Лицарі любові і надії

Розділ 31

— Господи, та що ж вони діють, нелюди! Ні Бога не бояться, ні людей, ні закону! — побивалася Катруся.

— Як полюбляє говорити наш дорогий капітан Беляев: «Тут я — закон!», — зітхнула Орися. — «Закон — тайга, медведь — прокурор!» Тут, у степу, трішки інакше. Хто у них тут прокурор? Тушканчики, мабуть?

— А у нас на Воркуті в цю пору ще зима, — згадала чомусь Катерина.

— Що, скучила? Мінус сорок — не мороз?

— Не за морозом — за дівчатами нашими скучила. Як там Дуся? І Петро... Чи повернувся вже зі своєї «закритки»? І як там Андрій? Мабуть, десь разом із Петром. Як ти гадаєш, Орисю?

В Орисі мало не випав із рук гребінець, яким чесала свою розкішну косу.

Як же вона проклинала себе зараз, що не передала Катерині звістку вчасно, ще при першій зустрічі! Пожаліла, знову пожаліла!

Ще тоді, після розстрілу на двадцять дев’ятій шахті, Петро повідомив запискою Дусю — передай Катерині, що загинув Андрій, хай оплаче і не чекає... Дуся відшукала Орисю. А в Орисі забракло сил погасити світло їхньої зустрічі трагічною звісткою. Тим паче у самої біля серця — дорогоцінний лист від Романа!

— Господи, та що ж вони діють, нелюди! Ні Бога не бояться, ні гріха, ні людей, ні закону! — видихнув Караташ, коли

Онуфрій приніс у барак страшну звістку. — На сам світлий Великдень!

— Бога не бояться — нехай бояться нас! — в очах Віталія Скірука спалахнуло полум’я помсти і праведного гніву. — Та скільки можна терпіти? Ми — не безсловесне бидло! Ми — люди!

— Влаштуемо їм ще один Норильськ!

— Хай Воркуту пригадають!

— І Дубровлаг!

— І на Колимі їх потрусили, до смерті не забудуть!

— За мною, хлопці! Перше — треба об’єднатися з другим лагпунктом. Друге — звільнити людей з карцерів! Давно про це говорили. Час починати!

— Хлопці, будьте обачними! — застерігав Михайло Сорока.

— Ми — обережні, батьку. Та сили не стає терпіти!

— Пам’ятайте наші домовленості. Ви знаєте цих звірів — їм на гачок натиснути легко...

— А чим наше життя краще за смерть?

— І все ж — це життя. А воно — одне!

Михайло Сорока підтримував дух непокори, але не схвалював запальності й необачності, якими грішили молодші.

Бнутрішнє кипіння сягнуло тієї точки, звідки повороту немає.

Кипіло, тліло й спалахувало одночасно в різних місцях. Від-окремленість бараків, розмежування зон височенними стінами, переважання в різних бараках різних думок — від вимоги негайно помститися за загиблих до повної байдужості — і чого ті бандерівці воду мутять? — чи відвертого бажання «побузити», яке опанувало кримінальниками. Після колимських морозів тутешня суха спека гріла дурну кров, а неробство накопичувало порожню енергію, яка шукала виходу, особливо в молодих — «малоліток». Ці хлопчаки — безпритульні, сироти, яких без ліку наплодила війна, дрібні злодюжки, схоплені за вкрадений у голодну пору шматок хліба, пройшли прискорений курс виживання у зоні. Вони беззаперечно корилися своїм «паханам» — іншої дороги не було. Злодійська романтика, спосіб життя «по понятіям», сувора ієрархія — їхня школа й університет разом.

«Побузити» хотілося. І начальство табірне до цього мало не заохочувало, киваючи ласо на стіну за госпдвором — мовляв, там баби. «Ти, начальнічєк, ключік-чайнічєк, а ти нам дорожку до баб покажеш?» — облизувалися «урки». Та й сам госпдвір з його складами, майстернями, де можна було розжитися безліччю необхідних речей, вабив, мов магнітом.

