Найкращий сищик імперії на Великій війні

Пригоди неспокійної людини

е знаю, звідки починати мені свою історію. Ну, можна з мого батька, Миколи Андрійовича, тульського дворянина, людини хорошої, але дуже вже непосидючої. Ця непосидючість у крові всіх Бобрових, а в батька схильність до пригод та мандрів була від матері, східної красуні, яку мій дід полонив у захопленому Карсі під час турецької війни 1828 року. Красуня належала до вельможної курдської родини, її батько та брати були відомими воїнами і споконвіку служили османському султану. Вони намагалися викупити сестру, дід мій викуп узяв, старого курдського бея вбив, а братів полонянки схопив і продав до Персії рабами. Так, дід мій був нівроку шибеник, його по всій губернії боялися, а кріпаки — так і зовсім тремтіли від самої його появи. Лише та курдська полонянка діда не боялася, і лише її він не насмілювався бити, хоча всі інші добре знали і те, який важкий у нього кулак, і те, які болючі в нього канчуки. Тираном був мій дід, але перед полонянкою відступав. Коли вона народила, дитину записав на себе, здивувавши всіх, бо ж до того багато дітей народжувалося в дідівському гаремі, зібраному з кріпачок, але всім давалися їхні прізвища. Тут спочатку доньку, а потім сина записали як Бобрових, і ті жили у панському будинку як спадкоємці. Невдовзі східна красуня померла, так і не вивчила російської, не хрестилась, не звикла до наших морозів. Дід більше не одружувався, хоча гарем продовжував тримати до самої смерті. А помер він після того, як спробував покарати доньку за неслухняність.

Донька його, чорнява та затята у матір і схильна до пригод та ризику в батька, спробувала втекти з якимось гусаром, але коханців спіймала батькова челядь. Тато вирішив пригостити доньку батогом, щоб навчити скорятися. Донька пообіцяла зарізати старого, якщо він хоч раз ударить. Дід не повірив і замахнувся. Пролунав постріл. Молодший брат, тоді ще десятирічний хлопчик, узяв подарований батьком пістолет і вбив тирана пострілом у серце. Потім усе зробили так, ніби дід сам себе застрелив, мовляв, дуже сумував за східною красунею. Сестрі довелося заплатити багацько хабарів, щоб домогтися потрібних результатів розслідування. Брат і сестра отримали у спадок величезні земельні наділи і близько двох тисяч кріпаків, після чого вирушили до Москви, де було життя, а не провінційна нудота. Сестра пірнула у світське життя, брат, мій батько, вступив до кадетського корпусу. Не встиг його закінчити, як почалася Кримська війна. Батько, йому тоді було п’ятнадцять років, попросився на передову, але йому було відмовлено. Тоді втік із Москви, добрався до Севастополя, набрехав, що йому вже вісімнадцять, почав служити на одній з батарей Малахового кургану, був двічі поранений, але кожен раз тікав зі шпиталю і повертався на позиції, заслужив купу нагород, потім потрапив в полон, утік, знову був поранений, тепер уже тяжко, потім його вивезли до Миколаєва, у шпиталь, звідки він знову втік, коли зміг більш-менш ходити, але Севастополь тоді вже здали, а невдовзі війна завершилася.

Батько у мирному житті швидко почав закисати, програв у карти значну частину родинних маєтків, а ті, що залишилися, стали приносити значно менше грошей після звільнення кріпаків. Батько запив і, мабуть би, пропав, але його сестра порадила рушати на Кавказ, де тривало підкорення Західної Черкеси. Батько поїхав туди, знову захопився війною, здобув купу нагород, був двічі поранений, один раз у ногу так серйозно, що не міг більше нормально ходити, сильно накульгував. Тому завжди їздив верхи.

З Кавказу батько повернувся, коли воєнні дії там завершилися, а почалися каральні акції з виселенням горян, бранням заручників, спаленням аулів. Батька ж манили битви. У покинутий дім предків він повернувся не сам, а з дівчиною, добутою під час відчайдушного набігу на Абхазію. Вдома батько одразу засумував, але через каліцтво до армії його не брали. Тоді він рушив до Азії, у Семиріччя, де засновувалися козацькі станиці і ніхто не дивився на те, чи може людина маршувати, чи ні, — аби билася добре. На кордонах там було завжди неспокійно, і батько почувався як риба у воді. Знову був кілька разів поранений, однак кожного разу одужував і набув такої лихої слави серед місцевих кочовиків, що його ім’ям (а прозивали його Кривий Микола) лякали дітей.

Коли Семиріччя замирили, батько знову засумував, бо не міг жити без битв. Почалася остання війна з Туреччиною, у Балканський похід його не взяли, але батько примудрився потрапити до Закавказзя, де брав участь у обороні Баязета, а потім у взятті Карса, звідки, як і його батько, привіз полонянку, яка стала його дружиною, бо горянка на той час уже померла, мабуть, від туги за батьківщиною. Батько трохи пожив із молодою дружиною, але швидко натішився. В імперії панував мир, ніяких надій на війни не було, тому батько, тільки почув про конфлікт між англійцями та бурами, одразу виїхав туди. На португальському пароплаві добрався до Мозамбіку, звідти переправився у Трансвааль, де запропонував свої послуги. Старенький, кульгавий, здоровезні бури підняли його на сміх і порадили вирушати до богадільні. Тоді батько поїхав у тамтешній степ, який зветься вельдом, і повернувся з чотирма лівими вухами англійців і одним полоненим. Батько не любив англійців ще з Криму. Вражені бури віддали йому під керування невеликий загін іноземних добровольців, який почав терзати англійців. Батько, навчений воювати з кочовиками, використовував їхню тактику швидких нападів невеликими групами, які не тільки завдавали втрат, але й виснажували противника. Фальшиві втечі, що закінчувалися підступними засідками, отруєні джерела, снайперська війна, вибухи на дорогах. Він задіював усі засоби для боротьби.

