Хвороба Кітахари

33. Аурікана

Панський дім фазенди «Аурікана» стояв на одній з багатьох терас, які господар, Плініу ді Накар, після вдалого повернення з Європи та з війни, наказав викопати, вирвати, випалити й вирубати у незайманому лісі біля бухти Пантану.

Поля, пасовиська, висячі сади маєтку, ніби величезні сходи, спускалися схилами Серра-ду-Мар до широких пляжів, звідки до веранд фазенди доносився заспокійливий шум прибою. Навіть пастухи, коли відловлю-вали у переляканому стаді тварин, призначених для забою, або, розітнувши якомусь племінному бику виразку, видавлювали звідти личинок овода, а потім натирали рану смердючою маззю, — навіть вони часом відволікалися від роботи і поглядали понад зубчастими термітниками вниз, на море.

Сеньйор Плініу ді Накар воював на боці Америки і під стягом свого улюбленого маршала переміг європейських варварів, а потім і самі джунглі: нагороджений найвищими воєнними орденами Бразилії, він ще в рік свого повернення додому отримав спадщину і разом з армією сільгосппрацівників викорчував ліс у бухті Пантану, посадив маніоку, кавові дерева та банани і відкрив каменоломню, а до того ж у вольєрах та клітках, які тепер стояли там і сям навколо будинку в тіні аврелій, віялових пальм та бугенвілій, розмістив найрізноманітніших представників фауни, яких він спіймав під час мандрів джунглями рідного континенту: гривастих вовків із Сальвадору, чорних ягуарів з Серра-ду-Жатапу, алігаторів Амазонії, лінивців, тапіра, королівських урубу й туканів, мавп та папуг понад десяти видів, червоних коралових змій та величезну, мов колода, анаконду.

З роками проіржавілі залізні прути та бамбукові ґрати деяких кліток та вольєрів майже зникли в заростях сельви, що насувалася, і сторонній відвідувач, незнайомий з фазендою, вже не міг сказати, де закінчується звіринець господаря і починаються джунглі: як знати, звідки лупають очі ягуара — з-за оплетеної зеленими пагонами решітки чи просто з-за гнучкого, розворушеного вітром підліску. А байянські ари з їхнім блакитним та крикливо-червоним хвостовим пір'ям — може, вони сидять у невидимих вольєрах, а може, й на свободі, поміж густих гілок. Хоча пристрасть патрона до колекціонування була невгамовною, кількість диких тварин, що безперешкодно гуляли його володіннями, далеко перевищувала кількість полонених звіринця; Берінгу, цьому дивному європейцеві, який своїм фаховим умінням наслідувати голоси птахів водночас і забавляв, і вражав, Муйра показувала в сутінках броненосців та легуанів, а ще цілу батарею банок із заспиртованими кораловими зміями, яких скотарі забили в загоні для молодняка.

Сім різних видів колібрі розпізнав Берінг у перші ж дні на фазенді, коли у спекотні, задушливі пообідні години гойдався у гамаку на веранді гостьового будинку, а крихітні пташки пурхали довкола скляних жбанчиків із цукровою водою, підвішених до балок стріхи. Час від часу колібрі завмирали у повітрі, як бабки, утворюючи кільце, тремтливу пернату корону, запускали вигнуті дзьоби у штучні квіти на жбанчи-ках і виглядали — разом з блискучими у склі водяними стовпчиками — таємними знаками, тотемами з переливчастого пір'я, дзьобів, пластикових квітів, вологи та світла.

Проте господар, про чию всюдисущість свідчили ці пташині знаки, лишався невидимим. Тому що зливи, які у різдвяно-новорічні дні насичували вологою узбережжя, а в деяких бухтах обрушували в море кам'яні лавини та сельові потоки, тримали у своєму полоні навіть наймогутнішого патрона, сеньйора Плініу ді Накара, який мусив лишатися в глухому селищі за якусь сотню кілометрів на північ від фазенди.

Пантанську негоду не можна було порівняти з тими літніми грозами, які були знані прибулим з Моору: ці шалені зливи з безперервними спалахами блискавок та гарматним громом напливали часом з низькими хмарами, прикидаючись іноді звичайним дощем, і лише на близькій відстані згущувалися у стіну з води, переламаних гілок, сліпучого світла та листя. Така буря могла бушувати і кілька хвилин, і кілька годин, могла перетворити день на ніч, а ніч — на день. Ґрунтові дороги та яри ставали тоді бездонними скаженими потоками, відкриті доріжки та сходи між терасами й садами фазенди — вируючими чорториями.

