Хвороба Кітахари

27. Хвороба Кітахари

Вовча пора. У Моорі ці години після півночі називали вовчою порою… Це ж треба такому — думати зараз про Моор.

Лілі не було. Вона спала десь там, у котромусь із цих будинків. Лежала у темряві, за якимось із цих вікон. Сама. Або в обіймах чужинця. Цього він не знає.

І батька не було. Лежав ніби похований під армійськими ковдрами на початку довгого ряду сталевих койок, в одному з бараків Великого лазарету. Це він знає. Сам бачив. Сам залишив старого у великій порожній палаті. Під цими ковдрами.

А мул? Кобила? Лілі і її забрала з собою. Де вона, ця коняка, яка несла його через Кам'яне Море на рівнину й зігрівала своїм великим тілом? У стайні? В сараї? Чи є у Бранді взагалі стайні, при такій кількості машин?

Уже далеко за північ, серед свята, у метушливому натовпі, який підштовхував його і тягнув за собою, і вгамувався лише під ранок, Берінг збагнув, що залишився сам. Він кудись плив серед юрби, допивав із кимось залишених стаканчиків шнапс і холодний пунш, доїдав, випереджаючи бродячих собак, м'ясо з картонних тарілок, сидів серед п'яних на відкидному стільці біля імпровізованої естради, ненадовго заснув сидячи, різко прокинувся, і знову плив у людському потоці, стараючись триматися ближче до джипів, вантажівок та лімузинів, припаркованих прямо на вулиці, без охорони: машини, машини під кожним будинком. Так, він був на рівнині. Дістався-таки. Був у Бранді, пізньої ночі, в оточенні людей, голосів, світла, музики. Але — зовсім сам.

Як називається те, що відчував він тепер, досягнувши нарешті цілі? Туга? В такому разі він тужив тепер за чорним берегом озера. За тишею в нічній віллі «Флора» і за теплими тілами собак, які так часто тулилися до нього вовчої пори. Амбрас, напевно, сидить зараз на веранді у своєму плетеному кріслі? Тут ніч дихала м'яким літнім теплом. А там, нагорі?

Часом свято випльовувало його. Тоді він, немов жебрак, сидів скулившись біля фабричної прохідної, старався розшифрувати автобусний розклад у скляному притулку зупинки, забредав із тупиків на задвірки, з цікавістю рився у сміттєвих баках, поки не прочинялося якесь із вікон і підозріливий голос не гнав його геть, на вулицю, до сяйва штучного світла.

Біля під'їзду кінопалацу, з вентиляційних шахт якого долітала музика і драматичні голоси, він спіткнувся від утоми, упав і, блаженно простягнувшись на витоптаному газоні, подумав, що треба б усе-таки повернутися до Великого лазарету і зайняти спальне місце, запропоноване йому там вахтером.

Будь-який тапчан у четвертому блоці. Будь-який. У четвертому блоці. Сьомий барак, четвертий блок. Він поки що порожній.

Вахтер, колишній шахтар з Ляйса, передав перепустки у скляне віконце, поплескав Берінга по плечах і охоче розповів, як багато років тому утік з Ляйса і став на службу Армії, а потім почав розпитувати Берінга про Моор і про якогось рибалку, якого той не знав, і говорив не закриваючи рота, сипав питаннями і мимохідь сказав, що четвертий блок призначений для евакуйованих з Моору, ага, саме там моорських і поселять, коли Армія розгорне у приозер'ї навчальний полігон. Сержант — він сидів за письмовим столом за скляною перегородкою вахти і привітався з Лілі як з давньою знайомою — поставив печатки на їхні перепустки і врешті прикрикнув на балакуна, прогавкавши наказ, який Берінг витлумачив як стули пельку.

Четвертий блок. Ні, до цих порожніх бараків його не зажене навіть найбільша втома. Він що, волоцюга, що змушений випрошувати в Армії тарілку супу та ковдру? Залишки шнапсу з картонних стаканчиків зігрівали його. І пунш зігрівав. Він — Охоронець Собачого Короля. Він — охоронець чоловіка, який тримає в страху весь Моор; ні, він — причина цього страху.

— Не бійтесь. — пробелькотів він фразу з Біблії ковалихи і намацав схований під курткою пістолет. Не бійтесь. Ні, до ранку він до Великого лазарету точно не повернеться. Четвертий блок. Він же все-таки на рівнині. У серці всієї розкоші. Що він забув у якомусь лазареті? У казармі. Краще вже спати на вологій траві, просякнутій розлитим пивом та вином, слухати голоси з чорних вентиляційних шахт і відчувати, як тебе обнюхують чужі собаки.

