Хвороба Кітахари

21. Розплющені очі

Явлення Богородиці та Пресвятої Діви гримнуло як розрив авіабомби, а шум крил небесного воїнства, що зійшло на землю слідом за нею, було майже не відрізнити від гуркоту артилерії… У ковалихи дзвеніло у вухах, вона сиділа у своєму темному погребі й під грім давно бажаного дива мимоволі згадувала шум битви. Повернення Діви Марії звучало як нічне моорське бомбардування.

Хвалебних гімнів цього разу не чути. І гусел, і трубного голосу. Лише гуркіт, ніби саме небо підірвалося. І все ж ковалиха не мала жодного сумніву: Mater dolorosa[1] нарешті почула її молитви. Зірка Морів, Цариця Небесна повернулася. Але прийшла Вона тепер не серед звуків музики сфер, а в шумі мирському, бо й Моор, і Гааг, і все приозер'я мали почути те, що Вона проголосила найвірнішій своїй служительниці: Досить! Досить молитися, досить каятися. Блудний син, хлопчик, нащадок знову прийнятий до сонму спасенних.

Від великого світла, що осяяло це послання, від хвостатих зірок та променистих вінців ковалиха побачила лише слабкий відблиск, що просочився до її підземелля крізь щілини в ляді, через яку зазвичай зсипали до погреба картоплю, буряк і качани капусти.

А Богородиця? Чого ж Вона не спустилася до неї в глибину? Чого небесне воїнство розтрачувало свій блиск там, у горішній пустелі, замість того щоб позолотити самотність спокутниці? Ковалиха зрозуміла і посміхнулася. Пресвята Діва, отже, бажає, щоб і служительниця Її знову піднялася до світла дня, вгору, до Неї. Адже вже досить.

Колючий біль, що пронизав серце, і задишка на сходах, — це були останні перешкоди на шляху до світла, останні кари наприкінці великого покаяння. Тільки тут, на крутій ділянці шляху, все ще лютує біль і перехоплює подих, але далі, далі все стане легко, нескінченно легко. Пречиста неодмінно чекає на неї біля пожежного ставка, висить у повітрі над очеретом.

Ставок був скутий кригою. Очерет засох, стебла поламані вітром. Крони дерев, дахи Моору, зарості кущів — усе, що кілька хвилин тому гнулося під тягарем снігу, тепер було голим і порожнім, позбавленим усякого тягаря: ударна хвиля найбільшого з часу моорського бомбардування вибуху змела сніг із гілок та сучків, з дахів будинків і сараїв, оголивши вбогість узбережжя. Але ковалиха, вийшовши з дверей хліва на вулицю, бачила це все інакше. Від довгого сидіння в темряві у неї перед очима танцювали пурпурові та синьо-зелені тіні, що здавалися їй квітками. Квітки у чорних кронах дерев. Пресвята Діва звеліла деревам розквітнути серед зими. Де б Вона не з'явилася, там завжди наставала весна.

Грім Її з’яви змінився тепер тишею, на узбіччях якої, десь далеко-далеко, брехали собаки. Там, у білосніжній далині, рвався до неба вогонь, палало нечутне вогнище, вогонь без жодного шереху. Але ставок! Ставок був порожнім, води його — суцільна крига.

Якою втомленою почувалася ковалиха на світлі, якою безмежно втомленою. Квіткове диво змело сніг з дерев і дахів, але не з дерев'яної лавки, яка стояла попід стіною будинку, так само біла й зимова. На цю лавку стара й сіла, опустилася на снігову подушку, схилилася до крижаної стіни. Квіти поступово згасали.

Ця далека пожежа, напевно, й була тим потужним сяйвом, що прорвалося до неї в погріб і освітлювало їй шлях з глибини в горішній світ? Довго ковалиха не зводила очей з полум'я, що робилося меншим і меншим, марно намагаючись розрізнити у вогні постать Цариці Небесної. Сяйво повільно опускалося на голу землю, і з ним опускався додолу її погляд, доки в очах не відобразилася лише згасла пустеля, опушена чорними деревами і гілками.

