Хвороба Кітахари

12. Мисливиця

Лілі могла вбити. Самотня жінка в горах або десь серед руїн готелю високо над озером, вона мусила знов і знов рятуватися втечею від хтивості бандитів, збігати вниз схилами, тікати від убивць та паліїв у дикі місця, а нерідко — в ніч і ховатися в ущелинах Кам'яного Моря, в якихось хащах на берегах озера або в печерах. Там із шалено калатаючим серцем вона завмирала і зі складаним ножем у кулаці чекала моменту, коли кроки переслідувача зупиняться біля її криївки…

Але два-три рази на рік — траплялося це геть нерегулярно й непередбачувано — Лілі перетворювалася з прудконогої, майже невловної жертви в настільки ж проворну мисливицю, яка завжди лишалася невидимою високо серед скель і навіть з відстані п'ятиста метрів могла спіймати здобич у перехрестя прицілу і вбити. Два-три рази на рік Лілі влаштовувала полювання на своїх ворогів.

У такі дні вона схоплювалась ще вдосвіта, а часто й зовсім глибоко вночі, піднімалася зі свого ложа під балками метеовежі, складала до речового мішка все необхідне для біваку, тепло вдягалася, адже шлях пролягав у зону снігів, — і вирушала вниз до пароплавного причалу. Там вона кидала кілька буйків і недбало згорнутих сіток до своєї плоскодонки і гребла до бухти, розташованої на схід від Моору. Той, хто спостерігав за нею в цей час, — скажімо, штурман «Сплячої грекині», що рано-вранці любив посидіти в рульовій рубці, оглядаючи водні простори в бінокль, — бачив просто дівчину-рибалку, яка прямувала до місця лову. Не викликаючи жодних підозр, Лілі зникала з овиду в глибокій тіні скель. Там вона витягувала човник з чорної води, ховала його під навісом тернових кущів та прибережних плакучих верб і вирушала в Кам'яне Море.

Понад чотири години Лілі піднімалася дедалі крутішим, мало не прямовисним, бездоріжжям, без жодного відпочинку, аж поки не досягала порослого гірськими соснами скельного виступу. Неподалік цього виступу, трохи нижче присипаного кам'яними уламками язика глетчера, зяяв вхід до тієї печери, де багато років тому в пошуках бурштину та смарагдів вона виявила склад зі зброєю, її зброєю.

Лілі не знала, хто притягнув на високогір'я ці чорні дерев'яні ящики, повні гранат, гвинтівок і панцерфаустів, наприкінці війни або вже й геть за часів Оранієнбурзького миру, забезпечивши себе зброєю для майбутніх боїв. Це була зброя з арсеналів різних армій: американські гранати, англійські снайперські гвинтівки Enfield з оптичним прицілом, також одна російська гвинтівка Токарева і німецький карабін лежали у деревній шерсті поміж коробками з боєприпасами з фосфорним запалом, які при попаданні в ціль випускали вогненно-димовий язик, вказуючи стрільцеві місце влучання…

Лілі ніколи не намагалася розшукати справжнього господаря складу чи перекласти зброю до кращої схованки. Адже коли вона під прикриттям гірської сосни спостерігала за замаскованим камінням та гілляччям входом до печери, щоб перевірити, чи не знайшов хто сюди дорогу від часу її останнього полювання й чи не повернувся врешті по десятиліттях за своєю здобиччю господар, — кожного разу в неушкодженості маскування та відсутності слідів на довколишніх вічно засніжених просторах їй бачився знак того, що все, що вона робила, було й мусило бути долею.

Нехай процесії спокутників на берегах озера та інші плазуни, богомольці й ханжі смиренно запалюють у своїх капличках поминальні свічки, викликають духів і вірять у позаземну справедливість чи хоча б у вироки воєнних трибуналів — Лілі вірила тільки в чорну пащу цієї печери. Хоч би яка сила чи випадковість привели її сюди, вказавши їй цей інструментарій земної справедливості, — ця паща кричала до неї, вимагаючи, щоб вона використовувала знахідку, била своїх ворогів, розсіювала їх по диких нетрях.

Якби хоч одна прикмета, хоча б один слід чужої ноги на вічних снігах або зламана гілка у маскуванні попередили її, що вона не одна тут озброюється і перевтілюється, — можливо, вона навіть із полегшенням покинула б свою схованку серед сланких соснових кущів і вирушила назад до озера, щоб ніколи більше сюди не повертатись. Але, за винятком гвинтівки Enfield, її гвинтівки, уся зброя протягом років лежала недоторканою.

Тож вона робила те, що наказувала паща, і вривалася крізь маскувальне гілляччя до гори, відкривала глибоко в її надрах дерев'яний ящик (завжди один і той самий) і озброювалась. А коли поверталася потім з темряви знов на денне світло, в руках у неї був не іржавий та нікчемний музейний експонат, з тих, які вона знаходила серед листя та в землі на полях давніх битв і боїв і на армійських складах вимінювала на дефіцитні товари та продовольство, а блискуча, без жодного нальоту іржі, снайперська гвинтівка.

Серед тих солдатів окупаційної Армії, котрі мимохідь показали їй, як поводитись із такою зброєю, коли, наприклад, по завершенні бартерного торгу хизувалися прицільним боєм своїх гвинтівок і стріляли в казармених тирах по крихітних кульках, — серед тих солдатів тепер напевно жоден не перевершив би її у влучності. Але Лілі постійно лишала своїх мимовільних вчителів певними того, що вона спостерігає за їхніми виставами зі злегка боязким захватом і що лише над силу, спонукувана оплесками та вмовляннями присутніх, може деколи спробувати стрельнути й сама. І якщо вона потім на очах у солдатів усе ж стріляла по кульках, тарілочках або картонних ворогах, то посилала свої кулі повз цілі, у позбавлений будь-яких підозр Out.

