Найкращий сищик імперії на Великій війні

Розшукується ікона

ранці я прокинувся, зробив фізичні вправи, набрав повну ванну гарячої води і поніжився у ній. Хоч я людина проста, але у відставці опанився трохи. І після купання пішов каву пити, яку у Львові готували дуже добре. Думав узяти до кави штруделя, це такий пиріг німецький з яблуками, дуже смачний, до якого мене Уляна Гаврилівна привчила. Як подумав про такий сніданок, аж слинка потекла. Але людина як чогось забажає, то неодмінно облизня спіймає. Ось і я тільки від парадного відійшов, як почув вереск гальм. Відступив до стіни, озирнувся і побачив, що позаду зупинилося авто, з якого вискочив штабс-капітан Нікольський. Вискочив та побіг так, наче за ним сто собак гналося. Я міг би піти собі далі, погуляти Львовом, подивуватися, як добре під клятим цісарем люди жили. Але не пішов, бо ж і Нікольський, і полковник Роттенбург ставилися до мене добре, а я звик віддячувати людям.

Піднявся до квартири, там побачив штабс-капітана, який розгублено стояв перед дверима моєї кімнати.

— Що трапилося, Ігоре Володимировичу?

— Іване Карповичу! — Нікольський аж підстрибнув від радості, схопив мене за руку. — Я вас шукаю! Термінова справа! За мною!

Він побіг, і я за ним. Стрибали через кілька сходинок одразу, вискочили на вулицю, там сіли в авто, яке миттю зірвалося з місця і помчало на шаленій швидкості майже порожніми вулицями Львова. Казали, що раніше тут багато було авт та екіпажів, але тепер наші війська провели реквізицію і задіяли для потреб фронту, війська пройшли далі, і на дорогах зробилося порожньо.

— То що ж сталося? — допитувався я, але штабс-капітан приклав палець до губ.

— Нічого не сталося, просто хотіли показати вам зразки книжок, — сказав він. Невже і водію не довіряв?

Ми швидко приїхали до ратуші, де був кабінет Роттенбурга. Там стояла метушня, але цілком звичайна. Піднялися до полковника, заглянули до кабінету, а там разом із господарем сидів архієпископ Євлогій. Побачивши мене, він підхопився і кинувся обніматися.

— Іване Карповичу, голубчику, допоможіть! — Голос у владики аж тремтів, сам він був дуже схвильований, як мені здалося, на межі нервового зриву.

— Що трапилося? — вкотре поцікавився я.

— Сідайте, — запросив полковник.

Ми всілися за стіл утрьох: Євлогій, Роттенбург та я. Нікольський же присів на стілець під стіною.

— Іване Карповичу, сталася одна дуже неприємна подія, — почав Роттенбург.

— Дуже неприємна, надзвичайно неприємна! Страшна подія! Сором! — Владика ледь не плакав.

— Сьогодні вночі невідомі злочинці дорогою до Львова викрали Почаївську ікону Божої матері, — сказав Роттенбург.

— Це все домініканці, все вони, папісти кляті! — Євлогій стукнув кулаком по столу.

— Владико, зачекайте! — насупився Роттенбург. — Так ось. Ікона була у Почаївській лаврі, але перед самою війною її вивезли до Житомира, щоб убезпечити її від ворога. Ікона дуже популярна на Волині, та й в Галичині про неї чули. Владика Євлогій вирішив привезти її до Львова, щоб сприяти торжеству православ’я на звільнених територіях.

— І щоб провести польові молебні для військ про дарування перемоги російській зброї! — додав архієпископ.

— Так чи інакше, ікону повезли до Львова, тут оповістили населення про її прибуття. Це викликало неабиякий ажіотаж вірних.

— Люди потягнуться до православ’я, треба тільки дати їм таку можливість! — скрикнув Євлогій, а Роттенбург знову насупився. Владика це помітив і замовк.

— Так ось, окрім того, що сама ікона є значною духовною цінністю, вона була прикрашена золотом та коштовностями на досить велику суму, — продовжив Роттенбург.

— Наскільки велику? — уточнив я.

— Десятки тисяч рублів. Ближче до сотні тисяч.

— Так багато? — здивувався я.

— Справа в тім, що ікона Почаївської Божої матері постійно творить дива, і вдячні прочани щедро дарують гроші та золоті прикраси. Гроші ми оприбутковуємо і відправляємо на потреби єпархії, а прикраси залишаємо на іконі. Там зібралося більше пуда, — пояснив Євлогій.

— Пуд золота? — здивувався я.

— І коштовних каменів, — додав Роттенбург. — Ми розуміли цінність ікони, тому забезпечили посилену охорону. Вагон зі святинею охороняли дванадцять залізничних жандармів.

— І що ж трапилося? — Я одразу згадав зухвале пограбування потяга під Ромнами, яке мені вже довелося розслідувати. — Якась жінка?

— Ні, до чого тут жінка? — здивувався Роттенбург. — На станції Радивилів ікону мусили перенести з вагона на нашій колії до вагона на австрійській колії. Для додаткової охорони туди ж прибули ще двадцять солдатів зі станційного гарнізону. Коли вагон по нашій колії прибув, вагона з австрійської колії ще не було. Ікону почали переносити на спеціальних ношах, коли під’їхало два авто. З них вийшли люди у нашій військовій формі. Їх очолював чоловік із погонами капітана. Він показав наказ зі штабу третьої армії про те, що ікону далі перевозитимуть на авто. Мовляв, австрійська колія у поганому стані й вона ненадійна Командир жандармів хотів поїхати з іконою і далі, але його запевнили, що вона перебуває під надійною охороною армії. Це не викликало жодних підозр, ікону поставили в авто, і військові відбули у бік Львова. У цей час вагон із охороною, що мусив забрати ікону, ще тільки наближався австрійською колією, бо затримався у дорозі через повалене дерево. Здається, те дерево впало не просто так. Коли вагон прибув, начальник варти вирушив до Радивилова, щоб дізнатися, де ж ікона. Там його сповістили про те, що ікону вже повезли на авто. Начальник подумав, що, мабуть, змінилися плани, спокійно сповістив про це комендатуру у Львові. Тут черговий офіцер записав повідомлення і теж не помітив чогось підозрілого. Лише наказав підготуватися до зустрічі ікони вранці. Але авто з іконою так і не приїхало! Виявилося, що ніхто зі штабу третьої армії ніяких наказів не віддавав, авто та людей не надсилав! Сам наказ виявився якісно зробленою фальшивкою! Ікону було викрадено!

— Це домініканці, вони! — застогнав Євлогій.

— Нічого собі операція! — здивувався я винахідливості і нахабству злочинців. — А той офіцер, який був зі злочинцями, як він розмовляв?

— Чистою російською, ні в кого ніяких сумнівів не виникло. І тримався відповідно.

— Іване Карповичу, знайдіть ікону, благаю вас! — закричав Євлогій і схопився за серце.

— Владико, заспокойтеся! — наказав Роттенбург і зробив паузу. — Іване Карповичу, ви ж розумієте, що коли стане відомо про викрадення ікони, то вибухне величезний скандал? По-перше, це ж символ православ’я, який везли до Львова, щоб благословляти війська перед відправленням на фронт. Уявляєте, як зникнення ікони сприймуть на передовій? Там тривають важкі бої, і солдати можуть витлумачити це як доказ того, що Господь відвернувся від руської армії.

— Це не так! Господь завжди з руським солдатом! — безсило промовив Євлогій.

— Звісно, це не так, але так можуть сприйняти. По-друге, факт викрадення засвідчить, що ми зовсім не контролюємо звільнені території, що ми тут наче окупанти і земля в нас горить під ногами. По-третє, це великий удар по прихильниках православ’я у Галичині. Вони готувалися урочисто прийняти ікону, провести з нею хресну ходу...

— Проти сонця чи за сонцем? — спитав я.

— Що? — здивувався Роттенбург.

— За сонцем, Іване Карповичу, тут така традиція, то за сонцем, — зітхнув Євлогій. — Прошу вас, знайдіть її, знайдіть! Ікону! — Він закричав і заплакав.

— Іване Карповичу, поки що про викрадення ікони ніхто не знає, — продовжив полковник. — Ми сповістили всіх, що з технічних причин прибуття відкладено на день. І за цей день ми мусимо її знайти, бо в іншому випадку вибухне скандал. Грандіозний скандал, який закінчиться погано для всіх нас. У владики будуть великі неприємності зі Священним Синодом, бо це ж була його особиста ініціатива привезти ікону з Житомира. Нас же знищать ті, хто відстоював жорсткішу політику на звільнених територіях.

— Жорсткішу? — здивувався я.

