Лицарі любові і надії

Розділ 29

Цим словом можна було вдавитися. Його заковтував, як анаконду. Чи воно заковтувало, мов анаконда, тебе. Живцем. Без вороття.

Боно кигикало чайкою, нагадуючи про перші хвилі земної тверді в Нагаєво, громадилося хребтами гір, що засніженим камінням вгризалися у небо. Довге, мов дорога. Криве, мов доля. Незрозуміле, мов реченець.

Аркагала...

Сюди, на цей далекий, майже при кінці шляху на той світ, прііск, діставалися так довго, що виглядало за полегшу просто опинитися нарешті на місці, аби не вигойдували хвилі, не витрушував душу «газген», не виморожував суворий північний вітер, який і вітром не назвеш, а хіба крижаною терткою, що скородить не шкіру, ні — нутрощі...

— Слава Богу, приїхали... — видихнув отець Маркіян.

— Слава... — вимовив чомусь із сумнівом Іван.

Петро Січко не сказав нічого — задубілі губи не ворушилися.

Здираючись кривими сходами свого хресного шляху, кожен в’язень вже давно для себе зрозумів, що нічого кращого попереду немає, кожен крок — лише униз, кожна зміна — лише до погіршення, кожен поштовх — до прірви, на дні якої — смерть. Вона вже й не лякала... Та одвічний інстинкт і віра заперечували супроти безопірної офіри. І суворий закон зони, вивчений ще на етапі, змушував вигризати щоденний шмат життя — «Умри ти сьогодні, а я — завтра». Не те щоб у надії на ліпше. Просто щоб дихати. Щоб побачити завтра.

Перше, що побачили в бараку, нормально клалося до накопиченого досвіду — б’ють. Бригадир чи хто його зна хто, спокійно, по-діловому, відбуваючи звичайну працю, лупцював якогось бідолаху, який навіть не думав опиратися. Склався клубочком, тихо підвивав, коли удари влучали у м’яке. Отака буденна, звичайна картина.

Нова порція «гарматного м’яса», та не свіжого, а «свіжо-мороженого», влилася в «колектив» непомітно. Хоч як свербіли Іванові кулаки втрутитися, хоч як волало почуття справедливості — захисти того, хто потерпає, та наука табірна марно не минула — не лізь у воду, не знаючи броду. Кволо спромігся на слово захисту отець Маркіян:

— Та що ж ви, люди добрі... — і не зміг далі, бо промерз у «газгені» до кісток чи й глибше, слова примерзали до вуст.

— Молчі, дед, за дело получает! — чвиркнув крізь зуби хтось із старожилів.

Виявилося, б’ють злодія. Украв чиюсь пайку. За це кара одна — смерть. То побиття — всього лиш акт вишуканого гуманізму. Іван і уявити не міг: невдовзі він шкодуватиме, що злодюгу лише побили...

Сподіватися на щось краще, — ніж досі, то для наївних. Тому за нормальне йшли ранкові штурхани та вереск. Дивно, та вереск нарядчиків і бас бригадира Гнатюк сприймав немов крізь густу пелену — відкривають роти, схилилися над ним, вимахують кулаками, а звуку наче нема, а тіло нічого не відчуває...

— Да аставьтє его в пакое, відіте — горіт весь, простуділся в дороге...— пролунав людський голос.

— Іване, та ти справді гориш, що з тобою? — стурбовано схилилися товариші по етапу. — В лікарню б його...

— В какую лікарню? Работать! Тут не курорт! — «милостиво» розпорядився напівпритомним тілом бригадир із благозвучним прізвищем Дригін.

— Ото б іще «Дринін» — було б зовсім правильно! — гірко іронізували над основним знаряддям кожного начальничка у зоні — дрином, замашною палицею, що використовувалася як метод переконання і перевиховання непокірних.

Дивом дивним Іван таки спромігся встати. Не тому, що підняли штурханами, а через свою природну впертість. Дочвалав у колоні до шахти. Оті арештантські колони добрі тим, що не дадуть упасти, навіть як не тримаєшся на ногах. Дригін розвів новачків по робочих місцях:

— Вот твоя вагонетка. Лопата. Лава.