Слава про Кривавого руського була така, що англійський посол у Петербурзі скаржився і погрожував погіршенням відносин між Великобританією та Російською імперією. Англійці вимагали від нашого уряду відкликати мого батька з війни, але в Петербурзі тільки розводили руками. Емісари англійського кабінету були навіть у родовому маєтку батька, де мали розмову з його дружиною, яка за вісім місяців після від’їзду чоловіка народила мене. Англійці пропонували гроші з тим, щоб дружина посприяла поверненню чоловіка. Мама відмовилася, хоча гроші нам були конче потрібні, бо ж у перервах між війнами батько примудрився програти в карти майже все, що мав, і ми жили радше з милості наших колишніх селян, які допомагали їжею.

Тоді англійці спрямували гроші в іншому напрямку. Невдовзі після славетної битви біля гори Маюба, де батьків загін атакував англійців з тилу і спричинив їх повний розгром, батька було вбито. Його зарізали уві сні на нічному привалі. Відрізали голову, яка зникла. Разом із нею зник один з бійців загону. Невдовзі його схопили, і він зізнався, що за голову Кривавого руського отримав від англійців тисячу фунтів і мав отримати ще дві. Вбивцю розстріляли, а тіло батька, щоправда без голови, з почестями відправили до Росії. Причому бурам довелося схитрувати, бо ж англійці хотіли спіймати хоча б мертвого батька. Тому труна, в який лежав убивця, рушила португальським пароплавом через Атлантику, а інша труна, в якій був батько, поїхала до Персії, звідти на возах її було доставлено в родовий маєток. Перевезення оплатив уряд бурів. Він же й надіслав нам трохи грошей. Їх вистачило на кілька років дуже скромного життя у провінції, а далі ми з мамою переїхали до Москви, до моєї тітки. Вона теж програла у карти весь свій спадок, але потім змогла успішно одружитися й мала гроші.

У Москві мені сподобалося значно більше, аніж у провінції. Тим більше, що неподалік від будинку тітки була знаменита Хитровка — найнебезпечніше місце всієї Москви. Там я почувався як риба у воді, швидко засвоїв фах кишенькового злодія, а потім і грабіжника. Гроші мені не були потрібні, я просто жадав ризику. Це, Іване Карповичу, природжене, без ризику, без гонитви, боротьби, без відчуття смерті поблизу я швидко закисав, як і батько. А на Хитровці ризик був усюди. Я довго примудрявся втікати від поліції, але врешті-решт мене схопили. Втручання тітки врятувало мене. Мама сказала, що приріже мене, якщо стану злодієм. Мене віддали до кадетського корпусу. Все це перевернуло моє життя, інакше в мене були б усі шанси стати відомим злочинцем.

У кадетському корпусі я теж любив ризикувати, мене кілька разів ледь не виключали, але рятував колишній батьків товариш по службі, який тепер був інспектором корпусу. Тому навчання я закінчив, але потім мене заслали аж на Далекий Схід, у глухі місця, куди відправляли найгірших і де вони швидко спивалися та пускали собі кулю в скроню від примітивності тамтешнього життя. Але мені там сподобалося, бо місця були дикі й ризику вистачало. Я ходив у походи на маньчжурів і розробив план великого вторгнення на південь, із захопленням китайських територій. Відправив план до Петербурга, де його дуже розкритикували. А тут іще дізналися про кілька моїх набігів, на які поскаржився уряд маньчжурського імператора. Розпочалося слідство, мене ось-ось могли ув’язнити за самоправність. Тоді я таємно виїхав до Владивостока, звідти доплив до Гонконгу, а вже звідти рушив до Мозамбіку. Слідами батька, бо ж наближалася Друга англо-бурська війна, яку я не міг пропустити.

Не скажу, що бури прийняли мене дуже радісно, тим більше, що я не розповідав, чий син, — не хотів, щоб англійці знали, хто я. Про батька я мовчав, але його методами сповна скористався, вирушив у похід на англійців, зазнав поранення, бо переоцінив свої вміння. Все ж таки у батька був багаторічний досвід битв із турками, кавказькими горянами, азіатськими кочовиками, а я тільки ганяв маньчжурів. Довелося лікуватися, у цей час я поспілкувався з досвідченими людьми, дечого навчився в них, здобув двох надійних провідників із місцевих бушменів, це такі маленькі тубільці, а тоді вже рушив у похід і повернувся з трьома трофейними кіньми і двома полоненими англійцями. Ну й почалося.

Два роки суцільного щастя війни. Я спочатку був у Іноземному легіоні, але його начальники хотіли воювати за правилами регулярних армій. Та це не мало сенсу, бо ж англійці були значно сильніші. Я хотів провадити партизанську війну, але не знаходив порозуміння у товаришів, які приїхали з усього світу битися за бурську свободу. Тоді я попросився з легіону, поговоривши з його начальником, підполковником у відставці Максимовим. Він не те щоб схвалив мій вибір, але зрозумів. Я почав воювати разом із бурами. Вони добре знали місцевість, я навчив їх тактичних хитрощів. Мій загін рідко коли налічував більше десятка бійців, але повірте, Іване Карповичу, ми завдавали англійцям значно більше шкоди, аніж численніші підрозділи.