Через день після вибуху батько Берінга вперше за багато місяців прошкандибав зі свого пагорба вниз, до Моору, залишивши в засніжених вуличках п'яний зиґзаґ слідів. Часом його так хитало, що він мимоволі зупинявся, чіпляючись за стіну, за флагшток на плацу, і лише за декілька хвилин міг продовжити свій шлях. Він не звернув уваги ані на армійську колону біля секретаріату, яка готувалася до вимаршу, ані на торгівця дровами — той сторопіло привітався з передка своєї кінної фури і почав було розповідати, що вчора процесія спокутників з Айзенау з барабанами і трубами забрела до зони вибуху і тільки дивом обійшлося все більш-менш, лише кілька поранених.

— І твій син, — кричав з передка торгівець навздогін ковалеві, — цей вар'ят, звісно, був тут як тут.

Старому знадобилося декілька годин, щоби вибратися з Моору, залишити позаду тераси виноградників, прибережну дорогу і, подолавши для скорочення шляху виснажливі сходи, дістатися воріт вілли «Флора». Пси в ту ж мить збіглися до воріт і з лютим гавкотом стали кидатися на ковані прути. Проклинаючи собацюр, він лупив палицею по ґратах, намагаючись відчинити стулку воріт, і без сумнівів ступив би крок прямо в зубасті пащі зграї, але, на щастя, прибіг Берінг. Він утихомирив собак, трьох найлютіших посадив на ланцюг і підійшов до воріт, хоча й поки не відчинив їх.

— Що тобі треба?

Розділені кованим листям, гілками й прутами, стояли вони один навпроти одного, дивним чином схожі: поранений на війні і постраждалий вчора. Уламок (або, може, просто підбитий цвяхами чобіт ще однієї жертви ударної хвилі) залишив Берінгу відмітину на правій скроні, що зникала під волоссям, і тим самим додав йому схожості зі старим, у якого шрам багровів на лобі знаком війни.

Важкий шлях до Собачого дому протверезив старого. І все ж він зробив незграбний крок назад і мало не спіткнувся, коли Берінг відчинив ворота.

— Ну, що тобі потрібно?

Старий бачив обличчя сина так само, як усі інші обличчя — вкритий густою тінню овал і в ньому темні плями очей — і сказав цьому обличчю, яке було таким самим, як і всі решта:

— Вона сидить коло будинку. Вранці я не знайшов її у підвалі. Поніс їй хліб і молоко. А її нема. Шукав-шукав — і на кухні, і в неї в кімнаті, і в хліву. А знайшов на вулиці. На лавці. Вона померла. І ти маєш її поховати. Ти вбив її.

Більше він не говорить нічого. Ні біля воріт, ні на зворотному шляху до кузні, який вперше з часів війни долає в авто, а сів він до цього авто лише тому, що втома його до цього змусила. Двічі нащадок питає його про останні дні матері. Може, вона не тільки молилася і перебирала чотки, але й щось казала? Старий і сам не знає, але від сина це приховує. Не хоче більше з ним говорити і не стане, ніколи. Обидва мовчать, сидячи поруч на передньому сидінні «Ворони», немовби брязкіт антипробуксовочних ланцюгів замінює все, що можна було сказати.

Дорогу до кузні замело глибоким снігом. Від ланцюгів мало користі. Мовчки покидають вони «Ворону» перед височенним, в людський зріст, заметом і за свіжим ще слідом старого важко йдуть догори. Берінг все стишує крок і нарешті, наче вибившись із сил, зупиняється на півдорозі, побачивши матір, що сидить на лавці біля дверей хліва. Снігопаду вночі не було, але її все одно запорошило — вона біла чи то від інею, чи то від тепла її тіла, що відлетіло, випало кристалами. Біла як сніг.

Коли він врешті-решт підходить ближче, дуже-дуже повільно, то бачить, що очі її лишилися розплющеними. І рот теж відкритий, наче вона, як і спокутники з Айзенау, просто виконувала наказ Собачого Короля й чекала на великий вибух, вогненну бурю, мовчки і з відкритим ротом.

Берінг не зумів закрити матері ні очі, ні стулити рота, коли близько полудня поклав її до труни, в ящик, збитий з соснових дощок, які він торік, у майже забутому житті, думав пустити на ремонт курника.

