Хвороба Кітахари

7. Корабель у селах

Уночі випав сніг. Сніг на квітучих деревах, сніг на високому вже чортополосі, на продавлених дахах лімузинів, на всьому цьому залізному мотлохові навколо кузні. Сніг у травні. Ніхто в Моорі не пригадував, щоб за двадцять три повоєнні роки хоч раз о такій порі, майже влітку, випадав сніг.

Навіть на токарний верстат біля вікна майстерні пориви вітру північноатлантичного холодного фронту намели маленькі снігові замети; з одного стирчав напилок, а поруч — клешня струбцини. І це при тому, що рік цей почався теплою, як ніколи, погодою: кущі рокитника зацвіли за десять днів до свята Сорока мучеників!

Але цього травневого дня навіть снігова буря не змогла перемогти радісне збудження у селах коло дороги на Моор і до озера. Під тінню тополь і каштанів, уздовж розкислих узбіч у селах ще з раннього ранку гуртувалися селяни та робітники у святковому вбранні, а то й особливі комітети зустрічальників та хори товариств буряківництва або кам'яних млинів, з букетами квітів, паперовими прапорцями, — чекали Доставки.

Тріумфальні арки з ялинових гілок красувалися над гравійними дорогами, які встигли більш-менш підлатати — гравієм, уламками кори та стружками. Тільки хворі й старі залишалися цього сніжного ранку по домах. Усі, хто міг іти, сповнені сподівань, висипали на вулиці, найбільш нетерплячі — ще до світанку, щоб не пропустити жодної миті тієї грандіозної процесії, яка непрямо дала про себе знати ще кілька місяців тому: в Моорі розширили й замостили зворотний поворот дороги, зміцнили спершу міст біля запруди, потім — віадук, і врешті-решт летючий будівельний загін зніс, спиляв, вирубав усі справжні та вигадані перешкоди на запланованому маршруті прямування.

Там, де ані дерева, ані зарослі кропивою руїни часів війни не заступали огляд, червоні проблискові маячки процесії було видно здалеку. Під проводом військового патруля з обертальними маячками наближався транспорт — щось на зразок тих великовантажних потягів, що в перші роки Оранієнбурзького миру сотнями покидали країну, навантажені турбоагрегатами, сталевими валами прокатних станів й обладнанням цілих фабрик; від пилу цих колон країна ніби вицвіла й потьмяніла.

Цього разу, огорнутий хмарою дизельних вихлопів, за патрулем тягнувся всього один-єдиний тягач, увесь у плямах маскувальної фарби, і мотор в нього був явно заслабким — у горах і навіть на значно пологіших схилах моорських пагорбів потужність цього тягача доводилося раз по раз збільшувати, запрягаючи в нього селянських коней або десять-дванадцять пар яремних волів.

Так натужно і часом лишень зі швидкістю тяглової скотини рухав він уперед свій вантаж: закріплену сталевими ланцюгами й тросами велику обіцянку і водночас нечіткий спогад про довоєнне літнє пообіддя, коли пароплавний причал у Моорі загрожував упасти під вагою жвавих екскурсійних груп, а біля концертного павільйону в парку приозерного Ґранд-готелю юрмилися курортники… на низькій платформі тягача лежав корабель — пароплав з гребними колесами й чорно-смугастою трубою! Він різко пахнув свіжою фарбою і смолою, а нижче ватерлінії все ще був у гірляндах з мушель; краї ілюмінаторів, роз'їдені сіллю Адріатики, замальовані білим; поручні з червоного дерева відшліфовані долонями незчисленних пасажирів… Старезний, але гордовито сяючий, він, похитуючись, рухався до прісних вод Моорського озера.

У сповнених очікуванням селах говорили, що цей пароплав є подарунком однієї верфі з Істрії, символ примиренння і дружби у третьому десятиріччі окупації. Мовляв, один колишній в'язень, інженер, якому вдалося втекти з табору біля каменоломні, по війні дослужився до старшого керівника цієї верфі й вислав сюди корабель з доків Пули. Ніби як дещо запізнілу подяку тим селянам приозер'я, які свого часу сховали утікача від пошукових команд і собак-нишпорок з каменоломні. Говорили іще багато всякого…

Проте моорський секретар, каменяр-пенсіонер, який після жорсткого побиття під час недавнього нальоту міг ходити ще тільки на милицях, знав усе значно краще. Сьогодні вранці він, звісно, дав розпорядження прикрасити прапорами і прапорцями держав-переможниць і свою контору, і навіть клени довкола вічевого майдану, проте, як і всі інші посередники й агенти Армії, мовчав про те, що корабель цей зовсім не подарунок і не символ примирення давніх ворогів, а просто-напросто розвалюха, списана, знята з рейсів ветха посудина адріатичного каботажного пароплавства… І селяни у приозер'ї, принаймні старі, що живуть на висілках, також добре це знали, як і те, що жоден із них ніколи не ховав каторжника-утікача, і чітко пам'ятали, що страх перед польовою поліцією та догами з каменоломні свого часу був значно більшим за співчуття.

