Хвороба Кітахари

32. Муйра, або Повернення додому

Море? Атлантичний океан? Єдине море, знайоме Берінгові, було з вапняку та граніту, і найвищі його гребені несли на своїх піках глетчери та сніги. Дев'ятнадцять днів на облавку «Монте-Небліни», бразильського фрахту, що ходив з Гамбурга до Ріо-де-Жанейро, були не плаванням, а перельотом з крижаних туманів Європи до літньої спеки над бухтою Гуанабара, ковзанням та польотом над підводними горами, пустелями, западинами та чорнильно-синіми пагорбами.

І навіть коли вершини, що виростали з океанських глибин, не піднімаючись проте ніколи над поверхнею води, Берінг бачив лише як волосяні контури, виведені самописцем корабельного ехолота, або просто вгадував їх у хитанні тіней попід хвилями, він все одно відчував кожну хвилю як порив вітру, термічний імпульс, який ніс його високо над крутосхилами підводних гір. Кожен порух судна на всьому шляху від бурунів та тисняви Біскайської затоки до розгладжених пасатами хвиль Ґвінейської та Південноекваторіальної течій ставав для нього фігурою польоту. «Монте-Небліна» зазнавала то кільової хитавиці, то бортової, то накренялася, а Берінг злітав, ніби у сп'янінні, спірально набираючи висоту, входив у штопор і плив понад синьою прірвою. Іберійська та Зеленомиська западини ковзали глибоко під ним, порослі коралами скелясті урвища Серединно-Атлантичного хребта і, врешті, мулисті поля та глиняні пустелі Бразильської западини, де лот, кинутий за облавок глибиномір, опускався на шість тисяч метрів і міг занурюватись ще і ще.

Берінг летів. Часто він годинами сидів на залізних сходах у машинному відділенні, у гуркітливому залі, де температура досягала п'ятдесяти градусів за Цельсієм, сидів, зачарований виглядом найбільш колосальної машини у своєму житті — дизельного двигуна, чорного, величезного, як будинок, двотактного, дев'ятициліндрового, потужністю дванадцять тисяч кінських сил, що споживав на день сорок тонн палива, — сидів, прихилившись до поручнів, і все одно летів наче планер: зависав у повітрі із заплющеними очима, як тоді, у темряві першого року, похитувався у теплій захищеності, доки корабельний гвинт, який при сильному хвилюванні моря іноді, виючи, виринав із кільватерного потоку, не виривав його з мрій. Протягом єдиного за весь рейс шторму, рано-вранці на широті Мадейри, Берінг мимоволі піддався цьому виттю і відчув, як хвиля… як ураган викинув його з колискового маятника і швиргонув у чорно-синє небо, в чорно-синю глибину, відправив у політ.

У деякі ночі, лежачи без сну в задушливій каюті, яку він мусив ділити з Амбрасом, Берінг чув стогони Собачого Короля і не знав, чи сниться йому біль чи він насправді страждає. Але Охоронець не питав нічого в темряви, просто лежав у своїй койці мовчки, нерухомий, злий і мимоволі згадував зграю вілли «Флора», тільки цих собак у хащах шипів та колючого дроту, поки від стогонів, і собак, і близькості хазяїна не ставало нестерпно. Тоді він, стараючись не шуміти, вставав і тікав до машинного відділення.

Серед машиністів «Монте-Небліни» знайшовся один — доброзичливий інженер з Белема, — який далеко за північ, перекрикуючи гуркіт дизеля, називав безсонному пасажирові португальські назви вентилів, голівок циліндра та генераторів, що працюють на важкому паливі, і коли той точно їх повторював, вдячно плескав його по плечах.

Якщо вахта випадала спокійна, цей машиніст брав пасажира в контрольний обхід коридором грібного валу; вони йшли уздовж сталевої колони, що оберталася, до того місця, де зовсім поруч гримів грібний гвинт, і назад у дику спеку, до голівок циліндрів; інженер показував Берінгу, де вимірюють температуру опорних підшипників, як можна визначити рівень охолоджувальної води та мастила, відрегулювати наддув та знизити тиск у вихлопному котлі, і викрикував про всі свої дії, а Берінг, обливаючись потом, повторював його слова, так само гучно.

