Найкращий сищик імперії на Великій війні

Бліндажні балачки, або Іван Карпович дає Шахерезаду

аша благородь, а коньяк закінчується! — доповів я своєму новому начальнику, підполковнику Ліпському, командиру третього батальйону другого стрілецького полку першої сибірської стрілецької бригади Першого сибірського стрілецького корпусу десятої армії. Саме сюди направили мене з Петербурга, для несення служби на передовій, щоб кров’ю спокутувати і під кулями виправлятися, а також насьорбатися вдосталь фронтової багнюки. Робити це я мусив у другій роті. Однак, як тільки підполковник Ліпський дізнався, що за новобранець прибув у батальйон, одразу викликав мене. І запропонував стати його ординарцем.

— А то нудно мені тут, Ваню, в цих болотах, поговорити ні з ким, — сказав підполковник, чоловік років п’ятдесяти, знатного роду, уже міг би і генералом бути, але не став, бо не хотів рватися кар’єрними сходами, а любив насолоджуватися життям.

Ось і зараз, замість того щоб бігати по позиціях, гнати людей в атаку, щоб заробити чергову медаль чи підвищення, Ліпський наказав вирити у сосновому лісі великий бліндаж, де облаштував собі чудове житло. В бліндажі стояла залізна пічка, завжди добре натоплена (за цим слідкував денщик), а також цілий гарнітур, вивезений із покинутого будинку на лінії фронту. Диван, крісло, робочий стіл і шафа для напоїв — усе це наповнювало бліндаж домашнім затишком. У бліндажі завжди горіло кілька гасових ламп, час від часу Ліпський наказував прислати когось із солдатів, хто вмів грати на музичних інструментах, і тоді лунала музика. Казали, що і грамофон був, але якось на його звуки відгукнулася німецька артилерія і ледь не накрила бліндаж. Після цього грамофон відправили у тил. Музик більше не запрошували.

Ліпський днями лежав у бліндажі, випивав, закусував, віддавався спогадам і пустим роздумам, нудився. Тому зрадів моїй появі і захотів, щоб я поповнив його почет.

— Та я, ваша благородь, до господарської роботи не дуже здатний, — чесно сказав я, бо мав певний гонор і прати спіднє пану офіцеру не дуже хотів.

— Ваню, та для цього є Петька та Федька, — посміхнувся підполковник. Петька і Федька — два брати-близнюки звідкілясь із Сибіру, чорняві, з розкосими очима і дуже меткі, які прислужували Ліпському, були при ньому денщиками. — Твоє ж завдання — робити так, щоб не було мені нудно. Га, Вань?

— Ну, можна. Тільки ж той, наказ же був мене на передову відправити. Боюся, як би не пришили мені нехтування наказом.

— Ой, Ваню, в Петербурзі вони люблять накази віддавати. Тільки далеко той Петербург, а у нас болота тут. Ми тут самі собі наказуємо. І от я наказую стати моїм ординарцем. То як?

— Вважатиму за честь, ваша благородь!

Ось так і я став ординарцем підполковника Ліпського, оселився в його бліндажі. Обов’язки мої були прості. Коли їх благородь був тверезий, що траплялося нечасто, треба було розважати їх усілякими історіями, бажано смішними, а коли ж випивав, то тематика мусила зміщуватися в бік сороміцьких побрехеньок, чим соромніших, тим краще.

— Мені, Ваню, детективів твоїх не треба, ти мені про баб давай, якусь скоромину, такий лямур, щоб аж гай гудів! — вимагав він. І тут вже доводилося мені крутитися, щоб згадати щось варте уваги мого вимогливого командира.

— А про криваву полячку чули історію?

— Криваву полячку? Не чув. А полячки хороші! Я ото коли у Варшаві служив, так жодної спідниці не минав. Ох і полячки!

Тут їх благородь міг затіяти розповіді про свої амурні перемоги, яких було так багато, що підполковник у них аж плутався. То в нього фатальна білявка була у Ревелі, а брюнетка у Орлі, то навпаки, то кохання всього його життя звали Ольга, то Поліна, то в нього стріляв чоловік-рогоносець у Познані, то у Молодечному, а то виявлялося, що і не стріляв, а кидав ножі, бо був циркач і міг леву пащу розірвати. Таке, одним словом.

Їх благородь замислився над усім різнобарв’ям свого гречаного досвіду, а я з надією чекав, що зараз щось згадає і буде розповідати.

— От Ваню, якось, іще кадетом коли був я у Володимирському київському кадетському корпусі, то познайомився я з одною жінкою, — почав Ліпський. — Воно ж як, Ваню, молодість, тіло так і горить до блуду, кінчик чухається, наче його скипидаром намастили, а прикласти до нього немає чого, бо ж кадетський корпус — жодної дами. Ми спочатку приноровилися бігати на Жуляни до місцевих швачок, які коли за гривеник, а коли й за так, наче добрі самаритянки, допомагали вгамувати жагу наших пристрастей. А в корпусі ж братство, ніяких приватновласницьких настроїв, сьогодні я з тою, завтра з іншою, первісний рай та проміскуїтет!

— Хто-хто? — спитав я. — Який комітет?