Він заплющив очі, але мав одразу ж їх розплющити, тому що варто було опустити повіки — і увесь світ, що зник з поля зору, закрутився довкола нього. Він був п'яним. Темрява крутилася таким шаленим вихором, що йому стало погано.

— Струууунко! — змавпував він голос, чутий десь у дворах Великого лазарету, швидко розплющив очі й ретельно зосередився на власному язиці, щоб той не заплітався; губи від цього стали зовсім вузькими, не рот, а дзьоб. — Уваага! Очі роозплющити!

Він посміхнувся. Лежав на вологій землі й від виснаження не міг навіть заснути. Але коли світова круговерть і нудота відступили, раптом знову, мов судома, навалилася лють, яка охопила його ще на прохідній лазарету, і знову погнала в ніч.

Четвертий блок! Може, в цьому блоці стоять красиві рівнинні готелі, про які мріяли моорці, розкопуючи руїни «Бельвю», шукаючи глазуровані кахлі та інші ще придатні будматеріали? У цьому сповненому вогнів місті Берінг щохвилини натрапляв на новинки, про які ці ідіоти з Моору та Гаагу й поняття не мали. Лілі! Лілі, аякже. Вона все знала. Здала двох напівсліпих придур-ків до Великого лазарету і вшилася до котроїсь із цих багатоповерхівок, що сяють ніби маяки, і кожна з них проливає в ніч значно більше світла, ніж увесь Моор.

Лілі. Може, вона ночувала у четвертому блоці? Як швидко вона зникла з прохідної. Завтра вранці повернуся. Лілі. Вона все це знала. Завжди знала, що всі ці срані балачки про спокуту, усвідомлення та пам'ять — величезне шахрайство. Ніколи не забудемо. На наших полях росте майбутнє. Брехня це все.

Авта, рельси, злітні смуги! Лінії високої напруги, універсальні магазини! Сміттєві баки, повні делікатесів, цілі казани пуншу — і стільки м'яса, що на ньому навіть вуличні собацюри гладшали; це була спокута, це була кара, яку великий мироносець призначив рівнині? Це була кара? Так? Гівно прокляте.

Хіба на рівнині не було баракових таборів? Не було вапнякових кар'єрів, забитих трупами? А Бранд, і Галль, і Великий Відень, і всі решта так звані зони відбудови на мапі в моорському секретаріаті не посилали солдатів на війну проти Стелламура та його союзників? Може, поголівно вся армія сталламурівських ворогів складалася виключно з мешканців десятка селищ у високогірній глушині, що продувалися всіма вітрами, може, тільки там вірили в остаточну перемогу, вірили до тих пір, доки ця армія не була втоптана в землю?

І тоді, напевно, цілком справедливо, що Моор та приозер'я все ще спокутують свою провину, зараз, по двох десятиліттях після війни, все ще спокутують, тим часом як на рівнині влаштовують феєрверки і на кожній вуличці стоять рядами лімузини?

Усе для пам'ятників, усе для поминальних будинків та меморіальних дошок! — адже саме так торочили, коли відправляли з моорської каменоломні на рівнину величезні гранітні блоки, тоді ще, коли цей граніт був бездоганно щільним, а не крихким і пронизаним тріщинкуватими жилками. Все для миру. Все для великої справи пам'яті… Гівно.

Де ж тоді ці меморіальні дошки? Пам'ятники? Написи? Тут повно пафосних фасадів, на віки вічні одягнутих у полірований граніт, але це аж ніяк не Храми пам'яті, які звеличував у святкових промовах моорський секретар, — і там усередині не було ані палаючих свічок, ані смолоскипів, ані кам'яних блоків з викарбуваними на них іменами, ані меморіальних дошок з висловами мироносця, як у поминальних будинках приозер'я, там було… біс його знає, що містили в собі ці палаци — сейфи, товарні склади, казино, армійські борделі й так далі…

Те, що й тут знайшовся майдан Миру з пам'ятником Стелламурові посередині, в кращому разі лише нагадувало, що Верховний суддя у своїй резиденції на острові Мангеттен з дня на день все глибше впадав у старечий маразм. Ніколи не забудемо! Цей пристаркуватий дурень сидів у інвалідному візку, двічі на рік, запинаючись, бурмотів з папірця промови, а при цьому навіть власного імені вже, напевно, не пам'ятав.

— Все брехня! — крикнув Берінг до величезного, на всю стіну, плаката, на якому виднілася збільшена до гігантських розмірів постать якогось кіношного героя. — Все брехня!

