяв ти цю штуковину чи ні?

— Тут вона, — сказав Берінг, на мить поклавши руку на схований за поясом пістолет.

За минулі тижні Амбрас жодного разу не питав про зброю.

Поїздка затяглася. На порожній дорозі вона б тривала півгодини, не більше. Але цієї п'ятниці вони дісталися гірського плато, де було розташоване летовище, вже коли сонце давно сіло. Здалеку було чути пробні інструментальні фрагменти, рик бас-гітари. Ворота ангара — в блискучому світлі прожекторів. А під цими воротами вирував натовп — чорний потік силуетів і танцюючих тіней. Схоже, тут зібралися тисячі людей.

Злітно-посадкова смуга старого летовища була найширшою і найкраще збереженою ділянкою шосейної дороги з відомих Берінгові в усьому приозер'ї: за минулі тижні він тричі проїжджав через цю безлюдну долину на плато, щоб на декілька секунд розігнати «Ворону» до швидкості, недосяжної на жодній зі жорствяних доріг Моору. Але злітна смуга, яка під час таких поїздок бігла йому назустріч немов ріка з раптово прочиненого шлюзу, сьогодні була густим і повільним людським потоком — і десь у ньому загубилася «Ворона», яка майже в пішому темпі повзла до ангара.

— Щось я не можу пригадати… — Лілі не договорила, тому що кожен в авті думав про одне й те саме: ніхто з них не міг пригадати, щоб на концерт збиралася така прорва народу. І це при тому, що цей наплив був пов'язаний з одним-єдиним іменем, яке виблискувало на всіх афішах, а тепер, виведене шрифтом з електролампочок, сяяло над воротами ангара:

Нечуваний ажіотаж, викликаний цим палаючим, пульсуючим спалахами іменем, навіть моорського секретаря, здавалося, спантеличив. Він раптово виник перед ними, бурхливо жестикулюючи, вказав їм місце на імпровізованій стоянці машин армійської колони, а по дорозі через заблокований солдатами простір під сценою, сконфужено метушився, постійно повторюючи, що така маса людей до ангару нізащо не поміститься, це неможливо. І він, ще коли тільки почало смеркатися, переговорив з військовою поліцією. Тож концерт пройде просто неба. Лише сцена залишиться під дахом.

Сцену — поміст на сталевому каркасі, обвішаному світляними спіралями та маскувальними сітками, — перенесли до відкритих розсувних воріт, і на ній все ще перебували техніки, всі до одного у формі. Порожній ангар на задньому плані, що перетворився тепер на резонатор, сповнений величезних летючих тіней, виразно вібрував від пробних пасажів.

Охоронець моорського секретаря провів Собачого Короля з його почтом нагору, в сліпуче світло сцени, і вказав, де вони можуть розташуватися. Місця на сцені — це тісні закамарки поміж футлярів, підсилювачів та акустичних колонок, у напівтемряві, далеко від рампи. І тепер вони стояли там, кожен по-своєму незручно, і тут раптом з усіх боків залунав пронизливий свист — публіка жадала нарешті бачити своїх кумирів.

Patton's Orchestra! В окупаційних зонах не було імені (не рахуючи хіба що самого мироносця) більш славного — і більш скандального. Завдяки вечірнім шоу, що транслювалися по середах армійськими теле-та радіостанціями і досягали кожного секретаріату, пісні цієї групи стали гімнами й шлягерами, їх наспівували у найдальшій глушині, ними захоплювались, навіть коли вони викривлялися шумом і тріском перешкод.

Bandleader, худий гітарист із довжелезним, до пояса, волоссям, заплетеним у косу, назвав себе і свій «оркестр» на честь уславленого танкіста, генерала Паттона, і його девіз, яким він прикрасив ударну установку й брезент автофургонів, у котрих під армійським захистом і за армійським замовленням їздив територіями Оранієнбурзького миру, — цей девіз його фани засвоїли значно краще за всі стелламурівські лозунги: Hell on Wheels.