— Проміскуїтет! Це, Ваню, коли всі зі всіма. Справжній рай, та якось проліз до того раю черв гонореї, і виявилося, що наша рота трохи більше, аніж повністю, обзавелася тим неподобством. В один момент замироточили у всіх кінці, і був страшенний скандал. Начальство корпусу всі ходи в огорожі забило, а на шляху до Жулян патрулі поставило. Нас же вилікували і залишили в корпусі на літні канікули. Це було найважче, Ваню, бо на канікули їздив я до дядька свого на Волинь, а там чи то в кущах, чи то у копах соломи, чи то в очереті, чи в інших романтичних місцях, спалахували у мене романи з селянками. Ох, Ваню, такі романи, що аж іскри з очей йшли, досі дивуюся, як та солома не спалахувала. Так от, чекав я літа, чекав, а тут дуля мені, а не літо, залишили всю роту в корпусі. Занять немає, тому нас по плацу ганяли днями, сподівалися змирити плоть нашу і відволікти від думок гріховних. Тільки ж, Ваню, воно коли ходиш, карбуєш крок, то кров до ніг приливає і до гріховного органа також. І як походиш отак день, то потім стирчить у тебе так, що аж до пупка прилипає, вимагає природа виходу, палає свічка кохання, аж пече. Ну, тут найлегше капуцина рубати, і рубали, шість днів на тиждень правою, а у неділю лівою, це звалося «прекрасна незнайомка». Але ж як уже м’яса скуштував, то на пісному сидіти сутужно. І вночі найсміливіші подавалися-таки до міста. Ризиковано це було, бо ж, окрім мундирів кадетських, ніякого нам одягу не залишили, а в мундирах легко нас побачити і спіймати. Начальник же корпусу пообіцяв, що кого в місті прихоплять, того одразу відрахують.

Але як не небезпечно, а коли тіло пече, то на місці не всидиш. Природа своє брала, так би мовити, хапала невидимою рукою за одне місце і вела на пошук пригод тілесних. Тут би ще можна було до публічних домів податися, але всю роту залишили без кишенькових грошей, ані копійки ні в кого. То доводилося розраховувати лише на дамську милість, що хтось та відгукнеться на відчайдушний поклик майбутнього захисника Отєчєства. І от якось вибрався я з корпусу ввечері вже. Через огорожу переліз — і кущами, кущами до схованки, де зберігав цивільні штани та свитку, які зняв колись із п’яного мужика. Тепер вони мені стали в пригоді, бо як перевдягнуся та ще й кашкет на голову натягну — звичайний босяк, зрозумій, що з кадетського корпусу. Прийшов до схованки, а вона розорена. Знайшов хтось. Ну що ти тут поробиш! Воно б вертатися, але ж організм на компас перетворився, і як у компаса стрілка завжди на північ вказує, так у мене стрілка до міста тягне. Плюнув і пішов, прямо так, у мундирі кадетському, хоч це ж небезпечно було. Але, Ваню, хіть — вона ще краще за горілку страху позбавляє!

Так от пішов я до міста, тримався вуличок темних, щоб мундиром не світитися. На темних вуличках патрулів немає, але і дам зась. Тому вийшов обережно на центральні. Там продажні жінки стоять, але я ж і півфунтової булки не маю за що купити, яке там вже продажне кохання! Іду, тільки слинки ковтаю. Зупинився біля ресторації одної. Там натовп, купа візників, виходять чоловіки у фраках, дами у сукнях із голими плечима. Став я, наче вкопаний, роздивляюся багатства сі і мрію, як я з тою, або з тою, або і з тою, і з тою, і ще з тою! Замріявся, коли чую крик. «Кадете, що тут робиш?». Бачу, іде до мене викладач нашого корпусу Померанц, із німців, зануда рідкісний. Якщо йому в руки потрапити, то все, пропав. Я тікати, він за мною. Кричить, щоб ловили мене. Тут городовий назустріч, засвистів, я далі біжу. Вже ціла погоня. Все, пропав кадет! Коли наганяє мене екіпаж, і дверцята в нього відчиняються. «Стрибай, жеребчику!» — жіночий голос каже. Так хоч би сам чорт з вилами і чавуном зі смолою киплячою мене зазивав і то б стрибнув, бо ж все краще, аніж попастися, бо тоді з корпусу виженуть, і батько спадку позбавить, як обіцяв неодноразово.

Стрибнув я у екіпаж, він помчався, а мене цілувати почали. А воно ж, Ваню, коли переляк, то для кохання ще краще! Якось їхав я на трійці. Ми в ресторані гуляли, дівки веселі, я схопив одну, шампанського взяв, і поїхали ми на трійці кататися. По п’яній справі вихопив я револьвер, стріляти давай, а коні злякалися і понесли. Ледь у провалля не попадали, дивом пощастило врятуватися! Я з тарантаса тоді зістрибнув, дівку схопив, на землю кинув і так кохав, що аж знепритомнів! Бо коли, Ваню, смерті клятої запах почуєш, то тільки блудом відчайдушним можна його витравити! Як казали святі отці — любов пересилює страх. Так і тоді, така любов, що ото прямо в екіпажі почали ми роздягатися і все інше. Навіть не думав я про те, що помітять нас чи візник обуриться, ні про що не думав. Накрило, Ваню, кохання з головою. До того ж молодий, невгамовний. Мені здалося, що ми весь Київ тричі об’їхали, поки я заморився і відпав від дами серця та інших органів. Сидимо ми в екіпажі, торохтять колеса по бруківці, візник наче нічого і не чув, знай собі наганяє коней. Досвідчений візник.