Хоча, треба визнати, англійці — складний супротивник. Не сказав би, що вони дуже вже сміливі чи мають вроджену войовничість, але вчитися вміють. Там, де нашій армії потрібно кілька гучних поразок і роки бюрократичних зволікань, у англійців усе вирішується за кілька місяців. Вони швидко вчаться, роблять правильні висновки, їх треба весь час дивувати чимось новим, інакше програєш.

Я вигадував. Це була важка війна, не якась там прогулянка з пригодами: я отримав три поранення, кілька разів дивом рятувався від полону, за мою голову оголосили нагороду — вісім тисяч фунтів. Мене пропонували обміняти на двісті бурських жінок та дітей, яких захопили англійці. Але бури не зрадили мене, ми продовжували воювати, хоч англійці мали значно більше сил і сучаснішу зброю. Врешті-решт бури змушені були погодитися на мир. Мені пропонували залишитися там, давали цілий хутір, обіцяли, що англійці мене не чіпатимуть, але я вбив чотирьох їхніх офіцерів і кілька десятків солдатів. Так, я вбивав у чесній битві, та англійцям не довіряв. Мені виправили фальшиві документи, і я з посвідченням голландського торгівця з Малакки вирушив до Європи. Там трохи відпочив, списався з тіткою, яка, використавши зв’язки, змогла зам’яти справу з моїм самовільним залишенням місця служби. До того ж у армії багато хто співчував бурам і не любив англійців.

Я повернувся до своїх диких сопок, невдовзі почав нудьгувати, запропонував свої послуги розвідника, пробрався до китайського Туркестану, а звідти в Тибет, далі проїхав до Непалу (це така гірська країна між англійською Індією та Тибетом). У Непалі мене заарештували англійці, які запідозрили в мені шпигуна. Я три місяці просидів у підземеллі, аж поки зміг утекти. Відростив бороду, я ж чорнявий завдяки східній крові мами та бабці, був за свого у тих краях, пройшов усю Індію, потрапив до Персії і вже звідти Каспійським морем повернувся до Росії. У Петербурзі склав доповідну з описом побаченого і пропозиціями дій з розширення імперії на південь, особливо в бік Індії та Китаю. Мою доповідь схвалили, хоч виконувати її засади не поспішали. Мені запропонували хороше місце в Генштабі. Я там просидів рік, заліз у картярські борги, бо ж не міг жити у спокої. Мені хотілося ризику. Ви не повірите, Іване Карповичу, але я почав розробляти план пограбування банку!

— Що? — Я справді не повірив.

— Я склав детальний план, у якому спробував урахувати досвід як успішних, так і невдалих пограбувань. План був досить ризикований, несподіваний, таких пограбувань в історії ще не було. При цьому я збирався грабувати самотужки, а люди мусили думати, що грабіжників троє, з них один іноземець. План був чудовий, я вивчив будівлю банку, підходи до нього, навчився гримуватися, добре продумав кожен крок і до кожного кроку мав запасний варіант. Я влаштував би пограбування, думаю, в мене були хороші шанси, і я б узяв приблизно вісімдесят тисяч рублів. Собі я планував залишити десять тисяч на повернення боргів, а залишок передав би сирітським притулкам, я ж не збирався грабувати заради грошей, повірте.

Та, на моє щастя, наші відносини з японцями загострилися і стало зрозуміло, що буде війна. Я забув про банк і попросив переведення на Далекий Схід. Тоді багато хто цього хотів, бо здавалося, що на наше військо чекає легка і блискуча перемога над азійськими варварами. Мене не відпускали, пропонували поїздку до Кашміру, але я не міг проміняти війну на розвідку. Невдовзі вже був у Порт-Артурі, де мене зарахували в артилерійську батарею, розвідку якої я очолив. Швидко навчився керувати вогнем та проводити розрахунки. Я бачив, що ми не готові до війни, написав дві доповіді, в яких пропонував термінові заходи, але мене не послухалися. Государя переконали, що стан справ блискучий і перемога впаде в наші руки стиглим яблуком.

Замість цього почалися поразки. Мене поранили під час одного з боїв під Порт-Артуром, відправили в тил, але я швидко повернувся і запропонував нову тактичну модель артилерійського бою. Я добув півсотні коней, зробив упряжі, які давали змогу зручно перевозити легкі 76-міліметрові гармати. І почав діяти. Моя батарея постійно переміщувалася і завдавала ударів щоразу з нових позицій, так що у японців майже не було шансів нас накрити. Я діяв на ширині фронту цілого полку, дозволяв собі вести вогонь із передової. Три-чотири залпи, і за кілька хвилин ми вже мчали на нову позицію. Така тактика була дуже ефективною, до того ж японці думали, що проти них діє одразу кілька батарей.

