Хвороба Кітахари

2. Моорський крикун

Берінг був дитиною війни і знав лише мир. Усяка розмова про час його народження була нагадуванням про те, що свій перший крик прозвучав тієї ночі, коли Моор один-єдиний раз зазнав бомбардування. То була дощова квітнева ніч незадовго до підписання перемир'я, яке на шкільних уроках у повоєнний період називали не інакше як Оранієнбурзький мир.

Ескадра бомбардувальників, що відходила до узбережжя Адріатики, скинула тоді залишки свого бомбового вантажу у темряву над Моорським озером. Мати Берінга, вагітна, з набряклими ногами, саме тоді несла мішок конини від підпільного м'ясника. М'яке, ледь знекровлене м'ясо було важким для її рук і мимоволі їй згадувався живіт її чоловіка — аж тут над платанами на березі озера здійнявся величезний вогняний кулак, потім ще один… вона кинула мішок на польову дорогу і побігла мов навіжена до палаючого селища.

Пекло пожежі — потужнішої вона ніколи в житті не бачила — вже обпалило їй брови та волосся, коли пара чиїхось рук з якогось чорного будинку схопила її і потягла в глибини підвалу. Там вона ридала, поки не зсудомило горло.

Серед запліснявілих бочок, на кілька тижнів раніше, її другий син і з'явився на світ, який ніби відкотився у давнину, в епоху вулканів; ночами земля мерехтіла під багряним небом. Удень фосфорні хмари затьмарювали сонце, і в кам'яних пустелях мешканці печер полювали на голубів, ящірок та пацюків. Ішов дощ упереміш із попелом. А батько Берінга, моорський коваль, був далеко.

Роки потому цей батько, глухий до жахів ночі народження сина, буде лякати сім'ю, змальовуючи страждання, яких він зазнав під час цієї війни, він сам. І в Берінга щоразу пересихало в горлі і пекло в очах, коли він знову і знову чув, як на фронті його батько, геть змучений спрагою, на дванадцятий день боїв напився власної крови. Це було у лівійській пустелі. Біля перевалу Хальфайях. Ударна хвиля бронебійного снаряда відкинула батька на кам'яний осип. І коли у пеклі цієї пустелі раптом побігла обличчям червона, на диво прохолодна цівка, батько по-мавп'ячому висунув уперед нижню щелепу, підібгав губи і почав сьорбати, спершу розгублено і з неприхованою відразою, але далі все жадібніше: цей струмочок мав його врятувати. З пустелі він повернувся з широким шрамом на лобі.

Мати Берінга багато молилася. Навіть коли війна з її жертвами з кожним роком усе глибше западала в землю і нарешті зникла під полями з буряками та люпином, вона все ще чула у літніх грозах гуркіт артилерії. І нерідко ночами являлась їй, як тоді, Богородиця і шепотіла пророцтва та звістки з раю. Коли священний образ зникав і мати Берінга підходила до вікна остудити трепетну лихоманку, вона бачила неосвітлений берег озера і горбкуваті необроблені поля, які чорними хвилями котилися до ще чорніших гірських кряжів.

Обоє Берінгових братів загинули; молодший потонув у Моорському озері, пірнаючи в крижану воду однієї з бухт за іклами — так звалися затонулі, порослі червоними водоростями та прісноводними мушлями боєприпаси розбитої армії, мідні кулі, які він вибивав із патронних гільз камінням, просвердлював і носив, мов ікла спійманого хижака, на шнурку довкола шиї. Пропав і другий, старший — емігрував і згинув десь у лісах штату Нью-Йорк. Останньою звісткою від нього, отриманою багато років тому, була листівка з краєвидом річки Гудзон, сіра течія якої неодмінно викликала і скорботу за потопельником.

Коли мати Берінга на річницю смерті свого потонулого сина пускала озером букетик блакитних анемонів і запалені свічки у дерев'яних мисочках, один з вогників завжди був присвячений польці Целіні, яка прийшла їй на допомогу в ніч бомбардування.

Целіна, вивезена з Поділля на примусові роботи, заховалася тоді у земляному підвалі палаючої виноробні і затягла в це безпечне місце матір Берінга. Між дубових бочок вона намостила мішки та вологий картон і вклала на них ридаючу ковалиху, в якої раптово почалися перейми, а потім зав'язкою від фартука перетягла пуповину, перегризла її зубами і обмила новонародженого вином.

