Хвороба Кітахари

20. Іграшки, простої та запустіння

Цьогоріч ранньої осені і під час збирання буряків у жовтні нечисленні машини приозер'я псувалися або глохли. Намертво вгризалися одне в одне зубчасті обіддя, ламалися маховики, розподільні вали і поршневі кільця, одного ранку навіть стрілки великого годинника на причалі, дзенькнувши, відвалилися від циферблата й затонули в озері; навіть найпростіші обойми для підвішування труб, і шплінти, і регулювальні гвинти, і сталеву стрічку пожирало зношування. То на тартаку, то в буряківницькому товаристві, то в каменедробарці знов і знов доводилося на цілі дні, тижні, а часом і назавжди замінювати нібито незамінну вантажівку воловою упряжкою, а вщент зношений транспортер — лопатами, тачками й голими руками.

Машини! Рік від року машини стають усе ненадійнішими, говорили у пивниці біля причалу, у моорському секретаріаті і взагалі всюди, де заходила мова про простої і про плин часу. Хто розраховує орати тракторами і збирати врожай паровими жниварками, той скоро жертиме саме каміння. Краще вже шкапа в хомуті — і вперед через поле по щиколотку в багнюці, ніж без пального й запчастин, але на потужному тягачі…

Великі надії, які ожили навесні, коли спустили на воду «Сплячу грекиню», не справдилися: «Ворона» Собачого Короля так і залишилася першим і останнім лімузином, який гуркотів моорською жорствяною дорогою. Поруч із прогнилими кабріолетами в гаражах колишніх хазяйських дач стояли мули й кози, а мешканці приозер'я і всі, хто мимоволі жив у тіні Кам'яного Моря, і далі добували і свої машини, і запчастини до них або на звалищах армійської техніки, або в «залізних садах» на зразок того, що глибше й глибше вростав у здичавілу землю на Ковальському пагорбі.

Новим у приозер'ї залишалося тільки старе: будь-який шматок брухту, навіть проіржавілий чи зав'язаний вузлом, треба було покласти у масляну ванну, прочистити щіткою, відшліфувати, виправити напильником і кувалдою і знову пустити в хід, доки знос не покладе кінець його використанню і не залишаться самі відходи, придатні лише до переплавки. «Залізні сади» довкола будинків і садиб невпинно росли, але кількість корисних запчастин у них так само невпинно зменшувалась, а гаазька плавильня, єдина на все приозер'я, давала низькосортний метал, який із кожною наступною переплавкою ще більше втрачав якість і міцність.

До того ж і профілактика, і ремонт, і перетворення брухту на вогненно-текуче пекло, яке треба було відлити у нові форми, потребували вмінь та інструменту, яким володіли дуже нечисленні майстри. Кожен із них був мимоволі і ковалем, і механіком, і слюсарем, а то й ливарником; на деяких хуторах їх шанували як таких собі шаманів, які, всього-на-всього відремонтувавши дизель-генератор, могли піднести садибу до залитої електричним світлом сучасності, а могли й знову втопити її у мороці минулого.

Найвідомішим і найпопулярнішим із цих механіків усе ще лишався молодий моорський коваль — принаймні до нинішньої осені. Хоча він і відмовився від своєї спадщини і зник у Собачому домі, але в перші тижні і місяці нової служби був цілком досяжним навіть за колючим дротом огорожі вілли «Флора», і його знов і знов кликали ремонтувати зламані машини. Проте саме зараз, коли простої та аварії різко почастішали, він не підводив і голови, якщо хтось гукав до нього крізь колючий дріт: Ковалю, допоможи, га?! Відтоді як став мало не сіамським близнюком Собачого Короля і прямо на очах в одного каменяра у кар'єрі навіть черевики шнурував цьому армійському шпигунові і щіткою вичісував пил з волосся, проклятий коваль не чув більше навіть свого імені.

Місцеві власники машин, у тому числі гаазькі та ляйські, довго не покидали спроб подарунками та проханнями виманити його з вілли «Флора» назад до верстату, горну, назад у «залізний сад» високо над озером. Скільки разів ці прохачі стирчали попід колючим дротом вілли «Флора» з маковими рулетами, копченими лящами, з величезними шматками шпику, з кошиками груш і грибів, чекаючи, коли коваль вийде на веранду, під'їде на «Вороні» чи з'явиться на дорозі від човнового сараю, збоку від Собачого Короля. Деякі тягнули з собою в мішку зламані деталі своїх машин і наривалися на собачі зуби, коли норовили підсунути ці штуковини на під'їзну дорогу: може, коваль хоча б мимохідь кине на них погляд, а то й пораду яку дасть. Однак коваль, якого тепер і поромник, і робітники в каменоломні звали між собою Охоронцем, не піддавався ні на прохання, ні на обіцянки. Тільки за особливим розпорядженням Собачого Короля або коли прохач примудрявся переконати Бразилійку замовити про нього словечко, він зрідка погоджувався полагодити якийсь механізм. Усім іншим машиновласникам коваль категорично відмовляв, деяких гнав геть, погрожуючи спустити собак, а особливо настирного солевара, який три доби поспіль підстерігав його вранці на причалі з електрогенератором від вантажівки, він так різко відштовхнув, що бідолаха спіткнувся і навзнак упав у воду.