— Випити хочеш, хлопчику? — питає дама. Кивнув я, подала вона пляшку. Я хильнув, а там коньяк, думав, згорю зсередини, не звик тоді ще до міцних напоїв, вона засміялася. Спитала куди відвезти. Відвезли мене на Кадетське шосе, я до корпусу пробрався, а там, як босяки кажуть, шухер. Роту нашу вигнали на плац і перерахували. Виявилося, що мене і ще двох хлопців немає. Ну все, відраховувати нас зібралися. Я ледь у зашморг не поліз, бо ж папа мій чітко сказав, що коли викинуть мене з корпусу, не бачити мені спадку. Валявся на ліжку, страждав, але от, Ваню, жодного жалю не було про те, що зробив, бо дуже вже добре поїздили. Коли наступного дня викликають мене до начальника корпусу, генерал-майора Алексєєва, солдафона ще миколаївської випічки. Думаю, чого це він мене викликає? Коли дивлюся — аж інших хлопців, які до міста бігали, теж привели. У кабінеті начальника вишикувалися ми під стіною. Заходить жінка якась. Не так щоб молода, але струнка, погляд такий, що аж під серцем порожнеча з’являється, і провалюється туди серце, аж до самого стрижня кохання. І дивлюся, що дама то не проста, бо генерал наш перед нею навшпиньки, наче швейцар із готелю до дорогого клієнта. Дама пройшлася біля нас, подивилася і питає, чи, бува, не любить з нас хто швидку їзду. Інші хлопці злякалися — може, підступ якийсь у тому питанні, а я кажу, що дуже навіть люблю, особливо коли конячка добра. По юності, Ваню, навіть нічого соромного не мав на увазі, чесно сказав. Дама засміялася, генерал наказав нам іти. Пішли ми, сумні, речі збирати та забиратися геть із корпусу. Коли прибіг до мене інспектор корпусу і каже, що залишають мене.

— Графиня Баранцова за тебе, дурня, попросила! Ох же і пощастило тобі, Ліпський! Ох і пощастило!

— А хто та графиня? — поцікавився я ошелешено.

— Вдова графа Баранцова, одна з найбагатших жінок Південно-Західного краю! Вона корпус наш дуже підтримує, тому і залишаємо ми тебе, хоча треба таких гнати поганим віником, Ліпський!

Так і залишився я у корпусі, богові дякував за диво, але дякувати було мені важко, бо молитву читаю, а перед очима графиня та. За кілька днів викликають мене. Виявляється, графиня прислала по мене екіпаж, хоче зі мною до Лаври з’їздити на службу. Виходжу я з воріт корпусу, Мати Божа, а там же той самий екіпаж стоїть, на якому я тричі навколо Києва об’їхав. Тільки зайшов я всередину, а мене як почали цілувати! Ну і почалася там така Лавра, що і дзвіниця, і печери, і святі угодники, і ладан та фіміам. Потім приїхали до графині додому. А в неї палац цілий на Оболоні, де графиня володіла великими земельними наділами. Ну і ще у палаці позабавлялися. До того, що я коли увечері до корпусу повертався, то аж ноги в мене тремтіли. Така вже була та графиня, Ваню, ненаситна, наче суха земля. Це ж селянські баби прості, що ляже і все. А графиня любила, щоб і так, і сяк, і перетак, більше ж за все любила верхи на мені їздити. Амазонка!

— Хто? — спитав я.

— Амазонка. Це такі баби були у давні часи, до речі, начебто десь на Дніпрі жили. Були вони дуже войовничі, настільки, що праву цицьку собі одрізали, щоб із лука стріляти не заважала. Мужиків при собі не мали, але ж природа своє брала, ходили у походи, мужиків полоняли, потішаться з ними досхочу, а потом приріжуть. Коли народжували, то дівок залишали, а хлопчиків одразу головою об камінь. Дикі і криваві, їх усі боялися. То графиня, мабуть, із амазонок тих була. Став я до неї ледь не щодня їздити. Начебто втішав графиню, що сумувала за покійним чоловіком, грою на мандоліні. У корпусі всі розуміли, що то за мандоліна така і яким смичком я на ній граю, але графиня дві тисячі рублів щороку давала, а ще припасів цілу валку з маєтків своїх, то всі мовчали. Віддали мене, Ваню, наче у рабство, в кріпаки.

— Ну, то таке кріпацтво, що панщина тільки в радість, — зауважив я.

— Ну, воно-то так, але до певного часу. Якось лежали ми з графинею на підлозі. Починали на ліжку, але такі вже дикі перегони ця амазонка влаштовувала, що опинилися на підлозі, безсилі та виснажені. Графиня спала собі, я дрімав потроху, коли здалося мені, буцімто щось рухається. Я так тихенько око розплющив і бачу, що на білому стегні графині, на яке сонце з вікна світило, гадючка темна звернулася і лежить, гріється. Я око заплющив, ото, думаю, докохався, що аж ввижається. Зовсім мене графиня заганяла, вже марити почав. Ще око розплющив. Справді змія! Чорна така, невеличка. Я з переляку напружився, графиня мій рух відчула, завовтузилася, гадючка швиденько крутнулася і зникла. У графині! Прослизнула у ворота кохання, так би мовити. У ті ворота, в які я зі своїм списом пристрасті частенько потикався. У гавань, так би мовити, куди причалював мій човен палких почуттів. Я лежу ні живий ні мертвий, страшно мені. Дочекався, поки графиня прокинеться. Шепочу їй про змію. Обережно так, щоб не налякати. А вона сміється.

— Сєба, спокійно, — вона мене Сєбою називала на честь Себастьяна, святого, якого колись із луків розстріляли. Казала, що бачила картину, і схожий я на нього.