— Так. Арешти, депортації, військово-польові суди і все інше. Поки нам вдавалося переконати Ставку, що можна контролювати ситуацію менш радикальними заходами. Але тепер у наших ворогів може з’явитися на руках такий козир, який нам не здолати! — Полковник скривився. — І ще, коли я кажу про жорстку політику, це стосується не тільки місцевих, але і вас, Іване Карповичу. Думаю, вам сподобалося перебування у звільненому Львові, але якщо ікони не знайдуть, мене переведуть звідси, і всю повноту влади з гарантування безпеки візьме на себе полковник Мезенцев, прихильник якнайжорсткішої лінії. Він наполягає, що вас необхідно направити на передову, і він зробить це...

— Розумію, — кивнув я.

— Іване Карповичу, знайдіть її, знайдіть! — закричав Євлогій і почав гірко плакати. — Якщо її не знайдуть, мене відправлять кудись до Сибіру чи взагалі у Туркестан!..

— Штабс-капітане, відведіть владику до кімнати відпочинку і дайте заспокійливе, — наказав Роттенбург.

— Ні, ні... — Євлогій спробував пручатися.

— Ваше високопреосвященство, це наказ! — відрізав Роттенбург, і архієпископ скорився. Полковник подивився на мене. — То як, Іване Карповичу?

— Я візьмуся за цю справу, але не можу гарантувати її вдалого завершення.

— Цього ніхто не може гарантувати! — Роттенбург помітно зрадів.

— І ще мені потрібно, щоб мої прохання швидко та неухильно виконували.

— Обов’язково, Іване Карповичу.

— Дайте, будь ласка, аркуш паперу. Краще кілька. І олівець.

Роттенбург поклав усе це переді мною. Я намалював авто.

— Два авто. Ви знайшли їх?

— Поки що ні.

— А звідки злочинці їх узяли?

— Одна машина, «Руссо-Балт» тринадцятого року, належала штабу третьої армії. Її викрали. Водія знайшли мертвим. Здається, його напоїли, а потім задушили. Друга машина — «Паккард» 1910 року, мабуть, була з якогось приватного гаража або з числа залишених австріяками при відступі. Зараз ми передали наказ по всіх дорогах для їх затримки.

— А що владика казав про домініканців?

— Ну, він упевнений, що ікону викрали ченці-домініканці.

— Для чого?

— Щоб помститися за слід Пресвятої Богородиці.

— Вибачте, за що? — здивувався я.

— Одною з головних приваб Почаївської лаври для прочан був слід на скелі, начебто залишений Богородицею. До останнього розділу Польщі Почаївська лавра була захоплена уніатами. Потім їх змусили виселитися. Тоді папісти почали розбудовувати домініканський монастир у Підкамені, це одразу за кордоном, його видно з Почаєва. Побудували там величні будівлі і чи то знайшли, чи то самі зробили слід Богородиці, що став привертати до монастиря багато прочан. Владика вважав, що слід у Підкамінському монастирі — фальшивий, бо не могла Богородиця ходити у папістів. Тому як тільки наші війська зайняли Підкамінь, Євлогій відвідав монастир разом із ескадроном козаків і наказав залити слід бетоном. Я відмовляв його від цієї акції, бо вважав і вважаю, що ми не мусимо вдаватися до насильства, якщо хочемо мати прихильність місцевого населення, але Владика був невблаганним. Тепер він упевнений, що домініканці відповіли на знищення сліду викраденням Почаївської ікони.

— А ви що думаєте? — спитав я.

— Я думаю, що це марні підозри, але до монастиря у Підкамені направили військову поліцію з наказом провести обшук; і допит.

— Можна подивитися мапу?

— Так, звісно. — Полковник подав мені мапу, яку я почав вивчати.

— Підкамінь недалеко від Радивилова, — сказав я.

— Так, але я не вірю, що ченці могли спланувати і провести таку зухвалу справу.

— Ну, наші ні, а папісти... бозна, чого їх там учать, — усміхнувся я.

— Іване Карповичу, зараз не час для жартів! — скрикнув полковник, по обличчю я зрозумів, що на кону вся його кар’єра.

— Я зрозумів. Мені потрібен список чинів австрійської кримінальної поліції у Львові, — сказав я.

— Навіщо вам австрійська, коли ми сформували свою поліцію?

— Мені потрібні чини австрійської.

— Ми їх усіх звільнили, бо не можемо їм довіряти. Але ми привезли хороших спеціалістів із внутрішніх губерній.

— Це не те, — закрутив я головою.

— Ви не довіряєте нашій поліції? — обурився полковник.

— Довіряю. Але наша поліція поки що нічого не знає про кримінальний світ Львова. А австрійська — знає.

— Австріяки евакуювали свою поліцію.

— Начальство — можливо, а нижні чини — навряд чи, — наполягав я. — Полковнику, мені потрібен цей список!

— Добре, зараз! — Полковник по телефону наказав принести список.

— Ще мені потрібно дізнатися, хто з раніше засуджених офіцерів і солдатів нашої армії зараз у Львові або десь поблизу.

— Що ви маєте на увазі? — здивувався полковник.

— Те, що людина, яка розмовляє як російський офіцер і тримається як російський офіцер, скоріше за все і є російським офіцером.

— Ви хочете сказати, що до цього пограбування причетний наш офіцер? Це маячня! — закричав Роттенбург.

— Думаю, що ні. Принаймні це міг бути колишній офіцер, наприклад, розжалуваний у солдати і відправлений на фронт. Офіцер, який спокутує свої гріхи.

— У вас немає жодних доказів, що це справді так!

— Звісно, немає! Це лише версія, і я хочу її перевірити!

— Іване Карповичу...

— Полковнику! — перервав я його. — Давайте домовимося, що розслідування, особливо розслідування у вкрай стислий термін, — це наче військові дії. Коли дуже важливо, щоб накази не обговорювали, а виконували. Якщо ви не згодні на такі умови — добре, я вмиваю руки і відмовляюся від цієї справи. Якщо ж ні, то прошу дослухатися до моїх прохань, а не висловлювати думки щодо їх доцільності. Заради справи просто виконуйте!

Він гостро подивився на мене, я витримав його погляд.

— Добре, Іване Карповичу, добре.

Він віддав телефоном відповідний наказ. Нервував, злився з мого спокою. А я сидів над аркушем і малював олівцем. Широка колія, вагон із Житомира. Вузька колія, вагон зі Львова. Радивилів. Два авто зі злочинцями.

— Слухайте, на дорогах же стоять пости. Особливо вночі. Треба розпитати постових, — сказав я.

— Цим займаються. Але ми контролюємо лише основні дороги. Путівці — ні. Думаю, що місцеві могли досить далеко від’їхати саме путівцями.

— Логічно. Я просто думаю, що або вони знайшли прихисток у надійному сховищі десь поблизу Радивилова, або тоді вже поїхали аж до Львова, щоб пересидіти тут. Що ж, мені потрібен детальний опис тих, хто забрав ікону. Скільки їх було, можливо, якісь особливі прикмети.

— Офіцер був із бородою. Один із солдатів, ну, зі злочинців у солдатській формі, мав на обличчі шрам.

— Що ще?

— Більше нічого, темно було, та й не придивлялися жандарми до військових, навіть подумати не могли, що це грабіжники.

Невдовзі зателефонували з Підкаменя. Під час обшуку монастиря вдалося затримати сімох австрійських солдатів, які там ховалися. Без зброї. Але ікони не знайшли, домініканці про її викрадення нічого не знали або казали, що нічого не знають.

— Спитайте про авто. Є у монастирі авто? — підказав я.

Виявилося, що авт у монастирі немає, тільки кілька екіпажів та возів. Невдовзі почала надходити інформація з постів. Два авта бачили у Золочеві, офіцер із першого авта пред’явив наказ із штабу третьої армії.

— То вони поїхали до Львова! — зрадів я, подивившись на мапу. — Пане полковнику, мені потрібні гроші на розслідування.

— Скільки?

— Поки що сто рублів.

Він видав гроші з власного гаманця. Коли принесли список чинів поліції, я вибрав кількох немолодих дядьків і поїхав із Нікольським на пошуки. Одного не було вдома, другий устиг померти, а ось третій, Войцех Піотровський, відчинив нам. Зустрів насторожено, говорити спочатку відмовився. Тоді я попросив штабс-капітана залишити нас. Потім дістав червінець і поклав на стіл. Посунув у бік Войцеха.

— Войцеху, мені потрібна ваша допомога, — звернувся я до нього українською, бо у Львові її могли розуміти. Він здивовано прислухався. Потім обурено засопів.

— Коли я прийшов на роботу, мені сказали, що Російській імперії я не потрібен! А тепер ви просите про допомогу! — гнівно відповів господар місцевою галицькою говіркою, яку я непогано розумів.

— Я — не Російська імперія, і я потребую ваших знань.

— Я нічого не знаю, я старий і дурний поляк! — крикнув він.

— Я — Іван Карпович Підіпригора. Може, чули про такого?

Він здивовано придивився до мене.

— Це той хлопець із журналів? Зараз! — Він підвівся і потеліпав кудись. Повернувся з кількома журналами у руках. На одному був якийсь чоловік із револьвером і лупою. Войцех показав на нього. — Щось ти не схожий.