Але кому захочеться псувати такими спогадами найбільше свято повоєнних років? Захват з приводу цього пароплава, доправленого з Адріатики через Альпи, не залишав місця для сумнівів. Дунайські верфі, що будували озерно-річкові судна, давно демонтували й вивезли, а ті, що були зруйновані, так і лежали в руїнах невідбудованими. Жодна з верфей рівнини не змогла б забезпечити Моорське озеро настільки великим пароплавом.

«Спляча грекиня», колісний пароплав, який красувався на довоєнних листівках як символ озерного краю, згорів у ніч моорського бомбардування під градом палаючих уламків, серед лісу водяних фонтанів, і відтоді лежав під віялом з водоростей та мулу в зеленій глибині коло причалу, добре помітний у штиль при спокійній воді.

Тривалий час моорський секретар наполегливо, але марно просив нове судно. Копії прохань та відмов складали не багато не мало дві папки в його канцелярії. І хоча врешті-решт матеріал для розв'язання корабельного питання знайшовся просто-таки під боком, у тому місці, яке заплямувало історію Моору як жодне інше: у приозерній каменоломні.

Одна з адріатичних страхових компаній, маючи бажання відновити колишню пишність своєї контори у Трієсті, стала досліджувати походження розколотих облицювальних плит і в результаті встановила, що вони привезені з батьківщини Берінга. Такий граніт, темно-зелена корінна порода, добувався лише у двох кар'єрах планети Земля. Перший, більший, був розташований біля атлантичного узбережжя Бразилії, другий — на Моорському озері.

Після довгого листування і докладних переговорів регіональне командування дозволило доставку на Адріатику зеленого граніту — звідти й повз тепер до Моору цей пароплав, основна частина виторгуваної компенсації.

Пароплав у горах схвилював усю округу, і не тільки тому, що подолав альпійські перевали; справжньою сенсацією було інше: він пройшов крізь рогатки торгівельних обмежень, що набагато складніше, і тепер через огорожі з колючого дроту, під дулами автоматів прямував до озера. От у народі й спалахнула зненацька надія, що велика свобода Середземноморського узбережжя і квітуче багатство Півдня — і навіть Америка! — можливо, все-таки ближче, ніж це дозволяють думати здичавілість моорського краю, руїни, мертві залізничні насипи і спорожнілі, зупинені фабрики.

Села у своїх очікуваннях почали мріяти.

Серед шуму своїх духових оркестрів вони мріяли про вишукану красу Італії, про палаци й пальмові алеї, про невичерпні універсальні магазини Америки та далекі бездефіцитні краї, де після війни все тільки росло, розвивалося й ставало ще кращим. Цього сніжного ранку у розмовах тих, хто чекав, не інакше як постали в яскравих фарбах сподівання останніх років — сподівання, в яких майбутнє уявлялось у сяйві свободи й розкоші.

Цей пароплав, який до болю повільно підповзав до Моору слідом за допотопним військовим тягачем, за кіньми та яремними волами, був виміняний на дев'ять підвод каменю і все ж коштував набагато більше… Звісно, він не дуже-то й великий, звичайний старий прогулянковий пароплав, який і в кращі свої дні возив з рієкської гавані до скелястих островів затоки Кварнер не більше трьох сотень пасажирів. Не було в ньому і якоїсь особливої краси, жодного порівняння з тим легендарним латунним блиском «Сплячої грекині», до якої й досі на роковини її загибелі наввипередки пірнали, щоб прикрасити затягнутий мулом остов букетами квітів та вимпелами. Той з пірнальників, хто першим вискакував на поверхню зі шматком зогнилих торішніх прикрас, отримував як призу право на поїздку до Відня або до ще більш віддалених та екзотичних окупаційних зон — до Гамбурга, Дрездена або Нюрнберга.

Усі довгі роки зубожіння, коли спалена «Спляча грекиня» лежала в глибинах, озеро тримало на своїх хвилях хіба що торпедні катери армійських маневрів та дерев'яні плоскодонки рибалок, котрі вдень коптили в глиняних печах свій улов і розвішували сіті на прибережних луках. З вікон Ґранд-готелю ріс дикий овес і трава, а обвалений дах концертного павільйону прикривав хаос розбитих стільців та парасоль від сонця, полотно яких давно зітліло.

Ні, це не був якийсь особливо солідний корабель, але однак найбільший з тих, які доводилося бачити повоєнному сільському поколінню, адже про блиск світу молодь знала переважно з чужомовних журналів, які користувалися на чорному ринкові значно більшим попитом, ніж цитрусові та кава.

Це був чудовий корабель. Гігант, таємничий океанський монстр! чий безцінний фрахт зміцнював надію, що тепер усе можливо, як це й було до війни.