Берінг не бажав більше займатися залізним мотлохом своїх ковальських років. Звісно, пристрасть до різної механіки була в ньому непереборною, але занедбані моорські машини, ці мутанти, ці залізні виродки, що пройшли величезну кількість переробок і за десятки років ламані-переламані всякими руками й ручищами, демонстрували йому тепер насамперед його власну ваду: пильно й допитливо вдивляючись у роз'їдені корпуси двигунів, у тріснуті голівки циліндрів, у закопчені свічки запалювання, у намертво запечені шестерні й іржаві шарніри, він болючіше й гіркіше, ніж під час будь-якої іншої роботи, відчував сліпу пляму, діру у своєму світі.

Можливо, так відбувалося просто тому, що дні ставали коротшими, через загальний брак світла чи через просто-таки непробивну хмарність цих тижнів, але замість причини механічного дефекту, замість болтів, пружин і отворів він іноді бачив лише цю пливку сліпу пляму у своєму оці. Коли в такі години ще й якийсь нетерплячий машиновласник зазирав йому через плече і мучив питаннями про тривалість ремонту, злощасна пляма в оці деколи розповзалася хмарою сажі. З кожним невдалим ремонтом, з кожною допущеною помилкою — таке траплялося, коли власник машини спостерігав, як він дивиться у порожнечу і навпомацки шукає крихітні детальки, — росла небезпека, що діра в його світі не залишиться таємницею для інших.

Лише займаючись власними, добре знайомими механічними витворами, він не потребував денного світла, а тим більше соколиних очей. Якби зламалася «Ворона», генератор на віллі «Флора» чи механізм пістолета, він наосліп відшукає будь-яку ваду, розпізнає її просто за звуком — і наосліп же виправить. За багато-багато годин філігранної механічної роботи він видовжив магазин пістолета, збільшивши його вогневу міць до двадцяти з гаком пострілів, і сліпа пляма йому при цьому особливих незручностей не завдала.

Адже хай би якими малими були деталі якогось механічного пристрою, над яким він потайки працював у сараї Собачого дому, — якщо темрява приховувала від нього якийсь отвір, він руками бачив те, що потрібно, або чув ослаблу пружину, люфт шарніра; для цього зір йому не був потрібен. Йому здавалося, ніби цієї осені кінчики пальців щодня набирають чутливості, а слух — непомильної, часом хворобливої гостроти, і тому він почав при кожній зручній нагоді одягати рукавички, а бурхливими жовтневими ночами, коли вся земля довкола стогнала, гриміла й вила, немов якась органічна машина, став затикати вуха ватою і воском.

У деякі дні, коли він самотою гуркотів на «Вороні» уздовж злітної смуги старого летовища і в моменти найвищої швидкості віддавався ілюзії польоту, він часом на декілька секунд, що перехоплювали подих, добровільно зрікався зорового образу світу, заплющував очі і летів уперед у захваті, який неможливо було ні з чим порівняти. Коли через чотири-п'ять ударів серця він розплющував очі, біля тієї ж облізлої смуги огорожі, — сліпої плями немовби й не було. Тоді злітна смуга лавиною потрісканого асфальту з гуркотом мчала крізь нього, ніби він сам був безтілесним, як вітер, який його ніс.

Моор не впізнавав цього коваля, цього Охоронця: він покинув напризволяще свій спадок, і душа в нього не боліла, коли «дохлий» тягач іржавів на полі під час жнив, зате він частенько знаходив час, щоб розсікати на «Вороні» долиною летовища і пускати на вітер солярку, ганяючи туди-сюди цим треком. Хтось із чабанів нібито бачив одного разу, як коваль стріляв там нагорі по зграї збирачів кольорового металу, які наскочили на нього біля ангара і вирішили перекрити йому дорогу — кийками й арматурою: він, мовляв, на повній швидкості стріляв з відчиненого вікна по мародерах, обвішаних мотками кабелю й мідного дроту. Не влучив. Нікого не поранив. Але стріляв не вагаючись. І нестримно полетів геть на своїй «Вороні».