Якось раз після такої ночі, піднявшись на палубу перепочити, він осліпнув від яскравого ранкового сонця, а коли очі звикли до світла, то зникли, відтріпотіли геть не тільки світло-зелені та помаранчево-червоні плями, а й дещо темніше — тіні, чорні кулі. Синява неба стала бездоганною.

У печерах, коридорах і тунелях машинного відділення потьмянілості в полі його зору легко й непримітно губилися — тіні серед багатьох тіней. Але тут? Серед цієї синяви? У цьому світлі. Моррісон мав рацію! Берінг підвів голову — на безхмарному небі пливли найтонші павутинки, скляні мікрошрами, і ніщо більше не заважало цьому великому світлу, не затьмарювало його погляду.

Коли він рано-вранці повернувся до каюти, Амбрас, як завжди, уже кудись пішов; може, він був коло якірної лебідки в носовій частині, де він часто годинами просиджував на самоті, захищений від вітру фальшбортом, може, в їдальні, а може, глибоко в трюмі, біля моорського заліза. Крізь відчинений ілюмінатор віяло подихом моря. Але оскільки Берінгові цього разу хазяїн не заважав ані своєю присутністю, ані своїм болем, Берінг скочив до свого ліжка й заснув, але прокинувся не як зазвичай перед полуднем, а набагато пізніше, коли вже швидко насувалися тропічні сутінки: поки він позіхнув, потягнувся і відкинув з чола сплутане волосся, в ілюмінаторі вже зійшли зірки.

Лілі.

Перша думка Берінга після цього дня без сновидінь була про Лілі. Вона відвела його до Моррісона. Вона відштовхнула його і вилаяла, а можливо, ще й ненавиділа, точно так само як він ненавидів її там, нагорі, серед карстових проваль. Але вона відвела його до Моррісона. І Моррісон, як виявилось, мав слушність. Один-єдиний знак… якби ж вона зараз дала йому один-єдиний знак: іди сюди… він би пішов. Ризикнув би ще раз підійти до неї.

Але каюта Лілі була порожньою. А в їдальні акордеоніст співав якусь бравурну пісню, під яку танцювали дві пари, через хитавицю іноді збиваючись із такту. І торгівець з Порту-Алегрі, що сидів за столом поряд з Амбрасом, казав: «Красива, мов бразилійка…» Але він мав на увазі не Лілі, а велику, натуральної величини, статую Діви Марії, яка лежала в трюмі, закутана в деревну вату й папір; сорок сім ящиків, говорив гендляр, сорок сім ящиків, повних фігур ангелів та святих, князів, мучеників, полководців, розп'ятих та спасителів з руїн Центральної Європи, все куплене за приємною ціною і попливе до рук багатих фазендейро, колекціонерів та фабрикантів, роз'їдеться по всій країні, від Ріу-Гранді-ду-Сул до Мінас-Жерайса, навіть далеко на північ до Байї та Пернамбуку! Ґешефт майбутнього. У зонах і нічийних землях на Дунаї та Рейні ці герої та святі здатні допомогти хіба що тими грошима, які за них дає ринок. Еміграція, сказав торгівець, еміграція… більше там нічого робити; у його сім'ї, наприклад, тільки емігранти дечого й досягли.

Лілі?

Ані Амбрас, ані купець не бачили її зранку. У деякі дні вона взагалі не з'являлася в їдальні, їла у себе в каюті або деінде, а якщо приходила до їдальні чи до кімнати для курців, то рідко сиділа з моорцями, частіше з бразильцями — з туристами на шляху додому, які вижили після пригод у воєнних пустелях Європи, або з бізнесменами та «мисливцями за головами», які шукали в зонах робочу силу, нові ринки збуту та всякий корисний мотлох. Словник і мапа Бразилії завжди були в Лілі напохваті, і поступово вона встигла посидіти майже за всіма столиками маленького товариства пасажирів «Монте-Небліни» і давно почала говорити з ними португальською, в тому числі й з купцем з Порту-Алегрі, який точно зрозумів би навіть моорський діалект.