— Як же спокійно, коли змія! В тобі!

— Змія. В мені. Живе там. Завжди. Нікому не заважає.

— А якщо мене за жезл розпусти вкусить?

— Не вкусить, якщо я задоволена буду. А от якщо, Сєба, погано попрацюєш, тоді і вкусити може. Чоловік мій, граф Баронцов, спочатку нічого так був, не кусала його змія. А потім пити почав, книги читати, сидів весь час і почав слабину давати по чоловічій лінії. Ну змія його і вкусила, помер. Але тобі, Сєба, боятися немає чого. Принаймні поки що.

Воно-то наче і так, але охопив мене страх. І після того, скільки не намагався, а не зміг я з графинею! Так, наче готовий, чверть на третю, а тільки подумаю про змію і все, висить, як на шибениці! Прогнала мене графиня, когось іншого знайшла, щоб на мандоліні грав. А я після того два роки з жінкою не міг! Бо всюди мені змії ввижалися. До того дійшло, що спочатку перевіряв рукою, а потім уже ліз чим треба. Ось так, Ваню, страшні люди ці жінки! Наливай!

— Так кажу ж, коньяк закінчився. Дозвольте до міста відбути?

— Ні, ні! Давай тоді горілку і розкажи ж про ту криваву полячку! Цікаво мені!

Я налив, і собі, і підполковнику, сам він ніколи не пив, бо вважав, що то вже пияцтво, а коли в кумпанії, то культурне дозвілля. Закусили ми смаженою свининою, яка в нас була, бо Петька та Федька, як справжні сибіряки, на полювання ходили і нещодавно кабанця пристрелили. Не дикого, а здичавілого, що втік із розтрощеного села, а від сибірських мисливців не втік.

— Ну, то що за полячка? — наполягав Ліпський.

— Так ось, історія ця трапилася у Ялті, ще задовго до війни, коли я в охоронному відділенні служив. Якось довелося мені за клієнтом, бунтівником одним, до Ялти поїхати. Там і свої філери були, але начальник мій не хотів їм справу віддавати, бо сподівався на ній підвищення заробити. Наказав їхати і слідкувати таємно, грошей видав. Я і поїхав. Клієнт мій, із есерів, кімнату зняв на околиці Ялти, то на море ходив засмагати, то винце попивав. Чи то просто відпочивав, чи чекав когось. Ну а мені що, я собі ходжу за ним, сам вино попиваю, купую в татар самсу, це пиріжки такі місцеві, персики їм, чим не життя?

І от якось іду я за своїм клієнтом. Вечір уже, спека спала, люди на вулиці вийшли, погуляти. А для філера що більше людей, то краще, бо ж сховатися легко, можна за п’ять кроків від клієнта іти, а він нічого не помітить. Ото я іду, коли до клієнта жіночка одна забалакала. Гарненька така, брюнетка, очі великі, губки бантиком. Лялечка. Він одразу хвоста розпушив. Бачу, що який ішов, таку і знайшов. Воно, Ваша благородь, у Криму дами розслабляються якось. Чи, може, клімат південний, чи вино діє, але не встигне дама приїхати, а вже кавалер при ній. Як немає кавалера з освічених, так татари залюбки допомагають.

— Ох, Ваню, Крим це такий квітник, що борони боже. Я якось поїхав туди, думав поплавати, засмагнути, так, віриш, моря так і не побачив! З вечора шампанське, потім вино, потім дами. Танці, те-се, вже вранці засинали. По обіді прокинуся, похмелюся, відсапаюся, а тут знову вечір! В останній день попросив слугу-татарина, той збігав до моря, набрав води пляшку, її вже на вокзалі в Сімферополі на голову вилив і ото все моє море! Бо перед хвилями морськими завжди віддам перевагу хвилям кохання!

— Ага, так у Криму тих хвиль достатньо, бо частенько приїздять туди дами без чоловіків і на місці вже шукають щоглу, щоб на неї злізти і розправити рожеві вітрила пристрасті.

— Та ти, Ваню, поет! — зареготав Ліпський.

— Є трохи. Так ось, дивлюся, що клієнт мій аж пританцьовує, ну і жіночка та наче не проти. Пішли вони, прогулюються і так потроху-потроху, від людних вулиць до затишних провулочків під горою віддаляються. Добре, що сутеніти почалося, то легше мені сховатися. У тіні парканів ішов за ними. А вони воркочуть, наче ті голубки. Потім бачу, дійшли до будиночка невеликого, оплетеного виноградом. Мабуть, тут жіночка живе. Я наблизився, в кущах принишк, чую, що жіночка запрошує чаю попити.

— Ага, чаю, знаємо ми той чай! З медом та тістечками! — Ліпський аж плямкати почав.

— Просить жінка трісок нарубати, щоб розігріти самовар її ніжності і заварити чай пристрасті.

— Та ти, Ваню, справді поет! — реготав мій командир.

— Поет — поет, сьогодні одягнений, а завтра — раздєт! — Я теж у смак увійшов. — Клієнт мій на чай охоче зголосився, зайшли вони у двір. Я за ними, а там собачка, дебелий такий, вовкодав! А щоб тобі! Коли згадав я, що є в мене снодійне при собі, про всяк випадок носив, і половина чебурека, який доїсти на встиг. Нашпигував чебурек, кинув собачці. А та істота навіть не подивилася. Заперлася у буду, зад виставила і лежить. Ну я покрутився. З одного боку лячно. Вовкодав, за ногу схопить — і немає ноги. З іншого — службовий обов’язок! Треба невідступно мені за клієнтом стежити.