Серед каменярів і каменотесів, які на облавку «Сплячої грекині» щоденно переправлялися на Сліпий берег, а ввечері, на зворотному шляху, нерідко глушили шнапс, тільки й балачок було, що про ковалеве Преображення, тема ця була воістину невичерпною: ясна річ, хлопцеві значно приємніше покатати Бразилійку у «Вороні» набережною чи доставити її від водолікарні до Собачого дому і назад, це вам не горнило роздувати. Бразилійка крутить пацаном як хоче. До свята врожаю він їй вітрячок поставив на даху метеовежі, та не простий, а з музикою: залежно від сили вітру ця штука видзвонює на металофоні перші три такти трьох різних пісень і на додачу запалює ліхтар. Або ось вночі перед поминальним днем запустив над віллою «Флора» електричного змія — хитрий пристрій з планок, дротів і парашутного шовку шокував процесію спокутників, які з поминальними свічками йшли вздовж заростів очерету, і довів собак до оскаженіння. Від їхнього виття половина Моору до ранку не могла заснути. А ще днів через два-три серед сосон у парку Собачого дому мерехтіли механічні кури чи то фазани з паперу й дроту — іграшкові птахи!

Цей вар'ят грався на віллі «Флора», тим часом як моорські машини одна з одною виходили з ладу і зупинялися, навіть механізм годинника на причалі, який втратив стрілки, перетворився на заляпаний пташиним послідом голубник. А Собачий Король ще й повну свободу дій йому дав: і «Вороною» розпоряджається, і перепустки підписує, і за роботами в кар'єрі деколи наглядає, а начальник усе собі сидить на складаному стільці біля конторського барака і на гори крізь бінокль дивиться.

Але хай би де говорили в Моорі про коваля та його перетворення, думки щодо того, хто ж його довів до цих безумств, постійно розділялися. Бразилійка, казали одні, Бразилійка, більше нікому, вона ж пускала його до себе на метеовежу, а досі моорські туди і потикатися не сміли. А коняку, яку хлопець привів із кузні до Собачого дому, хто в нього виманив? Знову ж таки вона. Бразилійка ця. Їй варто тільки свиснути — і він уже біжить за нею. Тепер от вона їздить на його коняці своїми контрабандистськими стежками, а мул тягнеться поруч, навантажений до краю. Мабуть, непогано розрахувалася за коня! Звісна річ, від такої плати і каменярі, і каменотеси з буряківниками не відмовились би.

Бразилійка? Та ну, казали інші, коваля, по суті, виманив з пагорба не хто інший, як Собачий Король, він один. Спершу зробив коваля точно таким, як його кобелі, — підступним, розбалуваним і злим, а потім поставив його між собою та світом. І тепер… спробуй-но просто поговорити з начальником каменоломні — повз цього Охоронця нізащо не пройдеш. Він, напевно, має обов'язок охороняти хазяїна не тільки від п'яних бойовиків і мародерів, а взагалі від усіх, хто здумає дорогою до каменоломні чи до секретаріату запитати про щось чи поскаржитись.

Такими домислами та чутками була сповнена приозерна глушина, але Амбрас зовсім ними не переймався. Хай Моор собі точить ляси, якщо є бажання, хоч мотики собі виковує з уламків «дохлих» машин — Собачому Королеві ці чутки були, судячи з усього, настільки байдужі, як і вся техніка, що простоювала, як і вся сучасність. Амбрас страждав не від сучасності.

У незвично сильній холоднечі й вологості цієї осені біль у плечах дошкуляв йому сильніше, ніж при всіх змінах погоди, які відбувалися від року, коли він зазнав тортур. У деякі дні він був як паралізований — Охоронець мимоволі не лише причісував його, але й допомагав йому одягатися й роздягатися. І навіть коли вогненно-палючі суглоби дозволяли Амбрасові поміркувати про дивну поведінку Берінга, він сприймав ту відразу, з якою хлопець ставився останнім часом до ремонту сільгосптехніки, зовсім інакше, ніж Моор, — він вбачав у цьому ознаку зростаючого здорового глузду, симптом погасання впертої механічної пристрасті, що починалася й закінчувалася на звалищах брухту. Поки Берінг тримав на ходу генератор вілли і мотор «Ворони», а за необхідності й руки Амбрасові заміняв, він був вільним допомагати приозерним машиновласникам чи гнати їх геть і майструвати вітрячки чи рухливі моделі птахів, а потім віддавати цих паперових курей на розтерзання собакам — хай роздирають на шмаття. Такі забави порядку в Собачому домі не шкодять. Біль, біль у його, Амбраса, суглобах — ось що по-справжньому руйнувало цей порядок, а в перші дні листопада навіть загрожувало його деколи зовсім заплутати.

Іноді Амбрасу допомагала Лілі. Якщо вона приходила на віллу «Флора» під час нападів, він погоджувався, щоб вона побризкала і розтерла йому плечі спиртовою есенцією зі спор моху, арніки й анемони і тим погасила палючий біль.

У такі дні Берінг бачив не лише знаки тортур на оголеній спині господаря, фіолетово зарубцьовані смуги, старі сліди від ударів палицею і хлистом… Насамперед він бачив літнього чоловіка, який мерзне в холодній кухні і страждає від болю. А ще він бачив руки Лілі, які кружляли цією пошрамованою шкірою, — це не були руки коханої. Адже при всій обережності доторків Лілі просто допомагала цьому чоловікові, що мерз, допомагала, як і той, хто вичісував з його волосся кам'яний пил. Тут не було ласки, тільки давня дружба між Собачим Королем і його приятелькою з берега. Чи не більш ніж співчуття?