Але коли Берінг того вечора нарешті віднайшов її на пеленгаторній палубі і хотів сказати, що діри в його погляді, як і говорив їй док Моррісон перед тим, закрилися, вона дивилась на білий танучий кільватерний слід, дивилася так безтурботно та відсутньо, ніби не помічаючи його, Берінга, що він не вимовив ані слова. Він бачив перед собою обриси обличчя Лілі чітко, та все ж в глибокій тіні, ніби димна темрява, що відійшла з його очей, тепер знову піднімалася з глибин його єства, затьмарюючи лице втраченої коханої, а також море, і небо, і світ.

Він різко розвернувся і пішов, так і не привітавшись, геть, спустився до машинного відділення і не одну годину просидів там на залізних сходах, не бажаючи чути нічого, крім глухого бухкання поршнів, і машиніст з Белема збагнув, що сьогодні вночі пасажирові не до розмов. Берінг сидів, і вслухався у симфонічний гуркіт дизеля, і розрізняв у ньому низькі та пронизливо-високі металеві голоси, проте жоден з них не завдавав болю його вухам. А коли судно почало втрапляти до відгалужень тропічної бурі й почалася сильна хитавиця, він не став чіплятися за поручень, а ловив вухом громовиці, що часом проривалися до нього донизу, не плутаючи їх зі стукотом поршнів, і при цьому похитувався між поручнем та сталевою перегородкою виходу, мов маятник, мов сплячий. Проте він не спав. Сидів з розплющеними очима, поки море знову не заспокоїлося. Нагорі, напевно, якраз зовсім скоро мало сходити сонце.

Аж тепер він підвівся, ніби нарешті почув крізь шум дизеля своє ім'я, піднявся зі спеки машинного відділення у лиш трохи прохолодніший ранок, і стояв, глибоко дихаючи, біля фальшборту, і думав, що все ж знову бачить сон: гори! Чорні гори поставали з океану, з димно-перламутрових туманів: гранітні вежі, скелясті кручі, такі ж темні й потужні, як і урвища Кам'яного Моря. Відшліфовані ерозією круглі вершини, ніби медузи, що зависли понад хмарами, перетворювались у смугах туману на спини неймовірних звірів, які поступово вкривалися шерстю дерев, квітучими мохами в обрамленні ліан та в'юнких рослин, хмарами кущів, пальмами.

Близькі й водночас такі відчужено-далекі, мов сон, гори протистояли силі припливу, кидали назустріч сновиді та його кораблю вкриті предковічними лісами острови, плавучі сади й ліниво розверталися під вітром, показуючи бухти та миси, півмісяці світлих пляжів. А поміж водою, скелями й небом, на межі гір та моря тепер блищали фасади, багатоповерхівки, бульвари, розкидані по мисах, крутосхилах і берегах бухт вілли, церкви, білий форт, який зі своїми стрілецькими вежами та флагштоками двічі зникав у тумані і двічі виринав знову, сяючий і ніби осипаний чи то відблисками, чи то спахалами дульного полум'я. А високо-високо над усім цим колиханням хмар, припливу, стін та каміння пасажирові «снилася» висока як вежа постать: вона розкинула руки — і він полетів їй назустріч, аж раптом чиясь долоня ляснула його по плечі й скинула додолу. Тепер йому довелося прокинутись. За спиною стояв машиніст. Ляскав його по плечах. Сміявся.

Проте гори, бухти, розкинуті руки не зникли. Кущі на круглих вершинах, джунглі, які почали відсвічувати темно-зеленим. Скелі лишалися чорними. І машиніст теж лишився, де був, і без упину переможно вигукував одне й те саме ім'я, доки Берінг нарешті не збагнув, що це місто, ці бульвари та пляжі і взагалі все, назустріч чому він летів, не було сном, а стосувалося того, що кричав машиніст — Ріо! — і сміявся, і знову вигукував, вистукуючи склади по його плечах: Ріо-де-Жанейро!