— Де лава? Оця нора?

— Как раз для тебя, по твоєму росту! — розреготався бригадир.

Бисота лави була не більшою за півметра. Лежачи на животі, Іван узявся нагортати на залізний риштак відбите попередньою зміною вугілля. Підвівся, набрав на лопату, раз, другий... Заточився. Довго відкашлювався і від застуди, і від вугільної пилюки. Знову схилився. Знову кинув.

Гнатюка знайшли наприкінці зміни непритомного в отій низенькій лаві. Горів, трусився у лихоманці. Підняли на поверхню. Потягли до санчастини. А впертий галичанин виривався, опирався і кричав, задихаючись і викашлюючи чорне: «Не піду в більшовицьку лікарню!» Лиш тижнів через три прийшов до тями... Захитувався від слабкості і задихався. А за місяць-другий знову лежав на животі у лаві, вигортаючи сіль землі — вугілля і викашлюючи чорну кров із легенів.

Шахта тільки здається рукосотвореним у надрах землі лабіринтом. Насправді — це жива істота, сотворена за образом і подобієм людини. Має голову з вустами і горлянкою, якими заковтує слуг черева свого, наскрізний стовбур — хребет, ребра — лави, руки-ноги-пальці — штреки, має свої легені, якими дихає і викашлює отруту — метан, свої судини, якими віддає кров — вугілля. Віддає неохоче, вимагає за кожну краплю чорного золота краплю людської крові. Та вугілля дорожче за людську кров. Вугілля потрібне Колимі. Вивозити його за межі краю — дорого, нерентабельно. Але для власних потреб — саме те. Колимська тайга звеліла «довго жити» ще до війни. Уздовж трас — Колимської і Тенькінської — ліс вирубали ще тоді. А здавалося — запаси невичерпні... Щоб виростити нові дерева, потрібні десятки років, а хіба може економічне диво комунізму чекати? Потрібна кров — то буде тої крові хоч залийся — буржуазно-націоналістичної, вражої, якою так хочеться окропити волю «вождя народів»!

Вугілля, вугілля, вугілля!

Вугілля потрібне Аркагалинській ГРЕС, електростанція дає світло всій Колимі. Є світло — є золото. Золотом Колими був оплачений лендліз, частина перемоги у війні з Гітлером.

Над копром шахти горить велика червона зірка з лампочкою всередині — горить, значить, усе добре, шахта дає план. Згасла — погано, упав видобуток. Погано не тим безмовним червам, що повзають у глибинах, вигризаючи з надр пласт за пластом, їм погано за всіх умов. По-справжньому зле начальству, тим, хто в забої ніколи не бував, тим, хто дихає свіжим морозним повітрям, хто отримує північні надбавки, та ризикує навіть не посадою — життям, якщо лампочка згасла...

Тому зірка — не прикраса, вона знак долі. Кожен з мешканців селища, приіска, щоранку звично, майже інстинктивно косував у бік копра і полегшено зітхав, якщо бачив червоне світло. Кожен був так чи інакше причетний до шахти, доля кожного залежала від виконання плану.

Бувало так, що зірка згасала. День. Другий. Третій... Селищем повзла лиха звістка — «виїхала «трійка» з Магадана...»

Трійка — це, мабуть, білі коні з розкішними кучерявими гривами, вони швидко мчать засніженою трасою, відлунюючи весело й мелодійно дзвіночками, легкою ступою обганяють повільні заморожені «газгени» зі «спецконтингентом» під брезентовим накриттям, трійка — це радісне, новорічне, лубочне, кольорове, це — свято...

Такою уявляв собі «трійку з Магадана» хлопчик Борис Терехов, син одного з аркагалинських «вітродуїв» — так називали працівників метеостанції. Батько не лише працював метеорологом і давав матеріал для прогнозу погоди аж у Москву, але й був головою шахткому, тобто по партійній лінії відповідав за справи на шахті, і за видобуток також.

Лише дитина могла не розуміти, що таке «трійка». Гаранін-ська розстрільна «трійка».