Амбрас мовчки терпів усе, що з ним зараз робили, коли одного морозного дня Берінг вперше побачив його таким пригніченим, таким голим на кухонному стільці. Тримаючи в одній руці скляний флакон, а в іншій — шмат тканини, Лілі якраз нахилилася над ним і крапала на спину рідину, коли зайшов Берінг. Бурими, плутаними цівками есенція розтікалася шрамами Амбраса. Не вагаючись і не роздумуючи, Берінг ступив крок до Лілі, взяв у неї тканину і почав промокати потічки на цій зраненій спині. Лілі заціпеніла у здивуванні, але тільки на мить. Потім вона кивнула головою, прийнявши допомогу Охоронця.

Після цього полудня з раптовою, мовчазною близькістю Берінг почав поступово віддавати себе у владу Лілі. Він відкривав їй свою тугу, зголошуючись під усякими приводами то провести її від вілли «Флора» додому до озера, то відвезти на «Вороні» до берега, або в Моор, або ще кудись, куди б вона хотіла їхати. У надії наблизитися ще раз до чарів концертної ночі він пропонував їй усе, що мав і чим міг розпоряджатися, і тепер, зі шматком тканини в руках, приходив їй на допомогу щоразу, коли вона намагалася полегшити Амбрасу біль. Він зробив для неї захисні ґрати на вікна нижнього поверху метеовежі, підкував мула, який дорогою через Крижаний перевал загубив дві підкови, а коли Лілі днів шість-сім не з'являлася в Собачому домі, відвів до водолікарні свою коняку, прив'язав до поручнів її помешкання і крикнув нагору, що в нього нема часу доглядати за худобою, з «Вороною» вистачає турбот, і тому коня він дарує їй. А побачивши, яке захоплення викликала у неї рухома модель крила хижого птаха, яку він показував їй на веранді, до наступного разу приготував новий сюрприз: у сосновій алеї на підходах до вілли назустріч Лілі випурхнув штучний фазан.

Одного разу, супроводжуючи Амбраса і моорського секретаря в інспекційному обході, він знайшов у руїнах готелю «Бельвю» металофон. Секретар згадав, що цей похований під цегляними уламками музичний автомат колись до війни видзвонював відпочивальників до сніданку, обіду й вечері. Хоча закон про мародерство стосувався і будь-якого брухту, знайденого в руїнах, Амбрас дозволив Охоронцеві забрати цю штуковину з собою, а була вона велика й важка, на зразок залізної швейної машинки. За верстатом у сараї вілли «Флора» Берінг налагодив музику, витративши на це всього один вечір. Почувши цей пристрій, Лілі лише посміялася над попсовими мотивчиками; тоді він ще багато вечорів поспіль бився над деталями, і врешті автомат став грати перші такти трьох пісень оркестру Паттона. Тепер Лілі заплескала в долоні і запропонувала на обмін бінокль — він навіть затнутися не встиг, що це подарунок.

Обмін відбувся, і металофон було встановлено поміж крокв метеовежі, але вже у вигляді хитромудро вдосконаленого механізму, який умів видзвонювати і штормове попередження: Берінг приєднав металофон до вітрячка, і залежно від сили вітру той не просто вмикав блималку, а ще й крутив валик, тому з руїн водолікарні звучали над озером ті чи інші пісні. Штормовий сигнал було видно і на Сліпому березі, а музика при східному вітрі долітала аж до ляйських очеретів.

Моор після перших же жовтневих бур зненавидів цей передзвін. Мало того, що він завжди віщував негоду, це б іще півбіди, так у ньому ж іще й гучно, на всі околиці, лунав доказ того, що в Берінга цілком вистачило б уміння полагодити всі зламані машини ще до першого снігу. Але в ці холодні тижні все, що робив Охоронець, він робив для самої лише Бразилійки. Після кількох безсонних ночей, коли була негода, Лілі попросила від'єднати металофон від вітрячка і встановити його в кімнаті, на великій валізі під картою Бразилії, немов на вівтарі. Берінг виконав цю її забаганку.

У середині листопада деякі з сільських машиновласників вирішили обійтися своїми силами й почали розтягувати закинутий «залізний сад» і запчастини з майстерні на Ковальському пагорбі. Вони піддобрювалися до старого коваля копченою рибою, шнапсом і запліснявілим тютюном, а також образками Діви Марії і святими реліквіями для його дружини, помішаної на Богоматері, — і забирали змащені підшипники, набори шурупів і болти з нержавійки. Коваль, що навпомацки тинявся домом за такими візитерами, вбачав у цьому бартері, який вів із повною відсутністю ділового підходу, насамперед кару для спадкоємця: от і хай все його добро, всі ці безцінні запчастини пропадуть пропадом, розійдуться поміж усяких там конюхів і каменярів!