Мої успіхи помітило командування. Спочатку нагородили орденом Святого Станіслава третього ступеня, потім — Святої Анни другого ступеня, нарешті орденом Святого Володимира з мечем та бантами. Потім мене поранили під час одної з операцій. Батарею обстріляли наші ж, які в темряві взяли нас за японців. Я два тижні пробув у шпиталі, а коли повернувся, то виявилося, що на моє місце призначили іншого офіцера і взагалі мій досвід визнали невдалим, бо така діяльність суперечить статуту. Але на війні один статут — переможний! Я завдавав болючих ударів, виснажував японців, а мені казали, що так не можна. Потім іще сказали, що я не можу командувати батареєю, бо не артилерист. Я запропонував скласти іспит, я ж знав більше, ніж артилеристи! На іспиті мене завалили, бо я не зміг написати нормативи розгортання і згортання батареї. Навіщо мені їх було знати, якщо я робив це швидше за всіх? Але мене відправили у тил, я мусив закінчити прискорені курси підготовки офіцерів-артилеристів. Поки повернувся, війна вже закінчилася. Я вважаю, що це була помилка. Велика помилка государя, який змирився з поразкою. Так, я розумію, почалася та клята революція, страйки, бунти і все інше, але Росія мусила продовжувати війну. Ми багато чого навчилися на поразках, армія була підготовлена значно краще, а виснажені японці вже забували про свої перемоги. Ми мусили атакувати і вигравати. Але замість цього підписали ганебний мир.

Невдовзі я став полковником, мені запропонували очолити окремий Сибірський артилерійський дивізіон. За рік я зробив його найкращим в імперії. Ми не вилазили з навчань, я вчив офіцерів брати відповідальність на себе і вирішувати на місці, а солдатів — розуміти логіку артилерійського бою. Мене знову нагороджували, Великий князь Сергій Михайлович під час поїздки до Сибіру тиждень провів у дивізіоні, виїздив із нами на стрільби, високо оцінив підготовку і запросив доповіді з переозброєння армійської артилерії. На жаль, доповідь відкинула Військова Рада, у якої були свої погляди на те, хто мусить постачати нові гармати. Розчарування від цього, а головне від мирного життя призвело до того, що я знову почав грати у карти. Мені був потрібен ризик, і отримати його я міг лише за картярським столиком. Іноді я вигравав, іноді програвав, але завжди тримався межі, аж поки одного разу не зірвався. І програв усю касу дивізіону. Велика сума, погасити яку я ніяк не міг. Викриття було неминучим, а за ним і суд. Я хотів застрелитися, а потім вирішив знайти собі якусь останню війну і там уже накласти головою. Переодягся у цивільне, доїхав до Владивостока, там підпільно сів на корабель, що ішов до Шанхая. У Шанхаї вирішив сісти на перше судно, яке побачу, коли зійду на берег. Це був пароплав до Канади. Канада? Ну, нехай буде Канада. Грошей на квиток у мене не було, але я зміг влаштуватися кочегаром.

Ми попливли і невдовзі потрапили у страшенний шторм. Мене скинуло з койки, я виліз із трюму. Зазвичай кочегарам не можна було підніматися на верхню палубу, але зараз усі пасажири блювали по каютах, тож я нікому не заважав. Дивився, як хвилі розміром із пагорб накочували на наш пароплав, що тремтів своїм важким металевим тілом під їх ударами. Нас кидало, наче тріску, і я подумав, що було б непогано, якби корабель потонув і забрав би мене грішного, непридатного до звичайного людського життя. Звісно, я мріяв про смерть на війні, але й океанська безодня мене влаштовувала. Я стояв у кутку, схопившись руками за бильця, пароплав нахиляло то в один бік, то в інший, капітан намагався утримати корабель перпендикулярно до хвиль, але це йому не вдавалося. Я згадав, що ми були посеред океану, за сотні миль до найближчого берега...

Невдовзі мала початися моя зміна у трюмі, але я не пішов, бо не хотів померти в тому пеклі. Сховався під шлюпкою і чекав, чим закінчиться двобій людини та природи. У пароплава були шанси витримати шторм, але у вирішальний момент вийшли з ладу двигуни. Спочатку один, а потім і другий. Капітан втратив можливість керувати кораблем, і невдовзі дві великі хвилі поспіль перевернули нас. Я стрибнув у воду. Вже там скинув одяг. Наступні години я бився у воді. Ну, тобто дуже жити я не хотів, але мені стало цікаво, скільки я витримаю. Це була своєрідна війна з надпотужною стихією. Війну я любив, тому бився у хвилях до останнього. Цілу ніч. Виснажився страшенно, в ногах почалися судоми, але шторм потроху стихав. Хвилі почали заспокоюватися, небо очистилося, стало видно місяць. А вже коли світало, я побачив неподалік шлюпку. Підплив до неї. На дні спали покотом люди. Не знаю, можливо, якби вони не спали, то не пустили б мене на борт. Але цілу ніч вони билися зі штормом, тримали шлюпку, вичерпували воду. Там було двоє матросів і семеро китайців, пасажирів третього класу. Коли прокинулися, то мою появу сприйняли без особливого ентузіазму, але що їм було робити?

Матроси були канадцями, з ними я балакав англійською. Вони сподівалися, що невдовзі нас підбере який-небудь пароплав. Але минув день, потім другий, третій, а пароплавів не було видно, навколо був лише океан без жодних ознак суші. Хотілося пити, китайці спробували морської води і потім дристали. Канадці запропонували мені вбити найтовстішого з китайців, кров випити, а м’ясо зав’ялити і їсти. Здається, у китайців були схожі плани щодо канадців. Ситуація загострювалася. Ви навіть не уявляєте, Іване Карповичу, як швидко людина перетворюється на звіра в умовах голоду та спраги, та ще й у замкненому просторі шлюпки. Китайці зібралися на кормі, канадці на носі, я був посередині, не пристав ані до тих, ані до інших, і побоювався, що вони можуть мене вбити. Якось уночі до мене підліз товстий китаєць, він був головним. Показав на дівчину, здається, його дружину. Жестами запропонував мені отримати її, якщо я допоможу вбити канадців. Китайців було більше, але канадці були дебелими хлопцями, досвідченими у портових бійках. Тому був потрібен я. Про те саме просили канадці, знов обіцяли ту китаянку. Я не хотів допомагати ані тим, ані іншим, бо після того як приберуть один одного, неодмінно візьмуться за мене.

