Хвороба Кітахари

14. Музика

Першим іспитом для Берінга на віллі «Флора» стало подолання страху перед собачою зграєю: пси не спускали з нього очей, спочатку, щоразу коли він обходив будинок і парк, із гарчанням переслідували його і не нападали, напевно, лише тому, що Амбрас примусив кожного з них прийняти нового мешканця будинку як недоторканний об'єкт: узявши руку Берінга, він провів нею по мордах і губах, силою засунув цю руку кожному до пащі. А сам примовляв так само тихо, як і наполегливо: він свій, свій, свій… і прошепотів урешті наостанок у чутливі, насторожені вуха, що він уб'є будь-якого пса, який посміє гризнути цю руку своїми іклами. Потім він вручив Берінгу набряклий кров'ю мішок і наказав нагодувати собак.

(Лілі — Лілі! — у спілкуванні з собаками не потребувала таких погроз. Вирушаючи з візитом на віллу «Флора», вона, звісно, завбачливо залишала власного сторожового пса, білого лабрадора, біля метеовежі, але, сміючись, довірялася навіть найбільшим амбрасівським собакам, дозволяла настрибувати собі на плечі, пустувала з ними, доки бестії все більше входили в раж, аж врешті потім кричала: все, годі! і робила рукою знак, якому звірі негайно підкорялися, немовби наказу свого Короля.)

Зі страху перед псами Берінг у ці дні навіть носив при собі вперше заряджений пістолет, і коли Амбрас насмішливо називав його охоронцем, він і справді думав про захист, щоправда, про свій власний, будучи рішуче готовим боронитися від зубів зграї за допомогою цієї зброї.

Сама вага пістолета настільки заспокоювала його в ці дні, що він вчився все сміливіше наближатися до собак. Вони, звісно, не слухалися його, але вищиряти на нього ікла вже не сміли. А він, хоча й не любив цих звірюк, був їм мало що не вдячний за те, що вони розуміли його рішучість і не нападали навіть тоді, коли він приходив серед ночі з повним кошиком озерної риби і йшов темним будинком, який тепер був також і його домом.

Минув не один тиждень, доки Берінг знайшов своє місце у Собачому домі. То він лежав цілу ніч без сну на матраці в бібліотеці перед очима всієї зграї; то намагався заночувати на лаві біля холодної кухонної плити; то, вперше в житті оглушивши себе двома склянками ячмінного віскі, до світанку крутився на розкладачці, що стояла на веранді.

Врешті-решт він провів спокійну ніч без сновидінь на дивані у колишній більярдній, сповненій місячним світлом кімнаті на верхньому поверсі, на ранок переніс туди свою фіброву валізу і прибив до стіни фотографію, на якій він був зі своїми втраченими братами. З великого півкрутлого еркерного вікна його нового житла моорський ландшафт виглядав ще не відкритим, неходженим краєм — прибережний очерет, озеро, льодовики та урвища високогір'я, суцільне бездоріжжя без жодного людського сліду. Далеких терас каменоломні й занедбаного сараю для човнів на віллі з цього вікна не було видно.

Собачий дім був розташований у затінку мамонтових сосен максимум за годину пішого ходу від Моору, і все ж Берінгу іноді здавалося, немовби він чує не шум вітру у хвойних кронах, а прибій невидимого моря, яке відділяло його нині від спадку і від колишнього життя.

Шлях назад, до кузні, було втрачено; коли через тиждень після відходу він із коробкою, повною дефіцитних товарів, закотив на «Вороні» на пагорб, батько закидав його камінням. Камінням по блискучому лакуванню лімузина! Він здав назад на безпечну відстань, вийшов, усе ще вірячи, що це непорозуміння, батькова сліпота, і знову рушив до старого, високо тримаючи свій благодійний пакет і перераховуючи вголос, що там у нього в коробці… Але старий продовжував метати в його бік каміння та грудки землі — безсилі снаряди, що пролітали далеко повз ціль, — і супроти його перерахунку лавандового мила, ментолових сигарет і лосьйону для гоління викрикував тільки одне слово: Геть!

Не зачеплений жодним каменем, Берінг залишив тоді коробку на жорствяній доріжці (і з тих пір тільки таємно підкладав подарунки та провізію до воріт кузні, доки Лілі врешті не запропонувала йому раз на місяць доставляти посилки з вілли «Флора» на Ковальський пагорб. Від Бразилійки старий приймав усе й ніколи не питав, хто це дарує).