Збирачі металобрухту давно пронюхали, що старий бере в обмін на залізо все, що не дай. А він напивався виміняної настоянки з горобини і спирту й потім, сидячи на ковадлі, годинами наспівував солдатських пісень; копчену рибу, образки Діви Марії, посріблену ключицю якогось мученика та інше він відносив у підвал, дружині. Ковалиха у путах своїх чоток сиділа на глинобитній підлозі, з п'яним не розмовляла, ні реліквії, ні риби не торкалася. За ніч щури або куниці розтягували гостинці.

Коли Лілі раз на місяць піднімалася із благодійними пакетами на Ковальський пагорб, у цих пакетах немовби й потреби не було, а коваль час від часу поринав у гучну розмову з самим собою. Бачити він її не бачив, та й слухати не слухав, хоча вона деколи до нього говорила. Іноді вона виявляла в коморі нерозпаковані пакети з минулого місяця. Разів десять, а то й більше вона повторювала своє питання до нього, доки він нарешті відповідав, кажучи: Усе добре, нічого нам не бракує, все в нас є, панночко. Дякую, що зайшли… (Нехай ця Бразилійка бачить, що тому, хто пережив Сахару і війну, нічого не потрібно від убивць і перекинчиків, хай повідомить там, у Собачому домі, що останній моорський коваль, на відміну від своєї схибленої дружини, нічого не сподівається від свого нащадка.)

Полиці із запчастинами порожніли швидко, а «залізний сад» розтягли ще до першого снігу. Врешті навіть ковадло зникло у візку збирача брухту. Ковалеві було байдуже. Хоч розтягуй садибу по частинах, як зламану машину, — нащадок все одно не повернеться. У домі стояла крижана холоднеча. Кури час від часу несли яйця серед хмизу, який лежав невикористаним під повіткою з дровами. Плиту не розпалювали цілими днями.

Після останньої, невдалої спроби вмовити дружину вийти з темряви коваль махнув на все рукою і врешті покинув топити й маленьку залізну пічку, яку сам же за тиждень до Різдва притягнув до підвалу. Там унизу, в глибині, повітря незалежно від пори року ніби не зазнавало температурних коливань, немов вода на дні озера, — влітку не нагрівалося, у морозні дні не охолоджувалось, хоча, незважаючи на сувору зиму, коли швидкі гірські річки й ті замерзли, а гаазький водоспад перетворився на своєрідний пам'ятник самому собі, ковалеві іноді здавалося, що у підвальній темряві ставало з кожним днем приємніше, з кожним днем тепліше. Спускаючись туди, щоб наповнити для своєї дружини глечик водою, а кошик — провізією, він часом з півгодини і більше сидів навпочіпки поміж бочками і слухав, як жінка шепоче свої молитви. Тоді йому ставало так тепло й затишно, як він давно вже не почувався нагорі, у цьому сніжному світлі, яке тепер йому бачилося всього-навсього чавунно-сірим відблиском.

Коли він під Новий рік три дні лежав у гарячці, і кури в пошуках корму топталися його периною, якийсь співчутливий відвідувач розпалив у кімнаті кахляну піч.

Старий щось невиразно бурмотів, а відвідувач так і не збагнув, навіщо треба нести до підвалу хліб і глечик з водою, проте як плату за розпал печі прихопив із собою три пляшки шнапсу, коробку цвяхів для підків, сокиру і кожушок, а на прощання розповів хворому, що під час нальоту банди голомозих було вбито моорського вугляра.

— Знали б ці плюгавці, що ти тут лежиш за пічкою зовсім сам! — сказав відвідувач. — Радій, що їм це не відомо. Собачий Король звелів улаштувати облаву на цих покидьків, радіограму на рівнину послав, а свого Охоронця відрядив на збори до секретаріату, щоб оголосив усім, що каральна експедиція на підході…

Коваль не дуже розумів, про що йому розповідають, і ствердно кивав головою на все.

Через десять днів після кремації вугляра, яка відбулася за обрядом громади спокутників перед кам'яними літерами Великого напису і закінчилася розвіюванням попелу над озером — на моорській набережній з'явилася армійська колона в білих маскхалатах. Під час церемонії підняття прапора перед секретаріатом Берінг нарахував понад вісімдесят солдатів. Базовий табір, як і зазвичай, розташувався у руїнах готелю «Бельвю», і в наступні дні великі й малі загони прочісували округу. Убивць вугляра вони, щоправда, не знайшли, але в закинутих соляних копанках під Ляйсом взяли під варту сімох волоцюг, а біля лісової дороги в бік долини летовища цілком випадково виявили склад боєприпасів, що лишився з років війни: тонни й тонни забутих артилерійських снарядів, панцерфаусти та міни з арсеналів ворога, розбитого десятки років тому. Вхід до печери був запорошений снігом, і його майже не було видно під шаром промерзлої землі, а розчистили його тільки тому, що надто пильний сержант сприйняв скрижанілий лисячий капкан на узбіччі за вибуховий пристрій і здійняв тривогу.