Там, де Паттонівське Пекло на колесах стрімголов вибігало на сцену, хапало інструменти і для налаштування «лабало» кілька брутальних тактів, бушував захват, якого не викликала жодна інша музика. Hell он Wheels! стало бойовим кличем, який часом наводив жах навіть на важкоозброєних солдатів чоти супроводу, адже часто за цим ішли хвилі захвату, які майже неможливо було відрізнити від масового бунту. Каміння й пляшки літали тоді у повітрі, прути арматури і палаючі прапори…

Хтозна, що саме викликали у головах і серцях своєї екзальтованої публіки Генерал Паттон і його музики, — але це було щось безконтрольне, і втихомирити її часто вдавалося лише силоміць. Проте, незважаючи на побоїща в залах і масові бійки попід сценою, не було випадку, щоб хтось із комендантів хоча б раз заборонив виступи Паттона: в окупованих районах ці концерти, безперечно, перетворювали неспокій і невдоволення на дике, але за великим рахунком зовсім не шкідливе свято. До того ж концерти Паттона немов магнітом притягували і банди з Кам'яного Моря та міських руїн. Прикинувшись крикливими, загримованими крейдою фанами, навіть голомозі, що перебували в розшуку, іноді пробиралися під сцену і там попадалися військовій поліції.

Потік глядачів, що ринув через летовище до ангара, ще не спинився; Амбрас сердито дорікав моорському секретареві, йшлося про невідправлену партію каміння; Лілі та Берінг мовчки стояли поруч, заворожені величезним, яскраво освітленим простором сцени, який розкинувся перед ними, — і раптом, без будь-якого оголошення, почався концерт.

Чоловік у плямистому камуфляжі — нібито звукотехнік, адже він щойно зосереджено налаштовував гітару, — повторив декілька тактів, роблячи темп усе швидшим; ударник, який щойно дзенькав знічев'я трикутником, несподівано витягнув руки вгору — і барабани шалено гримнули. Це був сигнал. Одразу на світло вискочили три постаті, що тримали гітари немов шпаги — всі в амулетах, обличчя в крейдяному гримі; бас-гітарист також подав знак — акорд настільки потужний, що в ньому потонули всі інші голоси.

Лілі схопила Берінга за руку і щось крикнула. Йому довелося нахилитися вухом до її губ як ніколи близько, щоб урешті розібрати:

— Це-не-Паттон. — Її рука, яка ще мить тому лежала на його плечі, зісковзнула, і він не наважився її затримати.

Це був не Паттон. Це була прелюдія — виступ групи, чию назву ніхто не чув, ані у вечірніх шоу по середах, ані в хіт-парадах короткохвильових радіостанцій. Але попри те, що їхні рифи деколи виходили сирими, а то й зовсім розпадалися на дисонанси, публіка все ж мало-помалу почала притопувати в такт, смолоскипами й палаючими дрючками виписуючи в темряві вогненні знаки. А коли прелюдія завершилася несамовитим оргіастичним хаосом голосів і безіменні щезли так само раптово, як і з'явились, світло прожекторів потьмяніло до фіолетового. І ці сутінки, в яких лише де-не-де зблискував мікрофон чи деталь з хромованого металу, кричали, вимагаючи появи Паттона.

Але ось спалахнув один із прожекторів; конус світла впав з ночі на сцену і, ковзнувши повз Берінга, вихопив з темряви чоловіка з синім від татуювань обличчям. Він біг. Біг, коли прожектор освітив його, і біг далі в конусі світла посеред сутінкового простору сцени, тягнучи за собою шнур мікрофона і на бігу викрикуючи ім'я, яке, надзвичайно підсилене, прокотилося понад натовпом і над усім летовищем: General Patton and his Orchestra!

Берінг бачить, як бігун хапається за якісь уявні важелі. Він відводить, тисне їх донизу і відскакує назад, у темну глибінь сцени, звідки тепер зусібіч, серед блискавок магнієвих спалахів, вибігають паттонівські музики. Семеро чоловіків і чотири жінки. Публіка знає їх усіх на ім'я.

Вони хапають свої інструменти та мікрофони точно так само, як це всі бачили по середах на екрані, і стартують без жодного видимого знаку до вступу, стрімко розпочинаючи одну з найзнаменитіших пісень Паттона, аж глядачі біля їхніх ніг не в змозі ні підспівувати в такт, ані просто притупувати.

Потім музика замовкає — так само різко, як і почалася. Лише хор безнадійно відсталих від неї фанів невиразно гуде ще кілька секунд, після чого знову спалахує гарячкове збудження, серед якого на сцену останнім з учасників «оркестру» виходить Генерал Паттон.