У той час, як згори до ледь освітленого сальними свічками підземелля долітав тільки гуркіт вибухів, полька обіймала матір з немовлям на її руках і гучно молилася Чорній Ченстоховській Богоматері, прихльобуючи заодно все частіше кепське прокисле вино, і зрештою почала між скоромовками молитов та літаній вершити суд над минулими роками:

Вогненна буря цієї ночі — це кара Божої Матері за те, що Моор кинув своїх чоловіків на війну і змусив їх пройти у складі жахливих армій до Шоновіце, навіть до Чорного моря та Єгипту, відплата за те, що на берегах Бугу її нареченому Єжи, улану, довелося йти в атаку проти танків, а потім під гусеницями… його красиві руки… його вродливе обличчя…

Царице Небесна!

Кара за спалену Варшаву і за каменотеса Бугая, якого з усією родиною та сусідами пригнали на лісовий склад до вуглярів з Шоновіце, щоб вони там вирили собі могилу.

Мати Божа, розраднице у скорботах!

Помста за збезчещену невістку Христину…

О притулку грішних!

…і за кушніра Зільбершаца з Озенни… Два роки ховався бідолаха у вапняковій ямі, поки хтось не видав його, і витяг звідти, і у Треблінці навіки вкинув у вапно…

Владичице милосердна!

Спокута! за попіл на польській землі та розтоптані луки Поділля…

Так скаржилась і плакала полька Целіна, коли нагорі вже давно настала мертва тиша, а виснажена мати Берінга заснула.

Чоловіки Моору, шепотіла Целіна у крихітні кулачки немовляти, знов і знов притискаючи їх до губ і цілуючи, чоловіки Моору піднялися супроти всього світу — і тепер цей світ у гніві своєму наступає на тутешні поля, немов Страшний суд, з усіма живими та мертвими, ангели з вогняними мечами, калмики з російських степів, орди неприкаяних, невідспіваних душ, вибитих з їхніх смертних оболонок, привиди!.. І польські улани в шаленому скакові на своїх конях, і жиди зі Святої землі, що бряжчать кулеметними стрічками та багнетами, і всі, кому вже нічого було втрачати, всі, хто не міг вже мати іншої віри, крім віри в помсту…

Амінь.

Підневільна робітниця Целіна Кобро з Шоновіце на Поділлі стала першою у Моорі жертвою, загинувши через чотири дні під кулями батальйону, що пройшов селищем у переможному наступі. Це було непорозуміння. В сутінках боягузливий піхотинець переплутав закутану постать польки, що вела коня у цій темноті, зі снайпером, з утікаючим ворогом, двічі марно крикнув незрозумілою мовою Стій! і Тривога! — і вистрілив.

Перша ж автоматна черга різонула Целіні по грудях та шиї і поранила коня. Целіна зав'язала коняці ніздрі, а копита обмотала ганчір'ям, щоб під час затишшя відвести із захопленого селища нічийну тварину до укриття, до соснового гаю, і тим самим урятувати від конфіскації чи забиття; цей кінь був її трофеєм. Кульгаючи, він кинувся геть, а Целіна лишилася лежати на порослих мохом каменях, і швидкі кроки піхотинця, що наближались, вона чула вже як далекий, дивно-врочистий шум власної смерті: шелест листя, хрускіт гілок, глибоке, бездонно глибоке дихання — і нарешті здавлений крик, солдатська лайка, після чого всі шерехи зникли і навіки запали в тишу.

Вранці Целіну поховали під обвугленими привокзальними акаціями поруч з робітником з моорської каменоломні, військовополоненим грузином, який помер з голоду всього через кілька годин після вступу до селища переможців.

Уже в перші тижні після її смерті ніби почали збуватися не тільки пророцтва з ночі, коли народився Берінг, але й найпотаємніші її мрії про помсту, якими вона жила всі ці роки на чужині.

Мешканців Моору виганяли з їхніх будинків. Палали подвір'я переможених адептів війни. Наглядачі з місцевої каменоломні, страшні у недавньому минулому, мовчки терпіли усі приниження; двох із них повісили на сталевому тросі на сьомий день після визволення, то була холодна і вітряна п'ятниця.