За згодою Амбраса і попри протести моорського секретаря, який побоювався непередбачуваних збитків та потерпілих, капітан, що командував каральною експедицією, наказав підірвати цей склад, і протягом трьох днів засніженими вулицями Моору роз'їжджав армійський джип, брязкаючи своїми антипробуксовочними ланцюгами. Із закріпленого на даху динаміка безперервно гриміли марші у виконанні духових і попередження, що двадцять другого січня, об одинадцятій рівно, станеться великий вибух, слід чекати ударної хвилі. Моорці мусять демонтувати вікна чи хоча б відчинити, а віконні отвори забити дошками; самим же, щоб бути в безпеці, найкраще сховатися у підвалах, погребах та інших схованках. Позначений червоними прапорцями пустир від межі лісу до крайніх будинків Моору є дуже небезпечним, оскільки ударну хвилю там нічого не гасить, і тому оголошується забороненою зоною, цілком недоступною для входу. Якщо на момент вибуху хтось опиниться на відкритому просторі поблизу цієї зони, йому найкраще лягти у сніг і відкрити рота, щоб запобігти розриву барабанних перетинок.

Уранці двадцять другого січня, в день Святого Вінсента Сарагоського, Моор немовби вимер — ані людей, ані худоби, лише завірюха гуляла вулицями. Засипана снігом «Спляча грекиня» стояла біля причалу; навіть роботи в кар'єрі було припинено.

Близько одинадцятої розпогодилося. У повітрі, що мерехтіло крихітними крижаними кристаликами, приготувань солдатів до вибухових робіт не було ані чутно, ані видно. Коли з-за хмар визирнуло сонце, все довкола спахалнуло таким блиском, що Собачий Король, мало не осліпнувши, затулив очі рукою; разом з Берінгом і двома армійськими агентами він стояв під забитим дошками вікном моорського секретаріату і крізь вузьку щілину дивився на голий схил (до нього було менше двох кілометрів), де через кілька хвилин має здійнятися вогненний купол. Четверо його псів дрімали в теплі біля залізної пічки, яка височіла в сутінках такою собі чорною колоною.

Секретар нервував. Щохвилини поглядав на вогонь, пригощав гостей кавою без цукру й сушеними яблуками і повторював, що надішле лист протесту до верховного командування, на рівнину. Армійських агентів він запросив до своєї закіптюженої контори, щоб вони на власні очі побачили вибух і засвідчили можливі збитки; Амбрас намагався заспокоїти його: мовляв, на такій відстані моорським будинкам узагалі нічого не загрожує. Загородження — цілком надмірний запобіжний захід. Трохи вітру моорцям не зашкодить.

Берінг відчував на лобі теплий доторк сліпучого зимового світла, що пробивалося крізь оглядову щілину всередину їхнього бункера, і спочатку подумав, що низка крихітних фігурок, що раптом виникла вдалині, біля самої межі забороненої зони, — це солдати. Напевно, вони закінчують останні приготування до вибуху і от-от знову зникнуть серед заметів. Але погляд крізь бінокль показав інше: це процесія спокутників, — так-так, саме вона, її ні з чим не переплутати — двадцять, двадцять п'ять, тридцять чоловік у смугастих робах, з перемазаними сажею обличчями. І жодного сховку навколо — хіба що сліпа пляма в його оці; з прапорами й транспарантами вони прямували прямо до сніжного поля, немов червоні прапорці, що тріпотіли там на вітрі, якраз і вказували їм дорогу.

— Що це за ідіоти пруться до зони? — спитав Амбрас, забираючи в Охоронця бінокль.

— Їх там десятків три, не менше, — сказав Берінг. — Як мінімум три десятки. Може, ці, з Айзенау.

— Ага, з Айзенау! — пригніченим голосом озвався секретар.

Мабуть, і справді ці, з Айзенау. Соляні копанки Айзенау розташовані в Кам'яному Морі на такій висоті, що в тамтешньому селищі, напевно, і не чули попередження про вибух. Снігу навалило стільки, що за останні дні навряд чи хто спускався звідти до озера, ну і тим більше жоден моорець певно не піднімався туди до них, щоб розповідати приозерні новини… Це точно з Айзенау, більше нікому. Пробилися крізь замети. Вони завжди приходили двадцять другого січня, у день Святого Вінсента, зі своєї долини на Сліпий берег, клали вінки до підніжжя Великого напису і на кожному кам'яному рядку запалювали цілі букети смолоскипів. Як нагадування про те, що комендант баракового табору при каменедробарці був уродженцем Айзенау і одного разу двадцять другого січня особисто відправив до замінованої штольні дев'яносто учасників невдалої масової втечі, а потім наказав її підірвати.

