Хвороба Кітахари

25. Убити

Стежка через гори була вкрита мушлями. Вже п'ять годин мандрівники йшли до Бранду густо всіяним карстовими воронками плоскогір'ям на схід від Крижаного перевалу, а під копитами їхніх в'ючних тварин все ще переливався веселковими відблисками перламутр тисяч і тисяч скам'янілих морських мушель.

На жаргоні контрабандистів та заробітчан з прикордонної зони, які часом перетинали це голе, позбавлене рослинності плато, такі мушлі, намертво врослі у сріблясто-білі вапнякові скелі, називалися кінськими слідами, тому що розміром і формою нагадували відбитки копит. Релікти давнього моря, вони були розсипані на потужних плитах та осипах, немовби срібні відбитки слідів величезної зниклої кінноти. У минулі роки Лілі деколи вирубувала з вапняку особливо гарні сліди і на рівнині вимінювала їх на дефіцит. Зараз вона, не звертаючи уваги на весь цей перламутр, вела мула навпростець, і її супутникам було непросто за нею встигати.

Попри всі нічні прикмети, день видався тихим. У бурштинових променях сонця навіть каміння осипів виблискувало як самоцвіти. Вітер не приніс снігу, лише просушив гори від сірості хмар і ще до світанку вщух. Високо над мандрівниками, поміж нагромаджень скель та чорних стін Кам'яного Моря, немов величезні скати, що зависають над безоднею, завиднілися тепер фірнові басейни та глетчери, а небо над крижаними плюмажами найвищих піків було насичене такою темною синявою, що часом Берінгові здавалося, ніби на ньому видно зірки.

Коли Лілі спішувалася, щоб обережно провести мула краєм несподівано розверстої попереду тріщини чи карстової воронки, Берінг одразу ж наслідував її приклад, а Вояка, ніби воєвода, сидів на коні, височіючи понад своєю піхотою, прив'язаний між в'юків (тих самих, що кілька днів тому були заховані у форті, а нині на світанку знову вийняті із замаскованих схованок і приторочені до сідел); старий їхав верхи навіть на найбільш небезпечних ділянках шляху і мовчки або розмовляючи сам із собою віддавався рівномірному похитуванню своєї останньої подорожі Кам'яним Морем.

Як часто до війни ходив він цією дорогою до Бранду, а у перший рік війни — на перевал, до казематів форту, де працював на ковальських роботах, доки фатальна низка наказів не відірвала його від дому й рідних місць і не закинула врешті-решт до пустель Північної Африки.

Хоча Вояка давно забув усе, що не стосувалося війни, — своє ім'я, свій дім, навіть свого сина, — він би, напевно, і зараз сам-один, керуючись лише голим інстинктом, відшукав цю дорогу через гори і зумів би без сторонньої допомоги, наосліп, але без помилок, дістатися через Крижаний перевал до самого Бранду.

Але він, міцно зв'язаний і перев'язаний мотузками, теж наче в'юк, сидів на коні, похитуючись туди-сюди, хилився до кам'янистої стежки в такт нерівній ході коняки і все ж лишався в чіпкому полоні мотузок і не міг упасти, навіть коли крутий виступ скелі змушував тварину присідати на задні ноги. Він відчував, як невидимі сили з усіх боків смикають його, тягнуть, хочуть зіштовхнути в глибину, у чорні провалля, що розверзалися під копитами, а потім усе ж лишалися праворуч і ліворуч від його шляху.

— Я хочу зійти з коня, — твердив він. — Хочу злізти. Йти пішки. Я впаду.

— Не впадеш, — говорив Берінг, піднімаючи погляд на батька і в ту ж мить мимоволі примружуючись, — таким сліпучим було це бурштинове світло. — Не впадеш. Ти просто не можеш упасти.

Навантажені, як жменька вцілілих, яка тягне з собою врятовані пожитки загиблого каравану, подорожні йшли до Бранду дном висохлого моря, чиї підводні луки, мілини з мушлями, коралові рифи й безодні задовго до початку історії людства були підняті вгору, до небес, потужною силою тектонічних катаклізмів і в ході еонів перетворилися на верхівки та крижані поля гірської системи.

Коли дорога дозволяла Берінгові сісти до батька на коня, старий знову бубонів йому в спину свої сумбурні спогади про пустелю, нескінченні, монотонні замовляння війни. Але тепер Берінг уже не забороняв йому говорити, нічого взагалі не наказував — нехай собі говорить, — іноді навіть дослухався й усміхався, коли старий говорив про верблюдів. Лілі мовчки їхала попереду.