— Та який там обов’язок, Ваню! Зрозумів ти, що там зараз буде у хаті, й подивитися схотів! — засміявся Ліпський.

— Ну, всі ми люди. Одним словом, зайшов я до двору. Револьвер напоготові тримаю, якщо собака кинеться. Але вона на мене і уваги не звернула. Підійшов до будинку я, у вікно зазирнув, де світло горіло, а вікно фіранкою запнуте. Ані щілини. Нічого не видно, але кватирка відчинена, то чутно. Розмова ні про що, жінка розмовляла російською, але з вимовою не нашою, полячка, чи що. Приємно так.

— Полячки коли російською розмовляють, так то наче райські птахи співають! — зітхнув Ліпський, але у спогади не подався, а подивився на мене. — І що там далі?

— Ну, слухаю їх і розумію, що чим далі, тим більше ні про що розмова. Так буває, коли балакають одне, а думають про інше. Коли чую, цілуватися почали, засопіли. А потім звуки якісь. Ну, воно від пристрасті всілякі звуки трапляються...

— Це точно! В мене у Ростові коханка була, так ото бувало вже опісля всього лежимо, я їй голову на живіт покладу, щоб послухати булькотіння утробне, а звідти шепіт: «Щоб ти здох!». Чесно слово, це мене шлунок її кляв, не розумію, за що!

— І що за звуки? — поцікавився Ліпський.

— Та дивні звуки. Зовсім дивні. А потім щось як пирсне на фіранку! Темне щось.

— Темне? Звідки темне?

— Та я і сам здивувався, так тихенько дулом револьвера фіранку посунув, а там!

— Що? — Ліпський аж підстрибнув. — Що там?

— А там у крові все, і жіночка саме клієнту моєму голову відрізає!

— Як?

— А так! Дорізала, взяла за волосся і на стіл поклала. І тут помітила, що фіранка відсунута Як гляне на мене! Та не просто гляне! А з очей світло, як із прожектора. Аж осліпила мене. Побачила — і як зареве! І я зосліпу та з переляку вистрелив. Потім відстрибнув від вікна, тікати кинувся наосліп, головою об щось гепнувся і впав. Отямився від того, що мене язиком хтось лизькав. Очі розплющив, а то собака, вовкодав. У нього така паща, що голова б моя повністю могла вміститися! Але їсти він мене не збирався. Полизькав і пішов далі. Я підвівся обережно. Згадав, що бачив, аж затрусився з переляку. Добре що револьвер при мені був. Воно з револьвером якось спокійніше. Хотів тікати, але дивлюся, що в хаті тиша, світло у вікні горить. Навколо теж тихо. Чи то не почули люди пострілу, чи уваги не звернули. Постояв я трохи, пішов до хати. Двері зачинені були, вибив. Зайшов до кімнати, де світло горіло. Електричне. Стіл, на столі тістечка, чайник заварний, пляшка вина солодкого і голова клієнта мого. Відрізана. Тіло на підлозі лежить, стіни у крові. Біля вікна ж жінка та лежить. Я ж їй у голову поцілив, у саме чоло. Та тільки справа в тому, що голова в неї незвичайна була!

— Як це? — здивувався Ліпський.

— А так, що всередині, наче у годиннику, шестірні різні, пружини, механізми, дроти якісь, іскрять.

— Ваню, ти це брешеш? — перелякано спитав підполковник.

— Ваша благородь, та як же брешеш, коли на власні очі бачив! — обурився я.

— Вина перед тим багато випив?

— Келих сухого зранку і в обід ще келих, теж сухого.

— Гашишу не курив?

— Я і тютюн не курю, ваша благородь!

— Тоді як же це? — спитав мене Ліпський і скривився.

— А я звідки знаю? Бачив, що бачив. Клієнт мій мертвий, без голови, а жінка, яка його вбила, не людина зовсім, а лялька якась, механізмами набита. У руках у неї ніж був. Гострий такий. Я тим ножем руку їй надрізав, а там те саме. Крові немає, м’яса немає, а саме залізо та дроти.

— Господи! — злякався Ліпський. — А той, а по жіночих справах як? Була в неї ця, печера ніжності, так би мовити?

— Ну, я туди не заглядав, а от цицьки точно були. Звичайні такі, приємні на дотик. Але якщо розрізати, то там спочатку шкіра, потім таке, схоже на холодець, а далі вже залізо та дроти.

— Свят-свят-свят! — захрестився підполковник.

— Ага, я теж тоді перехрестився. Хотів тікати подалі, але взяла мене цікавість. Вирішив подивитися, що там і як. Але перед тим вийшов на вулицю. Прислухався. Тихо було. Зайшов до хати, там іще одна кімната була. Ліжко, шафа, в ній жіночий одяг. Порився я, нічого підозрілого. Під ліжко зазирнув. Бачу, дріт якийсь до ліжка іде. Я ковдру скинув і подушку, бачу, а з ліжка два металевих штирі стирчать. Такі десь, як півмізинця.

— Для чого?

— Ну я сам зацікавився. Штирі стирчали там, де подушка була, якщо лягати, то потилицею якраз нахромишся. Пішов я до жінки, волосся підняв, а під ним, на потилиці, ледь помітні два отвори, якраз під ті штирі. Вона коли на ліжко лягала, то якраз потилицею на штирі.

— До електрики підключалася! — здогадався Ліпський. — Як та лампа!