Карти сплутала «мирна конференція», яку провели «пахани» з політичними. Надійшов наказ — не красти, політичних не зачіпати, без команди не бузити! А накази своїх — це вище, ніж розпорядження «начальничків». Про що там домовлялися «Ус» і «Глеб» з політичними — не кожна «шістка» мусила знати. їхня справа — виконувати накази.

І наказ пролунав.

Спритне, наче мавпи, плем’я «малоліток» всіяло дахи бараків. Дахами перебралося на стіну, посипалося на територію другого лагпункту — і рушило до воріт госпдвору. Це виглядало поки що не загрозливо. Так собі, вийшли «урки» погуляти. М’язами пограти, терпіння охорони випробувати.

Звісно, до складів уркам — зась! Ворота госпдвору відчинилися, і звідти — густі ряди солдатів охорони, хоч і без зброї, але лагідно-наполегливо відтіснили веселе «мартишкіне» плем’я назад у свою третю зону. Погралися, дітки, побешкетували — й досить.

Розвідка боєм минула без втрат.

Та молоде вино шумувало! Корок з пляшки вискочив, і загнати його назад уже не вдалося. Та й нікому було — Глеба Слученкова за якесь «добре слово» посадили в карцер. До прагнень чисто «споживчих» приєдналося й святе право визволити з неволі, «виймати з кічі» свого вожака.

Розвідавши місцевість, завзяті «уркагани» знайшли слабке місце у мурі — там колись були ворота, потім їх замурували. Понишпорили, у лазні вивернули трубу — і використали як таран. Скористалися досвідом хана Батия. Та й класик марксизму заповідав — немає, мовляв, таких фортець, яких не могли б узяти більшовики! До більшовиків вони, безумовно, не належали — западло!, та до більшості «голодних і рабов», яким заповідано тими ж класиками: «Повставайте негайно, щойно закипить «ваш разум возмущьонний!» — певна річ. Не зупиняло навіть те, що бій може бути останнім і смертним...

Начальство не надто переймалося денною витівкою «блатних» — для того ці дріжджі сюди й запустили. Піну здмухнути легко. От тільки цих товстошкурих «політичних» не так легко втягнути в свою авантюру:

— Хлопці, на допомогу! Там «блатні» лізуть ґвалтувати ваших жінок! — бігали по бараках наглядачі, сподіваючись підняти політичних «на бой кровавий, святой і правий».

Дехто вірив:

— Хлопці, рятуймо наших!

— Спокійно, — стримували запальніших Анатолій Задорож-ний, Скірук, Караташ. — Де це бачено, щоб конвой спільно з політичними бив «блатних»?

— Наша справа — сидіти, ваша — пильнувати порядку, — отримала відповідь на провокацію варта.

Та коли наглядачі пішли, хлопці, звісно, не могли залишатися байдужими:

— Хай там що обіцяли «пахани», а повної віри їм немає!

— Довіряй, але перевіряй!

— Не можна допустити, щоб кримінальники потрапили в жіночу зону!

— А як їх стримаєш?

— Глеб у карцері...

— Нічого, ми припильнуємо.

Задорожний і Скірук не втрачали пильності — і від їхнього ока не сховалася ні труба, ні діра у мурі, що під дією тарана збільшувалася щохвилі.

— Хлопці, ми з вами! Допоможемо звільнити Глеба!

Спекотний по-літньому, сухий до задухи травневий день добігав кінця. Задля неділеньки святої знеможені тижневою працею дівчата лежали, даючи тілу спочинок. Навіть невтомна Алла Пресман уже набігалася за м’ячем і влаштувалася обіч Рути — так називали українські дівчата Руф Тамарину.

— Ох, і спека тут у вас, дівчата, — ледве видихнула Катерина.

— Нічого, відігрієтеся після своєї Воркути, — співчутливо оглядала білі, аж сині личка північних гостей Параска Дзів-чак. — Намерзлися там, мабуть. Чула, там у травні сніг щойно сходить. Відігрівайся, Орисю. Тепло — воно на легені дуже помічне.

— Та це вже не тепло, а якесь пекло, — зітхнула Катря. — Надворі травень — а трава, щойно зазеленівши, жовкне. І пил оцей червоний... Навіть страшно трохи, не думала, що таке буває на світі...