У доках Ріо-де-Жанейро на них чекали не солдати і не генерал, а смаглява жінка і з нею двоє слуг чи носіїв у червоних лівреях. Жінку звали Муйра, і коли вона вимовила своє ім'я, Берінг подумав, що так тутешньою мовою вітаються.

Муйра?

Це слово з говірки тупі, пояснила вона. Означає — Красиве Дерево.

— Тупі? — перепитала Лілі.

— Лісові люди, — сказала Муйра. — Жили колись тут на узбережжі.

— Жили? — спитала Лілі. — А тепер?

— Тепер у нас лишилися тільки їхні імена, — відповіла Муйра.

У Муйри все було темним: її шкіра, очі, волосся, навіть звучання її голосу. Вона навряд була старша за Берінга, і він забув відпустити її руку, так і тримав у своїй, поки Муйра не відняла її, аби показати ліврейним носіям, який саме багаж треба забрати.

— Ласкаво просимо! Я кажу це і від імені сеньйора Плініу ді Накара, — сказала вона далі. У патрона справи в Белу Оризонте, і повернеться він до Пантану через один або два тижні. Обіцяв привезти нову машину, гусеничний бульдозер. Найбільший кар'єр фазенди «Аурікана» роками стояв без діла, техніка проіржавіла, а дорога туди зараз під час дощів лишається непрохідною.

Муйра розуміла мову приїжджих, хоча про зону, де був розташований Моор, знала лише, що хтось із її родичів теж приїхав із тих місць — з Бранденбурга, це, напевно, недалеко? Він був мостобудівником, зводив віадуки в Сальвадорі і до Європи вже не повернувся. А про Європу їй було відомо, що там тісно, дуже тісно, і що війни там спалахували швидко й часто, не те що в країні, яка, незважаючи на міста з багатомільйонним населенням та хмарочоси, губилася поміж джунглів, між дощових лісів Амазонії, серед боліт Мату-Гросу.

— «Монте-Небліна», — промовила Муйра дорогою з доків. — Мій корабель. Ви прибули на моєму судні.

Приїжджі з Моору скупчилися посеред багажу у всюдиході, за кермом якого сидів один з ліврейних, і дивилися, як «Монте-Небліна» зникає у лісі з кранів, важких стріл, розвантажувально-навантажувальних пристроїв, підйомних мостів та радіощогл. Моорське залізо вивантажать тільки наприкінці тижня, після різдвяних свят, і на спеціальних платформах відправлять до Пантану.

Бразилія настільки велика, сказала Муйра, що найвищу її вершину відкрили та виміряли всього кілька років тому, в джунглях на кордоні з Венесуелою, Піку де Небліна, висота понад три тисячі метрів. Причому в Бразилії до сьогодні є не лише невідомі піки такої висоти, але й цілі народи. Наприклад, про деякі племена Амазонії й нині знають не більше, ніж помітили з літака пілоти топографічної служби: дими від їхніх таборових багать, ознаки життя, які розвіює вітер.

— Піку де Небліна! — вигукнула Муйра. — То моя гора! — Коли-небудь вона неодмінно туди вирушить, до Манауса і вгору по Ріу-Негру й далі в джунглі, за слідами димів, до кінця Бразилії, на край світу.

Помалу розкручувалась під колесами, що муркотіли від гарячого асфальту, берегова лінія Ріо-де-Жанейро. Їдь повільно! Муйра застережливо поклала руку на плече водієві. Кожного разу, коли відкривався новий серп пляжу, нові барвисті бульвари, Муйра поверталася до новоприбулих і вимовляла назви пляжів і бухт, а Берінг деколи беззвучно відтворював власним ротом рухи красивих губ цієї бразилійки: Прайя-ду-Фламенгу, Енесеада-ді-Ботафагу, Прайя-ді-Копакабана… ді-Іпане-ма… Леблон… Сан-Конраду, Барра-да-Тіджука… Місто лишилося позаду. За просторою, майже безлюдною бухтою — помітивши її, Муйра вигукнула: Грумарі! — а приплив майже зовсім заглушив рев мотору й коліс — авто, сполохавши великі зграї чапель, з ревом увірвалось до тиші мангрових лісів.