Паттон не біжить. Він крокує. Іде прямо на Берінга, той аж блідне і з затамованим подихом мимоволі намагається сховатися глибше в тінь акустичних колонок. Але там уже стоїть Лілі. Амбраса ніде не видно.

Який він малий, цей Паттон.

Малий?

Паттон проходить повз, так близько від Берінга, що той міг би доторкнутися до нього витягнутою рукою. Паттон ковзає по ньому поглядом, дивиться крізь нього і йде далі, назустріч оваціям. Тінь під сонцем прожекторів — таким бачить його Берінг; Паттон крокує назустріч натовпу, який тягне до нього цілий ліс рук, а той, хто стоїть, як Берінг, поміж кабелів і чорної апаратури, може подумати, що всі ці руки тягнуться до нього. Або до Лілі.

Вони вимагають нас, мало не кричить він, вони вимагають нас!

Але Лілі не зводить очей з тіні Паттона. Далеко попереду, серед овацій, він зайняв своє місце. І там, біля самого краю сцени, підносить руку, немовби бажаючи вгамувати збуджений рев, однак потім лише наближає її до лоба, обводячи поглядом море ентузіастів унизу і врешті викрикує до жаху потужним голосом, який ніяк не узгоджується з його постаттю: Good! — і по довгій паузі, дозволивши натовпу відгукнутися громовим відлунням — Evening!

Good Evening. Такому як Берінг достатньо цього крику, щоб упізнати неповторний голос, який він так часто чув по телевізору в моорському секретаріаті, з тріскучих радіоприймачів і врешті на платівці з колекції, залишеної майором Елліотом. Але по-справжньому не чув іще ніколи.

Ті фани, які вважали, що Паттон тепер підхопить допіру перерваний шалений темп своєї групи і знову роздує звукову бурю, раптом здивовано чують лише його. Варто Паттону дещо підвищити голос, і з першої ж ноти він — високо над ревом юрби і всяким шумом доколишнього світу, — зовсім сам. Він співає.

Далеко від своїх музик і так близько до здійнятих рук натовпу, що деякі хапають його за ноги; стискаючи в кулаці мікрофон, у супроводі однієї-єдиної гітари, від чого увесь інший блискучий арсенал його притихлого оркестру здається дивним і непотрібним, Паттон кричить, співає, говорить, шепоче, видихає довгі мелодійні фрази, що здаються Берінгу строфами якоїсь lovesong.

В усякому разі, він чує слова, саме звучання яких хвилює його і змушує думати тільки про присутність Лілі, про її руки, чий легкий дотик він уже знає, і про її губи, цілком йому не знайомі.

Цієї пісні у приозер'ї ще ніхто не чув. Овації змінила тиша, в якій голос Паттона звучить ще потужніше. І він сам, величезний, ніби пророслий з власного голосу, перевершуючи всі сподівання фанів, стоїть, сяючи серед темряви.

Берінг щулиться ніби від холоду, хоча вечір теплий і безвітряний. Як завжди, коли він губиться у прекрасних звуках, трепіт серця перетворює його шкіру на пташину, гусячу. Йому так добре, що навіть страх бере: а що як прекрасні звуки зараз відпустять його, покинуть. (І скільки ж разів він, отямившись, мимоволі знову опинявся в гамірному світі, дещо смішний, із звихреними тут і там волосинками, — як завжди після якогось сильного почуття).

Але цього разу тремтіння не припиняється, і звуки не відпускають його, і ніщо не виштовхує його назад у світ. Цього разу прекрасні звуки ще й набирають сили і тягнуть за собою інші голоси, насамперед бас-гітару — чорношкіра гітаристка починає підігравати співу Паттона спершу майже непомітно, надалі поступово збільшуючи темп. Немов туга, довга тятива гуде під пальцями лучника і не рветься — басові ноти летять навздогін голосу Паттона, невідступно супроводжуючи його сходами дивовижних пасажів, на висотах і в глибинах, стаючи чіткішими і немов підбираючись ближче.

І Берінг також підноситься, і біжить, і стрибає, а врешті летить за рухами темношкірої жінки й назустріч голосу і стає геть невагомим — як у ті моменти, коли намагається прослідкувати крізь хазяйський бінокль за стрімкими фігурами пташиного лету, доки зовсім не губить ґрунту під ногами і не кидається стрімголов у звихрене небо. Паттон співає.