— Марсіанський пейзаж, — обізвалася киянка Алла. — А ви ще бурі не бачили. Тут вони бувають часто — піщані смерчі, бурі.

— Но в этом есть и своя красота, — обізвалася Руф. — Только нам её плохо видно из-за забора...

— Руто, почитай щось зі свого... Оте, про бурю...

Кто не видел джезказганской бури,

Тот не знает, что такое ветер.

Небо цвета ясного — лазури,

Ангельская кротость на рассвете.

В полдень — пыли смерч шероховатой,

Вздыбленные вихрями дороги,

И ветра, летящие космато,

Словно скороходы по тревоге.

И как будто ты одна на свете,

Катишься, как шарик без орбиты...

Это джезшзганский хмурый ветер Вымещает на тебе обиды

— Руто, це ти пишеш такі чудові вірші? — не йняла віри Орися.

Чорнява невисока дівчина з очима, мов виноградини, посміхнулася — мовляв, хіба це я їх пишу? Самі пишуться, отой джезказганський вітер приносить.

— Десь отут недалеко, у степах Казахстану, сидів і наш Тарас. Написав у Кос-Аралі:

І небо невмите, і заспані хвилі,

І понад берегом геть-геть,

Неначе п’яний, очерет

Без вітру гнеться...

Боже милий,

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом? Не говорить,

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава,

Не хоче правдоньки сказать...

А більше ні в кого спитать.

— Але ж він повернувся до Петербурга. І Україну ще побачив... — обізвалася Аня Людкевич. — Господь милостивий, і ми побачимо. Правда, Олю?

Оля не відповіла. Відвернулась. Невисока на зріст, зграбна, красива, помітна навіть серед вродливих подруг, та неговірка і замкнута, вона носила у собі якийсь особливий біль, у чомусь більший, як інші, і не ділилася із незнайомими. Щойно повернулася з карцеру, куди її запроторювали раз по раз. Востаннє це було вже за пам’яті Орисі й Катерини.

Зчинилася якась дивна, годі пояснити, веремія: коли їхня робоча колона розминалася з такою самою жіночою колоною, що прямувала в кам’яний кар’єр, хтось гукнув: «Ось вона, зрадниця, дивіться!» І почали просто пальцями тицяти в Ольгу. Причому солдати не звертали жодної уваги на неприпустиму за інших умов поведінку своїх підконвойних. Оля якось зіщулилася, немов мусила перетерпіти без наркозу болючу й важку операцію, видно було, що не вперше їй доводиться зазнавати такої кривди, звикла, ставилася до цього як до неодмінної складової свого табірного терміну.

Орися не хотіла питати. У кожної свій біль. Не лізти в душу — ось те, чого зона вчить суворо. Захоче — розповість.

Зрадниця... Та всі вони тут однакові — «зрадники батьківщини», «вороги народу». Питання лише — яку батьківщину і хто зрадив.

Оля спілкувалася лише з тими, кого добре і давно знала — сестрами Анною та Марійкою Людкевич, з Аллою. З іншими трималася відчужено, насторожено, наче від кожного чекала образи чи нападу.

— Чому вона так? Ми ж нічого поганого нікому не зробили і не бажаємо... — перемовлялися Катря з Орисею, почуваючись ні в сих, ні в тих поруч із такою сусідкою.

Одного дня трапилося особливе — в їхній барак завітали якісь гості — чи перевірка режиму чи якась комісія з області — двоє полковників та жінка у військовій формі. Чомусь не цікавилися порядком бараку, чистотою підлоги, ні, наглядачка повела їх просто до вагонки, де притулилася, готова вже, мабуть, до чогось такого, не вперше, Ольга.

— А вот здесь у нас, — показала наглядачка мізинцем, щоб якомога вишуканіше, — здесь особа ізвєстная! Вот она, пре-датєльніца!

Жінка у формі аж зойкнула, немов у дешевій опереті:

— Не может бить! І живут же на свєтє такіє сволочі! І как іх только земля носіт!