Таким сяйливим і мирним здавалося цього дня Кам'яне Море, але коли Лілі зупинялася і оглядала в бінокль залите яскравим сонцем безлюддя — чи нема десь небезпеки, — Берінг бачив в її настороженій позі лише знак того, що всі вони, незалежно одне від одного, занесли до цього мирного краю щось чужорідне, щось незбагненне, зародок зла, яке завжди виривалося на волю там, де люди були на самоті з собою та собі подібними.

На п'яту годину після їхнього від'їзду з перевалу — вони якраз досить бадьоро, впритул один за одним, рухались риссю довгими замшілими терасами, зеленими смугами, що прокреслювали білі вапняки, — Лілі так раптово й різко осадила мула, що він, форкнувши, став дибки. Берінгова коняка, що напирала ззаду, мотнула головою вбік і ледь уникла зіткнення.

Мохові тераси вели вглиб карстового поля, про яке Лілі розповідала минулої ночі біля багаття. Прикручена до скелі залізна дошка із майже нерозбірливим від іржі написом нагадувала, що в цих бездонних проваллях Армія поховала рештки біженців, заскочених тут снігопадом і замерзлих в останні тижні війни…

Але причиною раптової зупинки були не ці зяючі, навіки розкриті могили, а зовсім інше: кинувши погляд на захищену від вітру улоговину на краю карстового поля, Лілі помітила там, усього за тридцять метрів, дві постаті, що присіли навпочіпки. Голомозі.

Схоже, вони намагалися розпалити вогнище.

— Тут я ніколи ще їх не зустрічала, — сказала Лілі так тихо, що Берінг не розібрав ані слова. Він теж помітив тих двох, коли коняка різко шарпнулася вбік, і штурхнув ліктем батька, що бурмотів. Але старий не зрозумів цього штовхана, не побачив постатей чужинців і почав гучно лаяти Берінга; замовк він лише після того, як Лілі прошепотіла йому чарівне слово, сенс якого будь-який вояка допетрав би навіть у найбільшому безладі: Вороги!

Старий раптом випростався і завмер на вологій від поту кінській спині, як і передній вершник, за якого він все так само міцно тримався. Але відступити непоміченими було вже неможливо — надто пізно. Голомозі обернулися до них тієї самої миті, коли Лілі пошепки дала їм назву.

Вороги. Вони ще жодного разу не бачилися, але впізнають одне одного. Не зводять погляду одне з одного. Хапаються за зброю, як той, що спіткнувся — за опору: Лілі — за гвинтівку, голомозі — за сокиру, за камінь для пращі, за палицю, на кінці якої виблискує лезо серпа.

Тільки прив'язаний до в'юків Вояка сидить на коняці з порожніми руками. Тепер, востаннє і вперше в житті, він офіцер, полковник, генерал! Йому зброя не потрібна, він лише розчіпляє руки, відпускаючи переднього вершника: ось він, цей вершник, і є його зброєю, вже й пістолет вийняв.

Вихопити пістолет з-за пояса і снайперську гвинтівку з маскувального футляра (тобто згорнутого дощовика) можна й без особливого шуму, та й підібрати з кам'янистої землі сокиру чи серп — теж, хіба що легкий дзенькіт почується.

Але як тихо стає поміж ворогами, яка мертва тиша запановує, коли цей дзенькіт та шурхіт озброєння вже позаду і між ними лежить уже лишень саме голе поле бою, кам'яна улоговина, поросла мохом і подірявлена карстовими воронками.

Тиша. І раптом Берінг знову як наяву чує шипіння сталевого ланцюга, тупіт чобіт по дерев'яній долівці кузні, знову чує регіт переслідувача і бачить оскалене обличчя, освітлене спалахом дульного полум'я, що гасне потім у темряві сходів.

Зараз перед ним знову ворог, і він повільно, але без вагань наводить на нього пістолет. Цього разу ворог не регоче і не перебуває так близько до нього, так близько він ніколи більше ворога до себе не підпустить… І в усьому іншому все теж зовсім інакше, не як тоді, на Ковальському пагорбі.

Адже те, що Берінгу вдається розрізнити проти сонця, в міру того як минає засліплення, викликає в нього не жах, а лють. І ця лють спонукає його не бігти, не оборонятися, а нападати.

От бидло! Один з голомозих схожий на птаха, він увесь ніби в біло-коричневому оперенні. На плечах у нього теліпаються зв'язані кури — живі кури, зв'язані у довгий тріпотливий шалик! Зв'язані лапи, зв'язані крила, вони бовтаються на плечах «шкіряного», і дзьоби в них, мабуть, теж зв'язані, тому що птаство мовчить: так злодії тягнуть свою здобич, так у багатоденних переходах безлюддям зберігають м'ясо свіжим аж до самого забою. Крадії курей!