Нехай моорські та айзенауські спокутники шмарують свої дурнуваті пики сажею хоч сто разів лише тому, що якийсь залежний від Армії секретар відвалить їм за це додаткові талони на тютюн і каву чи мішок бобів, але так чи інакше там ще були ці трикляті процесії. І нехай Великий напис у каменоломні зникає серед гір жорстви, заростає мохом і поступово розвалюється, але разом з ним розвалююються «Ґранд-готель», «Бельвю», «Стелла Поляріс» і всі ці вілли та Собачі доми! Розвалююються! А не постають з руїн, прикрашені неоновими написами й одягнуті в полірований граніт, як вежі Бранду!

Хороша справедливість: рівнина мерехтить і сяє як суцільний парк розваг, а нагорі, біля моорського причалу та попід скелями Сліпого берега, в річниці досі підіймають чорні прапори і розвішують транспаранти. Ніколи не забудемо. Не вбивай. Браво! Телепні з громад спокутників ще й потім цілими годинами скандують такі заповіді й тягають на вишитих транспарантах полями, а фасадами Бранду річкою тече світлова реклама. У Моорі стоять руїни. У Бранді — універсальні магазини. Велика спокутницька вистава мироносця Стелламура, очевидно, розігрується лише там, де інших подій розігрується не дуже-то багато і жодного зиску не виловиш. Многая літа Верховному судді Стелламурові!

— Геть звідси, кобиздох! — гаркнув Берінг, влупивши по морді кудлатому тер'єрові, що хотів облизати йому обличчя. Собака, скиглячи, відбіг у ніч.

Десь серед цього мороку, високо-високо у Кам'яному Морі, лежав Моор, втомлений, загрузлий в минулому, поки Бранд купався в електричному сяйві прекрасного майбутнього.

А майбутнє Моору? Скоро й Моор спалахне вогнями — блискавками дульного полум'я, вибухами гранат, стовпами вогню… Четвертий блок. Район цілі Моор. Стратегічний плацдарм Моор. Полігон Моор. Це було майбутнє. Артилерійськими снарядами — по руїнах «Ґранд-готелю». Ракетами — по «Бельвю». Бомбами — по водолікарні, по метеовежі, по віллі «Флора»… Майбутнє Моору і всіх глухих приозерних селищ було схожим лише на ніч того бомбардування, яка в нього, робітника в Собачому домі, значилася в перепустці як дата народження. Майбутнім Моору було минуле.

Ніколи не забудемо.

Все забудемо.

Він спить?

І просто бачить своє виснаження уві сні? Свою лють?

Берінг не поворухнувся, коли після закінчення останнього сеансу в кінопалаці глядачі, сміючись, довго через нього переступали. Йому снилися собаки. Снилося, як зграя Собачого Короля кидається на їдло, яке він щовечора кидав черпаком до мисок. Він лежав на вологій землі і якраз накидав до цих мисок останню порцію, коли побитий тер'єр знову, припадаючи до землі, обережно підкрався з темряви і повільно витягнув у нього з тієї руки, в якій був затиснутий полоник, пластиковий пакет з недоїдками.

Собака вчув, як глибоко спить його супротивник, і не втік зі здобиччю, а розірвав пакет поряд з кулаком, що його вдарив, і жадібно заковтнув шматки сендвічів, сардельки, солоне печиво і навіть сушені груші, підібрані Берінгом зі святкових столів переможців.

Коли пограбований прокинувся, він побачив у світанковій сірості перед собою чорні шнуровані чоботи, а потім, високо над цим шкіряним блиском, темні на тлі неба, що ставало все світлішим, — два обличчя, що дивилися вниз, на нього.

Військова поліція.

— Документи! — наказало перше обличчя.

— Ти звідки? — спитало друге.

— Звідки… Я? — Пронизливий головний біль повернув Берінгові пам'ять про те, де він є. Він повернувся на бік, гучно позіхнув, потягнувся мов собака, — і отримав новий стусан чоботом у спину.

— Встати!

Одяг у нього був вологим від роси. Злий, скоцюрблений від нічних незручностей, він стояв перед солдатами, потираючи спину, і раптом помітив шматки пакета з-під харчів.

— Вам що, досі бракує їдла? — Він був голодний. Солдати його не зрозуміли.

Перепустка також відсиріла. Патруль вимагав тільки перепустку. Охоронна грамота Собачого Короля їх не цікавила.

Берінг розправив лист, сунув його до кишені куртки і раптом відчув холодну важкість свого пістолета.