Розглядала Ольгу, немов експонат музею чи якесь незвичайне звіря в зоопарку.

— Да ти встань, Лядская, смірно, кагда с табой палковнік разгаваріваєт!

— Так ето та самая Лядская! — витер з потилиці піт один з полковників. — Ну, стєрєґітє єйо, стєрєґітє бдітєльно!

— Ой, і до чєво же гуманное наше ґасударство! Падумать только, такое преступленіе — і только... сколько там у тебя?

— П’ятнадцять... — ледь чутно відповіла Ольга, втупившись у підлогу між двома парами блискучих, добре начищених чобіт. Міцно стиснуті губи не тремтіли, тільки побіліли від зусилля.

— Всево пятнадцать лет? Да тебя расстрелять мало, ґадіна такая! Ти сматрі, ещьо кулакі сжала — таво і гляді, бросітса!

На щастя, екскурсія продовжувалася. Наглядачка повела комісію далі, на прощання скрушно похитавши головою:

— Вот відіте, с какім сложнейшим кантінґентом пріходітся работать! Апасние, апаснейшие преступнікі!

Оля ще трохи постояла, немов застигла, немов судомою звело її у тій звичній стійці, потім не сіла — впала безсило, посунулася у куток, накрилася з головою, щоб не бачити і не чути.

Орися з Катрею тільки перезиралися. Видно було, що дівчата в бараку не вперше присутні при такій виставі, сценарій їм добре відомий. Хотілося розпитати, розібратися — та всі мовчать, ані пари з вуст, у кожної свої справи. Орисі аж серце краялося — так шкода було цю тиху, самотню душею дівчину, хотілося підтримати, пригорнути, поплакати разом з нею. Та не варто лізти зі своїми почуттями туди, куди тебе не просять. Почуваючись безсилими допомогти, вийшли удвох з барака, надвечірнє сонце вже не пекло, а зігрівало. За ними вийшла Аня Людкевич.

— Не ображайтеся, дівчата...

— Та хіба ми... ми... — знизала плечима Катерина.

— Та я бачу, ображаєтеся. А нам просто Олі шкода до сліз — тут ніяких нервів не вистачить — кожному пояснювати, щоразу душу рвати.

— В нас у кожної — така історія, що душа начетверо, — зітхнула Орися.

— Та в Олі — особлива. Ви «Молоду гвардію» Фадеева читали?

— Читали. І фільм у зону привозили.

— От бачите! Вміють вони свою пропаганду розкручувати — видали величезним тиражем, навіть про бібліотеки таборів подбали.

Орися пригадала, що в лікарняній бібліотеці таких книжок було аж три примірники — героїка війни мала б сприяти перевихованню цих сліпих у своєму націоналізмі душ. «Молоду гвардію» читали, і навіть не без емоцій — катування молодогвардійців у тюрмах і жорстоке убивство — як близько це було, як зрозуміло! Сприймали їхній біль як власний. І так само ненавиділи зрадників — тих, хто запродав організацію. Кожен мав свого власного зрадника — того, хто під тортурами видав криївку чи ім’я товариша на очному зводі — таких ще розуміли. Того, хто написав екенкаведистам донос, а потім отримав премію. Таких зневажали. Того, хто з «ідейних» міркувань увійшов до складу організації, щоб винюхувати і продавати. Таких убивали.

— Ольга Лядська, Зінаїда Бирікова, Стах... Стахович... — пригадала Орися імена тих, хто за текстом книги начебто «здав» підпільників. — То наша Оля — це...

— Наша Оля — ота сама Ольга Лядська, відома кожному школяреві Радянського Союзу. Твір великого письменника Фадеева вивчають у школах. І фільм дивляться. Якщо вже ми у зонах бачили, то на волі й тим паче.

— Але ж Оля...

— Оля дізналася про те, що вона — начебто зрадниця, також із книги Фадеева.

Аня коротко переповіла історію Олі Лядської — звичайної собі школярки з незвичайного, уславленого на всю країну міста Краснодон.