Поки він пиляв і стукав молотком, батько, як зазвичай, сидів на табуретці біля кухонного вікна, дивлячись в одну точку, на моорські дахи, і не відповів на питання про лопату. Збирачі металобрухту все геть-чисто вигребли — у кузні не знайшлося навіть чим вирити могилу.

Опівдні Берінг повернувся на віллу «Флора» взяти з сарайчика кайло і лопату; Собачий Король сидів у великому салоні біля розжареної до червоного печі — розглядав крізь лупу уламок бурштину. Він і голови не підвів, тільки ствердно кивнув, коли Берінг, зайшовши з кайлом і лопатою до салону, попросив до завтра відгул і — вдруге за цей день — «Ворону». Амбрас так поринув у вивчення нового експоната своєї колекції, що ніби пропустив повз вуха розповідь про замерзлу небіжчицю. Бурштин містив органічне вкраплення рідкісної краси — комашка, яку на злеті спіткала крапля смоли і так і застигла. Берінг завдав на плече шанцевий інструмент і пішов було геть. Собачий Король підніс бурштин до світла: Стій! Одне запитання, одне-єдине, яке він має поставити Охоронцеві, поки той не пішов. Скільки років? Який, на його думку, вік цієї комашки в камені?

Берінг покірно відставив лопату і кайло, покірно взяв лупу і відчув, як набігають на очі сльози, а що відповісти — не знав, тільки й пробурмотів: Ну, я пішов…

— Сорок мільйонів, — сказав Собачий Король, — сорок мільйонів років.

На зворотному шляху до холодного батьківського дому Берінг мав мороку з тим, щоб пропустити армійську колону, що відходила, — довелося з'їхати в глибокий замет, і потім він ледь зумів вивести «Ворону» знову на набережну. Дехто із солдатів, дивлячись на птахомобіль, що перевалювався з боку на бік, гучно зааплодував. У вчорашній суєті навколо поранених спокутників з Айзенау, яких доставили на перев'язку до армійських наметів, ні капітан, ні сержанти не спитали про постріл, що пролунав незадовго до вибуху у «червоній» зоні.

Колона проорювала в зимових снігах широкий слід, і Берінгові дуже хотілося рвонути за нею прямо до водолікарні, але він стримався. Замість того, брязкаючи ланцюгами, доїхав до секретаріату і повідомив про смерть матері. Вікна контори були досі забиті. Секретар поставив печатку на свідоцтво про смерть і сказав, що для похорону нині вже пізня пора, напевно… Чи ні?

— Ні, — сказав Берінг.

То, може, привезти з Гаагу народного місіонера чи хоча б проповідника громади спокутників? Секретар не розумів, звідки такий поспіх. А духовий оркестр?

Ні проповідника, ні оркестру. Охоронець відмовився від усього, що заведено за звичаєм. Йому потрібні лише один-два помічники, щоб вирити могилу, і ще двоє, щоб нести труну.

Вже смеркало, коли Берінг і троє роботяг з буряківницького товариства опускали домовину в бездонну, здавалося, глибину. Мотузки виявилися для цієї могили надто короткими.

— Що будемо робити? — спитав один із них.

— Відпустимо мотузки, — сказав інший.

Усі троє були напідпитку. За пляшку шнапсу і шість десятків армійських цигарок вони всю дорогу з Ковальського пагорба до Моорського цвинтаря крокували поруч з «Вороною», слідкували, щоб абияк прив'язана труна на звалилася з даху авта; могилу вони копали по черзі. Коли наостанок настала черга Берінга, вони відійшли в затишок, до кам'яного, освітленого свічками поминального дому біля каплиці Воскресіння, пустили по колу пляшку і цигарки зі світлим тютюном, які в Моорі можна було виміняти практично на що завгодно. Потім пляшка спорожніла; вони, похитуючись, знову побрели до могили і виявили, що цей псих із Собачого дому цілком зник у ямі. У відблисках двох траурних смолоскипів грудки землі вилітали з глибини і падали на відвал, який вже був значно вищим за будь-який могильний горбик на цьому цвинтарі.