Сполучення на гірських дорогах Серри та на багатьох напрямках узбережжя, сказав голос радіодиктора, перерване зсувами, а з динаміків на радіоточці фазенди почувся інший голос, схожий на дикторський: вилаявся, а потім різко й люто засміявся, і Муйра переклала: Так може тривати ще багато днів. Ми застрягли. Це був голос її патрона.

Великий автопоїзд? Із залізом? З Ріо? Зараз про це нема що й думати.

Коли сонце прорвалося крізь хмарні бар'єри, палюче, біле сонце, під яким будь-яка робота ставала важкою і виснажливою, прибережні ліси закурилися сяючими туманними випарами, і водночас здійнявся такий відчайдушний хор цикад, ніби випаровувалася не дощова вода, напоєна ароматом квітів та прілого листя, а сама земля. Потім на іншому кінці бухти зникли з овиду розкидані на кручі будинки та глинобитні хатини Пантану, дзвіниця церкви адвентистів, залізний дах сільського кінотеатру та густо поцяткована плямами вологості будівля-холодильник, де на кризі зберігали рибу і сперму для запліднення найкращих хазяйських корів.

— Цією дорогою? — спитав Берінг, коли в останній день року йому, Амбрасові, Муйрі та одному місцевому робітнику довелося облишити заляпаний грязюкою всюдихід і пішки вирушити до найдальшого з трьох гранітних кар'єрів фазенди «Аурікана». — Сідельні тягачі мусять їхати цією дорогою? Хіба таке можливо?

— Не знаю, — сказав Амбрас.

Кінна дорога, якою і пішки йти можна було лише повільно, була більше схожою не на трасу для важкого транспорту, а на безводне русло гірської річки, повсюдно захаращене валунами та шматками деревини; цей шлях пролягав поміж величезними, висотою з будинок, гранітними блоками, попід склепінням густих, переплутаних між собою деревних крон, вів до широкої котловини, де було нестерпно перебувати через палючу спеку й кусючих мух. Каменяр засміявся.

— Він каже, хазяїн побудує дорогу, — переклала Муйра. — Каже, хазяїн уже багато доріг збудував.

Кар'єр Санта Фе да Педра Дура був розташований у верів'ях долини, де били головні джерела Пантану. З усіх тріщин у скелях, жолобків та ущелин чути було плескіт води, але не шум прибою. Робітник пішов через річку вбрід попереду хазяйських гостей; у воді валялися уламки заваленого мосту — розтріпані острівці, над якими роїлися мухи. На цих острівцях, у заростях меліси, Берінг побачив яскраво розфарбовані статуї… і десятки запалених свічок! Фігури Діви Марії та Христа, з глини та порцеляни, з відбитими головами, зі свічками, встромленими в шию, стояли у траві серед пляшок з горілкою, фруктів, що загнивали, кукурудзи та пшеничних зерен на тарілках, — потворні світильники у траві. Подекуди біля ніг безголової Мадонни лежала фата, напівзотлілий одяг, скривавлені пов'язки.

— Новорічні дари для духів, — сказала Муйра. — Жертвопринесення.

Каменяр перехрестився.

Кар'єр? Нічого в цій кам'яній котловині не нагадувало про відвальні тераси та запилюжену зайнятість Сліпого берега. У цьому кар'єрі не було ані терас, ані відвалів, ані дробарки, один-єдиний неймовірно великий гранітний конус, що підіймався до неба високо над краєм котловини, — Берінг навіть здригнувся, незважаючи на хвилі спеки, що обпалювали обличчя з кожним подихом вітру. Моноліт заріс лишайниками та в'юнкими рослинами, і лише там, де його наче підгризли, в самому низу, біля його підніжжя, де до скелі ліпилася схожа на мереживо бамбукова клітка та перехня-блений дощаний сарай, проступала дивовижна зеле-ність каменю.