Босени сорок другого Оля отримала повістку на роботу до Німеччини. Сльози, прощання з рідними, листи друзям. Одного такого листа шкільному товаришеві, в якому дівчинка проклинала цю війну, фашистів, Гітлера віднесла подрузі Тоні Мащенко. Тоня на той час уже була учасницею організації, проте якої, чим вона займається, Олі не розповіла. Та й розповідати було особливо нічого — все тільки починалося. Сталося так, що листа Тоня не змогла передати, і німці знайшли його під час обшуку. Заарештували авторку, Ольгу Лядську. Поліцай із місцевих по-звірячому знущався над тихим сільським, але дуже красивим дівчам. Та «склеїти» з листочка паперу «політичної справи» не зміг навіть він. Натішившись усмак знущанням над бідолашною дівчинкою, катюга «змилосердився» над матір’ю і відпустив Ольгу додому. Недорого й узяв за «послугу» — всього лиш бутель самогонки. Мати негайно відвезла дочку до села, сховала від масових арештів молоді, що розпочалися невдовзі після Нового року в Краснодоні. До 10 січня були заарештовані практично всі члени організації.

Після звірячих катувань тіла сорока дев’яти жертв були скинуті у шурф шахти № 5. Невдовзі місто звільнили радянські війська. Тіла скатованих школярів та краснодонської юні підняли на поверхню. І здригнулися серця — порізані, по-звірячому змордовані юнаки й дівчата волали до неба виколотими очима.

На початку квітня по Ольгу прийшли — вже не німці, а розвідка СМЕРШ. Те, що її відпустили з поліції, здалося не просто дивним, а переконливим свідченням її зради. Цього вистачило, щоб змусити дівчинку, якій заледве виповнилося сімнадцять, підписати брехливе свідчення проти себе — мовляв, видала учасників «Молодої гвардії». Отримала «дитячий термін» — 10 років, пішла на Урал, по таборах.

У сорок третьому чутка про героїчну молодіжну організацію доходить до Сталіна. Доручення прославити на всю країну героїв і затаврувати зрадників першим отримує Борис Горбатов. Після поїздки до Краснодона і знайомства зі зшитим нашвидкуруч «делом» Горбатов відмовляється від честі: «Я не зможу гідно висвітлити тему!» Та батько народів не збирається відмовлятися від задуму. Він викликає відповідального секретаря Спілки письменників Олександра Фадеева. Нашвидку ознайомившись із документами, підготованими, прилизаними і причесаними так, як сподобалося б «вождю народів» енкаведистами, не завдавши собі клопоту копнути глибше, Фадеев береться за роботу. Талановите перо письменника створює живі, реальні образи героїв-краснодонців. Описує їхні подвиги і муки. Муки описує далеко не реалістично — не зсунувшись із глузду, не можна описати того, що творили німці й поліцаї із дітьми насправді — серце не витримає ні у письменника, ні у читача.

Перший варіант роману не викликав схвалення у генералісимуса: «А де тут роль партії? Що ці школярі, самі все придумали? Повинна бути керівна і спрямовуюча сила!» І Фадеев за вуха притягує цю «керівну і спрямовуючу». Повинні бути й зрадники. Час підпирає, і автор, недовго думаючи, використовує з протоколів імена дівчат, що самі себе обмовили під тортурами...

Після виходу роману, а особливо фільму, хвиля любові до молодогвардійців піднялася високо і на рівні пропаганди, і в людських серцях. Такою ж високою виявилася й хвиля ненависті до «зрадниць».

У сорок шостому Ольгу Лядську везуть до Москви, на Луб’янку, до Лефортово — відкрилися «нові» матеріали у справі, слідство триває. Звинувачення — роман Фадеева.

— Навіть у книжці написано, що ти — зрадниця! — похлинається щирою ненавистю до фашистської поплічниці слідчий і трусить перед обличчям змордованої дівчини доказом — червоним ошатним томом «Молодої гвардії».

Сила друкованого слова... Аргумент аргументів, що й казати...