У Собачому домі було багато всячини, якої годі було знайти в жодному іншому домі на приозер'ї: консервовані дари моря, арахісове масло, бразилійське какао, бельгійський шоколад і целофанові пакетики з прянощами — гвоздикою, лавровим листям і сушеним чилійським перцем…

На кухонних полицях зберігалися делікатеси з армійських складів і з чорного ринку, а в безлюдних анфіладах кімнат і в салонах, де блукали самі лише собаки і до яких хазяїн будинку, бувало, не заходив місяцями, зотлівала спадщина зниклих безвісти мешканців: гобелени із зимовими фламандськими пейзажами і мисливцями на снігу, шкіряні крісла й дивани, погризена собаками обивка яких шматками звисала з поручнів і спинок. Мармурова ванна в одній із ванних кімнат верхнього поверху була до половини засипана сміттям та уламками тиньку, у розграбованій бібліотеці на зірчастому паркеті шурхотіло листя, яке штормовий вітер заносив крізь розбите вікно…

Однак і тут значно більше за всі делікатеси та напівзотлілу розкіш втраченого часу Берінга нездоланно вабили машини і технічні таємниці, які тут також були: наприклад, співуча турбіна у дерев'яному сарайчику, яка видобувала достатньо електроенергії зі струмка, який біг через парк до озера, щоб у деякі вечори увесь будинок сяяв у темряві, немов корабель зі святковою ілюмінацією; крім того, радіоприймач, з якого у певні години певних днів було чути голоси Армії, голоси каменярів у кар'єрі — і тріск і шерехи тиші поміж їхніми повідомленнями, наказами і питаннями. А ще — телевізор, один з трьох у всьому приозерному краї…

Але тим часом як обидва інші телевізори стояли під замком у приміщеннях для зборів секретаріатів Моору й Гаагу і лише раз на тиждень являли жадібній публіці чорно-білі мелодрами, кадри з Америки й решти світу, а іноді й престарілого Стелламура, що жестикулює на трибуні, прикрашеній квітами і зірчастим прапором, то в порожній бібліотеці вілли «Флора» телеекран часто годинами блимав ніби сам для себе, показуючи хіба самій собачій зграї погодні карти військової телестудії або дикторів у мундирах, яких електронна заметіль перешкод перетворювала на іскристих фантомів.

Утім, серед технічних див вілли «Флора» більше за все заворожував Берінга зовсім не цей дерев'яний ящик з екраном, такими очима циклопів він уже милувався у секретаріатах, нічого нового в цьому не було; його вабив і не відпускав апарат, який належав до спадщини коменданта, яку він залишив своєму Собачому Королеві й після від'їзду майора Елліота припадав пилом на одній із засклених веранд між двома обтягнутими тканиною динаміками, — програвач платівок.

Амбрас не мав нічого проти, коли Берінг відремонтував цей хлам, знову поєднав перегризені кабелі, залатав обмотку і перепаяв контакти, а потім годинами сидів перед динаміками, слухаючи одні й ті ж самі записи, адже більша частина елліотівських платівок, що довгі роки недбало валялися на веранді без конвертів, у зимовій сирості та літній спеці, геть зіпсувалась.

Щоразу коли Амбрас лишав йому час на відпочинок між супроводом його на контрольні виходи до каменоломні, роботами з механікою і по дому, рибальством у Ляйсській бухті, шоферуванням на «Вороні» у поїздках лісом і узбережжям, Берінг присвячував цю паузу музиці, яку Елліот залишив у спадок Собачому Королю.

Ім'я цього спадку Амбрас довідався лише від свого охоронця і знов-таки завдяки йому сам мало-помалу став знаходити задоволення в цих нових звуках у своєму домі, так несхожих на гру духового оркестру каменярів чи незграбні марші буряківницьких товариств. Ось чому він зовсім не протестував, коли Берінг під час першого після його переселення візиту Лілі на віллу вмикнув соло електрогітари настільки гучно, що деякі собаки стали підвивати.

— Що тут у вас коїться? — крикнула Лілі й розсміялася.

І, випередивши Берінга з відповіддю, Амбрас гукнув у відповідь:

— Це рок-н-рол!