Ми прожили ще день. Без води та їжі. На спекотному сонці, від якого ніде було сховатися. Жодних пароплавів і надій на порятунок. Тоді канадці схопилися за ножі. У китайців зі зброї був лише уламок весла. Але китайців було більше. Вони обсіли канадців. Крики, кров, я багато чого бачив на війні, але такого осатаніння — ні. Зарізані китайці падали у воду, одному з канадців веслом пробили голову. Іншого виштовхнув за борт я, бо мені не хотілося залишатися у шлюпці з озброєною людиною, розпаленою вбивствами. То я підібрав ніж убитого, і коли матрос спробував залізти на шлюпку, зарізав його. Зняв із матросів і китайців одяг. Почув стогін. Виявилося, що та дівчина, яку мені пропонували, жива. Тільки поранена. Я скинув тіла мертвих за борт, із одягу вбитих зв’язав щось схоже на намет, який закріпив над шлюпкою, щоб було де сховатися від сонця. Подивився поранення дівчини. Не дуже важкі, хоча бідолаха втратила багато крові.

Я більше хвилювався не за неї, а за себе. Дуже хотілося пити. Це було справжнє божевілля — плисти по океану і вмирати від спраги. І від голоду. Я вирізав гачок із бляшанки, якою вичерпували воду. Знайшов у кишені куртки одного з матросів мотузку. Але треба було повісити якусь наживку. Я підібрав із дна шлюпки шматочок вуха, який один з китайців відкусив у бійці в матроса. Ось така от наживка. Закинув у воду. Довелося чекати більше години, потім мотузка смикнулася. Я потягнув рибу, але коли вже вона була на поверхні, гачок зламався. Я гірко плакав. Потім згадав, що там є такі риби, які вистрибують із води і ніби летять. Я підняв намет, поставив його наче вітрило і залишив на ніч. Дві риби гупнулися об нього і впали у шлюпку. Я їх з’їв. Сирими. З кишками та лускою, жував, смоктав, мені здавалося, що у рибі є вода.

Зранку опритомніла китаянка. Щось казала мені, мабуть, просила води. Води не було. Але я зробив новий гачок, знову ловив рибу. Піймав іще одну. Частину віддав дівчині. Вона з’їла. Ось так ми й жили. Щоранку прокидалися дуже рано і починали лизькати шлюпку, на бортах якої залишалася роса. І так день за днем. Я робив ножем насічки на борту шлюпки. Вдень ми лежали під накриттям, а коли спека спадала, я ловив рибу, на ніч ставив наш намет зі скривавлених одежин навстоячки, щоб зупиняти летючих риб. Часто дівчина починала плакати, один раз навіть хотіла перерізати собі вени ножем. Це було справді важко, ось так лежати, постійно хотілося пити, іноді бували дні, коли риба не ловилася. Очікування невідомо чого. Але ще зі своїх подорожей пустелями я засвоїв, що головне не панікувати і не робити різких дій. Я не робив. Ще й стежив за дівчиною, щоб вона не наробила дурниць. Щоби час збігав швидше, я почав учити її російської мови. Було важкувато, бо як пояснити, що таке «хліб», коли хліба немає? Та ми потроху вчилися спілкуватися. Вона розповіла, що пливла до Австралії, де у її чоловіка, того товстуна, була крамниця. Він назбирав грошей і поїхав до Китаю, де купив собі дружину. Їй він не подобався, але вона мусила скоритися волі батьків. За ним анітрохи не сумувала. Тим більше, що в нас почалося стрибання у гречку, не дивне, бо робити не було чого. Тільки чекати. Я сприймав цю подорож як довгий і тягучий бій. Так буває і на війні, коли доводиться довго вичікувати, щоб завдати удару. І я чекав, я розумів, що ходжу по межі, і мені це подобалося.

Ми пережили два шторми, під час яких ішов дощ і ми напивалися досхочу. Двічі бачили далекі пароплави, але обидва рази вночі, а в нас не було вогню, щоб подати сигнал. Я навчився непогано ловити рибу, всю ми вже не з’їдали, і частину я сушив на сонці. У нас уже був деякий запас їжі, а от запасати воду під час дощів нам було ні в що. Дні спливали, ми пливли невідомо де і куди. Одного ранку я поставив сімдесят сьому зарубку на борту шлюпки і поліз під намет. Ми лежали, балакали про щось, коли почули гудок. Я вискочив і побачив пароплав. Почав стрибати і махати руками. Він плив до нас. Ми почали так стрибати від радості, що попадали у воду. Нас підібрав канадський пароплав, що плив із Австралії. Ми були згодні плисти абикуди. Коли я розповів нашу історію, мені не повірили. Але у Ванкувері, куди ми припливли, підтвердили, що з моменту зникнення нашого пароплава справді минуло два з половиною місяці. До нас набігли газетники, але ми втекли, бо я не хотів слави. Пішли світ за очі, а потім я побачив церкву з православним хрестом на маківці. Здивувався і зрадів, зайшов туди. Виявилося, що це церква русинів, це як у нас хохли, а вони з Австро-Угорщини. Хороші люди, співучі. Я спитав, чи не буде в них роботи. Вони запропонували стати робітником на одному з хуторів біля Ванкувера. Ну, ми й залишилися. Невдовзі побрався з китаянкою, підтримавши традицію діда та прадіда одружуватися зі східними жінками. А ще я став хліборобом. Так, Іване Карповичу, можливо, ви не повірите, але я навчився орати та косити!