Ольга вже має досвід — от чим скінчилася її слабкодухість, от до чого призвів підпис, поставлений під неправдивим самозвинуваченням, силоміць «вибитим» такими ж майстерними у катуваннях, як німецькі поліцаї, радянськими «смершівськими» офіцерами... Вона тримається, не підписує нічого.

— Це брехня, і нікого не зраджувала. Я не знала нікого, крім Тоні Мащенко. Мені невідомо нічого про організацію!

Три роки триває нерівна битва Луб’янки й тендітної дівчини. Допити, камера, сирість, голод. В Ольги — відкрита форма туберкульозу. Розуміє — час підписувати, інакше — загине в підвалі.

— Ти только падпіши — і ми тєбя атпустім! Дамой паєдєшь, к мамє... — солодили слідчі, яким уже хроном у горлі стояла ця нескінченна справа і вперте дівчисько, що противилося відведеній для неї ролі у виставі, що охопила всю країну.

її підпис нічого вже не змінить. Образ зрадниці Ольги Лядської, розтиражований мільйонними накладами роману Фадеева, кожен школяр знає. Іменами героїв-молодогвардійців названі піонерські дружини. А письменник Олександр Фадеев не просто спокійно спить — купається у променях слави. Чи йому до того, що десь у підвалах НКБС кашляє кров’ю дівчина, оббрехана і невинна.

— Ти только падпіши! — співають свою заманливу пісню емгебістські сирени, обіцяючи змордованій дитині всі блага світу за маленьку закарлючку під власним вироком.

Ольга учергове підписала...

І поїхала, звісно, не додому, а в Казахстанські степи. Степ-лаг. Кенгір.

— Отака історія, дівчата, — зітхнула Аня.

— До болю знайома. З нас усіх «вибивали» свідчення. А як уміють катувати енкаведисти — не кожному гестапівцю присниться, — згадала Орися тюрму.

— Олі тут найважче за усіх. На початках «блатні» її ще й били... Тепер наче трохи втихомирилися. Сталося якось, що сиділи в карцері поруч з одним з їхніх «авторитетів». Розговорилися, розповіла справжню історію. Повірив. Чому не повірити — хіба сам не через те пройшов? Знає, як вони уміють вибивати свідчення. Узяв під свій захист. У них із цим суворо. Дисципліна.

— Не знаю, яка там у них дисципліна, але краще б їх тут не було. Шастають тут всякі Феді до Фень...

І наче на підтвердження її слів де й взявся у жіночій зоні... чоловік! Один... другий...

— Дєвочкі, прівєт! А ми — к вам...

— Какая грубая шмара! — аж облизнувся один, на тоненьких ніжках, що ніби аж переламувалися в колінцях підчас кожного кроку. — Кльовая чуха... Может, абсудім вапроси? Поіграєм на гітарє?

— Ану, ломись звідсіля, поки я на твоїй гітарі струни не обсмикала! Звідки ти тут взявся на нашу голову? — згадала колишні часи Катерина. «Грати на гітарі» анітрохи не означало володіння музичним інструментом, зовсім іншу гітару мав на увазі тонконогий. На «грубу шмару» не образилася — мовою кримінальників це означало «красива дівчина», отже, такий собі комплімент для тих, хто «ботає по фені». Та відповіла, не важачи слів. Уміла вона язиком причесати блатних краще, як гребінцем.

— Шшьо за шухєр, братва? — випірнув ще один, у якомусь куцому піджачку на голе тіло й одразу «поклав око» на вродливицю Аню. Важко було не помітити навіть серед найбільшої юрби її виточені риси, ледь смагляве обличчя і коси, хвилясті, лискучі, та ще й у мить, коли дівчина розплела їх і вичісувала, не сподіваючись гостей.

Чоловіки в жіночій зоні! Нечувано! А де ж наглядачки? Де солдати охорони? Чому мовчать вишки?

— Мадам, я маю да вас інтерес! — танцюючим походнячком блатних підкотився до Ані зовсім молодий, мабуть, із малоліток, хлопчисько.

— Вступися, дитино, твої інтереси — казки читати! — відвернулася Аня і хотіла піти, та «малолітко» перепинив.

— Меня зовут Мотя Бистрий! А вас, мадам, как?

