Хвороба Кітахари

24. На шляху до Бранду

Після кам'яних лавин та паводку минулої весни шлях на рівнину майже не відрізнявся від русла якоїсь річки. Такими дорогами могла проїхати вантажівка, військовий всюдихід або запряжений волами віз — але лімузин?

Колишньою залізничною трасою, що вела крізь оповиті плющем тунелі та віадуки, до Бранду можна було дістатися пішим ходом чи верхи всього за день-два, проте дороги в горах розчищали від кам'яних завалів, від снігових та селевих заносів виключно для армійських потреб, а вартових на пости перед входами на долини виставляти перестали, тому тунелі на цій ділянці нерідко були бандитськими пастками, з яких не було рятунку.

Залишалися гірські стежки. А йшли вони через мінні поля, підіймаючись високо-високо, до самих країв глетчерів. У туман і негоду збитися з такої стежки було просто, а збитися зі стежки тут означало — упасти в прірву чи підірватися на міні.

Цілі два дні до від'їзду у Бранд Берінг подумки ліз угору камінням, їхав у гори то автом, то верхи на коні, міркуючи лише про цю дорогу, яка перед ними лежала. В одну із безсонних ночей він сидів біля вікна у своїй кімнаті й ковзав поглядом крізь бінокль темними хребтами Кам'яного Моря, доки йому не починало здаватися, що серед світлих плям скелястих урвищ, осипів та чорних, непроглядних лісів він розрізняє стежки, світляні лінії, свій шлях.

— Машиною? Якою ще машиною? Ах, «Вороною»! — Ввечері напередодні від'їзду, вислухавши пропозицію, з якою Берінг після довгих вагань явивися до неї на вежу, Лілі не роздумувала ні хвилини: на «Вороні» до Бранду? Це точно дурне. От якби «Ворона» вміла літати, перемахувати через ями та селеві заноси, тоді звісно, а так вона вмить розіб'є всі свої осі. Ні, вона надає перевагу коневі й мулу перед всіма іншими засобами пересування. Нехай Берінг залишить «пташку» в Собачому домі, а в Бранд їде давнім способом — верхи, тому що найбезпечніший шлях на рівнину досі веде через колишній форт, через перевал.

Хоча Берінг уявляв собі від'їзд до Бранду інакше, драматичніше, як від'їзд на машині в густій хмарі пилу, що повільно осідає, його вже мовби лихоманило, коли вранці побачив серед мамонтових сосен Лілі, що прямувала до Собачого дому. Пси побігли їй назустріч. Вони їхала верхи на мулі й слухала по транзистору новини армійської радіостанції. За нею дибала його кобила без вершника. Лілі приїхала по нього. Вночі був дощ. Копита залишали у м'якому ґрунті глибокі відбитки, маленькі джерельця, які наповнювалися водою, дзеркальця, в яких тремтів образ неба.

Амбрас, сидячи у плетеному кріслі на веранді, лише з відсутнім виглядом кивнув головою, коли Берінг цього ранку прощався з ним — прощався так багатослівно, немовби вирушав не просто за перевал Кам'яного Моря, а в далекі мандри: Охоронець перерахував запаси в погребі, розказав, що робити з генератором у разі аварії, і навіть хотів пояснити хазяїну нещодавні складнощі зі стартером «Ворони», — Амбрас тільки кивнув головою і відмахнувся. Він не бажав чути стільки всього. На вітання Лілі він теж ледь відповів; а коли вони обоє його вже облишили, заглибився в інвентарний список з каменоломні.

Вілла «Флора» лишилася позаду. Марно собаки кидалися на залізні прути воріт і довго розчаровано гавкали їм навздогін.

— Ти прихопив провіант для батька? — спитала Лілі. — У мене вистачить лише на одного з нас.

— В'ялене м'ясо, сухарі, сушені яблука, шоколад і чай, — відповів Берінг. — Стане на трьох мінімум на шість днів.

— Забагато, — сказала вершниця, — адже твій тато залишиться у Бранді.