Але солдати вимагали тільки перепустку. Волоцюг вони не обшукували.

Вони хоч уявляють собі, звідки приїхала людина, якщо у перепустці в неї значиться Моор? Місце народження: Моор. Вони ж поняття не мають. Він міг би миттю вихопити з-під куртки пістолет і пристрелити обох. А вони й гадки не мають.

— З Моору?

— З Моору, — сказав Берінг.

Той з них, що темніший, кивнув головою, віддав йому перепустку, торкнувся вказівним пальцем своєї каски і повернувся до джипа, антени якого пружно розгойдувались, немов вудки під час лову на муху. А потім колеса вдавили клапті провіант-пакета глибоко у м'який ґрунт.

На негнучких ногах Берінг підійшов до вітрин кінопалацу, де маленький фонтанчик нерівномірними цівками плювався у металеву раковину; там він умив обличчя та шию і втамував нестерпну спрагу, напившись води, на поверхні якої плавало чорне листя. Від гнилої бурди дерло в горлі, щипало очі.

Щипало очі.

Треба повернутися до лазарету. Моррісон. Вчора на прохідній Лілі питала про якогось Моррісона. А вахтер з Ляйса засміявся: мовляв, у дока Моррісона вже не один сліпець прозрів. Він має знайти цього Моррісона.

Дорогою Берінг заблукав. Знов і знов виходив до річки, і весь час сталеві конструкції мосту, яким учора ввечері попереду нього проїхала Лілі, маячили у туманній далині. Що ж це виходить, він за ніч забрів хтозна-куди? Невже й справді його нічліг у затишку під величезним плакатом був аж так далеко від лікарняної палати, де він залишив свого батька? Погасле місто лежало під ранковим сонцем. Електричні гірлянди, що подекуди ще поблимували у кронах дерев і на фасадах будинків, на тлі цього сліпучого світла здавалися тьмяними й безсилими. При цьому вулиці, площі… увесь Бранд усе ще збуджено кипів.

Перемога! Капітуляція! Всюди авта, легкові та вантажні. Всюди люди: дибають, похитуючись, останні з учорашніх гуляк, з кам'яними обличчями крокують на роботу «ранні пташки», поспішають постачальники, водії, лаючись і відчайдушно тиснучи на клаксони, прокладають собі дорогу, але насамперед — солдати. Крокують шеренгами, мчать кудись у відкритих кузовах автомобілів, з повною бойовою викладкою, а то й просто малими компаніями швендяють вулицями — бурхлива жестикуляція, сміх воїнів після виграної битви… Деякі прикріпили до кашкетів та камуфляжних сіток шоломів фотознімки жінок, а на антені однієї з бронемашин маяв прапор, на якому червоною сигнальною фарбою була намальована грибовидна хмара. Хмара Нагої. Як «мовленнєва булька» коміксу, вона обрамлювала коротку, виведену ніби дитячими друкованими літерами вимогу:

Армія хотіла додому. Армія Стелламура, яка десятки років разом із різними союзниками билася на фронтах, що заплутаною мережею перетинали всі паралелі та меридіани, і перемагала, і встановила тут Оранієнбурзький мир, а там — Єрусалимський, Мосульський, Нячанзький або Кванджуський, Денпасарський, Гаванський, Лубанзький, Панамський, Сантьязький та Антанарівський; мир, всюди мир… у Японії ця Армія навіть імператора поставила на коліна і на знак своєї непереможності запалила гриб у небі над Нагоєю. А нині, нині ця Армія хотіла врешті повернутися додому. Take us home.

При всій пекельності бомбового вибуху, відблиск якого можна було бачити на телеекранах у вітрині крамниці чи в кіножурналі «Новини тижня» і навіть на плакатах сендвічменів, що продиралися крізь ранкову юрбу, — для місцевих мешканців і для окупантів Бранду грибовидна хмара Нагої була, схоже, всього-на-всього символом перемоги над останнім ворогом у цій світовій війні. Ну а що ж іще, окрім миру в усьому світі, може прийти по такій війні?