— Гей ти, Мотя! Ходи-но сюди! — почувся густий мелодійний баритон. — Може, тобі нагадати, як правильно поводитися у зоні? Може, ти, Мотю, забув?

— Нема базару, мужикі, всьо путьом! — і в’юнкий малолітко прослизнув під замашною рученькою широкоплечого хлопця, що поливав його ніжними переливами голосу делікатно, та наполегливо.

— Ніштяк, Валодя, — упізнав тонконогий свого. — Всьо путьом, сходняк поставіл на правіло, і не фіґ тут пароть касякі!

Ся премудра фраза означала, що злодії не збираються порушувати правила конвенції.

— За лахматую кражу — любова замочім самі, но похара-водіть-то можно!

— Та хороводьте вже, що з вами вдієш, але без хамства, — з-за рогу вийшов Анатолій Задорожний, а за ним — група охорони, хлопці, що пильнували порядку.

— Та я сам всякому бєбікі патушу за наших баб! Ляґавий буду! — вишуканим штилем заприсягнувся поводитися чемно тонконогий і подався шукати щастя в іншому місці.

Дівчата побігли в барак. Замкнулися. Хто їх знає, тих блатних, чого від них сподіватися!

— Що діється, дівчата? Що це все значить? Блатні ходять по зоні, як у себе вдома. А наглядачок, солдатів, взагалі охорону — мов корова язиком злизала!

Коїлося справді незрозуміле. Невдовзі у вікно постукали. Обізвалися українською:

— Виходьте, дівчата, у зону, погуляємо, поговоримо!

— Дівчата! Наші хлопці! Наші!

З незамкнених бараків дівчата висипали на лінійку зони. Із тих, котрі наглядачки замкнули, залишаючи зону, визирали крізь вікна жалібні та ображені обличчя.

Тут знадобилися блатні.

— Виставляй шніфти, братва!

— А от бити скло, псувати табірне майно не треба, — лагідно пояснював Задорожний. — Гей, хлопці, допоможіть!

Двоє кремезних чоловіків виважили спершу ґрати, а потім раму з вікна вмивальні одного з бараків. Один заліз досередини і підсаджував дівчат на підвіконня, а інших двоє приймали дівчат на коліно, як личить галантним кавалерам.

— Та невже ми — жінки? — уперше за багато років згадали номери «А-999», «В-888», «Ш-777». — Та невже ми комусь потрібні, хтось хоче нас любити, готовий підставити коліно під мої розтоптані боти? Можливо, знайдеться той, кому я стану потрібною на все життя?

І серця заспівали. От уже з одного кутка зони ллє опівнічне срібло українська пісня, з іншого — розливає золото литовська. От уже названі перші імена і отримані перші посмішки. Ще не знаходять тисячі жінок своїх суджених, та вже прокладена ниточка, ще не спалахнули серця, та вже затьохкали забутим.

І от уже малолітко Мотя знайшов дівча, що спалахнуло нічним сонечком, і ось уже інший малолітко отримує від літньої сивої жінки«няню» — шмат збереженого на потім хліба, і очі її повняться слізьми — таким залишила удома сина, і от уже благословляюча рука на коротко стриженій білявій голові верткого хлопчиська, що ніколи не знав материнської ласки, тому й принишк під спрацьованою шорсткою долонею, мов мишеня, і от уже він не «Колька-шкєт», а Миколонька...

— Мене Лідією Кіндратівною звуть.

— А мене — Колька...

— Миколою будеш.

— А можна, я ще прийду, тьотю?

— Приходь, я тобі хлібця прибережу.

— А гідрокуріцу?

— І гідрокуріцу, якщо ти любиш оселедців, — сміється материнська душа, скрапуючи виплаканими вже до решти слізьми втрати.

— Погляньте, дівчата, як гарно! Нам салютують! Чим не парк культури і відпочинку? — розсміялася киянка Алла. — У Києві таке лише на свята!

Небо і справді раз у раз розквітало червоними, зеленими, білими ракетами — солдати з вишок освітлювали зону.

І все ж — відчуття непевності й тривоги не полишало — чому все так? Чим все скінчиться?