Біля лікарняного барака їм довелося спішитися й чекати. Санітар ще спав і відчинив лише після того, як Берінг, вигукуючи батькове ім'я, стукав і стукав у двері та вікна. Торік голомозі напали на барак такої ж ранньої години і, шукаючи ліки та матеріал для перев'язок, розтрощили все, чому не змогли знайти застосування.

Санітар підстриг батькові волосся, поголив його і вимив; тепер від нього пахло милом та дезінфекцією, і синові він здався таким самим худим і чужим, як тоді, в день його повернення, на пероні моорського вокзалу. І, як тоді, на лобі палав багряний шрам.

Старий знову був на війні, але не міг згадати ні зв'язкової, ні партизанки, яка кілька днів тому взяла його в полон у горах; і супутника цієї жінки теж уже не впізнавав. Якась жінка. Якийсь чоловік. Він козирнув обом цивільним, які напевно прибули до лазарету, аби переправити його знову на фронт. Він же немісцевий. Ця пустеля — не його країна. На фронті, виходить, усе спокійно. Шум бою не вказував йому шляху; дорогу знали цивільні. У них точно був наказ провести його куди треба. Вояка готовий їхати. Він узяв з рук санітара свою каску, потім ордени, що подзенькували у паперовому пакунку, який він нізащо не забажав віддавати, коли цивільний підсаджував його в сідло.

Якщо він не хоче розставатися з цим брухтом, сказав цивільний, то хай, чорт забирай, одягне каску на голову і як слід затягне ремінець або хоча б до пояса її прив'яже, а пакет з орденами засуне до сідельної сумки, тому що руками — обома! — йому треба буде триматися. Кінь лише один, і поїдуть вони удвох… Цей цивільний сміє йому наказувати?!

Затиснувши в одній руці пакет, іншою він хотів просто вчепитися за цивільного. Але для цивільного цього було не досить. Заскочив до нього на коня, розсівся перед ним як пан, обернувся до нього, пропустив йому під пахвами мотузку й міцно прив'язав до себе.

Берінг із самого дитинства не бував так близько від батька. Він відчував на шиї дихання старого, і в ніс йому бив запах мила, а після двох годин шляху — ще й їдкий, кислий запах поту. Але він не відчував ані відрази, ані давньої злості на впертість цього старигана, зануреного у свої спогади про пустелю та війну. Вільно тримаючи в руці віжки і понад кивками кінської голови видивляючись на стежці пастки та перепони, Берінг розмовляв з батьком як з малою дитиною, знов і знов питаючи, чи не хочеться йому поїсти, попити чи перепочити, і врешті, відв'язавши мотузку, вказав на соснові чагарники, за якими можна присісти і справити потребу.

Поступово Вояка переконався, що цей вершник, який годував його та напував, не даючи впасти з коня, точно є солдатом, добрим товаришем, що супроводжує його на битву. Він почав бурмотіти вершнику в спину, застерігаючи його від білих хмар пилу на Хальфайяхові, дрібного, мов борошно, піску, що навіть крізь мокрі від поту пов'язки, що закривають рот і обличчя, забивається солдатам і караванникам у пори та очі, сліпить, збиває зі шляху. Коли вершник давав наказ робити привал, він злізав з коня, сідав на камінь. Коли наказував пити, він пив, а коли казав: не говори так багато, помовч нарешті, він умить замовкав. Він робив усе, що йому наказував вершник.

Лілі на своєму мулі весь час випереджала їх на чотири-п'ять кінських корпусів. Інколи вона оглядалася, вигукуючи до них застереження щодо надто стрімкої чи непевної ділянки шляху. Стежка стала крутішою і настільки звузилася, що Берінгу довелося повністю зосередитися на тому, як провести коня і разом з батьком утриматися в сідлі.

Берінг мріяв, що в цій поїздці буде цілі години й дні проводити сам на сам з Лілі, уявляв, як він їхатиме поруч з нею, похитуючись у сідлі, через Кам'яне Море на рівнину, ночами сидітиме з нею біля вогнища, спатиме поруч з нею на каменях або серед моху і слухатиме її, коли вона розповідатиме про Бразилію… Але тепер, на цьому жаданому шляху, вона була далеко попереду і кидала здалеку хіба стислі попередження, що ніяк не могли зарадити темряві, тій єдиній небезпеці, яка загрожувала йому насправді. А поміж цих зайвих попереджень він чув лише батькове бурмотіння.