— А отут? — Я показав на інший журнал. Там уже був я. Обидва журнали були друковані латинськими літерами, мабуть, польською. Він придивився.

— Отут ти, — кивнув. — А ти хіба не вигаданий?

— Ти чув, щоб вигадані люди пропонували справжні гроші за легку роботу? — посміхнувся я.

— Що тобі потрібно?

— Відповіді на кілька запитань.

— Про що?

— Про місцевих бандитів.

— Для чого? — підозріливо спитав він.

— А для чого люди цікавляться бандитами? Щоб розкрити злочин.

Войцех замислився. Потім кивнув.

— Добре, питай. — Він узяв червінець і сховав до кишені. Я поклав на стіл ще один, підсунув Войцеху.

— Хто з місцевих бандитів здатний на озброєне пограбування, дуже нахабне, зі складним планом і чудовим виконанням?

— Ну, були такі люди... — замислився Войцех.

— Хто з них зараз у Львові?

— Ласло Кірай, Жигмунд Косьєжинський, може, ще Лех Когут. Він молодий, але нахабний.

— У когось із них є в банді людина зі шрамом на обличчі?

— У Когута шрам, його порізали колись у Празі. А що трапилося?

Я швиденько розповів про ікону. Войцех тільки головою закрутив.

— Бардзо файна операція!

— Непогана, — погодився я. — Хто б це міг бути?

— Думаю, Когут. Тільки він міг таке витворити, знаючи, що далі буде. Та тут же ті московити всіх рачки поставлять! А йому байдуже, він усе одно до Америки зібрався.

— Навіщо?

— А там дядько його. Колись був у Львові знатний бандит, потім поліцейського вбив. Довелося тікати, бо тут би його повісили. Втік в Америку, великою людиною зробився. І племінника кликав. Але ж Лех — гордий, мабуть, не схотів із порожніми руками їхати, вирішив прихопити на дорогу. І прихопив.

— Де його знайти можна, того Леха?

— Та біля Личакова він зазвичай тримається. Там у нього кілька схованок було. Але зараз, може, і змінив місце. Він не дурний, цей Лех, зовсім не дурний.

— Мені б із тим Лехом побалакати.

— У цьому не допоможу. Він і раніше ні з ким чужим балакати б не схотів, а зараз — тим більше.

— Добре, а хто міг документи фальшувати?

— Ну, таких у Львові багато.

— Фармазонське місто? — спитав я.

— Яке? — не зрозумів старий.

— Багато фахівців із фальшування?

— Та вистачає. Що хочеш тобі зроблять, будь-який документ склепають.

— А чи є такі, які могли б руські документи робити?

— Руські? — Чоловік замислився. — Можливо, Шимон Балтер. Він і в Росії сидів, коли із контрабандистами працював. І такий, що сам може на справу піти, хоч і кульгавий.

Я подумав, що кульгавих серед нападників не було. Хоча залишалися ж водії, які з машин не виходили.

— А машиною той Шимон керувати вміє?

— І дуже добре. В нього гоночна була, поки ми не конфіскували. До речі, я б на місці Леха вже зараз із фальшивим паспортом до Архангельська їхав.

— Для чого?

— А щоб на пароплав сісти, до Америки. Він через Гамбург хотів, але тепер війна, треба лінію фронту переходити. Навіщо зайвий ризик?

— Фотографія Леха того є?

— Є. У архіві, а архів у вас. — Він узяв другий червінець.

— Добре, дякую. — Я пішов до виходу.

— Зачекай! — сказав Войцех. Я зупинився. Він підійшов. — А чого ти думаєш, що це місцеві зробили?

— А хто ще? — здивувався я.

— Ну, як ваші Львів захопили, сюди російські злодії поїхали. Спочатку по одному, по два, а зараз уже десятками. Місцевих не слухають, свої порядки встановлюють. Цієї ночі двох батярів прирізали. Може, це вони й ікону викрали. Щоб влада по місцевих вдарила, місце розчистила.

Замислився я.

— Ні, місцеві. Дороги знали. Але про злодіїв російських цікаво. Злодії зазвичай товаришують. Он у Росії польських злодіїв завжди поважали.

— Чув, що львівські бандити намагалися з ними балакати, щоб по-мирному все. А російські злодії кажуть, що тут тепер Російська імперія, їхній закон, а кому те не подобається, то нехай забираються. Нахабно поводяться, як і всі московити.

— Ну, скромних злодіїв я ще не зустрічав. Дякую тобі, Войцеху. Звернуся до тебе, як треба буде.

— Добре, тільки приходь сам і пішки. А то ще сусіди подумають, що я з москалями здибався.

— Домовилися.

Поїхали ми до полковника.

— Щось вдалося дізнатися? — поцікавився Нікольський.

— Дещо, — насупився я. Думав. Полковник повідомив, що авта, задіяні при викраденні ікони, знайшли поблизу Львова, порожні.

— Пане полковнику, накажіть поліції на вокзалі затримувати всіх кульгавих. Які б документи не мали — брати і обшукувати. Також дайте наказ перевіряти всіх у Радивилові, де пересідатимуть із австрійської колії на російську. І підняти з місцевого архіву справи на Леха Когута та Шимона Балтера.

— Хто такі?

— Кримінальники місцеві, можливо, причетні до пограбування. Що там з офіцером?

— Через Львів проходило кілька десятків розжалуваних. Більшість зараз на фронті. Четверо у місті, їх арештували, зараз допитують. Ще троє дезертирували.

— А офіцери не зникали?

— Іване Карповичу, невже ви вважаєте, що російський офіцер здатен на такий злочин?

— Ні, я просто думаю, що форму офіцерську треба було десь брати.

— Добре, перевіримо зниклих офіцерів.

— Покажіть фотографії втікачів жандармам, може, пізнають. І посилити треба розшук. Скоро буду. — Я підвівся.

— Іване Карповичу, є надія? — спитав Роттенбург і подивився, як хворий на лікаря.

— Є. Але поки що досить примарна. Працюємо.

Попросив Нікольського відвезти мене до Личакова, там вийшов, походив трохи районом, знайшов шинок «У Яцека». Замовив пиво. Побачив, що дивляться на мене вороже, мабуть, чужі заходили сюди вкрай нечасто. До мене звернулися польською. Слів я не знав, але зрозумів, що мене питають, чи не варто мені випити пива в іншому місці. Питав дебелий хлопець, який був тут за офіціанта.

— Мені потрібен Тонько, — сказав я йому.

— Тонько? А ти хто?

— Він знає, — усміхнувся я.

Хлопець постояв наді мною і пішов за шинквас. Там пошепотівся з товаришем, потім товариш зник. Пиво мені принесли. Я не дуже налягав, бо ж бозна, які тут звичаї.

Хвилин за десять прибіг і Тонько, побачив мене і здивувався, не впізнав. На голові пов’язка, добряче я тоді приклався, сп’яну.

— Сідай, Тонько, — запросив я його. Він нерішуче сів. Я під столом передав його кастет. — Пізнаєш?

Він покрутив кастет і посміхнувся:

— А, то це ви. Пізнаю. Голова досі болить.

— Я до тебе, Тонько, у справі.

— Якій? — Він одразу насторожився.

— Та от треба б мені зустрітися з поважними місцевими людьми.

— Це з ким? — подивився на мене з підозрою.

— З Ласлом, Жигмундом, іншими.

— Не знаю таких, — закрутив він головою. А я підсунув йому під живіт ніж. Його я теж тієї ночі забрав.

— За дві години я повернуся. І краще б їм бути. Скажи, що про справу Леха треба побалакати. І про москальських злодіїв.

— А ти хто такий? — спитав він, потім відчув, як ніж наблизився. — Як вас представити?

— Не тобі мене питати. Бачиш же, що поважна людина.

— Бачу, бачу!

— За дві години, — залишив я гроші за пиво і пішов.

Нікольський мене чекав, нічого не розумів, що я роблю, але дивився захоплено.

— Ну як, Іване Карповичу, що там?

— Та поки нічого, поїхали до полковника.

Там виявилося, що чутки по місту про ікону вже пішли, але якісь непевні. Вдалося встановити, що вбитого водія авта «Руссо-Балт» увечері бачили з якимось офіцером. Ну і капітана Черткова знайшли пограбованого, невідомі зняли з нього форму. Чертков був такий п’яний, що довго не міг пояснити, хто він і що він, тому його відтягли до холодної.

— Оце зараз тільки заговорив, каналія! — дратувався Роттенбург.

— Що з фотографіями?

— Жандарми нікого не впізнали. Там усі три без бороди, а той з бородою був.

— Треба було домалювати бороди. Нехай ще подивляться. І дайте мені особові справи.

— Зараз, Іване Карповичу.