Такі ж питання турбували й інших. В кожному з бараків вирували власні пристрасті.

У барак, де жила Люба Бершадська, ще завидна, білого дня, убігло кілька чоловіків. Слідом за ними — солдати.

Схвильовані жінки недовго розбиралися — сховали утікачів. Ховали як могли — зодягнули в хустинки, накрили власними ковдрами.

Охорона виголошувала:

— Всем мужчінам немедленно пакінуть женскую зону! Ви-хадіть через вахту. Нікто не будет наказан!

— Шалішь, начальнічек! Как прішлі, так і уйдьом. Іщі дураков ходіть через тваю вахту! — віджартовувалися чоловіки. Частина з них були кримінальниками, частина — політичними, яких забирали на етап, і вони вирішили скористатися «проривом» блатних, щоб попрощатися з рідними, які перебували в жіночій зоні.

Виходити через вахту й справді було небезпечно — охороні нічого не варто було перестріляти всіх і покласти за зоною — мовляв, «прі папитке к беґству».

«Немедленно» — не вийшло.

— Всем мужчинам пакінуть женскую зону! Ждьом до чети-рьох часов! — дали час на роздуми.

Час ішов. Запал першого рішучого кроку потроху випаровувався, «блатні» вже й самі не раді були, що вклепалися в цю історію, особливих задоволень поки що не отримали, та «фасон тримали» — упасти лицем до болота перед жінками — найпо-слідуща ганьба.

Нерви в усіх напружені до краю — і в чоловіків, і в жінок, і в наглядачів. Щось пішло не по-їхньому — запустили «блатних» у жіночі бараки, чекаючи на ґвалт і грабунок, розбій та обурення. Отут би й постріляв конвой усмак, «рятуючи»... А не вийшло. Ні грабунку, ні розбою. Порозумілися. От і зрозумій цю жіночу душу — жаліють! Жаліють кримінальників, ніби вони їм брати! Та й з «блатними» щось не так — поводяться, як люди, усупереч усім планам начальства.

Барак мовчав і димів — викурили всі запаси до останнього.

— Що будемо робити, Любо? — питали чомусь усі Бершадську.

— Ходімо на розвідку, дівчата! — і вголос до солдатів: — Ґражданін начальнік, випустіте женщін по нужде!

Солдати, особливо молоді, нітилися перед цією елегантною навіть у табірній робі жінкою, в її голосі вчувалася владність, здатність корити і підкорювати.

— Канечно, ідіте! — аж зашарівся солдатик і тихенько додав: — Да ви не бойтесь, єсть пріказ стрелять только в мужчін!

Дівчатам трохи полегшало.

— В мужчин! А в мужчин — можна? — бурчала тихенько Нюся Михайлевич, поки вони прямували до вбиральні.

— Нюсю, дивись, папірець! Записка!

Анна Михайлевич і сама бачила записку, та як підняти? За переписку в таборі кара сувора — карцер!

— Ой, дівчата, погано мені! — удала непритомність Люба і з грацією балерини прийняла позу вмираючого лебедя.

Поки дівчата хухали і дмухали, намагаючись привести нібито непритомну від спеки подругу до тями, непомітно прочитала записку.

— Ой, мені вже краще! Дівчата, вони мають наказ не стріляти! Ура! — і кинулася в барак, повідомити своїх. Нюся ледве втримала за спідницю:

— В туалет іди! Забула?

— Ой, погано мені! — знову й знову елегантно вимахувала лебединими крилами балетна Одетта, ховаючи дорогоцінну записку: «Тримайтесь, розстрілів не буде!»

Час потихеньку добіг і до третьої, і до четвертої...

Солдати приготували автомати. Та враз вишикувалися: «Направо равняйсь! Налево шаґом марш!» і покинули зону.

Не в змозі повірити, дівчата, спершу найсміливіші, потім всі інші, почали виходити з бараків.

У зоні — жодного червоного погона. Нікого. Лише вони самі, велика діра у стіні та якісь люди, чоловіки, які лізуть в їхню зону крізь цю діру...