Сеньйор Плініу — генерал? Муйра засміялася і похитала головою, коли Амбрас запитав про нового власника моорського заліза. Патрон, звісно, завжди пишався, що у званні tenente, тобто лейтенанта, воював у корпусі маршала Маскареньяса ді Мораеса, сказала Муйра, в корпусі великого героя Бразилії, який на боці Америки та її союзників здобув перемогу у світовій війні… про тріумфальну ходу вулицями Ріо, про переможний карнавал патрон і зараз згадує із захопленням… але сеньйор Плініу ді Накар — і генерал?

Дорога до Пантану повторювала контури берегової лінії, бігла уздовж піщаних та скелястих бухт, то вузьких, то глибоко врізаних у суходіл, то злегка вигнутих, уздовж межі прадавнього лісу, який темними каскадами спускався із захмарних висот до моря і часом несподівано розступався, відкриваючи погляду водоспад, стрімкі струмені, що спадають назустріч бурунам прибою, ще в польоті набуваючи схожості з кипучою піною та гребенями хвиль… повз прибульців проносилися гамірні селища узбережжя з їхніми обвішаними гронами бананів дощаними лавами, заправками в тіні всіяних квітами скель, глинобитними хатинами, що губляться в сельві… а Муйра тим часом розповідала про геометрично правильні евкаліптові посадки її патрона, про плантації цукрової тростини, про маніокові поля, пасовища та каменоломні фазенди «Аурікана», великого хазяйського маєтку; розповідала про любов сеньйора Плініу до Америки, про глибоку його повагу до маршала Маскареньяса та про його план спорудити на одній зі скель поряд з Пантану пам'ятник герою Бразилії, із зеленого граніту тутешніх каменоломень, — обеліск, який збереже назавжди радість перемоги і скорботу за полеглими бразильцями…

Амбрас часом кивав головою на розповіді Муйри. Виходить, він уже чув історію її патрона? Берінг бачив лише, що Амбрас страждає від болю і марно намагається пом'якшити ривки та струси їзди: він сидів, схрестивши руки на грудях та охопивши плечі долонями, ніби сам себе обіймав. Ні, він уже давно нічого не чув, будучи десь далеко. А Лілі поглинув погляд на узбережжя, на пінні гребені прибою: вона була на дорозі до Сантуса. Автопоїзд, який доставить моорське залізо до Пантану і вирушить уздовж узбережжя далі на південь, забере її з собою, це був її поїзд. Вона майже приїхала. Вона була зовсім близько від Сантуса.

Лише один Берінг, хоча й зовсім утомлений та виснажений, ловив кожне слово цієї бразилійки, іноді нахилявся вперед, ніби у найнапруженішій увазі, і тонув у її очах, і відчував на чолі дотик її темного волосся, що маяло на вітрі; він був ніби сам на сам із цією жінкою. Все, що вона говорила, говорилося йому. І серед багатьох нових імен та слів він чув тепер і назви європейських полів битв, які вона перераховувала наспівом, як віршик-лічилку, а потім, сміючись, пояснила, що за наказом патрона діти у школі фазенди «Аурікана» зазубрювали ці назви напам'ять і мусили виспівувати, хором та поодинці: Монте-Кастелло, Монтезе, Форново, Цокка, Колекйо, Кастельнево, Камайоре, Монте-Прано…

Той, хто міг, не збиваючись, на одному диханні відтарабанити напам'ять вісім vitorias, отримував від патрона нагороду — декілька монет або пакетик арахісу в карамелі, тому що на всіх цих полях битв, розта-шовних десь в Італії, Бразилія під драконячим стягом маршала Жуана Баптисти Маскареньяса ді Мораеса перемогла ворогів усього світу.