— Повірю. Я ж бачив ваші руки. — Я узяв його долоні, показав на зашкарублі мозолі. — Такі долоні бувають тільки від важкої праці.

— Так, я багато працював. Заробив на свою землю, побудував хату, дружина народила мені двійко дітей, жив собі. Думав, що вилікувався і став придатний до звичайного людського життя. Та тільки де там. Як почув, що у Європі буде війна, одразу занудився. Нічого мені стало не мило, очі заплющу і битви бачу, така нудьга, що хоч у зашморг лізь. Дружина це помітила, потерпіла, а потім каже: «їдь уже, все одно ж не всидиш». Ну я і поїхав. Пароплавом до Владивостока, там пішов добровольцем у полк, сказав, що міщанин Микола Бобров. Багато років тут мене не було, змінився я, навіть знайомі не пізнавали. Полк повезли на захід і одразу кинули в наступ. Ну, а далі, Іване Карповичу, ви вже все знаєте. Отака моя історія.

Зітхнув він. Посиділи. Я головою закрутив.

— Ото аби таке написав, то всі подумали, що навигадував Іван Карпович бозна-чого.

— А все ж правда, Іване Карповичу, жодного слова не прибрехав, — кивнув Бобров.

— Та прибріхувати й не треба, бо бач яка історія. А що далі робитимете?

— А що, воюватиму. Я ж сюди для цього приїхав. І так мені тут весело, Іване Карповичу, так добре! Хвора я людина. Бо нормальна людина війну не любить. Навіть ті дурні, які пропаганди наслухалися і мріють Берліном маршувати, і ті, як на передову потраплять, за день-два вмить виліковуються. Побачать кров та бруд і вже у тил хочуть. Он і вам же війна не подобається, по очах бачу. Так? — спитав Бобров.

— Не подобається.

— Бо нормальна ви людина, Іване Карповичу, а я — вар’ят! Потрібен мені ризик, щоб кулі над головою свистіли, щоб смерть поруч ходила, тоді живу я! А без цього гнию. Тому і буду пробиватися до наших, щоб потім знову на передову.

Закивав я, а сам подумав, що все, відвоювався Іван Карпович. Бо досі спиною відчував, куди рука відірвана впала. І перед очима були тіла розірвані, покинуті поранені, німці зарізані, весь той жах воєнний. І аж нудило від нього, жити не хотілося. Все, ноги моєї більше на передовій не буде. Не по мені ця справа. Вже якось відкараскаюся.

— Бачите, Іване Карповичу, наче прокляття якесь на мені.

— Не прокляття, Миколо Миколайовичу, а просто у кожної людини свої слабкості є. У вас оця до війни схильність.

— Невже і у вас слабкості є, у найкращого сищика імперії? — спитав Бобров.

Подивився я на нього.

— Звісно, що є.

— Навіть уявити не можу, що б це могло бути, — сказав він і відвернувся. Делікатна людина, у душу не ліз.

Подивився я на нього. До зайвих розмов я не схильний, а тим більше душу перед кимось розкривати. Але війна така справа, що змінює людину. Ось ми з цим Бобровим скільки смертей пройшли, виручали один одного, спина до спини пробивалися. І ще пробиватимемося, ризикуватимемо, може, і загинемо. Ще кілька днів тому і не знав я його, а сьогодні він мені наче брат.

— Слабкість моя, Миколо Миколайовичу, у моїй силі, — сказав я. — У тому, що коли розслідую злочин, то можу людину знищити, а можу піднести. Доля людська у мене в руках, наче іграшка якась. І від цього різні думки з’являються, погорда. Здається тобі, що ти наче Бог, усім керуєш, життями людськими командуєш. Починаєш подумки літати, виникає бажання погратися, наче кіт з мишкою. Цього знищу, а цього залишу. Отрута влади. Страшна отрута. Тим страшна, що солодка, п’єш і радієш, а потім уже отруєний весь. Уже не по справедливості вчиняєш, а так, як хочеш. І ось це найстрашніше. Добре, що не дав мені Господь дуже вже загордитися, тільки я берега пустився, одразу нагадав, що так само, як я людьми бавлюся, хтось і мною бавитися може, наче іграшкою дурною. Схотіли, відправили на війну. Воюй, Ваню. Вдячний я за цей урок, дуже вдячний. І про слабкість цю свою намагатимуся пам’ятати.

Ще була слабкість, про яку Боброву не сказав, але яку второпав нещодавно. Ну от добре, любив я розслідувати, і не було мені нічого кращого, як за таємницю схопитися. Але ж окрім цього, як виявилося, ще й славу я любив. І коли граф оповідки мої у журнал відправив, коли почали говорити про мене і пізнавати, то зробилося мені приємно! Міг же наказати графу взяти авторство, що це він герой і найкращий сищик, а я так — вигадка. Але промовчав, сам слави схотів! І яка ж вона була мені приємна, слава та! Простий мужик, а всі зі мною цяцькаються, всі на «ви», всі на ім’я та по батькові, найкращі голоси імперії мені співають, цукрові королі тиснуть руку, генерали просять допомогти, Великі князі дякують. Ну чим не життя? Хороше життя, п’янке, швиденько я захмелів, а потім похмілля прийшло. Яке я досі вибльовував на війні цій клятій.