У жодному з кар'єрів фазенди «Аурікана», сказала Муйра, нема граніту такої бездоганності та з такою красивою фактурою. Те, що патрон лиш тепер вирішив розробляти це багатство, пов'язано з його справами в Сан-Паулу, з непростими під'їзними шляхами і напевно також з людьми макумба, які бажали в цій долині безперешкодно заклинати своїх духів. Але патронове терпіння нині вичерпалося: в Сан-Паулу таким каменем обшивають найвищі хмарочоси.

На зворотному шляху до моря мерехтіла бухта Пантану з її хребтами, закутаними у хмари, прекрасна, як Моорське озеро вдалині від берега, і Берінг розповідав Муйрі про сніг, який зараз точно ще лежав у Моорі. Коли вони дісталися узбережжя, було вже темно. На пляжах спалахнули вогнища, як і перший букет феєрверка. Так закінчувався рік.

У години перед північчю всюди в Пантану зодягнуті в біле люди покидали свої будинки та веранди. І в будинку господаря фазенди всі, теж у білому, встали з-за святкового столу, рушили зі смолоскипами та свічками на пляж і слідом за вбраними в біле місцевими прочалапали у темне море. Стоячи — хто до пояса, хто по груди у воді, — зустрічали вони хвилі припливу і запускали вінки та гірлянди з білих квітів, а ще смолоскипи, вставлені у дерев'яні та коркові буйки, бажали одне одному щастя, падали одне одному в обійми.

У сім хвиль, крикнула Муйра Берінгові крізь шум прибою, у сім бурунів мусить цієї ночі кинутись людина, аби змити з себе минулий рік і стати вільною і легкою, відкритою для всього нового. І Берінг, який носив білу сорочку якогось секретаря з фазенди і вже стояв глибоко у пінистій воді, відчув, як перша хвиля вимиває з-під ніг м'який піщаний ґрунт. А потім Муйра опинилась поруч і не дала знову стати на ноги. Вона простягнула йому руки, тримала його у м'якому припливі, тримала ніби в повітрі, а потім пригорнула до себе, обійняла і, сміючись, розцілувала в обидві щоки, тимчасом як із шумливим сплеском нахлинула друга хвиля, могутній вал, на гребені якого вигравав відблиск плаваючих смолоскипів.

У перші дні нового року грози стихли, але спека та вологість зросли, полегшити їх вплив вдавалося лише за допомогою вентиляторів та віял, а ще — бездіяльністю. Залізо та всі моорські машини зупинилися там, де й були, а патрон скористався першою-ліпшою розчищеною дорогою, повернувся до Ріо-де-Жанейро і тепер давав настанови зі свого саду біля Леблонського пляжу і вітав своїх гостей також звідти: він, мовляв, скоро приїде.

У Санта-Фе-да-Педра-Дура панувала тиша.

Берінг у ці дні прокидався мокрим від поту, підводився мокрим від поту зі своєї постелі, лежав мокрим від поту в гамаках на веранді та мокрим від поту сидів за столом. Шерстяна моорська сорочка та інший привезений одяг, що без діла валявся в кімнаті, почали від вологості братися цвіллю. Навіть черевики, які він давно змінив на сандалі, вкрилися пліснявою, навіть фотокартка, на якій він був разом зі своїми зниклими братами. Вперше з тих пір як Амбрас його озброїв, він не носив при собі пістолета: після прогулянки пляжами поряд з Пантану мокра від поту шкіра так обпеклася на сонці, що зброєю він стер її до крові. Той, кого він мав цією зброєю захищати, уникав товариства. Весь час пополудні він лежав у своїй затемненій кімнаті, страждаючи від болю у плечових суглобах. Фазенда «Аурікана» була безпечним місцем, тож Берінг загорнув пістолет у шмат промасленої тканини і поклав поруч зі сталевим кігтем до фібрової валізи, що вкривалася пліснявою, а наступного ж ранку, задовго до сходу сонця, вихопив його зі сховку і побіг через веранду до кімнати хазяїна.

Там хтось кричав. Хтось там стогнав, ніби в запеклій сутичці. Хтось там кричав. І Охоронець, ще сонний і заплутаний у свої сни, на кілька кроків, на кілька секунд знов опинився там, удома, знову чув важкий віддих голомозого переслідувача, чув хворобливий зойк жінки, яку за волосся витягли в досвіток.