В усякому разі, чоловік у білому, що стояв на парковій лавці у позі проповідника і щось горлав у мегафон натовпу слухачів, що плив повз нього, безупинно звеличував довгоочікуваний вічний мир, адже за мирних часів знову вкриються квітами й травою поля битв, і окупаційні зони, а врешті-решт навіть попіл Японії. Оранієнбург! Єрусалим! Басра! Кванджу! Нячанг! Мосул!.. — назви численних перемир'їв та мирних угод звучали з його мегафона достоту як літанії процесій спокутників серед моорських очеретів. Але вогненний знак Нагої! — викрикував проповідник. Вогненний знак Нагої був світанком миру в усьому світі. Адже якщо нарешті настав час, коли руйнівна сила однієї-єдиної бомби здатна змусити до капітуляції найупертішого ворога, то надалі досить буде самих лише погроз ядерним вогнем, та що там, просто згадки про Нагою, щоб розтиснути будь-який кулак і в зародку придушити будь-яку війну.

— Ура! Правильно! Віват! Хай живе Стелламур! — гаркнув один зі слухачів, обвішаний іграшками, паперовими трояндами та іншими трофеями минулої святкової ночі; в юрбі його штовхнули і, шукаючи опори, він ухопився за Берінга, буквально повиснувши в нього на шиї. Берінг люто його відштовхнув. І без того голова гуде. Берінг відвернувся від криків проповідника, але ще довго чув за спиною імена багатьох мирних угод, аж доки його власні кроки та кроки натовпу не стали гучнішими за всі голоси. Він ішов, і сміття минулої ночі хрускотіло під ногами — биті пляшки й склянки, розчавлені картонні стаканчики. Вулиці й площі були вкриті скляними уламками. Кожен крок немов по колотій кризі.

Коли він нарешті відшукав червоний хрест над аркою Великого лазарету, сонце стояло високо понад дахами. На півдні над горами громадилися вежі грозових хмар. У Моорі зараз, напевно, негода; деякі собаки при першому ж громовому рику ховалися у темних коридорах вілли «Флора».

Неоновий хрест згас, і вчорашній сержант, який так приязно говорив з Лілі, щез. Ні слуху ні духу про Лілі. Лише ляйський шахтар ще сидів за шибками прохідної. Вітально здійняв руку, вищирившись відсалютував:

— Ну, як свято?

Берінг на вітання не відповів і про минулу ніч ані слова не проронив, лише спитав про Лілі. А потім про Моррісона.

— Ця, з Моору? Хто її знає, — сказав вахтер. — А Моррісон нині ще не приходив на роботу. Певно, теж заблукав цієї ночі. Це й не дивно. Вони ж усі…

— Коли він прийде? — перебив Берінг.

— Хочеш — почекай ось там. — Вахтер показав на побілену одноповерхову будівлю, що тонула в розквітлих кущах. — У бараці для сліпих. Там уже інші чекають.

Незадовго до полудня пішов дощ. Теплий, шумний літній дощ, який змивав квіти з кущів дроку і перші жовті листки з клена, що затіняв арку Великого лазарету. Берінг сидів на складаному дерев'яному стільці серед пацієнтів з пов'язками на голові, на очах або в темних окулярах і крізь заґратовані вікна барака для сліпих дивився на дорогу, якою вчора ввечері проводжав батька до четвертого блоку. Місто в місті; Великий лазарет — це місто в місті, так сказав вахтер, хворі й поранені з трьох різних зон, до того ж іще й переселенці, стільки горя, стільки нужди…

Він що, єдиний цивільний у цьому бараці? Деякі з тих, що чекали, тихо перемовлялися між собою мовою Армії, деякі —діалектом рівнини. Усі вони були в однакових халатах, в однакових сорочках — лікарняний одяг. До нього ніхто не звертався. Схоже, він один тут не мав видимих ушкоджень очей.

Дарма він не залишився чекати на Моррісона на прохідній з ляйським балакуном, все ж таки краще, ніж серед цих людей з хворими — чи ушкодженими? — очима. Але дощ, у потоках якого зникла навіть близька прохідна, й паралізуюча сонливість не давали йому встати і вийти надвір. Та й куди йти? Куди — без Лілі? Хіба він самотою краще орієнтується на плаях Кам'яного Моря, ніж самотою ж на вулицях Бранда? Скільки часу йому знадобиться, щоб самому, пішки дістатися Моору? Моор лежав в іншому часі. Моор був понад хмарами.

— Так це ти з Моору.

Берінг задрімав. І не бачив, що двері прочинилися, не чув, як раптом посилився шум дощу, не чув вітальних вигуків, якими пацієнти зустріли змоклого до нитки прибульця. Берінг був високо-високо, сам-один у Кам'яному Морі.

А зараз перед ним стояв присадкуватий кругленький чоловічок у накинутому на плечі плащі, під яким виднілася форма.

— Моррісон? — Берінг підвівся.

— Хто ж іще? — відказав чоловічок. Він ледь діставав Берінгові до підборіддя.