Лютого звіра, першого начальника колимських таборів полковника Гараніна на той час вже не було — зник, щез, випарувався легендарний кат, що мав за іграшку відстрілювати в’язнів просто так собі, бо подобалося, бо рухомі мішені, бо для того вони тут, аби умирати, була б охота, а привід для розстрілу знайдеться, в них, зрадників батьківщини, у кожного — стаття, за яку й розстріл — милосердна кара. Всього рік пробув Гаранін начальником УСБІТЛа, змінивши на цьому відповідальному «посту» ліберала латиша Берзіня, заарештованого в 37-му, та як же в’їлися у пам’ять і простим в’язням, і начальству його візити! Тисячі людей було розстріляно за списками з його підписом.

— Та що ви з людини якогось звіра робите! — обурювалися правовірні комуністи, які й «во глубінє сібірскіх руд» «хранілі вечное терпенье» та вірність партії Леніна. — Не міг товаріщ Сталін поставити такого ізверга начальником, не міг! Справжнього полковника Гараніна убили дорогою в Магадан і замінили японським імперіалістичним шпіоном, от він, вра-жина, і стріляв, убивав людей, ірод, радий був дискредитувати політику партії на місцях!

Пішли у небуття «криваві тридцяті», Гараніна посадили. На своїй шкірі випробує усі новосотворені «друзями по цеху» муки — цілодобові «стійки» на вічній мерзлоті, безсоння, катування, тюремну баланду і страх, вічний страх кулі в лоба, бо знатиме, як легко натиснути на курок. Сидітиме аж до 50-го, знайде свою смерть там, де й інші. А згодом, в епоху «перестройки», його... реабілітують. Мовляв, нічого не було, ні «трійок», ні розстрілів, ні пістолета напоготові, ні очевидців, ні жертв. Не було складу злочину...

Та Колима не забуде. Чомусь довгі роки саме іменем Гараніна, а не Павлова чи Нікішова лякатимуть не тільки в’язнів, але й одне одного конвоїри.

Про «розстрільні трійки» вже не говорили вголос, та страх залишився. Знали, просто так начальство з Магадана сюди, на край світу, не поїде. Невиконання державного плану — злочин. І кара за цей злочин — сувора.

Того дня чимало «вільних» мали б за щастя заховатися у шахтних глибинах, аби лиш не потрапити під гарячу руку.

Ще напередодні батько, метеоролог Іван Терехов, зібрав родину в дорогу — на далеке, загублене у тайзі стійбище, до знайомого якута Захара. Хай перебудуть лихий час рідні, навіщо їм чути і бачити...

— Ну, прощавай, синку, — поцілував Бориска, немов прощаючись назавжди.

— До побачення, татку... — не розумів, чому очі батькові повні смутку. — Тату, а давай Кешку випустимо!

Кешка — це горностай, якого знайшли пораненим у купі вугілля, виходили і залишили у великій клітці.

— Добре, що ти згадав, синку, — полегшено зітхнув батько. Не хотілося, щоб звіря загинуло з голоду, як щось трапиться із господарем.

— А ще — передай привіт дяді Паші!

Дядько Паша — один із дорослих друзів малого Бориса, бувають такі дорослі, що люблять бавитися із дітьми, вони нагадують засланцям власних синів і донечок, яких залишили довгі роки тому ще маленькими, і нема надії повернутися і побачити їх знову. Дядя Паша працював на шахті, мабуть, бригадиром, Борис точно не знав.

Батько посадив маму і сина в нарти, закутав оленячими шкірами, ще раз поцілував. Борис не розумів, чому тато, завжди веселий, щедрий на жарти, так гірко дивиться їм услід, немов не чекає повернення.

Час в якутському стійбище минав цікаво і незвичайно. І от уже якут Захар за якимись йому відомими ознаками дізнався, що час повертатися.

Батько зустрів родину радісно — всі цілі, живі й здорові. І Кешка не втік далеко, прибіг за звичною годівлею.

— А дядя Паша? — спитав Бориско. — Ти передав мій привіт?

Батько відвів очі.

— Немає більше дяді Паші...

І скрипнув зубами.