Але коли він добіг до відчинених настіж дверей кімнати Амбраса, рвонув набік штору і сутінкове світло впало на москітну сітку, яка, немов шатро із шовку, блищала над бамбуковим ліжком, він побачив Лілі. Вона випростано сиділа в цьому найтоншому шатрі, і Амбрас, прикритий чи то простирадлом, чи то білою сорочкою, лежав в її тіні.

Дивно, але зараз, нарешті побачивши Лілі, оголену, в хаосі білих простирадел… таку красиву, якою вона часто являлася йому в багатьох болісно-солодких фантазіях… зараз він зауважив передусім сяйво в її очах. Амбрас та Лілі. Собачий Король і Бразилійка. Він бачив лише її очі. Тому що її світла шкіра, її пупок… це струнке, світле тіло — змінилися в його мріях чимось темнішим, таємничішим, м'якістю і теплом Муйри, які він відчув у пінних хвилях новорічної ночі. Лиш ці очі, ці сяйливі очі знову дивилися на нього з нового образу.

Нащо Лілі дивиться на нього?! Нащо впиратися в нього своїми очима? Хай зникне! Але вона лишилася. Мовчазна, випростана, оголена сиділа вона в цьому блискучому шатрі. Він опустив пістолет і відвернувся, відвернувся від неї і від свого хазяїна, не засуваючи штору, вийшов на веранду, на свіже повітря.

Він смертельно втомився. Смертельна втома — таке ж буває? Від несамовитого болю в плечах і дурма-ну-анестезії, який йому час від часу давав ром, Амбрас забув так багато слів. А в потоці нових слів та імен, що пробивалися до затемненої кімнати після полудня з дворів та садів фазенди, навіть його власна мова часом здавалася незрозумілою та чужою. Смертельна втома. Навіть у таборі він ніколи не почувався таким виснаженим, як у ці перші дні нового року.

Йди геть, сказав він Лілі, коли вона одного разу ступила в темряву його кімнати, і стала розповідати про розчищені дороги та звістку з Ріо, і спитала про його болі. Він знав, що вона почала прощатися. Ще кілька днів — і вона буде в Сантусі. Іди вже, я смертельно втомлений.

Але вона поклала свої долоні на його палаючі плечі. І те, що відбулося потім, лиш показало йому, як давно він не належить до живих. Не її губи він відчував на своєму чолі, на щоках, на губах. Не її волосся струменіло в темряві крізь його пальці. А слова, що досягали його свідомості і лишалися невимовними, складалися в одні й ті самі фрази, які наче самі по собі, монотонно й механічно сотні разів повторювалися в ньому цієї ночі, хоча він жодного слова не вимовляв: Я здорова. У мене все добре. Де ти був, мій любий. Не забувай мене.

Чи існує ще цей засипаний глибокими снігами берег озера, де завтрашній день, січнева неділя, називається днем Трьох святих царів? А скрижанілі на скло, дзвінкі моорські очерети, метрові снігові замети над руїнами баракового табору біля каменедробарки — це спогад чи ілюзія?

В бухті Пантану на Трьох царів було так спекотно, що над одним із багатьох островів, які, ніби голови стада на плаву, виднілися в далекій та найдальшій морській синяві, здійнявся стовп диму. Муйра, стоячи з гостями патрона на фазенді поруч з кліткою ягуара, вказала понад іржавими ґратами на дим, що розсіювався над океаном, і сказала: «Сельва горить», а потім кинула чорному амазонському ягуарові шмат м'яса. Під січневим сонцем навіть сире, пріле листя або мертвий чи поламаний бурею чагарник за лічені години ставав нехай і гнилим, але запалом.

Ягуар розгублено і знавісніло метався з боку в бік, наступаючи лапами на тіні ґрат, що косими сходинками падали на долівку його клітки. Увесь у плямах присохлих і відкритих гнійників, він не зважав ані на мух, які його переслідували, ані на м'ясо.

— Короста в нього, — сказала Муйра. — Сеньйор Плініу його пристрелить.

Але гості патрона раптом втратили всяку цікавість до хворої тварини, їхню увагу привертав тонкий, розвіюваний у блакить стовп диму. Як вона сказала? Як називається той острів? І Муйра, заскочена такою різкою зміною фокусу, повторила назву, яка була їй настільки звичною, що переклад її прозвучав як вульгарна лайка: Ілья-ду-Кан. Собачий острів.