Решту в'язнів табору привели тоді до отвору штольні, і вони, вишикувані шеренгами, стояли на морозі, спостерігаючи як утікачів заганяють до гори. Потім «погоничі» вийшли звідти. Далі кілька хвилин було тихо. А потім чорна кам'яна паща штольні раптом загарчала, відригуючи на стрій в'язнів уламки скель і вогонь, а величезна ударна хвиля пробила діри в їхніх рядах. Коли дим розсіявся, і лише крижаний пил опадав на очевидців, паща вже зімкнулася назавжди.

— От ідіоти, — повторив гаазький агент Армії і скоса глянув на Собачого Короля, немовби сподіваючись на схвалення. Спокутники тим часом уже далеко заглибилися в червону зону.

— Більше трьох десятків, — сказав агент і впівголоса дорахував майже до сорока. Про попередження мешканці Айзенау, може, й не чули, зате вони могли чути про присутність солдатів, тому і йшли такою численною групою. Армія, як і раніше, схвально дивилася на стелламурівські процесії і час від часу винагороджувала учасників паливом, сухим молоком і батарейками.

— Давай бігом, — сказав Собачий Король своєму Охоронцеві. — Біжи, якщо можеш, і скажи їм, щоб більше ні кроку далі. Скажи, хай зариються у сніг. А якщо вони моляться і співають, хай не закривають ротів. Скажи їм, що вони мусять не стуляти свої писки.

Кинувшись із сутінків секретаріату в сліпучо-яскравий зимовий день, Берінг не думав ані про спокутників з Айзенау, ані про ударну хвилю, ані про загрозу дощу з уламків. Він думав про обличчя Лілі, про її очі, про її погляд, який полетить йому назустріч, коли Амбрас почне розповідати їй, як він біг крізь сніги. «Треба було бачити його… — можливо, скаже Амбрас. — Треба було бачити, як він летів крізь снігові замети до цих придурків».

Сніг був сухим і сипким. У деякі замети Берінг провалювався по пояс і, добігши до червоних прапорців, зовсім захекався. Йому здалося, що на такій відстані спокутники точно мають його почути, і він почав кричати до них. Але в цей мороз і через задишку голос його виявився надто слабким для цих білосніжних просторів. Хоча над головою розкинулося безхмарне синє небо, вітер зривав сніговий пил з гребенів заметів, огортав ним крики Берінга і відносив туди, звідки він з'явився. Стійте! Зупиніться! Зупиніться, чорти б вас забрали! Спокутники не чули. Вперто крокували назустріч невидимому вулканові.

Доведеться йти за ними вглиб забороненої зони. От ідіоти! Вони ведуть його в грізну бурю, під град уламків. Тепер він усе ж боявся потужної бурі, адже одного разу, після того невдалого вибуху в кар'єрі, до того ж без жодного попередження, їм із Собачим Королем уже випало пережити удар цієї стихії. Тоді йому пощастило, він всього-на-всього вичісував пил з волосся хазяїна. Але той каменепад, мабуть, дрібничка порівняно з тим пеклом, яке загрожує йому зараз, з хвилини на хвилину. І чи повернеш зараз назад? На очах у свідків, що зібралися в моорському секретаріаті, на очах у Собачого Короля, що спостерігає за ним крізь бінокль? Повертати вже пізно. До замурзаних сажею облич вдалині тепер ближче, ніж до спостерігачів за забитими вікнами секретаріату. Давай бігом, якщо можеш. Собачий Король хотів, щоб він продемонстрував на цих білих просторах свою силу? Треба йти вперед.

Накульгуючи в заметах, намагаючись бігти, він вириває зі снігу червоний прапорець і починає щодуху ним розмахувати. Нарешті дістається слідів, залишених процесією, але і по цій стежці, яку швидко замітає снігом, просувається вкрай повільно. Дихати нічим — крикнути неможливо. Одинадцята година. На моорській дзвіниці б'є годинник; з такої відстані ці звуки більше подібні на удари молота по ковадлу, ніж на дзвін. Після останнього удару, в тиші між завиваннями вітру, Берінг уже чує наспіви спокутників; він зупиняється перевести подих, а голосу все нема. Давай бігом, якщо можеш.

Аж тепер він згадує, що голос-то йому зовсім не потрібен. Розлючений тим, що ніяк не наздожене процесію, він вириває з-під хутряної куртки пістолет, здіймає його високо над головою і стріляє в зимове небо. Якщо грім пострілу не лише сполохає цих бевзів попереду, але й видасть Армії власника вогнепальної зброї — нехай, йому байдуже. Він лиш хоче, щоб тамті зупинилися, щоб минулася задишка і щоб місія, покладена на нього Собачим Королем, була виконана.

Ну нарешті: дехто зі спокутників озирається, дивиться на озеро, на Моор. На нього.