Скривився я, аж застогнав. Бобров помітив, що недобре мені, тому далі сиділи мовчки. Потім Свенцицький опритомнів. Напоїли ми його, розповіли, що у глибокому тилу супротивника, а наші далеко. Поручник чув погано, після контузії, а кричати ми не могли, довелося показувати більше, що і як.

— Хлопці, дайте мені револьвер. Щоб я застрелитися міг, якщо не вийде в нас пробитися! Не хочу у полон! — прошепотів поручник.

— Е ні, не для того ми так довго вас тягли, щоб ви застрелилися. Проб’ємося, з нами ж найкращий сищик імперії! — запевнив Бобров. — А ви поки спробуйте підвестися, походіть трохи. Бо нести вас важко, краще, щоб самі йшли.

Допомогли Свенцицькому зіп’ястися на ноги, показали, що ходити йому треба, він потроху почав вештатися серед кущів. На ногах тримався непевно, казав, що паморочилося, але якщо підтримувати, то іти міг. Пригостили печеною картоплею, він з’їв одну і зразу виблював. Уклали знову спати. Я залишився біля нього, а Бобров пішов подивитися, що робиться навколо. Не сиділося йому, хоч ти що хочеш. Згодом повернувся і розповів, що бачив цілу валку возів з цивільними.

— Повертається німецьке цивільне населення, отже, упевнені, що надовго тут. — Бобров почухав щетину. — Сподіватися на наступ наших не слід. Самим пробиватися треба.

Як тільки стемніло, пішли ми. Бобров попереду, я з поручником позаду. Німці таки поверталися, бо ми бачили кілька вже заселених хуторів. Не наближалися, бо собаки там гавкали. Бобров вів упевнено, час від часу ховався у кущах, присвічував ліхтариком, дивився мапу, ішов далі. Майже не зупинялися, вранці упали в якомусь ліску. День провалялися, ніч знову ішли. Лише за дві ночі знову стало чутно канонаду. І тільки наступного ранку ми наблизилися до лінії фронту. Сховалися у сосновому лісі, Бобров пішов на розвідку. Коли повернувся, то розповів, що ліворуч і праворуч німецькі позиції.

— Там стоїть по роті, а між ними яр. Десь метрів на чотириста іде, а потім закінчується і починається поле. Вночі можна пройти яром, а потім повзти до наших.

— Головне, щоб свої не підстрелили, — скривився я.

— Ну, ризик є, — кивнув Бобров.

— То відпочиваємо до ночі?

— Той, Іване Карповичу, якось не комільфо з порожніми руками до своїх повертатися, — сказав колишній полковник.

— Що ви маєте на увазі? — здивувався я.

— Ну, воно б добре полоненого прихопити. Язика.

— Миколо Миколайовичу, та що ж ви ніяк не заспокоїтесь! Вистачить вам війни, не хвилюйтеся!

— Ну, як хочете, Іване Карповичу, тоді сам по язика піду. — Був він упертий, наче бик.

Пішли удвох, уже надвечір. Бобров і місце придивився, де зручно було полоненого смикнути.

— Он бачите, туалет поставили. — Він показав на дерев’яну буду темно-зеленого кольору. — Щоб було куди солдатам до вітру ходити.

— Нічого собі! Оце піклуються про своїх. У нас і офіцери в кущі бігають, — оцінив я німецьку ґрунтовність.

— У будці туалетний папір лежить, а он бачите, до дерева рукомийник прибитий, щоб могли руки помити. Стежать за санітарією німці.

— Правильно роблять. Я пам’ятаю, коли у Туркестані служив, то маневри в нас були великі. Кілька полків ганяли по горах. Води не привезли, мовляв, із річок поп’ють. Попили — і дві третини нашого полку злягло з дрислею, півсотні загинуло.

— Південь немитих рук не вибачає, це факт, — кивнув Бобров. — Дивіться, Іване Карповичу. Треба вам засісти у тих кущах, біля яких стежина іде до будки. Коли пройде німець, почекайте, чи ніхто слідом не йтиме. Як нікого, то самі йдіть. І знак мені подайте. Я за будкою буду. Схоплю німця, а ви мені допоможете.

— А знак як подати?

— Зозулею кричати вмієте? Ось так. — Бобров склав долоні, подув у них, і вийшло дуже схоже на кування зозулі. І я спробував. — О, добре. Німця прихопимо — і до поручника. В яр скотимося, там темряви дочекаємося і поплазуємо до наших.

Ми трохи почекали, подивилися за будкою. Німці ходили туди по одному. Хтось швидко повертався, а хтось міг і посидіти хвилин п’ять. Я пробрався до кущів і став чекати. Був на диво спокійний. Ось пройшов німець. Рядовий. Ну, вже який є. Стукнули дверцята до туалету. На стежині нікого, я склав долоні і хотів закувати, коли подумав, що німець дебелий. Не те щоб Бобров його не здолав, але ж потім тягти доведеться. Почекаю дрібнішого. Двох іще пропустив, уже Бобров кувати почав. Хвилювався. А тут якраз невеличкий німець до туалету побіг. Озирався так, наче боявся чогось. Я почекав якусь хвилину, щоб німець штани спустив і сів, розслабився. Закував і побіг до будки. Там Бобров відірвав дві дошки у задньої стіни, на такому рівні, щоб ніж німцю до горлянки приставити. Я ж мусив підбігти і в’язати язика. Але щось пішло не так, бо коли прибіг, німець валявся на землі біля туалету, скрутився бідолаха і тільки сопів. Швиденько зв’язали, кляп у рот, прибрали всі наслідки нападу і до яру, де вже чекав нас Свенцицький. Сховалися у кущах.