Справи негайно принесли, я їх почитав. Двоє програлися у карти, ставили полкові гроші. Один просто крав. Накупив речей, коханку завів. Ні, не те. А ось із двох картярських один мені в око впав тим, що мав схильність до авантюр. Попросився на передову простим солдатом, але там ніяких подвигів не чинив, перед першим же боєм викрав ротну касу. Гроші забрав, а в шухляду наваляв купу лайна, після чого зник. З вигадкою людина. Такий міг і на пограбування піти.

— Ось цього треба шукати, — показав я.

— Красунчика? — кивнув полковник.

Цей товариш, Григорій Тендряков, справді був красень, мабуть, жінкам дуже подобався.

— Його. Любить покрасуватися, а ще його рота з Житомира на фронт відбувала, міг почути, що ікону везуть.

Полковник віддав наказ шукати цього Тендрякова.

— А що як не він? — Роттенбург дуже хвилювався.

— Я з різних боків копаю, — запевнив його. — Як там владика?

— Лікар дав йому снодійне, спить. По місту вже про ікону балакають...

— Готуйте на завтра урочисту зустріч. Оркестри, парад, хресна хода, все як треба.

— А якщо не знайдете?

— Готуйте, — кивнув я, все дивився на фотографію цього Тендрякова. У мундирі, при шаблі, груди колесом, у очах бісики. Десь у дорогому ательє фотографувався, для себе, а потім фотографія у справу потрапила. — Піду пообідаю.

— У вас апетит є? — здивувався полковник.

— Вовчий, — кивнув я і пішов.

Пообідав разом із Нікольським, який усе захоплювався моїм спокоєм. Потім поїхали на Личаків. Залишив його подалі, пішов пішки. Тонько вже чекав. Спробував обшукати.

— Браунінг при мені, заспокойся, — сказав йому.

— Віддайте, — попросив він.

— Веди давай, горе, — відповів я, і він не наважився суперечити. Повів.

Павутиння якихось вулиць та провулків, потім через кущі, вивів до цвинтаря. По дорозі помітив я кілька постів. Обережні були львівські злодії. Чекало мене з десяток їх. По очах видно, що мужики досвідчені і вмілі. Тонько залопотів щось про браунінг, але не стали його і слухати.

— Цо треба? — спитав один у мене.

— Українську розумієте?

— Розуміємо.

— Тоді так. Вночі сталася одна прикрість. Ваші люди пограбували дещо і взяли те, чого брати не слід було. Треба повернути.

Зареготали вони. Дуже їм весело стало.

— Ти зовсім дурний? — спитали мене. — Злодія просиш повернути вкрадене? — далі реготали.

— Не прошу, хлопці. А пояснюю. Вкрав, скоріш за все, Лех Когут. Шимон Балтер міг із ним бути. Вони мені не потрібні, а от те, що взяли, нехай повернуть.

— Курва матір, та коли таке було, що чесним батярам вимоги ставили! — крикнув один мішанкою польської, української і ще якихось невідомих мені мов. Але я його більш-менш розумів.

— Не вимоги це, а вибір. Або повернеться вкрадене, або станеться те, що станеться.

— Слухай, москалику, ти лякати нас затіяв? Може, поплутав щось? — спитав один з босяків і зробив до мене крок. — Думаєш, як твої війська у місті, то можеш нам вимоги кидати? Та плювали ми! Влада — окремо, а ми — окремо!

— Слухай і ти, лебедику. Чув я, що цієї ночі двох ваших підрізали...

— То й що? — спитав босяк зухвало, але його товариші прислухатися почали.

— А те, що скільки зараз у Львові москальських злодюг? Кілька десятків, не більше. І вже з ними важко.

— Нічого, впораємося! Наше місто, наші правила!

— Поки ваше, хлопці, поки. Але справа в тому, що уряд нічними подіями дуже засмучений. І от вийшов наказ до поліції Одеси, Ростова та Києва провести арешти серед тамтешніх злодіїв і навантажити ними по одному ешелону. Чуєте?

— Нас проблеми цих варварів не хвилюють.

— А це не варварів проблеми, це ваші проблеми, хлопці. Бо ешелони, по півтора десятка вагонів у кожному, вже набиті і відправлені. І не до Сибіру, ні, а сюди, до славетного Лемберга. Три ешелони з відбірною босотою. Якій дозволили різати вас і вбивати, а поліція не втручатиметься. Кажете, що це місто ваше? Було ваше, а вже завтра чуже вам стане, вороже. Чуєте мене?

Дивилися вони на мене, вороже дивилися. І схвильовано водночас.

— Бачу, що зрозуміли ви мене. Тоді так, до вечора чекаю я, і потяги з босяками далі Рівного не підуть. Ну а як не знайдете ви те, що Лех Когут узяв, тоді просто тікайте. Швидко тікайте, далеко тікайте, бо вже завтрашньої ночі буде на вас полювання. Не десять, не сто, а тисячі російських босяків приїдуть сюди. Бо ж навіщо Російській імперії чужі злодії, коли своїх вистачає? То думайте, хлопці, добре думайте. А як щось надумаєте, то нехай Тонько прийде до мене ось сюди і скаже, — дав їм аркуш з адресою своєї кімнати. — Бувайте, хлопці.

З тим і пішов, зупинити мене не намагалися. Тонько вивів до дороги, сів я в машину і поїхали.

— Ну і місця ж тут, Іване Карповичу! Такі морди ходять, наче у Москві на Хітровці! — хвилювався Нікольський. — Дізналися щось?

— Дещо. Відвезіть мене додому і будьте, будь ласка, на телефоні. Якщо щось серйозне станеться, то сповіщайте.

— Як додому? — Штабс-капітан заблимав очима. — А розслідування?

— Поки все, що міг, я зробив. Думаю, що результати будуть. Так і перекажіть полковнику. І знайдіть того клятого Тендрякова!

Нікольський привіз мене додому, я зайшов до кімнати, зачинив двері, обдивився все, потім пересунув ліжко так, щоб його з боку вікна прикривала шафа, і влігся. Хотів поміркувати над цією справою. Мені здавалося, що Тендряков уже мертвий. Бандити тим дурником скористалися і мусили прибрати. Дивно, що тіла офіцерського досі не знайшли. Але ділитися з Тендряковим не стали б, це для бандитів образа особиста. З благородними вони справу мали, але доти, поки благородні були їм потрібні. А потім кінчали. Хоча, звісно, бували і винятки. Чув я про історію, як один есдем розробив план пограбування банку. Здійснювати його мала бойова група бунтівників, але ту в останню мить арештувала поліція. У номері готелю в них бомба вибухнула. Всіх чотирьох арештували. Організатор залишився на свободі. Партія вимагала грошей, тож він звернувся по допомогу до кримінальників. Чотирьох сірих, професійних нальотчиків. Ті погодилися допомогти за половину здобичі. Бо план був красивий. Банк у той час затіяв ремонт і чекав на бригаду мулярів. Бригада приїхала, спустилася до підвалу разом із фанерними валізами для інструментів. Там зв’язала охоронця і банкіра, який прийшов показувати, що треба робити. Він же відчинив сховище та сейф, бандити набили грошвою валізи і піднялися нагору. У цей час есдем мусив чекати їх на вулиці, в екіпажі, перевдягнений у простого візника. Бандити б сіли та поїхали зі здобиччю. Тихо і спокійно, ніхто б нічого не запідозрив. Але есдем чекав біля сходів у підвал. Розстріляв кримінальників із двох револьверів, дістав ще один і гранати. Прив’язав одну до дверей, пообіцяв, що перший, хто спробує вийти, вилетить у повітря. Узяв валізи з грошима і вийшов. Зачинив за собою двері, навісив на них замок. Сів у екіпаж і поїхав. Тривога піднялася лише за півгодини, коли під дверима банку зібралися стривожені відвідувачі. З чотирьох нальотчиків вижив один. Його потім, коли одужав, відправили на каторгу. А есдем добряче поповнив партійну касу.

Ото згадував я ту історію, коли задзеленчав телефон. Телефонував Нікольський, але я був не певний, що у важливій справі.

— Слухаю.

— Іване Карповичу, на вокзалі затримали кульгавого! — кричав штабс-капітан. — Спробував утекти, довелося стріляти!

— Я їду!

Вискочив, зупинив візника, поїхав до вокзалу. Там зібрався великий натовп, багато поліції. За вокзалом, на колії, лежав уже мертвий чоловік. Навколо стояли залізничні жандарми.

— Спитайте, що сталося, — прошепотів я Нікольському.

— Що сталося? — спитав він суворо і вимогливо, показавши перед тим своє посвідчення.

— Ваша благородь, за наказом оточили вокзал, контролювали всіх прибулих. Цей чоловік пройшов, бо зовсім не накульгував. Ось бачите, в нього на черевику одна підошва на два пальці товстіша. — старший жандармів показав на черевики вбитого.

— Як же ви його знайшли?