— Доктор Моррісон?

— Санітар Моррісон. Тільки ось ці сліпці й величають мене доком. Втім, вони правильно збагнули, що Моррісон виконує роботу доктора… Гей, Карті, — гукнув він через плече, не спускаючи очей з Берінга, — скажи-но панові з Моору, хто лікує твої паскудні очі і хто тобі гарантує, що ти чіткіше, ніж раніше, роздивишся свою міс Америка?

— Сер, док Моррісон, сер! — засміявся чоловік з широкою пов'язкою на очах.

— Моорська жінка знов і знов привозить з гір якийсь сюрприз, — сказав Моррісон, невідривно дивлячись Берінгу в очі; той не витримав і навіть потупився. — Ти прикинь, Карті, цього разу вона привезла нам моорського чоловіка, який нібито сліпне. Моорська жінка говорить, ніби він вважає, що сліпне.

Той, кого Моррісон називав Карті, мовчав. Серед пацієнтів деякі почали підсміхатися.

Спантеличений Берінг стояв мов статуя перед чоловічком у формі й не зміг ворухнутися, навіть коли санітар раптом підійшов до нього впритул і швидким, упевненим рухом пальців широко розкрив йому очі, немов перевіряв зіниці в непритомного чи в мерця.

Подув повітря, холодок сліз, що підсихали, — Берінгові стало майже боляче, але не встиг він зібратися з духом і, захищаючись, здійняти руку чи хоча б відвернутися, як Моррісон вже облишив його.

— Моорська жінка правду казала? Ти вирішив осліпнути?.. Тоді ходімо зі мною.

Буденність, з якою цей присадкуватий, кругленький солдат обмацував його і при цьому привселюдно розводився про найінтимніші речі, змусила Берінга почервоніти. Він мовчки стояв серед пацієнтів, тимчасом як вони дивилися на нього всіма очима, які не ховалися під бинтами і не запливли. І все ж навіть у ці хвилини крайнього сум'яття він відчував і дивне полегшення: ніби від самої лишень присутності цього маленького чоловічка не тільки його найпотаємніші страхи, але і взагалі будь-які таємниці стали дрібними й неважливими; він би не здивувався й тоді, коли б Моррісон запитав про похованого серед скель крадія курей чи про сни, що мучили його, коли він лежав у салонах вілли «Флора» поміж сплячих собак.

Цей санітар знав страх сліпоти. Знав і моорську обстановку і про Лілі говорив як про приятельку… Але єдине, чим він цікавився з усією пристрастю, — і в цьому Берінг переконався вранці у великому лазареті, — було людське око.

— Чого чекаєш? Ходімо, — нетерпляче сказав Моррісон і, взявши свого пацієнта за плече, вийшов разом із ним до вузького коридорчика, де поблискували мокрі сліди. Берінг не скинув руки санітара; немов розгублена дитина, він дозволив відвести себе коридором до кімнати, більше схожої на комору: серед багатьох засклених шафок, демонстраційних таблиць, скляних, найрізноманітніших розмірів, моделей очей, серед стелажів з книжками та загадкових інструментів у ній ледь знайшлося місце для столу й двох стільців.

— Сідай.

На столі, за який правила важка скляна пластина, що лежала на ящиках з книжками, громадились стоси журналів та пачки паперів. Дощ тріскуче стукотів в єдине вікно. Поміж стосами паперів виднілася різнокольорова скляна модель людської голови; очні яблука лежали у скляних очницях.

— Не завадило б, — сказав Моррісон, ляснувши по лобі скляну голову, — щоб усе було прозорим. Для чого ж тоді очі. Очі! Розумієш, це єдине в нашому організмі, що дозволяє зробити висновок про таку штуку як свідомість. Заплющ очі — і ти вже виглядаєш як труп, і твій вигляд викликає думки лише про м'ясо, бійню, ваговий товар… Сиди, сиди, мій хлопче. Подивись-но сюди, ні, не на карту, на таблицю, ось сюди… що ти бачиш? Кажи вголос, що бачиш.

Якщо в приймальні та в коридорі Моррісон ставив запитання і, не чекаючи відповіді, продовжував говорити, то тепер, серед цього безладного нагромадження медицинських приладів, муляжів та книжок, він став уважним слухачем, який кивком супроводив кожне слово, прочитане Берінгом на таблиці: рядок за рядком санітар провів свого пацієнта крізь шеренги все менших значків до самого кінця беззмістовного тексту, який слугує лише для перевірки гостроти зору.