— Ага, до електрики. Я повернувся до кімнати, де тіла лежали. Коли жінка заворушилася.

— Як? Ти ж її різав!

— Різав. І заворушилася! Я револьвер наставив, наказав не сіпатися, а то пристрелю. Вона сказала, що пристрелити її неможливо.

— Що за дурня! Будь-кого пристрелити можна! — обурився Ліпський.

— І я ж кажу, що ви, дамочко, верзіть що хочете, але як треба, то пристрелю дуже навіть легко. Вона попросилася сісти. Я дозволив. Сіла, дивиться на мене. А їй же куля потрапила якраз у лоб, дірка там дебела, виглядає все страшненько. Коли дивлюся, заплакала.

— Як? Вона ж залізна?

— Я і сам здивувався. І ще на мене сльози жіночі дуже діють. Як побачу, так аж серце в мене боліти починає.

— Ну, це ти дарма, бабі плакати — як з гори котитися, — вчив мене підполковник.

— Може, і так, ваша благородь, але я таки опустив револьвер, спитав, чому вона плаче. А вона каже, що соромно їй.

— Соромно? Залізній бабі? — здивувався Ліпський.

— Ну, так вона сказала.

— Це вона тобі голову дурила, щоб напасти! — здогадався командир.

— Та послухайте, не поспішайте! — трохи аж роздратувався я. Вона нападати не збиралася. Сиділа і плакала. Я спитав, за що ж їй соромно.

— За те, що я двісті сімдесят троє людей убила, — сказала вона.

— Як? — У мене аж щелепа впала.

— Ножем. Заманювала до себе і вбивала. Відпочивальників, таких, щоб самі тут були. Як ось цього. — кивнула на мого клієнта.

— Але для чого? Образили вони вас чим?

— Ні. Навпаки, вони делікатні були, упадали так мило, хвилювалися.

— Тоді для чого ж ви їх убивали? — спитав я.

— Завдання в мене таке було. Для цього мене сюди і прислали.

— Хто прислав? — аж злякався я, чи не шпигуни якісь, вороги Отєчества. Воно ж Крим, море тут, до турків недалеко.

— Начальство моє.

— З Відня чи Лондона? — поцікавився, бо тоді ж іще не дуже зрозуміло було, з ким воювати доведеться: чи з німцем у Європі, чи з англійцем у Азії.

— З Кванітчалпи.

— А це ще що таке? — Я у гімназіях не навчався, але країни, які до нас поближче, більш-менш знав. Про оцю Кванітчалпу жодного разу не чув.

— Інша планета, ти її не знаєш, про неї тут ніхто не знає.

— Не розумію я, про що ви, пані. Скажіть краще, для чого чоловіків убивали?

— Мені їхній мозок був потрібен.

— Хто? — злякався я.

— Мозок. Я голову відрізала, потім череп розкривала. Он під диваном інструмент, — кивнула вона.

Я зазирнув обережно, а там якісь пилки. Ну, виглядають так, що можна ними і череп розрізати.

— Але для чого вам той мозок, пані?

— Мені — ні для чого, а керівництво моє його вживає. Мозок чоловіка, вбитого під час сексуального збудження, моє начальство дуже цінує.

— Вони його їдять? — жахнувся я, згадав, як читав у журналі «Навколо світу» про дикунів Нової Гвінеї, які цим займалися.

— Ні, не їдять, а підключаються до нього і відчувають те збудження, що відчували загиблі.

— Господи!

Вона далі плакала, я сидів.

— А може, ви брешете все, пані? Ну добре, ось цього вбили. Але, може, він вас образив. Напав на вас! Він же бунтівник! Ви його вбили, коли відбивалися, а тепер злякалися і оце верзете бозна-що?

Головою закрутила, посміхнулася скрізь сльози.

— Він не нападав, він обійняв, цілувати почав. Ніжно так. Вони всі так ніжно цілували, так обнімали. Вони мені добра хотіли, а я їх убивала. Відрізала голову, мозок у контейнер, він у підвалі, а тіла собаці згодовувала. У дворі собака.

— Він теж із заліза?

— Ні, звичайний. Розтовстіла так, що ледь ходив. Я йому життя зламала. Я — жорстока. Спочатку я ніколи не замислювалася над цим. У мене було завдання, мене привезли сюди, на цю дику планету, де ви, люди, такі примітивні і огидні. Я почала працювати. Ось тут, за вухами, в мене встановлені спеціальні залози, які випромінюють рідину, що збуджує чоловіків. Ось дивіться, зараз, — вона зробила рух головою. — Відчуваєте?

— Ні. А що?

— Зараз ви будете хотіти мене, дуже, — сказала вона. Ну, це смішно було, бо в неї дірка у лобі, залізо стирчить, рука надрізана, я ж знаю, що вона вся така, несправжня. Залізна, наче паровоз. Ну як її забажати? Сам у себе питаю, а потім відчуваю, що бажаю її, дуже бажаю, бо вона найгарніша у світі.

— Зачарувала, зараза! — скрикнув підполковник.

— Ага, як у нас кажуть, маком обсіяла. Дивиться на мене, усміхається.

— Ось бачиш, і ти мене хочеш. Це легко, дурити вас, примітивних людей. І я вас дурила, заманювала, приводила сюди, вбивала, розчиняла голову, забирала мозок. А потім почалися думки. Про те, що майже всі ті, кого я вбила, всі ці примітивні люди, вони були кращі за істот із моєї планети. Вони були щирі, добрі, вони любили мене. А там, — вона кивнула угору, — там мене ніхто не любив. І не полюбить, бо я — сім-три-п’ять, нижній рівень, це по-вашому навіть не селянин, а інородець якийсь, може навіть жид.