Може, десь на далеких висілках високо над озером через цих курей вбили хуторянина, і вже котрий день він лежить там біля перекошеного вітром порожнього курника. На мить Берінгові згадується ковалиха, її м'який голос, коли вона виходила до воріт і скликала із «залізного саду» курей, щоб погодувати… Але потім він бачить самих лише зв'язаних птахів. І це видовище викликає в нього кипучу лють.

Він немовби відчуває їхні пута на собі, відчуває, як із кожним похитуванням його власна вага змушує тонкі мотузки врізатися в плоть, а крилами не змахнеш, вагу не зменшиш. Крила зв'язані чи переламані, дзьоби теж зв'язані. Він відчуває і крик, який не може вирватися із силоміць закритого горла і відбивається всередину, у легені, в серце, і там розколюється, болісно і нечутно. Птахи з кляпами!

У синюватих від татуювань ворожих фізіях він бачить тепер те саме, єдине, погасле квітневої ночі обличчя, а в курях — супутників, близьких знайомих свого першого року, коли він гойдався у темряві. Ці кури заспокоювали його тоді. Тепер вони мовчать. Їхні запитальні, кудкудакальні голоси втішали його, і проводжали до сновидінь, і залишалися всі ці роки так само близькими йому, як і власний голос.

От бидло! Тепер і другий голомозий підбирає із землі зв'язку пір'я та лап — вона менша за розміром, курей лиш четверо, — перекидає її через плече і… відвертається. Вирішив утекти? А потім, важче і повільніше через великий пернатий вантаж, починає тікати і його спільник.

Голомозі покидьки тікають!

І тут Берінг знову чує сміх — хихотіння. Це Лілі. Вона поклала гвинтівку перед собою на сідельну луку, як балансир, і хихоче, помахуючи рукою втікачам. Вона давно зрозуміла, що ці двоє підібрали зброю не для бійки, а для втечі і що вони тут самі, без чисельної переваги банди. Можливо, вони навіть не розвідники — розвідники не обтяжують себе здобиччю, — а так, одинаки, вигнанці, що порушили кодекс однієї із банд зарізяк. Коли несподівано з'явилися вершники, вони, схоже, найперше помітили тьмяний блиск гвинтівки, а за минулими сутичками з Армією мають знати, що єдиний виграш, можливий для них у теперішній ситуації, — це власне життя. Заради цього життя вони й біжать. І як біжать! Кури витанцьовують у них на плечах і спинах, б'ються об чорну потріскану шкіру. Загублені пушинки кружляють у бурштині повітря.

Сміх Лілі не є тріумфом, тільки полегшенням. Хоча попереджувального пострілу не було, вона бачить: тут діє той самий страх і ті самі сили, що штовхають до втечі, які вона спостерігала лише під час своїх мисливських експедицій, крізь оптичний приціл, — і лише після смертельного пострілу.

І от цієї чудової миті зовсім легкої перемоги, здобутої завиграшки, гвинтівка висковзує з рук Лілі, вона навіть не встигає вчепитися у неї — зброї нема. Вона з таким азартом спостерігала за втікачами — смішно ж, дибають під своїм вантажем, мов квочки! — що не помітила, як Берінг, охоплений люттю, якої вона теж не помітила, зістрибнув з коня.

Берінг збирається… і він не дасть крадіям курей утекти. Одного разу від нього уже втік у темряву такий ось голомозий, морда з роззявленою пащею, яка потім являлася йому ночами. Він хоче назавжди погасити, стерти це видіння. Хоче побачити, як кури стріпнуть крилами, хоче почути їхні голоси, а бачить, як крок за кроком збільшується відстань між ним і ворогами, і розуміє, що пістолет не зможе донести його ненависть до цілі.

Якщо він хоче погасити, стерти цю морду, йому потрібна гвинтівка. Гвинтівка Лілі.

Два стрибки — і він поряд з мулом, без слів хапає гвинтівку, рве на себе і вже слідкує крізь приціл за втікачами, тоді як Лілі опускає руку, що схоплює лише порожнечу.

Лілі опускає руку. Нерухомо сидить у сідлі. Чи вірити їй тому, що бачать її очі? Берінг підбігає до кам'яної брили, до скельного виступу, до порослої мохом підпори для гвинтівки, падає на коліна, ставить дуло на мохову підстилку і прицілюється по голомозих. Він рішуче і непохитно готовий до вбивства, адже так лежить у засаді вона сама під час своїх мисливських експедицій. Цей стрілець — вона, вона сама. І цілиться він у злодіїв-утікачів з її гвинтівки.