Берінг опускає пістолет і розмахує прапором. Хоче крикнути, але з горла знову виривається лише хрип. Процесія нерішуче зупиняється, всі витріщаються на озброєного, який, хитаючись, бреде до них. П'яний, чи що? Спокутники хапаються за держаки своїх прапорів, тримають їх мов списи. Чого йому треба? А якщо це напад? Якщо цієї ж миті з білосніжної засідки вискочить ціла зграя, накинеться на поминальні реліквії? Невже прапори й транспаранти знову буде спалено, а на них же лише слова великого Стелламура: Пам'ятати вічно. Не вбивай.

Напад?

Навряд чи, він же один.

І ніхто не йде за ним.

Але в нього зброя.

Коли Берінг дістається замурзаних сажею, пістолет уже сховано під хутряною курткою, древко прапора слугує йому тепер всього-навсього опорою, замість ціпка. Скорчений від задишки, він видавлює з себе:

— Лягай! Усі в сніг… У сніг…

Більше він нічого не може сказати. Минають хвилини, ціла вічність, просто зло бере! — спокутники обступають його, і нарешті до них доходить, про що він їх попереджав.

Вибух?

Вони нічого не знають про вибух. Єдиний вибух, про який вони чули ще під час цієї ходи до Сліпого берега, був той, давній, який стався багато років тому; про нього говорилося в літаніях та молитвах.

Я запізнився, здивовано думає Берінг, чи ж запізнився? Адже одинадцята година вже. Він дивиться на спокутників: вони опускаються на сніг, повільно і незграбно через холоднечу, і з відкритим ротом, точно як велів Собачий Король. Лише їхні прапори і транспаранти ще майорять, немов вітрила корабля, що тоне у крижаній, вкритій брижами воді. Поміж заметами, біля підошов білих хвиль, вітру майже нема. Сніжні вуалі в'ються над скорченими й лежачими — клоччя піни. Вже давно по одинадцятій. Але нічого не відбувається.

Скільки ж часу минає в очікуванні біди? Хвилини? Година? Потім Берінг так і не зможе згадати. Виснажений, він лежить на морозі разом із замурзаними сажею і відчуває себе в безпеці — у цій заметеній снігом ямці посеред чистого поля він у повній безпеці, як у гніздечку. Над головою — прозоре, синє зимове небо, попереду — блискучий горб білої дюни зі спресованих вітром кришталиків: ось така ж тиша та сяйво панують, напевно, в тих висячих садах, де світло, заломлюючись, сплітається у хризантеми й айстри, всередині тих кристалів, що зберігаються у Собачого Короля в шухлядках пташиної шафи. Берінг лежить у гніздечку зі світла і думає про Лілі, лежить нерухомо, як прадавня, ув'язнена в бурштині комаха, яка зберігає свій вигляд протягом еонів, — він, мабуть, і задрімав би, якби головний молільник поруч із ним не підвівся, обтрушуючи сніг зі смугастої роби, і не сказав:

— Ми тут замерзнемо. Ми маємо тут замерзнути?

Замерзнемо? Берінг не відчуває морозу. Він сам ніби частина холоду, байдуже спостерігає, як люди в робах один за одним піднімаються з укриття, зі снігу, обтрушують розтріпаний одяг. Процесія підбирає свої прапори, уже збираючись продовжити свої літанії і читання нескінченних списків імен з таборових журналів реєстрації смертей, — і тут небо, прозоро-синє зимове небо над хвилями, і заметами, і дюнами, спалахує вогнем.

В одну мить високо над білими просторами постає вогненний стовп, цитадель вогню. Завмирає у безхмарній синяві. А потім, разом з громом, який б'є не з небесної височини, а ніби з розжареного земного нутра, стає темно від урагану: під валом снігу, землі та каміння багряна цитадель гасне, тоне у могутній хвилі, яка з виттям і свистом летить на спокутників, світло зникає, навколо лише тьмяна сірість. Зграєю переляканих птахів летять попереду цього потопу уламки дерева й каменю. Шматки криги, мерзлої землі, каменюки — все, що секунду тому здавалося холодним і непорушним, тепер невагомими, вільними від сили тяжіння пушинками скаче, кружляє вихором і розлітається в просторі.

Ніхто і ніщо не може вистояти в такій бурі. Ураган підхоплює головного спокутника, і прапороносців, і кожного, хто виліз зі схованки, — підкидає їх угору, одного ніби невпевнено, іншого різко, з усієї сили, але після кидає всіх у колючий, скрижанілий сніг, а за ними кидає переламані держаки, розірвані прапори.

Дивна річ, серед цього гуркоту Берінг чітко чує характерний — ні з чим не переплутати! — шиплячий тріск: рветься тканина транспарантів. Ударна хвиля — чи один з тих, що впали? — перевернула Охоронця на спину, відірвала руки від обличчя. Із розплющеними очима він лежить серед урагану і бачить, що діра в його світі — всього-на-всього сміховинний клаптик великої темряви, лише одна з незліченних сліпих плям, які рояться довкола і поєднуються у величезну прірву, суцільну темряву, з якої наступної ж миті неодмінно прорветься зимове сонце.