Хоча Берінг уже не сердився на вар’ята, який зробив його життя на Ковальському пагорбі нестерпним, а тепер вуха протуркотів своїми спогадами про війну, розчарування від поїздки часом було таким великим, що він не витримував батькового бурмотіння і говорив: тихо, вгамуйся нарешті.

Вояка старався бути слухняним і швидко виконував будь-який наказ. Але кожне слово мало силу рівно доти, доки він його пам'ятав, а він забував слова, накази за якісь секунди, забував усе, якщо йому не наказували, не повторювали одне й те саме знов і знов. Пам'ять його сягала далеко в глиб пустель Північної Африки, він міг описати навіть небо над полями боїв і все ще пам'ятав, які хмари віщували піщану бурю, а які — дощ, але те, що відбувалося зараз, цієї миті, забував, ніби нічого такого й не було. Його теперішнім було минуле.

Мовчи! Щойно він чув те, що казав йому вершник, як пам'ять про війну пересилювала послух, і хоча після кожного наказу мовчати він спинявся на півфразі, на півслові і на мить замовкав, але наступної ж миті знову починав говорити, говорити про пустелю, і про битву, і про перевал Хальфайях, який ввижався йому попереду, у горах, десь там, серед кам'яних піків і хмар. Туди, до вершин! Туди вони мусять піднятися. Подолати цей перевал.

— Тихо! Заткнися. Помовч нарешті.

Під вечір, на останньому підйомі, уже маючи змогу бачити руїни форту на перевалі, вони вийшли до широкого осипу. Довелося спішитися і так повільно й марудно вести худобу до місця стоянки крізь кам'яний лабіринт, аж стало вже смеркати. Лілі й цього разу вирішила заночувати у підземній казармі свого бункера.

Берінг дивувався розмірам та устаткуванню цієї криївки; вхід був розташований у густих хащах поміж залізобетонними уламками і так добре замаскований, що Лілі раптом немов провалилася крізь землю, і він мав орієнтуватися на її вигуки, щоби пробратися всередину.

Вояка, схоже, не пам'ятав і про цей бункер, де кілька днів тому спав біля вогнища і бачив уві сні підйом по тривозі, початок битви. Але, складаючи дрова для нового вогнища, допомагаючи заховати в заростях мула й кобилу, він раптом подумав, що та ніч іще не скінчилася, що він нікуди не йшов, а весь час залишався тут, і раптом в руках у нього опинилась кольба гвинтівки, що стирчала з поклажі партизанки, і він згадав, згадав, що на перевалі Хальфайях і взагалі в роки війни звичайний солдат не мав права торкатися зброї снайпера, і попередив товариша:

— Не займай гвинтівку. Будуть проблеми, якщо чіпатимеш такі гвинтівки.

Гвинтівка? За всю дорогу Берінг навіть не помітив, що до сідла мула приторочена гвинтівка, загорнута у дощовик.

— Гвинтівка? Маєш гвинтівку?

— А ти — пістолет, — відгукнулася вона. Кинула попону під вогнище, на присипану піском підлогу, розгорнула гвинтівку, обережно поклала поруч із попоною, а з дощовика зробила собі подушку. Ось тут вона і буде спати нині вночі — чоловіки хай лаштуються по той бік вогню. Поруч з нею буде лише ця гвинтівка.

Коли Лілі підкинула у вогнище дошки розбитого ящика для снарядів, аби приготувати чай і суп, полум'я зіркою затремтіло в лінзі оптичного прицілу. Берінг ще не бачив у своєму житті снайперської гвинтівки. Може, Лілі знайшла цю штуковину в котрійсь із покинутих казарм і хотіла виміняти її в Бранді або, як каже закон, здати армійській владі? Але коли він, сконфужений і нездатний опиратися магічному потягу, просто переступив вогнище і нахилився до зброї, Лілі сказала тоном, якого він від неї ще не чув:

— Забери свої пальці. Вона заряджена.