— О, жидівки — пристрасні! Ваню, в мене було декілька, скажу тобі, що...

— Ваша благородь! — подивився на нього, бо обурився, що така історія, а мені заважають.

— Вибач, Ваню, розповідай, — замахав руками Ліпський.

— Так ото дивлюся я на неї, геть закоханий, а вона плаче. Каже, що не може вибачити собі своїх злочинів.

— Ви хоч і не вимерлий вид і вас не охороняють, але все одно не можна ось так вламуватися до вас на планету і вбивати заради того, щоб тисячникам веселіше жилося. Я це тільки згодом зрозуміла. Добре, що відстань велика і мої думки важко читати, інакше мене б одразу знищили як зрадника.

— О Господи! Так ти чоловік чи жінка? — спитав я.

— Ну, у нас немає такого розподілу. Вже давно статеве розмноження замінено централізованим. А до того у нас взагалі три статі було. Але то не важливо. Важливо, щоб ти виконав моє прохання.

— Яке?

— Спочатку поцілував. От зі всією пристрастю, з якою зараз на мене дивишся. А потім убив.

— Ви ж кажете, що не можна вас убити!

— Застрелити не можна, а вбити — можна. Тільки треба знати як. Я покажу.

— Але для чого вам вмирати?

— Бо жити так далі я не хочу, щоб убивати вас. А інакше жити мені не дадуть, бо я з тих, хто не має права на власну долю, з тих, хто вимушений лише виконувати накази.

— О, я ж такий само, з посполитих, — зітхнув я. — Що накажуть, те й роблю.

— Тебе ж убивати не примушують.

— Ну, не примушують. — Я ж тоді не знав, що на війну мене відправлять.

— Ти, Ваню, той, пацифізм тут не розводь. Тут не інших убиваєш, а ворога, німчуру всяку, — нагадав Ліпський. — А бабам вірити не можна, бо доведуть до цугундеру.

— А я повірив. Мабуть, нанюхався, чи що. Запропонував їй начальство її покинути і жити самій по собі.

— Ваню, ну ти даєш! Це ж ти її до дезертирства схиляв! І як це так, без начальства? Без начальства не можна, бо безлад почнеться! — запевнив мене Ліпський.

— Так точно, ваша благородь, я це знаю, але от тоді, як сп’янів, абищо казав. Вона мене послухала і закрутила головою. Каже, що без начальства і тижня не проживе, бо їй електрика потрібна.

— Так є електрика, — здивувався я.

— Ваша електрика мені не підходить. Тут станція під хатою є, яка потрібну електрику виробляє. Станцію начальство може будь-коли відключити. І тоді все, пропала я, не втекти мені. А жити не хочу. Ось і прошу тебе про допомогу.

— Та не можу я вбити тебе! — образився я.

— Дуже прошу. Я б сама все зробила, якби могла, але не зможу. Допомога мені потрібна. Будь ласка, — сказала і подивилася крізь сльози. Все я можу витримати, окрім слізного прохання жіночого.

— Добре, зроблю, як просиш, — погодився я через силу.

— Тільки спочатку поцілунок, — нагадала жінка.

— Це вона вбити тебе хотіла! Заманювала! — заверещав Ліпський.

— Ні, не збиралася вона мене вбивати. Поцілував я її, обійняв і так розпалився, що вже і зупинитися не міг у поцілунках. Аж тут вона каже, що все, досить.

— Тепер і вмирати можна. Буду про тебе думати, про поцілунок твій, — сказала вона і всміхнулася. А тут я заплакав. — Тепер так, зараз я вдарюся головою об стіну. Знепритомнію. Ти бери оту пилку, яка під диваном, і розпилюй мені голову. Там у ній така сіра скринька буде, до якої дроти тягнуться. Ото і є я. Скриньку ту ти мусиш виламати, а потім спалити десь. Не жалій дров, щоб вогонь хороший був, щоб випалив мене всю. Зробиш?

А я відповісти нічого не міг, тільки головою кивнув.

— Ну добре. Тоді бувай, — підвелася вона, розігналася — і об стіну головою. Впала Я пилкою голову розпиляв. Пиляв і плакав, плакав і пиляв. Залізна голова. Знайшов скриньку, виламав її з голови й пішов з нею в гори. Там назбирав хмизу і розпалив багаття. Спалив ту скриньку. Повністю. Попіл зібрав і вже зранку в землю закопав. Хрест поставив. Може, вона і неправославного віросповідання була, але все ж жива душа.

— Та Ваню, яка жива, коли з заліза!

— Це не важливо. Якщо людину взяти, то така сама в неї кров і таке саме м’ясо, як у вівці чи свині. А душа є і про Бога думає. То байдуже, що за вбрання, головне, чи є душа, чи ні, — сказав я, налив собі горілки і випив.

— А не брехала вона тобі? Все ж таки стільки мужиків убити непомітно...

— Не брехала. Я потім із поліцією місцевою побалакав. Кажуть, що частенько так траплялося, що приїде чоловік самотній, два-три дні проживе, а потім піде увечері прогулятися і не повернеться. Господарі квартир та кімнат уже про це знали, одразу речі та гроші собі забирали, а документи спалювали. Поліції теж добре, бо зник і зник, головне, що заяви немає і по паперах не проходить. А де зник, як, нікому не відомо. Казали, що десь сотня випадків була. Але ж поліція далеко не про всі знала. То не брехала та жінка.