— Ну ви уявляєте, Іване Карповичу? — зашепотів мені збуджений Бобров.

— Що?

— Та німчура цей! Зайшов до туалету і замість того щоб присісти, як усі нормальні люди, вивалив мені своє господарство мало не в очі!

— Для чого? — здивувався я.

— Ось цю карточку роздивлявся. — Бобров показав звичайну порнографічну карточку з якоюсь чорнявою дамою, з одежі на якій був лише чепчик. — Довелося йому заїхати по причинному місцю.

— Це ви, Миколо Миколайовичу, жорстоко вчинили, бо ж засумував солдат за жіночим товариством, що ж тут поганого?

— Так я ж не міг до шиї дотягнутися, щоб ніж приставити. Довелося так.

Німець отямився, дуже злякався, щось хотів нам сказати, але ми на мигах показали, що краще йому мовчати. Затих.

— А чого ви так довго чекали, Іване Карповичу? — спитав Бобров. — Я вже хвилюватися почав.

— Дрібного вибирав, — похвалився я. — Аби першого взяли, так як його тягти, бика такого. А цей он наче вівця.

— Правильно вирішили, Іване Карповичу!

Поручник по губах бачив, що ми розмовляємо, але що саме — не чув. Слух у нього погіршився від контузії. Домовилися, щоб, коли будемо іти, тримався він за мою руку. Якщо раз смикну, то падати і лежати, якщо два, то бігти. Бобров німця повів. Пройшли до краю ярка, ще посиділи, щоб уже стемніло остаточно. Далі пішли. Час від часу падали, коли німці освітлювальні ракети запускали. Десь половину відстані між позиціями пройшли, залізли у вирву від снаряда.

— Іване Карповичу, залишайтеся тут, а я до наших полізу. Попереджу, а то ж пристрелять іще, — зашепотів Бобров.

— Може, краще гукнути?

— Ні. І наші стріляти почнуть, і німці.

— А там подумають, що німець лізе, пристрелять, — попередив товариша.

— А я тихенько. — Бобров прошепотів це з таким радісним тремтінням, наче на нагородження ішов, а не під кулі. Така вже він був людина, що зі смертю чаркуватися полюбляв.

— З Богом, — прошепотів я.

— Якщо закую, то значить, що можна до наших лізти, попереджені, — прошепотів він і поліз далі. Ми ж чекали у вирві. Я тримав браунінг свій напоготові. Між позиціями не одні ми могли лазити. Хвилин за п’ять із боку наших позицій пролунав постріл і крик. Німці запустили освітлювальні ракети, дали кілька черг із кулемета. Ми лежали в ямі і не рухалися, я про всяк випадок приставив німцю до голови браунінг. Ще посиділи, коли з боку наших позицій почулося кування. Німці знову дали кілька черг, потім випустили ракету. Я вирішив почекати. Лише за декілька хвилин полізли.

До наших позицій залишалося метрів п’ятдесят, коли у німців почалася якась метушня. Крики, постріли, одразу багато ракет у небо. Ми були на відкритій місцині, я смикнув Свенцицького двічі, підхопив німця і побіг. Недовго, бо після кулеметної черги впав. Не поранений, просто почув постріли і впав. Кулі свистіли над головою, поруч закляк переляканий німець.

— Не стріляти! Не стріляти! — кричав Бобров.

Німці далі сікли з кулеметів. Я не бачив поручника, сховався в невеликій ямці в землі. Німця поклав поруч. Вичекав, коли стрілянина трохи вщухла, підхопився і побіг. Побачив Свенцицького, що припав до землі, штовхнув його чоботом. Постріл гармати. Останні два кроки — і я повалився в окоп. Вибух. Я впав, на мене гепнувся німець, посипалася земля. Заторохтів неподалік кулемет.

— Іване Карповичу, живий? — Це підбіг Бобров.

Я-то був живий, але в голові гуло. Зіштовхнув з себе німця, засунув нестрижені нігті собі у вухо і крутонув з усієї сили. Боляче, кров потекла.

— Іване Карповичу!

Я застогнав. Приблизно так, як стогнав контужений Свенцицький. Мене дістали.

— Контузія! — крикнув Бобров. — До шпиталю, терміново!

Спочатку несли на ношах, потім везли на возі. Довгенько, аж поки не вивантажили біля якоїсь будівлі. Прийшли санітари, занесли мене всередину, поклали в коридорі, просто на підлогу. Подумаєш, якийсь поранений солдат, тут таких було багато. Ну, мені й на підлозі непогано було. Тільки б подалі від війни. Але невдовзі прискочив Бобров, який накинувся на санітарів, побіг до лікарів, сповістивши, хто я є. Зразу прибігли, віднесли до окремої палати, поклали на м’яке ліжко, кров зупинили, обдивилися мене і запропонували вечерю.

Нею я поділився з Бобровим, який розповів, що Свенцицький живий, тільки поранений.

— А німець узагалі цілий, зараз його в штабі допитують! Ну що, Іване Карповичу, можна і обмити вдале завершення нашого анабазису по тилах ворога! — Бобров дістав флягу. Побачив мій здивований погляд. — Трофейна, у язика нашого узяв. Ну, як там у вас у Малоросії кажуть: будьмо!

Ми почаркувалися, доїли, Бобров поспішив до штабу, щоб доповісти про бачене у тилах, а я влігся спати. Двічі приходили санітари, питали, чи щось потрібно. Я удавав, що нічого не чую, потім виблював усе, що з’їв. Контузія штука серйозна. З тим і заснув.