Моорських курей і сухоребрих свиней ганяли площею Героїв та закіптюженими полями, вони тепер були рухомими мішенями, на них тренувалися снайпери, які викидали падло собакам — у голодуючому Моорі… і раптово знецінені знаки розрізнення, ордени та бюсти героїв, загорнуті у прапори та непотрібні вже мундири, тонули у вигрібних ямах або зникали на горищах, у підвальних схованках, а також у вогні та поспіхом прикопаній землі. У Моорі владарювали переможці. Хоч би які скарги на цю владу надходили до комендатури — відповіді та резолюції окупаційних військ були зазвичай тільки злісним нагадуванням про жорстокість тієї армії, в якій вірно служили моорські чоловіки.

Звісно, зовсім не вершники Страшного суду роз'їжджали селищем на заляпаних глиною ломових конях, і з танкових люків та з відкритих платформ армійських ешелонів позирали не ангели помсти і не привиди з пророцтв Целіни, — але в комендатурі, на яку було перетворено громадську канцелярію, засів перший з низки іноземних командирів — полковник з Красноярська, білобрисий сибіряк з водянистими очима; він не міг забути своєї вбитої сім'ї і стогнав уночі в жахливих снах, а призначаючи, навмисне нерегулярно, комендантську годину, наказував стріляти по всьому, що в ту пору рухалося на вулицях і в садах Моору.

Війна скінчилась. Але такому віддаленому від усіх полів битв Моору за один тільки перший мирний рік судилося побачити більше солдатів, ніж за всі одноманітні століття дотеперішньої його історії. До того ж іноді здавалось, ніби на оточених горами моорських пагорбах не просто здійснюються плани стратегічного розгортання військ, а також тривають якісь химерні монструозні маневри, які мусять продемонструвати саме тут, у цій глушині, сукупну всесвітню потугу: на перекопаних полях та виноградниках Моору, на порожніх дорогах та заболочених, тванистих луках нашаровувались та перетинались у цей перший рік окупаційні зони шести різних армій.

На настінній карті в комендатурі горбистий моорський край виглядав усього-на-всього клаптиковою викрійкою капітуляції. Переговори без кінця та краю між переможцями, що суперничали між собою, визначали та змінювали демаркаційні лінії, передавали долини і траси з благодатних рук одного генерала до сваволі його наступника, ділили густо поцяткований вирвами від вибухів ландшафт, пересували гори… Але вже наступного місяця нова конференція знову все перетасовувала. Одного разу Моор втрапив до раптово розверзлої між арміями нейтральної зони, був залишений військами — і знову окупований. Берінгова садиба постійно залишалася в лещатах мінливих кордонів, але завжди була нічим більшим ніж вбогою здобиччю — закіптюжена кузня, порожній хлів, кошара для овець, необроблена земля.

Протягом перших двох тижнів перемир'я у Моорі хазяйнували виключно сибіряки красноярського полковника, після їхнього відходу до селища вступила марокканська батарея під французькою орудою. Настав травень, але тепла все ще не було. Марокканці вбили двох дійних корів, що були заховані в руїнах моорського тартака, розстелили на бруківці перед комендатурою молитовні килимки, а коли, на невимовний жах Берінгової матері, один з африканців пострілом зніс Мадонну цвинтарної каплички із позолоченої хмарки, його не побив жоден грім з небесної синяви.

Батарея залишилася аж до літа. Далі їй на зміну прибув шотландський Хайлендський полк, гельські снайпери, які принаймні раз на тиждень відзначали річницю якихось незабутніх битв — з урочистим підняттям прапора, грою на волинках і розпиванням темного пива; і врешті, коли з небагатьох засіяних полів зібрали врожай і вони знову лежали чорні та голі, як і увесь тутешній морозний край, шотландців змінила американська рота і почався режим майора з Оклахоми.

Майор Елліот був чоловіком свавільним і впертим. Він почепив на вхідних дверях комендатури велике гардеробне дзеркало і питав кожного прохача чи скаржника з окупованих районів, кого або що той бачить у цьому дзеркалі. Якщо майор був сердитим або просто не в настрої, він нудно повторював ув одній і тій самій послідовності свої запитання, аж поки прохач не описував те, що хотів чути майор, — свиняче рило, щетину і ратиці.