Берінг читав. Спершу шпарко, потім усе повільніше. І тимчасом як усе дрібніші літери розпливалися перед очима чи тонули у провалах його погляду, він мимоволі перейшов від читання до розповіді, став описувати затемнені зони поля зору, вдруге після від'їзду з Моору відкрив таємницю свого дірявого світу.

Моррісон кивав. І схоже, що нічому не дивувався. Йому такі світи знайомі. Хай би що описував Берінг — веселково-розпливчасту межу і темну середину очної вади чи викривлення паралельних ліній на білому полі таблиці, — Моррісон кивав, іноді вставляв уточнювальне питання чи доповнював опис симптому, якщо Берінг затинався. Моррісон знав усе.

Ніби загіпнотизований впененістю та рішучістю, з якою цей маленький чоловічок узявся за його таємну хворобу, Берінг виконував усі команди: вперся підборіддям у металеву підставку, притиснув лоба до прохолодного обідка. Дивився у вогняний фокус дзеркальця. Потім у промені щілястої лампи. Не рухався, тільки кліпав, коли Моррісон піпеткою закапав йому в очі анестетик, що розширює зіниці й робить рогівку нечутливою до болючого обстеження.

Кліпання обмило очі наркотичним розчином і затягнуло пеленою, крізь яку Берінг розрізняв уже самі лиш тіні. Зіниці стали величезними, як у мисливця вночі. Він відчував лише тиск, але не сухий холод тридзеркальної лінзи, коли санітар став дивитися у чорні криниці його очей.

Очі самого Моррісона ховалися за шліфованими лінзами офтальмоскопа, але його відкритий рот був так близько, що Берінг вловлював запах чужого дихання.

— Фовеальний рефлекс ослаблений… метаморфопсія… набряки сітківки, що зливаються… субретинальний ексудат… — поки промінь щілястої лампи ковзав очним дном пацієнта, Моррісон почав у загадковому монолозі бурмотіти назви симптомів та рефлексів, ніби складаючи з цих слів мозаїку хвороби: — Точки просочування в макулярній зоні… центральне вогнище праворуч, парацентральні — праворуч… Мікропсія… Виражена скотома…

Берінг не розумів ані слова. Він думав про кузню. Такі ж розмови з самим собою він вів, перевіряючи елементи зіпсованого механізму. Як же він втомився. Сонно дивився на світло: тінь за сліпим склом. Тінь у кризі. Напевно, і батько, коли зір рік за роком слабшав, теж учився бачити світ таким відчуженим, таким нерозбірливим і проклинав те, що бачив: Прочитай-но цю трикляту листівку, я сам не розберу. Що написано на цій коробці, на цьому плакаті, я не бачу, чорт забирай. Читай вголос.

— Ретинопатія… Chorioretinitis centralis serosa…

Тепер бурмотіння Моррісона звучало як латинські літанії з молитовника ковалихи.

— Агов, не засинай. Ти що, спиш із розплющеними очима? От же ж — спить із розплющеними очима. Ану, засукай рукава вище, хлопче. Мені потрібна твоя рука.

Не змінюючи пози, нахилившись уперед, до світла, Берінг закатав рукав куртки, укол ін'єкційної голки він ледь відчув.

— Це просто барвник. Спеціальний барвник, — почув він голос Моррісона, відчуваючи, як щось крижане й пекуче розтікається жилами. — Контрастна речовина. По вені, через серце і сонну артерію, вона потрапить прямо до твоїх очей, і мені буде краще видно дірки у нижніх шарах твоєї сітківки. Цілком безпечний фокус. Пожовтієш на кілька годин. Пожовтієш, і все. Потім барвник розчиниться у системі кровообігу. Кров знову відмиє тебе до білого… Тепер поклади голову на плече; на плече, чуєш?..

Берінг слухався. Відкинувся назад. Заплющив очі. Дірки у сітківці. Значить, все-таки дірки. Він відчував, як на лобі проступає піт.

Декілька хвилин чути було лише дихання санітара й шум дощу. Потім Моррісон знову наказав йому дивитись у лінзи. На світло.

— Ну от, — сказав він, і кожне слово Берінг відчув як холодний подув на лобі. — Червоні хмарки. Чіткі червоні помутніння. Не рухайся. Сиди спокійно.

— Хмарки? — проговорив крізь зуби Берінг. Важкість голови, важкість мозку, очей, скул притискала підборіддя до підставки і не давала розтиснути щелепи. — Які хмарки?

— Грибовидні. Грибовидні хмарки, — сказав Моррісон. — Або медузи. Бачив колись, як медуза пропливає у сутінковій морській глибині?