Берінг летить. Із заплющеними очима він виписує петлі в небесах і пливе між гірськими масивами хмар, коли чиїсь руки тихо повертають його на землю, але не вниз, у тріскучий світ, а до гнізда. Це дві руки в чорній шкірі, прохолодні і ніжні, немов крила, обіймають його ззаду за плечі, обвивають його пташину шию. А до спини припадає тепле, легке, немов пушинка, тіло, похитується з ним у ритмі паттонівського голосу.

Йому нема потреби бачити срібні браслети на зап'ястках і відчувати на шиї доторки тонких ланцюжків-підвісок, щоб знати, що це руки Лілі. Від її дихання його пташина шкіра стає ще шорсткішою. А потім він притуляється до неї, дозволяючи їй підтримувати себе й колисати. Так було на початку його часів. Так він колихався у темряві кузні, під захистом голосів замкнених у клітках курей. Що він має робити, аби нічого не розтоптати в цьому раю? Ще ніколи він не обіймав жінку. Він не знає, що має робити. Тільки б голос, який тримає їх обох у цьому леті, не замовкнув, не перестав співати.

Hell on Wheels! Паттон немов розбудив піснею свій оркестр, а розбуджені ніби відчули за спинами цю летючу, тривожну умиротвореність, і одразу згадали про свій девіз — раптом усі голоси інструментів одразу валять на паттонівську мелодію, з такою силою кидаються на його голос, що він тоне у потужному напливі звуків, але вже за мить виринає знову з цього припливу. Берінг бачить водяного птаха, який пливе поміж валів, і щоразу коли хвиля, увінчана короною з білої піни, норовить упасти на нього, поховати, він злітає, розвіваючи крилами шумовиння. Натхненний потугою, з якою цей голос продирається навіть через канонаду ударних, Берінг і сам відчуває, ніби підноситься вгору і набирає сили — тепер її досить, щоб узяти руки Лілі, звільнившись з їхніх обіймів.

Він розвертається до неї, до її обличчя, і очі її раптом опиняються зовсім близько, так близько, що, як тоді, під час першої зустрічі, він мимоволі опускає погляд. Такої близькості він не може знести без збентеження. Відчуваючи, що його бачать наскрізь, він заплющує очі і ніби лише задля самооборони, щоб уникнути цього прекрасного, бентежного погляду, наважується на те, на що досі наважувався тільки у снах і мріях.

Навпомацки він притягує Лілі до себе, цілує в губи. І вже наступної миті, немов глибоко у своєму сновидінні, відчуває між своїми губами і на зімкнутих зубах її язик.

Тепер Лілі вивільняється з його обіймів. Хоча вона відійшла всього на один крок і так само тримає його руки у своїх, вона знову далеко, так далеко, що він тужить за нею і знову жадає її тривожної, бентежної близькості.

Але вона не хоче. Він щось зробив не так. Точно не так. Він лякається. Тепер необхідно на неї глянути. Але в її очах немає докору. Яка блаженна тиша тепер на душі. Тільки зараз він чує хвилю овацій: там, унизу, до самого краю ночі гойдається поле здійнятих рук. І всі ці руки летять назустріч їм. Невидимі в чорній глибині сцени, вони тримаються за руки, міцно тримаються одне за одного. Паттонова пісня скінчилася. Діти Моору захоплено аплодують.

Тепер Лілі відпускає Берінга з полону своїх очей, і долоні свої забирає, обертаючись до Паттона і, високо здійнявши руки, починає плескати разом із натовпом: More More More!..

Такою Берінг не бачив жодну жінку. Він ще відчуває на губах вологу її язика і вигукує її ім'я. І вона чує його. Чує і сміється до нього: More! More! Охоплює пальцями його руки, різко тягне їх догори. Хай він також аплодує! І буде зовсім близько — так, як вона відчуває серце у своїх грудях. Вона не відпускає його зап'ястя. Плескає в його долоні. Він і справді її поцілував.

І тут щось у ньому розривається і випливає з тієї глибини, куди був занурений погляд Лілі. Один з давніх, втрачених голосів. Адже він хоче, хоче долучитися до загального крику — і витягує шию, як тоді, засніженим лютневим ранком, витягує шию ніби птах, курка. Але з горла крізь розкритий рот рветься не квоктання, не клекіт, а людський крик. Він тріумфує. Він кричить, як ніколи досі не кричав, і два голоси — його і її — зливаються в єдиний радісний голос.