Проте майор Елліот не лише піддавав селище химерним репресіям — з цими приниженнями переможені зрештою змирились, вважаючи їх незрозумілими дивацтвами, — загалом же при ньому жити стало помітно легше: нестримний, стихійний самосуд звільнених примусових робітників або маршових частин відступив перед чітким законом армії-переможниці. У першу мирну зиму не минало й дня, щоб майор не віддавав хоча б один новий наказ, спрямований проти загрозливої анархії, — розпорядження щодо мародерства, саботажу, крадіжок вугілля. Худий сержант, пристрасний фанат бейсболу та німецької поезії XIX століття, перекладав параграф за параграфом нові кримінально-правові норми дивною канцелярською мовою, а потім прибивав свій твір до дошки оголошень у комендатурі.

Тим часом як рідне селище щодня ставало нужденнішим, Берінг, сповитий у порізані на шматки прапори, лежав собі у кошику для білизни, підвішеному до сволоку, лежав і ревів — худий, коростявий малюк, лежав у своїй слинявій безпорадності, що пахла молоком, — і ріс. Хай Моору роковано згинути — у сина зниклого у пустелі коваля з кожним днем більшало сил. Він ревів — і його годували, ревів — і його брали на руки, ревів — і ковалиха, яка цілими ночами не спала біля колиски, вимолюючи в Богоматері повернення її чоловіка додому, цілувала малого і приголублювала. Оскільки чи не кожен контакт із землею наводив жах на малюка, він терпіти не міг тверді і невпинно репетував, коли мати виймала його з колиски і клала до свого ліжка. Як не намагалася вона його вгамувати, як не вмовляла, він усе одно кричав.

Перший рік життя Берінга був темним. Обидва вікна в його комірчині лишалися позабиваними ще тривалий час по війні: хоча б це приміщення, єдине в будинку коваля, яке не постраждало під час нічного бомбардування Моору — ані тріщин у стінах, ані слідів пожежі, — потрібно було захистити від мародерів та залізних уламків, що дзижчали в леті. У полях все ще лежали міни. Ось так Берінг і похитувався там у колисці, плив у своїй темноті, іноді чуючи з глибини під собою ламкі голоси трьох квочок, врятованих у ніч бомбардування з палаючого курника і врешті замкнених у неушкодженій комірчині разом з усім більш-менш вартісним майном.

Квоктання та ворушіння цих курей у їхній дротяній клітці чулися значно гучнішими у темряві Берінга за будь-який шум зовнішнього світу. Навіть рев танків, що маневрували на луках, і той через забиті дошками вікна доносився до люльки малюка глухо, ніби зовсім здалеку. Берінг, летун серед упійманих птахів, здається, любив цих квочок, і коли одна з них раптово подавала голос, він, бувало, обривав навіть свій найвідчайдушніший крик.

Коли його мати ходила від двору до двору, іноді цілоденно ходячи селами, щоб виміняти гвинти, цвяхи для підков, а врешті й захований у підвалі кузні зварювальний апарат коваля — на хліб, м'ясо чи банку запліснявілого варення, за Берінгом приглядав старший брат, ревнивий, неврівноважений підліток, який ненавидів цей крикливий згорток. У безсилій люті він мучив комах, нічних метеликів і тарганів, виганяв їх зі шпарин в обшивці стін, відривав одну за одною тоненькі ніжки і кидав покалічених під братову колиску, квочкам, а після такої годівлі здіймав паніку серед курей полум'ям свічки. Тоді Берінг непорушно прислухався до голосів страху.

Навіть багато років потому крик півнів будив у ньому незрозумілі, загадкові відчуття. Нерідко це був меланхолійний, безсилий гнів, який не мав конкретного адресата, але попри це більш ніж усякий звіриний чи людський звук пов'язував його з місцем свого народження.

Мати Берінга увірувала в небесне знамення і винесла курячу клітку геть з комірчини, коли одного сніжного лютневого ранку малюк, який цілу годину не шумів, тільки уважно прислухався, знову розкричався і голос його був схожим на квоктання: крикун квоктав, мов курка! Крикун розмахував руками, простягав зі свого кошика скорчені білі пальчики — немов пташині кігті. І чи не повертав він ривками голову?

Крикун хотів бути птахом.