— Неприємності. А я казав тобі, — буркнув Вояка. — Попереджав.

Берінг зрозумів лише, що питання зараз ставити не можна, краще зробити те, що йому доручила Лілі: принести снігу. Він кивнув і вийшов нагору, в пітьму, набрати в чайник снігу, грубозернистого, сирого снігу, який все літо зберігався в глибокій тіні скельних розщелин та карстових воронок.

Нагорі гірськими плато й карами гуляв вітер, гнав клуби туману на глетчери найвищих хребтів, доки їх потріскана давня крига не зникала у хвилястій сірості. З чайником у руці Берінг стояв на сніжній косі, на вітрі, і дивився, як голе високогір'я тоне серед хмар і ночі, що напливала з безодні на перевал. Потім Лілі гукнула до нього: де ж вода? — і він спустився в бункер.

Лише через кілька годин, коли вони, сидячи біля вогнища в бункері, в цій задимленій печері, приготували вечерю і поїли, а закутаний у ковдру Вояка, хильнувши з фляжки Лілі декілька добрих ковтків шнапсу, міцно заснув, усе стало так — або приблизно так, — як Берінг собі й уявляв ніч у Кам'яному Морі. Він був захищений фортом, взятим десятки років тому, сидів разом з Лілі у цьому підземеллі біля вогнища, відділений від неї лише вогнем, що дедалі слабшав, був нарешті з нею наодинці.

Вони сьорбали чай з бляшаних кружок. Дивилися у вогонь, у жар вугілля, і говорили про небезпеки, що загрожують мандрівникові серед високогірної пустелі: про негоду та раптові тумани. Про каменепади й лавини. І про снігові замети, які перекривали тріщини скель і глетчерів, перетворюючи розсічений провалами ландшафт на ледь хвилясту рівнину, де кожен крок міг стати падінням у чорну безодню.

Деякі з притрушених снігом провалів і тріщин настільки глибокі, сказала Лілі, що, доки кинутий камінь, з гуркотом відбиваючись від стін, долетить до дна, можна порахувати до двадцяти і до тридцяти, а то й більше. Завтра, сказала Лілі, вони мають перетнути плато, густо всіяне карстовими воронками, карстовий цвинтар: до цих проваль кинули загиблих біженців з тієї групи, яка в останні тижні війни йшла цим маршрутом, сподіваючись обійти заміновані дороги в долинах. Схоже, колону застала зненацька заметіль, вони збилися зі шляху і врешті-решт замерзли. Саперний підрозділ союзників наткнувся на трупи аж на другий рік миру і поховав їх у карстових коронках.

Про заметілі говорити було легко, про кам'яні лавини і тим більше про вогні святого Ельма, чиї блакитні гірлянди зміїлися у насиченому електрикою повітрі передгроззя на залізних знаках дорожнього руху, на сталевих тросах підвісних мостів, віщуючи удар блискавки. А от про гвинтівку, що матово поблискувала поруч з Лілі, обидва мовчали, так само як жодним словом не згадували про одинаків з числа голомозих і про банди, які, рятуючись від Армії, доходили до самої межі снігів і від яких з цієї причини навіть тут, серед високогір'я, ніхто не був убезпечений. Берінг, щасливий від того, що Лілі так близько, забув на ці години про бандитську загрозу, а Лілі мовчала, щоб не зачепити таємницю своїх мисливських маневрів.

І про себе самих вони теж мовчали. Коли говорили, здавалося, ніби їхня єдина турбота і пристрасть — Кам'яне Море. А коли мовчали, у криївці ставало так тихо, що вони чули лише потріскування вуглин, дихання Вояки, що спав, і дзвін власної крові у голові.