Лілі добре знайома тремтлива картинка, яку стрілець спостерігає в лінзах оптичного прицілу. Так і здається, ніби Берінг бачить у цих лінзах лише картини з її пам'яті, спогади про необачне, смішне дибання жертви, що не підозрює про стигму перехрестя прицілу, якою позначені його лоб, груди, спина. Он там, точно на лінії пострілу, щодуху мчить голомозий і думає, що він уже врятувався, майже в безпеці, а тим часом він просто біжить у колесі для білки, яке крутиться лише назустріч смерті.

Лілі більше не може дивитися на це. Ти що, сказився? — хоче вона крикнути стрільцеві. Вони ж зовсім нешкідливі, вони ж тікають, біжать геть, облиш їх, хай собі біжать! Але і сили її, і голос — у полоні цього її відображення-мисливця, її двійника. І це відображення глухе й сліпе до всього, що не стосується вбивства.

Мисливець? Це не мисливець. Це душогуб, убивця, не кращий за своїх татуйованих ворогів, у яких він зараз стріляє.

Грім вириває Лілі із заціпеніння. Відлунням давніх пострілів, зроблених нею самою місяці й роки тому, вертається з гір цей жахливий грім.

Лілі затуляє вуха і все одно чує не лише швидку чергу пострілів, але й металеве клацання подавального механізму, а потім навіть високий, замалим не веселий дзенькіт, з яким розлітаються по каменях стріляні гільзи. Шум убивства пробивається крізь притулені до вух долоні. Тепер і Лілі зістрибує з мула.

Берінг ще ніколи не тримав у руках такої зброї, та все ж діє так упевнено, немов це й не гвинтівка, а якийсь давно відомий ковальський інструмент або важіль управління однієї з розвалюх «залізного саду»: він стріляє, подавальний важіль під його рукою так і ходить туди-сюди, летять додолу стріляні гільзи, а палець вже знову на спусковому гачку. Він стріляє. Досилає патрон. Стріляє.

Стакато пострілів тріщить у вухах, рве слух пронизливим болем, по той бік якого настає глухота, де немає більше ані голосів, ані болю, ані звуків, лише одне нескінченне, співуче гудіння десь глибоко в голові.

Берінг відстрілює п'ять патронів, і стріляє він не лише по своїх ворогах, але й — з куди більшою ненавистю — по темній мерехтливій плямі, по дірі у своєму світі, в якій уже майже зникли його мішені, що все далі зменшувалися.

Перша куля б'є в камінь. Крадії курей, тепер уже в паніці, мчать далі. Два наступні постріли теж лише вибивають фонтанчики вапняку та перламутру на шляху їхньої втечі.

Лише після четвертого пострілу — чи це був п'ятий? — вони прозвучали майже одночасно, тому неможливо сказати, який з них влучив у ціль, — один з утікачів, той, чий пернатий вантаж важче, здіймає руки вгору, наче хоче злетіти.

Але він не злітає. Він падає. Падає у хмарі пір'я та пуху, широко розкинуті, тріпотливі руки б'ються об каміння.

Берінг зовсім близько до своєї жертви, він невідривно дивиться у приціл, а бачить — Амбраса. Тоді як другий ворог мовчки, у смертельному жахові, біжить усе далі, ховаючись у глушині, Берінг думає про Амбраса. Якби Амбрас був на місці жертви, чи зміг би він підвести руки так само високо над головою? Чи звільнив би його цей постріл від каліцтва? Назавжди.

Тепер, нарешті поціливши, охоронець думає про хазяїна. Про ворогів він більше не думає. Тому що тепер поруч із ним Лілі. Вона хапає його за волосся, вириває за нього з його глухоти, вибиває з рук гвинтівку і кричить: Припини, припини, покидьок, припини негайно!

Ці обурені крики, які вже нічого не зупинять і не врятують, — останнє, що чує у своєму світі підстрелений, думаючи напевно, що вся злість цього крику адресована йому, йому одному, адже поки на нього сиплються розмаяні пострілом пушинки, поки скляніють очі, щоб лишитися назавжди розплющеними, він повільно, нескінченно повільно обертає обличчя до цієї далекої крикливої жінки.

Але ні жінка, ні стрілець поруч із нею, прикритий скельним виступом і невидимий для підстреленого, не бачать його неймовірного зусилля. Вони бачать лише одне одного. Не зводять одне з одного очей. Ненавидять одне одного. Цієї миті вони розлучаються назавжди, ось так само як він, голомозий крадій курей, людина-птах при смерті, розлучається зараз з ними і з усім на світі.