— Жінка сказала нашому жандарму, що бачила чоловіка з револьвером. Вказала ось на нього. Ми підійшли, попросили документи. Він був спокійний, поліз до кишені, дістав шкіряний чохол. Ну, в таких паспорти часто носять. Поліз, а там усередині папір різаний. Чоловік почав нервувати. Сказав, що у нього вкрали паспорт. Ми запропонували йому пройти до комендатури, тоді він штовхнув нас і побіг. Ми за ним. Він хотів сховатися у натовпі, але це йому не вдалося, він зістрибнув з перону і побіг колією. Мабуть, хотів утекти. І в нього був револьвер. Ось, — жандарм показав зброю. — Я двічі крикнув «Стій!», а потім вистрелив. А я ж призер Всеросійської стрілецької олімпіади. Ну і поцілив одразу. — Жандарм розвів руками.

Я взяв револьвер, який був у вбитого. Наган.

— Слухайте, а тут же набоїв немає! — здивувався я.

— Немає? — Жандарм здивувався не менше. — Та звідки ж я знав?

— А що за жінка підказала?

Привели жандарма, він описав, що висока, міцна жінка, розмовляла російською. Потім жандарм побіг на стрілянину і її більше не бачив.

— Щось при ньому знайшли? — кивнув я в бік вбитого.

— Нічого. Ну, окрім грошей. Дивних якихось. — Жандарм показав зеленуваті купюри. Я таких не бачив.

— О, та це американські долари! Я коли у Владивостоці служив, то бачив їх, ними американські моряки розплачувалися, — сказав Нікольський.

— Багаж якийсь при загиблому був?

— Ні.

— Допитати візників. Не пішки ж він сюди прийшов! З чим чи з ким приїхав, з’ясувати! — крикнув я. Жандарми підозріливо на мене подивилися. Я глянув на Нікольського.

— Виконувати! — Наказувати він добре вмів.

— Ігорю Володимировичу, залишайтеся тут. Знайдіть того візника, який привіз убитого. Це Шимон Балтер, відомий у Львові фармазон, — сказав я.

— Хто?

— Підроблювач документів. Він був причетний до пограбування. Треба дізнатися, з ким він приїхав на вокзал і чи був із ним багаж. Я буду вдома, якщо щось станеться, повідомляйте.

Приїхав на візнику додому. Вийшов за два квартали, хотів обдивитися, чи не пасе хто мене, коли помітив Тонька, який ходив під моїми дверима. Я підійшов.

— О, нарешті! — Він дуже зрадів мені. — Ходімо, вас чекають!

Він був дуже схвильований. Може, якісь новини?

— Що трапилося? — спитав я, коли ми їхали у візнику.

— Нічого. — Він закрутив головою. З його виразу обличчя я зрозумів, що таки щось трапилося. Але він так нічого і не сказав. Ну, нехай.

Ми приїхали на Личаків, потім Тонько трохи поводив мене дворами, мабуть, перевіряв, чи немає хвоста. Вивів до невеличкого будинку під самим кладовищем. Там уже стояли знайомі мені місцеві бандити. Я був напоготові. Хоч розумів, що коли все піде погано, то врятуватися мені буде важко.

— Сюди, — запросили мене і повели в будинок, потім у підвал. Ішов спокійно. Чому бути, того не минути.

Ми спустилися у підвал. Там була ціла підземна квартира. З лежанками, столом із дощок, оббитих чорним папером і покладених на ящик. Мабуть, банда бенкетувала, бо на столі стояли пляшки та їжа. А біля столу лежали трупи. П’ятеро чоловіків і дві жінки. Вбиті пострілами. З револьверів, у такій тісняві з гвинтівки не дуже постріляєш.

— Це — Лех Когут, — показали мені на одне з тіл. — Це — його дівчина, — показують на інше. Красива дівчина. Здається, Когут намагався захистити її від куль. — Інші чоловіки — бійці Когута. А друга жінка — господиня. Це одна з хат Когута, де він пересиджував.

— Що тут у біса сталося? — спитав я, бо ж як на війні опинився, кров та трупи.

— Їх убили.

— Хто?

— Не знаємо. Вранці.

Я присів до трупів, поторкав їх. Так, уже встигли охолонути.

— Що зі здобиччю?

— Нічого немає. Схованка Когута порожня. Хтось убив їх і все забрав.

— Хто?

— З Когутом на справу ходив Шимон Балтер, і він зник. Зараз шукаємо, — доповідали злодії.

— Хіба Балтер не розумів, що його викриють? — здивувався я.

— Балтер теж хотів до Америки, як і Лех. Балтер десь вичитав про якогось жида, який організував у Нью-Йорку велику банду. Хотів потрапити на службу до нього. Він зробив Леху документи на Америку. А потім вирішив поїхати сам. Зробив і собі паспорт.

Я подивився на бандитів. Схоже, вони не брехали.

— Ми його знайдемо. Але він хитрий, нам потрібен час, — обіцяли хлопці.

— Балтера тільки-но вбили на вокзалі, — сказав я.

— Що? Що? — вирячилися на мене.

— Порожнього. Без здобичі і документів. Хтось його заклав, — пояснив бандитам.

— Як таке могло бути?

— Балтер діяв не сам. Він не міг сам пристрелити стільки народу. Стріляли мінімум двоє.

— Хто ще? Балтер любив працювати сам!

— Біля Когута не крутився останнім часом москаль? Солдат.

— Ні, солдатів не було, але якийсь офіцер приходив. Когут казав, що він у справі.

— Може, той офіцер? — спитав я.

— Ні, Когут казав, що то дурник, якого вони пристрелять, коли прийде час.

— І хто кого пристрелив? — Я показав на трупи.

— Це той москаль? — здивувалися злодії.

— Не знаю. І мені потрібна здобич!

— Тут порожньо! — Бандити розвели руками.

— Тоді потяги їдуть. Потяги з відбірними російськими злодіями! Їх навіть не обшукували, наказ із Петербурга. Вони їдуть із ножами та револьверами. Хлопці, я б не хотів бути тут завтра.

— Ми зробили все, що могли! — закричав один зі злодіїв.

— Не все! Ви мусите повернути те, що взяв Лех!

Я пішов до виходу. Там стояли бурмили. Стіною у дверях, тримали руки на пістолетах. Я озирнувся до головних бандитів.

— У вас іще є час до вечора. Знайдіть те, що я прошу, — сказав їм. Один із них кивнув, бандити розступилися. Я вийшов.

Тонько чекав на мене. Мені треба було подумати, зосередитися.

— Проведи на цвинтар, — попросив я. Тонько провів. — Відійди і чекай.

Він відійшов і чекав, а я сів на могилу і схопився руками за голову. Дуже багато всього, треба розкласти по поличках, і тоді стане зрозуміло. Невже той Тендряков виявився таким хитрим? Ну добре, він міг якось обдурити Балтера, удвох вони розстріляли банду Когута. Але що далі? Куди він подівся з золотом та іконою? І що за жінка заклала Балтера? Спільниця? Звідки вона узялася? Щось не складалося. А головне — де ікона? Я підхопився, почав ходити між могилами. Намагався зосередитися, потім перечепився об коріння, яке стирчало з землі, гепнувся, забив руку. І закричав. Ні, не тому, що було боляче, бо боляче було не сильно. Закричав, бо зрозумів!

На крик прибіг Тонько з ножем у руках.

— Що?

— Нічого! Я поїхав!

Побіг геть із цвинтаря, вибіг на вулицю, візник, якому я наказав, досі чекав мене. Стрибнув до нього, поїхав на вокзал. Там Нікольський нарешті знайшов візника, який привіз Балтера. Візник розповів, що Балтер їхав не сам, а з високою дебелою дамою, яка обмахувалася віялом, хоча було начебто не спекотно. У них був багаж — дві невеликі, але важкі валізки. За багаж іще була суперечка, бо чоловік хотів їх нести сам, а жінка наполягала, що треба узяти носія. Врешті-решт узяли. Носій підняв ті валізки і дуже здивувався, які вони були важкі для свого розміру. Жінка пообіцяла заплатити удвоє.

— І мені так заплатила, — сказав візник.

— А як говорила, тоненьким голосом чи низьким? Ну, як дебелі баби говорять, — пояснив я.

— Та низьким. Ну, вона ж і сама висока, плечиста. Така, наче і не з освічених, а з селянок. І засмагла, — розповів візник.

— Добре, іди.

Коли візник пішов, я засміявся. Ми сиділи в окремій кімнаті вокзальної комендатури.

— Іване Карповичу, що таке? — спитав полковник Роттенбург, який теж приїхав.

— Що за потяг відбув після вбивства кульгавого?

— Збірний ешелон, у якому чотири пасажирських вагони. Ними прибули чиновники з Петербурга. Назад поїхали майже порожні, — доповів Нікольський.

— Де він зараз?

— Мабуть, пересадка у Радивилові. Там зібралося близько тисячі пасажирів. Чиновники для нової російської адміністрації у Галичині та їхні родини.

— Дізнайтеся точно, де потяг.

Нікольський пішов.

— Іване Карповичу, ви знайшли ікону? — спитав напружений Роттенбург.