У непевних зблисках вогнища обличчям Лілі пробігали глибокі тіні, а часом дим, який виходив нагору лише через низький вхідний лаз і вузьку світлову шахту, сльозив очі. Іноді у цих тремтливих відблисках очі Лілі були зовсім невидимі, і тоді Берінг переставав розуміти, що саме застує її обличчя — мерехтливі тіні чи діри в його погляді. Він хотів світла — сотню смолоскипів, прожектор, лісову пожежу, сніжне сяйво, аби лише мати змогу бачити її очі. Але тут було лише це багряне мерехтіння, а колода, яку він підкинув у вогнище, виявилась сирою і сильно чаділа.

Лілі сиділа по той бік вогню, по той бік світу, і все ж була близько як ніколи.

Невже це справді його голос? Невже це справді він, порушивши довгу мовчанку, вимовив її ім'я так гучно, що Лілі здригнулася з переляку? Йому здалося, що і це ім'я, і решта слів вимовилися самі, просто скористалися його диханням, його голосовими зв'язками, його горлом — ось так само деколи вилітали крізь нього і пташині голоси, робилися чутними завдяки його тілу, через його рот, при тому що він сам не докладав до цього ані особливого бажання, ані особливих зусиль.

Ось так само він часом чув із власних вуст пересвистування, наспіви чорного або співучого дрозда, слухаючи власний голос як чужий, — так він говорив і зараз.

— Лілі!

Вона замислено дивилася на жар вогнища. Застережний вигук і той навряд чи міг би з більшою раптовістю вирвати її з роздумів.

— Що сталося?

— Я… у мене є таємниця.

— У мене теж, — повільно проказала вона. — Кожен має свою таємницю. Людей без секретів не буває.

— Але я свій не обирав.

— Тоді розкрий його. Викинь геть. Вийди нагору, напиши на скелях, на снігу.

— Не можу.

— Це кожен може.

— Я не можу.

— Чому не можеш?

— Тому що… тому що я… я сліпну.

Тепер, коли жахливе слово було вимовлено, голос облишив його і раптом навалилася втома, від якої все в ньому зробилося в'ялим і важким. Він сидів на холодній піщаній підлозі і мимоволі спирався на руки, опираючись потребі впасти додолу й заснути. Очі в нього злипалися. Він хотів продовжити розмову, сказати щось іще, але голос облишив його. Сам того не бажаючи, він посміхнувся. І навіть не знав, що посміхається.

— На сліпого ти зовсім не схожий, — сказала Лілі й усміхнулася, наче відповідаючи на жарт, і лиш потім помітила його стан, його виснаженість. Берінг не міг сказати більше, ніж сказав щойно. І Лілі побачила, що сльози на його очах навряд чи від самого тільки їдкого диму.

Розділені вогнищем, вони сиділи серед ночі, і якусь мить здавалося, що вона от-от підведеться, підійде до нього, і знову обійме, як того вечора на моорському цвинтарі, коли він ховав матір. Але вона залишилася на своєму боці вогнища і довго, уважно дивилася на Берінга.

— Що відбувається з людиною, коли вона сліпне? — запитала вона потім і так різко розворушила палицею вуглини, що здійнялася ціла хмара іскор і їй довелося долонею затулити від них очі. Вона двічі повторила питання — і потім мовчки чекала, доки розімкнуться зажими, які стиснули Берінгові горло, не даючи вимовити ані слова, він міг хіба що пискнути, каркнути, закричати по-пташиному.

І Берінг почав-таки розповідати про концерт на летовищному полі, про ніч, коли Лілі обіймала його не просто зі співчуття. Він говорив не про її ласку, а лише про повернення додому з долини летовища, про поїздку на «Вороні», описував — спершу затинаючись, потім усе поквапливіше, немов боячись знову втратити голос, — тіні та вибоїни, що вилетіли тоді зі світляного конуса фар і сліпими плямами застрягли в його полі зору. Він розкрив свою таємницю. Пошукав очі Лілі і знайшов лиш тінь.

— Що мені робити? Амбрас не має про це дізнатися.

— … не має?

— Йому нічого не можна знати про це. Ані слова!

Лілі не стала розпитувати далі. Краще закутала сплячого Вояку, який уві сні відкотився від вогнища в темряву.