Тієї ночі Борискові знову снилася казкова трійка білих коней з розкішними кучерявими гривами, як на маминій палехській шкатулці. Трійка мчить дорогою, обганяючи вантажівки, переливи дзвіночків під дугою радісно сповіщають — мчить трійка, трійка скаче стовбовою дорогою, трійка вимірює версти колимського тракту, кучер хвацько вимахує батогом, цьвох, цьвох, дзвінко, лунко, влучно, мов постріли! Одного не бачив малий Бориско — де ж дядя Паша? Чи забрала його трійка із собою? Його та інших, кого не дорахувалися у ті тривожні дні...

Зате над копром шахти знову яскраво і весело світилася зірка. Червона. Кольору крові.

Ці хвацькі гаранінські наїзди пам’ятали, про них переказували, і справжні факти обростали легендами, особливо якщо стосувалися відомих імен.

— Років десять тому отут, неподалік, розстріляли отак, без суду і слідства, одного письменника вашого, з України, — розповідав старенький днювальний у бараку, який «пересиджував» термін за терміном всі уявні строки — щойно добігла кінця його «п’ятірка», почалася війна і весь «контрреволюціонний елемент» залишили на Колимі, намотавши вже «десятку», отож і був собі такою енциклопедією, літописом зони.

— Якого письменника? — зацікавився Гнатюк.

— Михайла Хмару... Його іще називали так смішно — «Михайло Трі Тучі»...

— Михайла Драй-Хмару? Розстріляли? Не може бути! Це ж він написав:

Прощайте, Товтри круглогруді,

І ти, гніздо Кармелюка,

Де й досі бойові погуди —

Мов червениці чумака...

Минуть роки, і кров зашерхне,

І висхне Збруч, мутна ріка,

І тільки пісня не померкне,

Як гнів і ніж Кармелюка!

— Точно, Драй-Хмара, так було його прізвище... Був тут один німець, називав поета «Трі Тучі». Переклав собі російською і німецьке Драй, і українське Хмара...

Насправді Драй жодного стосунку до німецького «три» не мало, звичайне собі козацьке прізвище, та Михайло додав собі «Хмару» у повоєнні часи, після першої світової, коли навіть Петербург перейменували в Петроград, аби німецьким духом не чулося. Так і Освальд Бургардт став Юрієм Кленом.

Поет із «грона п’ятірного»... П’ятеро неокласиків — Максим Рильський, Микола Зеров, Юрій Клен, Павло Пилипович, Михайло Драй-Хмара. Знав 19 мов... Розпочав у Петербурзькому університеті, викладав у Києві, все обіцяло блискучу кар’єру, а скінчилося отут, у цьому дикому краю...

Гнатюк допитувався, наче на тому залежалося йому особисто:

— Драй-Хмару розстріляли? Ви бачили?

— На власні очі не бачив, але розповідали, що саме під час приїзду Гараніна, отого навіженого садиста, і загинув Михайло Трі Тучі... А може, й не особисто Гараніна, не лише він любив відчути себе божком, володіти життям і смертю. Тоді ж як було — ні суду, ні слідства... Не дає шахта плану — всіх шикують і кожного десятого — в расход, щоб іншим краще працювалося... Сам стріляв, власноруч.

— І що, Драй-Хмарі випало бути десятим?

— Ні, він був дев’ятим. Десятим мав стати молодий хлопчина, студент... І тут поет ступив крок уперед, затулив хлопця грудьми і сказав: «Пожалій хлопця, стріляй у мене, старого!».

— Ну, шшо ти базлаєш, дурак старий, пургу гоніш! — обізвався з нар хрипкий голос. — Сказкі всьо ето, туфта, не вєрь, не биваєт такого — «затулів грудьмі»! Тут каждий — за себя, закон тайгі!

— Та воно й справді на легенду схоже, Іване, — знизав плечима Петро Січко. — Щось не дуже віриться...

— А я вірю! Така людина, такий поет саме так і міг умерти — рятуючи іншого! Але ж чому — «Стріляй у мене, старого?» Хіба він був старим?

— Та за роками на волі ще мужчина в самій силі, десь під п’ятдесят. А за мірками зони — старий... От я — старий? Мені скільки? — примружився днювальний.