— Поки що ні, — відповів я і замислився. Знову здогадка. — Хоча, хоча... можливо, і знайшов! — Я підхопився і ляснув себе по голові.

— Іване Карповичу, що з вами? — злякався полковник. Мабуть, я скидався на божевільного.

— Скоро буду, чекайте! — Вибіг із кабінету і полетів до сходів. Там мене перестрів якийсь дядько, дебелий, голомозий, у мундирі з начищеними ґудзиками. Він схопив мене за руку і почав учити, що у присутствених місцях Російської імперії бігати не можна, а треба зберігати спокій і дотримуватися урочистості, бо... Далі я слухати не став, а подивився йому за спину очима повними переляку, наче князя пітьми там побачив. Дядько злякався мого погляду, аж підстрибнув і озирнувся, а я втік. Вискочив на вулицю, біля ратуші стояли візники, ускочив до одного з них і покотив на Личаків. Виглядав, мабуть, дивно, бо візник з пересторогою на мене озирався. А я сидів, плескав себе по голові, сміявся, крутився, підстрибував на сидінні.

Коли приїхали до Личакова, пішов по пам’яті до хати, де перестріляли банду Леха Когута. Як у філера в мене пам’ять добряча, тільки п’яний заплутатися можу, а тверезий знайшов. Прийшов, а там вантажили на віз мішки. Вирішили бандити львівські не галасувати, поховати вбитих самотужки. Мене побачили, напружилися, я спитав старшого. Вийшов один, попросився з ним іще раз до підвалу спуститися. Здивувався він, але пішли. Увімкнув світло, побачив я, що у підвалі вже прибрано, кров замита, навіть і не скажеш, що тут страшне коїлося, хіба порохом трохи тхнуло.

— Слухай, а тут дошка така була у чорному папері. Вона Когуту замість стола слугувала. — спитав у бандита. Той плечима знизав, мовляв, не знає. — А ти дізнайся, дізнайся, дуже важливо! — гримнув я.

Кивнув він, пішов. Я ще підвалом полазив. Не було того стола, ну що робити! Коли повернувся бандит. Кивнув, щоб я за ним пішов. Вийшли з хати, до сараю. На дровах колишню стільницю побачив. Я підбіг, пальцями папір чорний розірвав, зазирнув. Аж у ногах мені послабшало. Бо от вона, ікона! Пресвітлий образ Почаївської Божої матері! Ці іроди золотий оклад обідрали, самі дошки залишили, які замість стола використовували! Ну хоч чорним папером обмотали! Знали, що нікуди ікону дівати, ніхто її не купить, то й залишили, забравши золото.

— Перекажи своїм, — сказав бандиту, — що потяги зупиню. Не приїде російське злодійство сюди. Живіть з миром, але до ікон більше не лізьте, бо погано буде!

Кивнув бандит, а я побіг. Приїхав до ратуші, тільки забіг усередину, як крик.

— Узяти його! Баламут, бузувір, бунтівник! — Це той дядько кричав, який вчити мене намагався. Мабуть, велике цабе, бо одразу підхопили мене під білі рученьки. — Що це ти несеш? Украв щось, негіднику!

— Я до полковника Роттенбурга, в особливо важливій справі! — крикнув я та так подивився, що ледь не блискавки з очей посипалися. Відступили від мене стражі. Показав я свою перепустку. Тут і Нікольський підбіг.

— Це до радника Роттенбурга! — підтвердив він.

— Ой, та це ж Іван Карпович Підіпригора! — крикнув хтось у натовпі.

— Ні! — запевнив я.

— Та я ваш портрет у журналі бачив! Ви!

— У журналах портрети Івана Карповича несправжні малюють, щоб не могли злочинці його впізнати. А я схожий на портрет, але не Іван Карпович.

— Не Іван Карпович, бо Іван Карпович до Львова тільки збирається! — підтвердив Нікольський.

— Ходімо, — прошепотів я йому, і він мене вивів з натовпу. Вже на сходах спитав я, що там із потягом.

— Пасажири пересіли і вирушили на Санкт-Петербург. Але їхати будуть неквапливо, бо пропускають ешелони, що прямують на фронт, — доповів штабс-капітан.

— Яка наступна станція?

— Здолбунів. Вони там десь за півгодини будуть.

— Там жандарми є?

— Так, звісно, це ж прифронтова зона.

— То накажіть потяг затримати і попросити всіх пасажирів вийти. Багаж нехай залишають у вагонах, мовляв, нічого страшного, дрібний ремонт, невдовзі поїдуть.

— Для чого це, Іване Карповичу?

— Серед пасажирів буде така висока чорнява красуня з двома валізками багажу. І от вона неодмінно багаж залишати не схоче, вийде з ним. І там її треба обережно арештувати. Дуже обережно, бо у красуні зброя є і користується вона нею добряче.

— Фатальна красуня! Це як у тій вашій історії про пограбування потяга? Так? — захоплено вигукнув Нікольський.

— Але треба бути готовим, що замість красуні може бути красень. З тими-таки двома валізками, з якими не схоче розлучатися. Тоді арештувати і його. Теж дуже обережно.

— О, то злочинців двоє? Кривава парочка! — зрадів штабс-капітан.

— Ігорю Володимировичу, злочинець один! — пояснив я. — Але він може набувати різного вигляду. Головна риса — дві невеличкі, але важкі валізи.

— А що там?

— Дещо важливе. І ще раз кажу, щоб брали власника валіз обережно!

— Візьмуть. А що це у вас? — Нікольський указав на пакунок, який я ніс.

— Хочу дещо показати полковнику.

Я зайшов до кабінету Роттенбурга, а штабс-капітан побіг телефонувати у Здолбунів. Полковник сидів за своїм столом приголомшений, дивився приреченими очима у порожнечу.

— А, Іване Карповичу, — сказав в’яло.

— Можете викликати владику? — попросив я. — Треба дещо уточнити.

— Ну так і їдьте до нього! — полковник аж махнув рукою.

— Ні, краще він сюди. Викличте, повірте, владика буде задоволений.

— Чим тут можна бути задоволеним! — роздратувався Роттенбург. — Ми програли! Ця ікона зламає кар’єру і владиці, і мені, і ще багатьом! Ми в дупі!

— Та почекайте, час до вечора ще є, — усміхнувся я.

— Чого чекати? Чого? — з відчаєм спитав Роттенбург.

— Дива, пане полковнику, дива! — вигукнув я.

— Якого дива? Дивотворну ікону викрали!

— Але залишається ще ж найкращий сищик імперії! — Я переможно усміхнувся і тієї ж миті відчув, що яблуко мого тріумфу гризе якийсь червак сумнівів. Не кажи гоп, поки не перескочиш, я все розгадав і все продумав, але чи не може бути мій супротивник іще хитрішим? Можливо, він не розслабляється, як я, а до кінця справи бореться і хитрує?

— Іване Карповичу, до чого ви ведете? — спитав Роттенбург.

Я схопився.

— Я зараз! І викличте владику! — сам побіг до Нікольського. Зіштовхнувся з ним у коридорі.

— Іване Карповичу, потяг уже у Здолбунові.

— Зв’язок зі станцією є? — спитав я.

— Є.

— Начальник станції може бачити потяг зі свого вікна?

— Зараз дізнаємося. — Ми побігли до телефону.

Начальник станції потяг із вікна бачив, і я наказав йому у подробицях описувати всіх пасажирів. Чиновник описував. Згадав про чоловіка з двома невеличкими і, судячи з усього, важкими валізами.

— Як він виглядає?

— Середнього зросту, з черевцем та залисинами.

— Не він!

— Але от його арештовують, — доповідав начальник станції.

— Дарма. А є ще хтось із пасажирів, хто вийшов із багажем?

— Ні, більше нікого.

— А хтось із пасажирів намагається піти з перону?

— Ні.

— Чорт забирай! — Я відчував, що мене намагаються перехитрити. Аби я був там, на місці, я б усе швидко розгадав, але не по телефону!

— Можна відправляти потяг? — спитали зі Здолбунова.

— Ні!

— Але у нас напружений розклад і...

— Ні! — крикнув я. Той чоловік ніколи б не залишив здобич у вагоні. Вагон можуть забрати, поміняти. Ні, золото з ним.

— Той чоловік, якого заарештували, намагається пручатися, — доповідає начальник станції. — Щось показує на вагони.

— І на свої валізи? — здогадався я.

— І на свої валізи. Ой, зачекайте! — здивовано каже начальник станції.

— Що таке? Кажіть! — заволав я.

— Якась дама пішла з перону. Просто по коліях. Бідолашка, вона ж вагітна, куди?

— Вагітна? — здивувався я.

— Так, десь місяць шостий, живіт уже великий. У мене донька зараз така.

— Узяти її! — заверещав я. — Негайно!

— Що? — перелякано спитав начальник станції.

— Накажіть жандармам схопити її! Це небезпечна злодійка, вона вбиває дітей! Узяти!