— Чорні плями зовсім не обов'язково означають сліпоту, — сказала вона трохи згодом. — Якщо погода не зіпсується, завтра ми будемо в Бранді. У тамтешньому Великому лазареті є знайомий санітар; він час від часу діставав ліки для моорського секретаря. Можливо, він теж зможе тобі допомогти… Ти не сліпнеш. Якщо ти сліпнеш, то я глухну. — І тут вона знову усміхнулася.

Жвава впевненість, якою Лілі старалася втішити Берінга, не принесла йому втіхи. Вона не повірила йому? Невже вона тепер навіть не здатна зрозуміти, що йому страшно? Страшно усвідомлювати, що близьким є той день, коли він буде пересуватися навпомацки, як його батько.

— Я не хочу ставати інвалідом, — сказав він, повернувши голову до сплячого Вояки. — Не хочу бути таким як він.

— Він кілька днів тому сам-один дійшов сюди.

— А Амбрас? — Не відводячи погляду від сплячого, Берінг почав креслити пальцем на піщаній підлозі лінії, широкі дуги, одну за одною… — Амбрас, напевно, теж знає цього санітара? Отже, рано чи пізно, з радіограми чи мимохідь кинутого зауваження секретаря, він також дізнається, як стоїть справа з очима його Охоронця.

— Він не знає його, — сказала Лілі. — У Бранді в кожного свої друзі. До того ж ніхто не надсилає з Великого лазарету радіограми про дефекти зору. Там вистачає страшніших хвороб.

У тій самій прострації, в якій він креслив кола, Берінг стер їх, провівши долонею по землі. Лілі так говорить про його страх… І все ж він кивнув. Добре, він дослухається її поради. У брандському шпиталі, який приозерна глушина і в третьому мирному десятилітті так само називала Великим лазаретом, лікували лише солдатів і фаворитів армії. Хворим, що не мали заступника на рівнині, лишалося звертатися до баракових лазаретів Червоного Хреста в Моорі чи в Гаагу або ж шукати допомоги в якої-небудь знахарки з Айзенау; кожному стражденному, що приходив до її закіптюженої кімнатки, вона клала долоні на лоба, бурмотіла нерозбірливі замовляння і, занурюючи в якесь вариво пташину кістку, креслила на лобі цілющі знаки.

— Завтра будемо в Бранді, — повторила Лілі. — На того чоловіка в лазареті можеш покладатися… Чи тобі більше хотілося б відвідати айзенауську солеварку?

Берінг похукав на замерзлі пальці й вимовив, звертаючись радше до своїх долонь, ніж до Лілі:

— В Айзенау я… уже був.

Хоча полум'я вогнища помалу спадало до вуглин, Лілі не торкнулася дрів, складених біля її ніг. Вогонь згас. Зі світлової шахти до підземелля теж пробивалася лише темрява. Чорнота, що їх обступила, була непроглядною, як у надрах гори.

Довго ще вони сиділи в тиші, але облишили і розмову, і свої секрети, навіть доброї ночі одне одному не побажали. Кожен на своєму боці кострища чув, як інший вкладається спати, влаштовується зручніше на вкритій тріщинами бункерній підлозі. Завтра вони будуть у Бранді. У Бранді. Якщо тільки вітер, що гуде немов орган, у шахтах та підземних коридорах форту, так і не вщухне і не нагромадить попід стінами Кам'яного Моря ще більше хмар — снігових хмар. На рівнині було літо. Але тут, нагорі, цієї ночі, напевно, випаде сніг.

Завтра на рівнині. Берінг бачив високі, мов вежі, ажурні щогли високовольтних ліній, що здіймалися у безхмарне небо, бачив сріблясті стрічки залізниці і потік машин, що плине через весь простір аж до самого обрію. Небо немовби помережане стрімкими візерунками пташиних зграй, і на ньому немає жодної сліпої плями, а світло таке яскраве, що Берінг мимоволі затулив очі… і раптом відчув на плечах руки Лілі, на шиї — її дихання… але ні, все це йому вже снилося.