— Т-та... Не знаю... — заникувався Іван, направду неспроможний визначити вік глибокого старця, що упродовж бесіди перекладав на жердині біля пічки онучі в’язнів, аби сохли з усіх боків, ретельно й звично виконуючи нехитрі обов’язки днювального, звільненого від важкої роботи за віком, зазвичай інваліда.

— Отож бо й воно, а мені щойно п’ятдесят минуло. Я, до вашого відома, доцент, також філолог, і що таке «гроно п’ятірне» знаю.

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

Що розбиває лід одчаю і зневаги,

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття Веде вас у світи сузір’я Ліри,

Де пінить океан кипучого життя.

З цього сонета й почалися неприємності Драй-Хмари... Хіба могли йому пробачити «нездоланих співців»?

— А потім, після розстрілу, родині поета хоч повідомили — загинув, розстріляли, мовляв? — не заспокоювався Іван.

— А я знаю, как говорят у нас в Одессе? — посміхнувся беззубим ротом доцент. — Ну, сам подумай, як таке можна написати? Пристрелили, мов собаку, просто так, бо начальник хотів постріляти у живих людей?

— Зате я знаю! — авторитетно заявив Петро Січко. — Написали — помер від серцевого нападу! І всі папери справно оформили. Вони також не божевільні, рахують, перелічують нашого брата, ведуть свою криваву бухгалтерію. їх теж питають за робочу силу! А люди тут бувають всякі, нині зек — а завтра нарком. Вони тут ніс за вітром тримають, знають, що така людина так просто зникнути не може, минуть роки, і нащадки спитають — а як загинув у неволі наш класик? Що тоді відповідати? Мовляв, пристрелили вашого знаменитого поета, бо шахта плану не виконала? Бо знавіснілий Гаранін чи такі ж очманілі від влади над людьми садисти запах свіжої крові зачули? Так і над Гараніним влада є! Як розібралися, кого пристрелили зопалу, то, не бійсь, гору паперів списали — і про хворобу, і про смерть, і про поховання.

— Та про яке поховання, Петре, чи ти не бачив, як нашого брата ховають? Кинули голого-босого кудись у старий шурф — та й скінчена справа! Хто тут могили копає у вічній мерзлоті? — навіть недовгий іще табірний досвід Гнатюка налаштовував на іронію та недовіру.

— Це — нашого брата — у шурф. А як треба сліди замести — то й не таке напишуть: і що поховали, і що в могилі, та ще й куди головою тіло поклали! І що оркестр при цьому грав, та які саме жалобні марші. вже що-що, а брехати вони вміють!

Папери й справді знайдуться — і про смерть, яка настала в 23 год. 15 хв. 19 січня 1939-го року в приміщенні медпункту Усть Тайожная від «послаблення серцевої діяльності — порок серця». Серцева вада у спортсмена, який узимку чарував глядачів своїми піруетами на льоду, а влітку заввиграшки перепливав Дніпро? Брешіть, панове діагности, та не забріхуйтеся...

Буде й справний папір про поховання, з якого стане відомо, що сія «урочиста церемонія» відбулася того ж таки 19 січня, і «умерший в палатке № 7 з/к Драй-Хмара положен в нательном белье, могіла № 3 за 300 м от рекі Паутовая, головой положен на юго-восток»... Отакий документ... То де помер — в медпункті чи в палатці № 7? Чи медпункт розмішувався в палатці? На Колимі, у п’ятдесятиградусні січневі морози? Дозвольте не повірити... І як хвацько спрацювали — за три чверті години до опівночі помер — а вони вже й могилу у вічній мерзлоті видовбали! У січні це можливо хіба вибухівкою — жодна лопата не візьме. Та ще й посеред ночі! Чи дозволяє православна традиція ховати мерців після заходу сонця? Одна брехня породжує і наздоганяє іншу. До того ж, загальновідоме кожному, хто справді «топтав» колимську зону — у люті морози тіла не ховали, скидали десь поза огорожею і чекали весни, а потім усіх гамузом — в одну братську могилу. А папери можна написати які завгодно, папір — він і не те витримував... Та ще й знаходяться охочі вірити брехні, не тільки вірити — інших переконувати...