— Зараз, зараз! — начальник станції кинув слухавку і кудись побіг. Чутно, як наказував затримати жінку. Потім повернувся на зв’язок. — Я наказав.

— Тепер доповідайте, що бачите? Де жінка?

— Вона вже на краю станції! Як вона швидко бігає!

— Ця жінка — шпигун! Ви мусите її арештувати! Піднімайте на ноги всю поліцію! Обшукати, але знайти. Не дайте їй втекти!

— Слухаюсь!

Начальник станції побіг виконувати накази, залишив слухавку. Я чекав. Був дуже знервований.

— Іване Карповичу, що відбувається? — спитав переляканий Нікольський.

— Дещо! — грубо відповів я. — Зачекайте!

Хвилин за п’ять начальник станції повернувся. Він аж заїкався від хвилювання. Сказав, що жінку оточили неподалік від станції, але вона почала відстрілюватися і вже вбила двох жандармів.

— Не випустіть її! Скоро в неї закінчаться набої! Візьміть її!

Ще хвилин за десять начальник повідомив, що жінку таки арештували.

— Одягніть їй кайдани на руки та ноги, відрядіть десять озброєних людей, яких очольте особисто. І везіть її до Львова!

— Я не можу покинути станцію!

— Це наказ, справа державного значення! Всю відповідальність бере на себе полковник Роттенбург із охоронного відділення! — сказав я з металом у голосі.

— Слухаюсь!

— І подивіться, що у невеличких валізках затриманого чоловіка.

Невдовзі виявляється, що там звичайне вугілля. Я так і думав.

— Відправляйтеся якомога швидше! І дивіться за затриманою, відповідаєте за неї головою!

Я поклав слухавку і відкинувся у кріслі. В мене заболіла голова, але розслаблятися було зарано.

— Що то за жінка? Вагітна і відстрілювалася? — здивовано спитав Нікольський.

— Владика прибув! — повідомив секретар Роттенбурга.

— Вже ідемо, — сказав я.

У кабінеті полковника на нас чекав виснажений архієпископ. Коли побачив мене, підхопився.

— Іване Карповичу, скажіть що ви її знайшли, благаю! — закричав владика.

— Знайшов. Ви біля неї сидите, — кивнув я. Євлогій аж підстрибнув, наче побачив гадюку. Ошелешено подивився на дошку в чорному папері, яку я залишив біля столу полковника.

— Що? Як? — ошелешено спитав.

Я розірвав папір і показав ікону.

— Ось, великий образ Почаївської ікони Божої матері. Ви ж його шукали?

— Але... але... — Владика вирячив очі, хапав ротом повітря, наче риба на березі. — Але як це? Де? — питав він у мене і показував на образ.

— Злочинці забрали всі коштовності, обдерли оклад, залишивши ікону ось у такому вигляді. Та головне ж не золото, а святий образ. Його я знайшов.

Тиша. Євлогій, Роттенбург та Нікольський втупилися у ікону.

— Панове, щось не чую слів вдячності, — поскаржився я.

— Але... Паства не зрозуміє! — пролепетав владика. — Без окладу, без прикрас.

— Це та сама ікона? — Роттенбург перейшов на шепіт.

— Так, вона, — кивнув Євлогій, обдивившись образ.

— Іване Карповичу, як ви змогли? — спитав полковник.

— Довелося докласти великих зусиль, — відповів я. — Оклад та прикраси, сподіваюся, що всі, їдуть зараз до Львова. Будуть уже увечері. Думаю, що вам потрібно знайти місцевих ювелірів, щоб ті до ранку все зробили. А потім уже можна буде влаштувати урочисту зустріч святого образу.

— Їдуть? — крикнув Євлогій.

— Їдуть, — кивнув я.

— Спаси вас Господи! — Архієпископ кинувся до мене обійматися. — Іване Карповичу, дякую!

— Немає за що. Але, владико, розслідувати цю справу мені допомагало кілька людей, яким я хотів би віддячити, бажано грошима...

— Просто назвіть суму!

— Тисяча рублів. Я розумію, що це багато...

— Дріб’язок! — закричав Євлогій. Миттєво зателефонував Рафаїлу і наказав привезти потрібну суму з єпархіальної казни. — Господи, знайшлася! — Він став на коліна перед іконою, молився, кланявся і цілував. Ми вийшли до приймальні, щоб не заважати.

— Іване Карповичу, як вам це вдалося? — спитав Роттенбург. — Розплутати такий злочин у чужому краю, серед чужих людей!

— Ну, край незнайомий, але люди майже наші. До того ж у кожного краю є свої знавці, допомога яких може робити дива, — пояснив я.

— Але оклад і дорогоцінності справді знайшли? — поцікавився полковник.

— Думаю, що так.

— А як можна в цьому переконатися? — спитав Роттенбург.

— Ну, невдовзі до Львова привезуть одну вагітну жінку, пропоную добре її обшукати.

— Вагітну жінку? Для чого її обшукувати? — здивувався Роттенбург.

— Просто зробіть це. Зараз я піду відпочину. Ігорю Володимировичу, чи не важко вам буде десь години за три привезти мені гроші від владики, ну і новини, які будуть на той час? — спитав у Нікольського.

— Ні, зовсім ні!

— І стежте за цінним вантажем, який їде до нас зі Здолбунова. А тепер виведіть мене, будь ласка, з будівлі, а то боюся зіштовхнутися з тим чоловіком, який усе хоче посперечатися зі мною.

Зі штабс-капітаном ми спокійно вийшли, я зупинив візника і відбув додому. Знову вийшов раніше, подивився, що і як навколо, потім зайшов до квартири. Сусідів не було, у мою кімнату ніхто не навідувався. Я зачинився і влігся відпочити. Був украй вимучений. Заплющив очі і провалився у сон. Прокинувся вже від стуку У двері.

— Хто там? — за давньою філерською звичкою ніколи не питав, стоячи за дверима. Тільки за стіною, так надійніше.

— Іване Карповичу, це я! — почувся голос Нікольського. Голос збуджений і радісний.

— Зараз, одягнуся.

Впустив штабс-капітана, той аж світився від щастя.

— Я наказав ще у дорозі до Львова обшукати ту вагітну жінку. Так от, по-перше, виявилося, що це чоловік! А по-друге, що він вагітний золотом і скарбами, які були при іконі!

— Добре, — кивнув я. — Всі скарби?

— Здається, що так! Владика зібрав найкращих львівських ювелірів, вони готові ставати до роботи, як тільки золото прибуде.

— Його хоч добре охороняють?

— Полковник наказав подвоїти охорону.

— Що ж, чудово.

— Іване Карповичу, ви мій кумир! Я знав, знав, що ви найкращий сищик імперії і справжній талант! Але одна справа, коли читаєш про ваші дивовижні подвиги, і зовсім інша, коли ви робите їх на моїх очах! Іване Карповичу...

— Припиніть, а то мені ніяково, — заспокоїв штабс-капітана. — Мене попросили про послугу, я зробив, що міг. Про гроші не забули?

— Ні! Ось тисяча рублів від єпархії і ще окремо п’ятсот рублів від владики, який низько вклонявся. Він би сам приїхав вручити, але дуже заклопотаний підготовкою до завтрашньої хресної ходи. — Нікольський подав мені два конверти. Що значить благородна людина — запакував гроші. — А ось це премія вам, Іване Карповичу, від охоронного відділення за сприяння збереженню порядку на звільнених територіях, — подав мені ще один конверт.

— Я ж солдат, чи я маю право отримувати такі премії? — засумнівався я.

— Іване Карповичу, ми ж просили вас про послугу не як солдата, а як найкращого сищика імперії, то і оплачуємо ваші послуги відповідно. І не хвилюйтеся, ці гроші не проходять у паперах, про них ніхто не знатиме.

— Що ж, дякую, штабс-капітане.

— Дозвольте вас відвезти до пана полковника, на святкування?

— Я приїду сам, пізніше. Зараз мені треба зробити візити моїм помічникам.

— Ми чекатимемо на вас.

— Я намагатимуся швидко.

Поїхав спочатку до Войцеха. Прихопив із собою пляшку коньяку, ще у крамниці докупив минтусів. Войцех моїй появі не здивувався, запросив до хати. Видно було, що жив він сам. На стіні висів портрет жінки, мабуть, дружини, схоже, що покійної.

— Начуваний про ваші пригоди, Іване Карповичу, — сказав він.

— О, у вас хороша агентура, — усміхнувся я.

— Ну, люди сповіщають за давньою звичкою.

— Дозвольте вас пригостити. Коньяк п’єте?

— З хорошим гостем чому б і ні?

Ми всілися за стіл, Войцех почав розкладати закуски, я відкоркував пляшку.

— То що ж відбулося у льосі Когута? — спитав господар, судячи з усього, дещо обізнаний у подіях навколо ікони.

— Він не врахував акторських здібностей одної людини.

— Що це значить?