Берінг не чув сміху роботяг. Один у ямі, він, задихаючись у риданнях, довбав мерзлу землю кайлом і лопатою, поки зимове небо над головою не стало тьмяним, обрамленим чорною глиною прямокутником; і раптом у плече влучила сніжка, а один із роботяг, про яких він і думати забув, гукнув йому, сміючись, з краю цього неба:

— Агов! Ти кого ховати зібрався? Коня?

Роботяги витягли цього психа з ями, дна якої вже не було видно. Потім вони всі, нахилившись над нею, дивилися, як труна зникла у темряві, захиталася на закоротких мотузках, але ось перший з них відпустив цю трикляту мотузку, за ним другий, третій, тільки Охоронець так і тримав у руці свій кінець, — труна шубовснула в глибину. Ще за мить ляснули по дереву мотузки. І настала тиша.

Навіть п'ятеро молільниць, що стояли біля підніжжя глиняного відвалу, і ті на мить перервали свої нескінченні апеляції до мучеників та святих і перехрестилися. Того вечора вони прикрасили поминальний дім свічками й гілками, в надії, що капітан з каральної експедиції, як усі його попередники, проінспектує моорські меморіали і, можливо, винагородить їхні старання розчинною кавою. Але замість капітана на цвинтар приїхала ця басурманська машина з труною ковалихи — втім, теж якесь різноманіття.

Разом з молільницями біля могили «печалилися» двоє волоцюг, що збиралися заночувати у капличці Воскресіння, а поки що грілися біля свічок поминального дому. На ковток шнапсу і цигарки із запасів гробарів вони сподівалися марно. А ще тут було четверо чи п'ятеро роззяв, які вигадали собі, ніби в труні на даху «Ворони» лежить Собачий Король, і вирушили за траурною процесією на цвинтар.

Ще перед тим, як могилу засипали і втоптали глину в масивний горб, усі ці «гості церемонії» розійшлися. Гробарі теж вважали, що за шнапс і цигарки особливо надриватися не варто, і, абияк закидавши яму землею, — мовляв, для жіночої могили і так зійде, а далі хай цей псих сам старається, — пішли додому. Берінг не сказав ані слова.

Він думав, що давно вже залишився сам, як раптом серед перехняблених від вітру хрестів і могильних плит із нерозбірливими епітафіями побачив удалині, у мерехтливих відблисках смолоскипів, батька — і поруч з ним Лілі.

Лілі заспокійливо поклала руку на плече старого, потім відійшла від нього, рушила до Берінга, наче хотіла йому щось повідомити, і сказала:

— Я відведу його додому. — Вона взяла перемазані глиною крижані руки Берінга у свої і стала їх зігрівати своїм диханням. Коли ж він хотів забрати руки, тому що хотів закрити ними обличчя, вона обійняла його. Не маючи сил винести цю близькість, він розгублено зробив крок до батька, але Лілі м'яко втримала його.

— Не треба. У нього язик заплітається. Я сама проведу його.

Батько під руку з Бразилійкою зник поміж хрестів, а Берінг тим часом вийняв траурні смолоскипи із замету і втикнув їх у могильний горбик, що нагадував тепер про земляні піраміди, які громади спокутників зводили на полях давніх битв, на місці зруйнованих таборових бараків і досі на річницю укладення миру прикрашали коронами зі смолоскипів. Потім він втомлено сидів на снігу і зчищав глину з інструменту, щоб на зворотному шляху не забруднити м'які сидіння «Ворони».

Коли він нарешті покинув цвинтар і повільно, реально пішим темпом, котився уздовж каштанової алеї і набережною назустріч своєму майбутньому, майже всі вікна в Моорі були вже темними. Цієї ясної безмісячної ночі, що розкинулася понад горами і перетворила озеро на бездонне провалля, кожен був сам по собі — напівсліпий коваль на своєму голому пагорбі; Лілі, яка там, нагорі, розігріла йому суп і пішла, Лілі у своїй вежі і Охоронець у Собачому домі. Тієї ночі він лежав на підлозі великого салону, зусібіч відчуваючи теплі собачі тіла, і вві сні тулився до сірого хазяйського дога.