Протягом годин, а іноді й цілими днями Лілі, озброєна до мисливського сезону, йшла, піднімалася, повзла й дерлася Кам'яним Морем, підбирала, напевно, тут і там красиві скам'янілості, а при переправах убрід через потоки — ще й уламки смарагдів, але шукала на цих дорогах тільки одне — свою дичину. Адже жодна з банд не мала стабільного місця перебування в руїнах розбомблених високогірних фортифікаційних споруд та підірваних бункерів; лише той, хто бажав надійно убезпечити себе від швидкої відплати за розбійний напад, від розборок із суперниками або й від каральної експедиції, на декілька днів чи тижнів ховався серед цих кам'яних лабіринтів, щоб потім знову наскочити на якусь садибу, глухе село чи громаду спокутників. Лілі знала багато бандитських схованок, але під час своїх мисливських рейдів заставала їх здебільшого порожніми.

Гарячкове збудження, всепоглинальне почуття страху, тріумфу й люті оволодівало нею кожного разу, коли вона виявляла ворога: мисливиця, безшумна й незрима серед скель, а глибоко під нею, на стежці протилежного схилу, на альпійських луках чи на осипі, — зграя схожих на безликих комах крізь оптичний приціл «шкіряних» або маршова колона ветеранів, що перебували в розшуку. Але регіт і рев іноді було чути навіть із такої відстані, і їх неможливо було з чимось переплутати. Оманлива певність у власній силі — ось що спокушало їх поводитися так зрадницьки гучно. Після нещодавньої бійки вони у хмільному чаду перекрикували одне одного, згадуючи особливо нищівні удари; а якщо йшли зі здобиччю, то нерідко дуже гротескно виряджалися у скривавлену одежу своїх жертв, на ходу мавпуючи зойки побитих, знущально, з реготом, волали про допомогу серед цієї кам'яної пустелі, де в годину безвітря лунко звучав навіть крик самотньої галки.

Притискаючи до щоки кольбу гвинтівки, Лілі ловила своїх ворогів одного за одним у синювате, тремтливе перехрестя прицілу. У такі моменти їй було байдуже, чи ці рухомі мішені там унизу — вцілілі на війні ветерани, що десятки років переховувалися від військового трибуналу переможців і жили вигнанцями серед цих карстів, чи вже нове покоління з міських руїн, тупоголові зарізяки, які чхати хотіли на опіку всіх виховних програм мироносця Стелламура і тепер у своїх бандах прославляли життя без співчуття та пощади… У ці моменти Лілі пам'ятала лише, що будь-яка з цих фігур уже наступної ночі може з'явитися зі смолоскипом чи ланцюгом у кулаці біля її вежі чи поряд з будь-яким моорським будинком або подвір'ям, і вимагати всього, і вбити голими руками.

Визначившись із ціллю, мисливиця дулом гвинтівки простежувала останній шлях здобичі так неспішно і впевнено, наче її руки, плечі та очі ставали одним цілим з оптикою та механікою зброї, машиною наполовину з органіки, наполовину з металу. Протягом трьох або чотирьох секунд вона дивилася в приціл, і в ритмі її пульсу голова і груди здобичі, немов маятник, то виходили з поля зору, то знову з'являлися в перехресті, аж поки вона нарешті не тисла на спусковий гачок — і майже тієї ж миті маятник падав, а банда розліталася в різні боки…

Адже ще перед тим як відлуння пострілу встигало повернутися з неосяжних просторів Кам'яного Моря і змовкнути, всі ті, кого куля не зачепила, зовсім нещодавно горласті, сильні та непереможні, кидалися до укриття, миттю зникали в заростях ялівцю, серед каміння й за скелями. У такі секунди Лілі згадувались пасажири ланцюгової каруселі, чиї сидіння нестримна відцентрова сила раптом вирвала з кріплень і розкидала в усіх напрямках. Бачити, як грізна банда отак розсіюється, було так смішно, що Лілі деколи мимоволі починала хихотіти й опускала гвинтівку.

А там унизу, в центрі цієї розбитої каруселі, розсіювався димний слід фосфорного набою, їдкий сигнал її влучання. І смерділо там зараз мало не як із пекла.

Ніздрі в Лілі роздувалися, коли вона неозброєним оком слідкувала за танучою цівкою диму. Попід цією цівкою темніло щось крихітне й нерухоме. Її здобич.

Але біда, коли ця темна плямка вдалині зважувалась ще раз поворухнутись, підвести голову, закричати чи покликати своїх. Тоді смішки Лілі вмить замовкали. Тоді вона ще раз ловила здобич у перехрестя, наближаючи її, стріляла вдруге і вигукувала прокляття у відлуння. А потім довго дивилася крізь приціл на мертвяка.

Він лежав у тій цілковитій самотності, в якій лишається лише людина, вражена в секторі обстрілу, нескінченно далекому від будь-якого укриття. Поруч з кордонами цієї самотності, невидимі за скелями та ялівцем, засіли його дружки; скуті страхом смерті, вони не сміли вже ані тікати, ані поворухнутись, ані гукнути одне одного… Аж тепер Лілі назавжди відпускала свою здобич з перехрестя прицілу — вдалину, де все знову виглядало маленьким і незначним.