— Йому трапився офіцерик, гоноровий та дурний. Ну, знаєте, як буває: хвалько, патякало, брехун. Когут мав його за дурника і вирішив, що прибере його у зручний момент. Але дурник виявився значно розумнішим, аніж здавався.

— О, це найгірше: вважати розумну людину за дурника, — закивав Войцех.

— Когут помилився. Так само як і Балтер.

— Когут був молодий і гарячкуватий. Але як Балтер купився?

— Здається, у Балтера була мрія, — посміхнувся я.

— Це про Америку?

— О, Войцеху, а ви багато знаєте.

— Я останній раз допитував Балтера. Його чекав суд та довгий термін ув’язнення. І він почав розповідати, що мріє виїхати звідси, до Америки, де є якийсь жид, який зібрав цілу банду і тримає у своїх руках усе узбережжя. Це правда, Іване Карповичу?

— Не знаю. Але мрія у нього була. І коли людині пропонують здійснення мрії, вона, навіть така розумна й обережна, може втратити пильність. Для виїзду до Америки Балтеру запропонували вбити Когута, узяти його гроші і документи, які сам Балтер і зробив.

— Але він міг і собі зробити! І гроші були.

— Ну, частка Балтера у справі була невелика, найбільший шматок забирав Когут. Вистачило б і тих грошей, але ж до Америки приємніше їхати багатієм. Може, ще якісь причини?

— Жінка, — кивнув Войцех. — Подруга Когута, з якою той збирався до Америки. Ружена, чешка з Моравії. Її спочатку знайшов Балтер, викупив із борделю в Кракові, привіз сюди. А потім вона здибалася з Когутом. Був навіть скандал, бо батяр не може забрати подругу іншого батяра. Але Когут заплатив досить великі гроші, і Балтер казав, що проблем ніц.

— О, але ревнощі залишилися, — кивнув я. — Ну от усе й стало зрозуміло. Коли вони перестріляли Когута і його людей, то поїхали на вокзал. Балтер і його спільник, одягнений жінкою.

— Жінкою! Ну хитрий!

— Дуже хитрий. Балтер тримав золото при собі, але спільник умовив його взяти носія. Потім якось зміг украсти його документи і навів жандармів. Балтер поліз у кишеню по паспорт, а там виявився порізаний папір. Балтер запанікував, спробував утекти, і його вбили.

— Він добре підробляв документи, але для справжніх справ був занадто нервовий. Хіба що водієм, — кивнув Войцех. — То вип’ємо?

— За людей, які все знають! — запропонував я, і ми випили по чарці.

— І що було далі? — спитав господар.

— Далі спільник, точніше чорнява ставна жінка, сів у потяг і поїхав до Санкт-Петербурга, звідти до Архангельська, де мав сісти на пароплав і відбути до Америки. Інший злочинець розслабився б, але цей жук був не з таких. Він був готовий до того, що поліція може розпитати візника на вокзалі й почне шукати жінку з двома невеличкими валізами. Тому пішов до туалету і переклав усю здобич на себе. Мабуть, у нього був заздалегідь підготовлений жилет, чи щось таке. Воно випиналося з-під сукні, тож він став зображати вагітну. Таку дитинку вагою пуд із лишком носив.

— Ну, хитрий! — посміхнувся Войцех.

— Дуже хитрий. Навіть коли у Здолбунові потяг зупинили, він би втік. Бо жандарми шукали власника двох невеличких валіз, які на прохання вагітної виніс із вагона якийсь дурник. Його арештували, він почав пручатися, вся увага на нього, а наш герой зайшов за вагон і пішов коліями геть. Втік би, десь перевдягнувся б у чоловіка з пузцем і продовжив би шлях до пароплава, але попався.

— Випадково?

— Ні. Я порадив жандармам подивитися, чи не хоче хтось утекти. Вони помітили вагітну, що стрибала через колії, наче коза. Почали переслідування, а жіночка стала відстрілюватися. Вбила двох, потім у неї закінчилися набої, і їй довелося здатися.

— Слухайте, та це якийсь природжений злодій! Тонкий психолог, чудовий актор, влучний стрілець! Хто він такий? — у захваті спитав Войцех.

— Колишній офіцер російської армії. Викрав полкову касу, його спіймали, відправили до Сибіру, звідки він попросився спокутувати провину кров’ю на фронті. Перевели на передову простим солдатом, але в жодному бої він участі не брав, пограбував ротну касу, втік, вештався у Львові, вигадав план, зумів знайти співучасників і взяти велику здобич.

— А що це була за здобич, Іване Карповичу? — спитав Войцех. — Люди кажуть, що якась дуже велика, і навряд чи просто гроші, якщо аж у Петербурзі захвилювалися. Тоді що?

— Це залишиться між нами?

— А кому мені розповідати? Сусідам? — посміхнувся Войцех.

— Ікона. Великий образ Почаївської Божої матері. Завтра урочисто прибуває до Львова.

— Але для чого красти ікону? Кому її продаси?

— На іконі було навішано багацько прикрас Пуд золота, коштовності у прикрасах.

— О, тоді розумію. Перфектна здобич!

— І політична справа. Когуту все було байдуже, він виїжджав звідси, а місцеві бандити могли б дуже постраждати. Так само, як і не бандити.

— Але тепер усе буде спокійно?

— Сподіваюся.

— То вип’ємо за спокій. Як людина немолода, я навчився його цінувати, Іване Карповичу, — сказав Войцех.

Ми випили, ще посиділи, потім я дістав гроші.

— Ось моя вдячність за вашу допомогу, — віддав йому.

— Це не дуже обтяжливо для вас? — поцікавився Войцех.

— Навпаки, дуже приємно. Так само, як і працювати з вами.

Ми потиснули один одному руки, і я поїхав. На Личаків. Знайшов там Тонька, і він отримав свою частину. Дуже здивувався, аж злякався.

— Що за це треба зробити?

— Відпочити і подякувати Господові нашому, — сказав я йому і тоді вже поїхав до Роттенбурга.

Там на мене чекало шампанське, закуски, потім забіг і владика, який розцілував у губи і дуже дякував. Полковник запропонував продовжити свято в якомусь закладі, ми вийшли в коридор, у будівлі ратуші було вже майже порожньо, але на сходах нам трапився генерал Він був знайомий з Роттенбургом, вони заговорили, і полковник, мабуть під впливом ейфорії, представив нас.

— Командувач шістнадцятим армійським корпусом, генерал від інфантерії Платон Олександрович Гейсман. Найкращий сищик Російської імперії Іван Карпович Підіпригора, — урочисто промовив полковник, і я аж розчервонівся від ніяковості. Витягнувся струнко, все ж таки перед генералом стояв.

— О, Іване Карповичу! — Генерал чомусь дуже зрадів і подав мені руку. Я віддав йому честь, хоч був у цивільному. — Відставити! — наказав генерал і руку тримав. Я її боязко потиснув. — Дуже радий вас бачити. Багато чув про ваші подвиги у Східній Пруссії, які описав «Воєнний літопис».

— Пане генерале, це не останні подвиги Івана Карповича, — похвалився Роттенбург.

— Слухайте, а не хочете поїхати зі мною до корпусу? — зненацька спитав генерал. — Там у нас є одна загадкова справа, якраз для вас.

— Що за справа? — здивувався я.

— Ми знайшли трьох чоловіків. Без документів, мовчать і посміхаються, дивно виглядають. Я ще такого не бачив, тому побоююсь, чи немає тут якогось австріяцького підступу, — сказав Гейсман.

— Пане генерале, Іван Карпович зараз зайнятий і... — почав Роттенбург.

— Без документів і мовчать? Одразу троє? — спитав я і згадав справу Іллі Благово. Невже я зможу її розплутати?

— Так, ви щось про це знаєте? — зацікавився генерал.

— Ні, але мені було б цікаво розслідувати цей випадок. Та я зараз у розпорядженні пана полковника, — розвів я руками.

— Михайле Готфрідовичу, чи не зробите мені послугу? — звернувся генерал до полковника. Той знітився, подивився на мене.

— Іване Карповичу, ви досить заморилися за останній час... — почав полковник.

— Так точно, пане полковнику, але залюбки допоміг би армії розібратися у цій справі. Якщо, звісно, ви дозволите.

Полковник зітхнув.

— Ну добре, завтра і післязавтра будуть урочистості з нагоди прибуття ікони. Я можу відпустити вас на два дні. Цього вистачить?

— Не знаю, пане полковнику, але спробую встигнути.

— Ось і добре! — зрадів генерал. — Тоді прошу за мною, машина мене вже чекає!

— Може, хоч повечеряєте? — запропонував полковник.

— О, це залюбки! — зрадів генерал. — Знаєте тут якесь хороше місце?

— Аякже.

І ми відбули до ресторації «Біля кривої липи», де на нас чекав невеличкий бенкет, який тривав аж до третьої години ночі. Було багато тостів, здебільшого на мою честь, але і я не забував про мудре керівництво.