— Я ніколи не був на морі.

— Дуже виразні. Чудові. — сказав Моррісон, і в його голосі було щось від радості першовідкривача. — The Smokestack Phenomenon. Димова хмара… Ніколи не був на морі? Але японські кадри бачив? Грибовидну хмару Нагої? Медуза, хмарний гриб. Сам обирай, яке порівняння тобі більше подобається. Набряки твоєї сітківки, плями у твоїх очах однаково схожі на те й на інше. Форма медузи або гриба — типова ознака.

— Ознака чого? Що з моїми очима? Що це за хвороба? — Берінг мимоволі випростався, а санітар уже не став повертати його в скарлючену позу, прибрав лінзи, підвівся і вимкнув лампу. Дія анестетику помалу слабла, туманна пелена рідішала, але обличчя Моррісона поки що бачилося Берінгу світлим овалом з темними плямами рота й очей.

— Хочеш знати, чим ти хворієш? — сказало розпливчасте обличчя. — І питаєш мене? А питати-то треба себе, хлопче. На що дивиться такий, як ти? Що не йде в такого, як ти, з голови? Я бачив такі плями в очах піхотинців і снайперів, в людей, які наполовину поїхали глуздом у своїх протитанкових ровах або тижнями лежали в засаді за ворожими позиціями і перехрестя прицілу ввижалося їм уже і в дзеркальці для гоління, розумієш?

Страх, або ненависть, або залізна пильність — ось що проїдає цим людям дірки в очах, дірки у сітківці, негерметичні ділянки, точки проникнення, крізь які просочується тканинна рідина і, скупчуючись між оболонками очного яблука, утворює рухомі грибовидні хмарки, дірки в погляді, — називай як хочеш, тьмяні плями, що поступово зливаються і затемнюють поле зору.

Але ти?.. На що витріщаєшся такий, як ти? Ти ж не окопний солдат і не снайпер-одинак. Чи ні? У себе там на верховині, в Моорі, ви ж хіба що буряками та камінням кидаєтесь. На буряки витріщаєшся? Чи ворога тримаєш на прицілі рогатки? З нареченої не спускаєш очей? Не казись. Хай там що, кидай це діло. Дивись куди-небудь іще.

— А як темно може стати? Що відбувається з такими людьми? — Берінг опустив рукав куртки і стер ним піт з лоба. — Вони сліпнуть?

— Сліпнуть? Ну що ти. Ніхто з них не сліпне. Бачать темні плями, виповзають зі своїх укриттів, з окопів і, налякані темрявою, прибігають сюди. До мене. Як ось ти. А потім сидять там само, де ти зараз. І далі усвідомлюють, що заціліли, і насамперед, і поки що, і все ж заціліли, розумієш? Тоді вони заспокоюються. І що відбувається? Хмарки розсіюються. Не скоро. Але з часом. Протягом тижнів, іноді місяців. Каламуть розсіюється, зір стає все яснішим, а врешті на сітківці лишається не більше двох-трьох легеньких слідів страху. От і все. Я був тому свідком. За три десятки років лазаретної служби надивився. І з тобою буде так само.

— А зараз? Що я маю зараз робити?

— Нічого, — сказав Моррісон. — Чекати.

— Але плями… їх побільшало.

— Їх завжди стає більше. А потім вони зникають.

— А якщо ні?

— Тоді ти один такий на тисячу, — відповів Моррісон. — Тоді, виходить, я помилився, і ти виняток. І тоді стане темно. Назавжди. І решту свого життя ти будеш бачити світ ніби крізь почорніле скло. Але ти не виняток, мій хлопче. Ти теж просто один з багатьох. З такими очима, як твої, я ще жодного разу не помилявся. Роби що хочеш. Клади на повіки квіти чемерника чи ковтай щоранку жменю піґулок, бігай на повню по колу чи викопай яму і сто разів прокажи туди назву своєї хвороби. Все, що тобі потрібно, — це час. Ти мусиш тільки чекати…

— А назва? Ну, щоб до ями… Сто разів яку назву?

— Гриб, або медуза. Латиною чи японською. Вибирай: Chorioretinitis centralis serosa, якщо маєш добру пам'ять. А якщо в тебе і пам'ять дірява, згадай японського лікаря, його звали Кітахара. Він описав твій різновид затьмарення погляду задовго до твого народження. Випий склянку за його здоров’я, заспокойся, а плями свої називай просто Кітахара, мій хлопче. Хвороба Кітахари.