— Господи, Ваню, ну оце ти нарозповідав жахів! Тепер яку бабу запопаду, замість того, щоб м’яти її, думатиму, чи не відріже вона мені голову! — поскаржився підполковник.

— А ви, ваша благородь, магнітик собі заведіть. І в кишені тримайте. Як уже полізете до дами, то магнітик той наставте. Якщо причепиться він, то залізо у бабі, тоді тікайте від тої кралі подалі, а якщо не причепиться, тоді — будь ласка.

— О, а це ти добре вигадав! Магнітик! Куплю, неодмінно куплю! Ану і мені налий!

Випили ми горілки, закусили печеною свининою.

— Так, Ваню, ану розкажи ще щось. Тільки щоб без сліз ото, без каяття. І щоб сороміцьке, щоб навіяло мені сни приємні, — наказав Ліпськсий.

— Без сліз, кажете? Ну, можна і без сліз. Слухайте. Ця історія трапилася вже коли я у відставці був, жив на хуторі і сищиком працював. У журналах про мене тоді ще не друкували, але у повіті був я вже людиною відомою. І зверталися до мене люди по допомогу. І от одного разу приїхав до мене на хутір чоловік. Із Лохвицького повіту, землевласник. Не те щоб багатій, але і не з бідних. Запросив я його до себе в садок, я влітку завжди у садку клієнтів приймав. Гість усівся і давай балачки розводити, а про справу — ані слова. Попросив я його — або казати, з чим прийшов, або їхати геть. Засмутився він.

— Дуже вже справа делікатна, Іване Карповичу.

— Якщо довіряєте, то кажіть, а як ні, то про що тут балакати? — підвівся я, бо страшенно не любив таких теревенів.

— Зачекайте, Іване Карповичу! Довіряю, сідайте. Просто справа моя може здатися вам дивною, якщо не образливою. Тому я й хвилююся.

— З простими справами до мене не приходять. Слухаю.

— Мені потрібна ваша допомога в розшуку. Знайти декого треба, — сказав землевласник.

Петро Арнольдович його звали, з німців, прадід його за Катерини два села тут отримав. Ну й примудрилися земельку не прогуляти, а ще й підкупити. Тепер ось шукав когось. Це справа була цілком зрозуміла, бо шукали зазвичай дружин чи дочок, які втекли з якимись зальотними кавалерами. Землевласнику було років тридцять, отже, дружина. Мабуть, із гусаром якимось подалася розвіятися від нудного провінційного життя. Таких легко було шукати. А частенько вони і самі поверталися. Нагулялися — і додому. Чоловіки їх зазвичай приймали. Ну, щоб скандалу не було. І от цікаво, що жінки ті, які перебісилися, ставали прекрасними дружинами, дітей народжували і жили потім спокійно та щасливо. Воно всякій людині перебіситися треба, бо інакше носитиме в собі хіть, а потім вибухне, як бомба.

— То кого ж треба розшукати? — спитав я, хоч відповідь вже знав. Землевласник почервонів. Ну, воно кому приємно розповідати, що дружина твоя з якимось гусаром у гречку стрибнула.

— Треба розшукати, Іване Карповичу... Розшукати треба... Той... Ну, як би сказати... Одним словом...

— Та не тягніть, кажіть уже, — попросив я.

— Треба розшукати мій статевий орган! — випалив він.

— Що? — Ліпський завалився на спину і зареготав. — Орган? Орган! Ні, ну ви таке чули!

— Я, ваша благородь, теж здивувався. Бо, як кажуть, бачили-бачили, але такого! Дивлюся на нього. Не п’яний, на божевільного не схожий, одягнутий пристойно, на візку з ресорами приїхав, землевласник.

— Пожартувати вирішили? — спитав я.

— Ні, Іване Карповичу, не до жартів мені. Я розумію, що справа дуже дивна, можна сказати, що навіть обурлива, але я не винен, що така біда зі мною трапилася. Дуже прошу вас допомогти. І ось, на знак серйозності моїх намірів, завдаток. Щоб ви не думали, що це маячня якась, — поклав він на стіл гроші. П’ять червінців.

— Ого! Хоча за таку справу малувато! Це ж треба, член свій розшукувати! — далі реготав Ліпський.

— Я завдаток брати відмовився, бо в моїх правилах спочатку зрозуміти, що за справа, а потім вирішувати, чи візьмуся я за неї, чи ні.

— Хочу перепитати, чи правильно я зрозумів, кого саме ви просите розшукати? — спитав я у землевласника.

— Так, правильно. Я прошу розшукати свій статевий орган, який у народі ще називають хером, а також деякими іншими словами, які б я вимовляти не хотів.

— Але ж цей самий орган, він же не гаманець, що повз кишені поклав і загубив, — нагадав я.

— Так, Іване Карповичу, не гаманець. Дозвольте розповісти по порядку. Отже, все трапилося три дні тому. Я тоді був на станції Піски, у справах. Амурних. Ну, розумієте, я — здоровий чоловік, нежонатий, змушений шукати жіночої уваги десь на стороні.

— Цілком розумію.

— Так от, я винаймав неподалік від станції невеличкий будинок із краєвидом на річку Сулу. До того будинку прибула одна дама з Шостки, яка їхала на води у Миргород. Ну і за нашим планом вона прибула би до Миргорода на два дні пізніше. Але про її зупинку в Пісках ніхто не мусив здогадатися.

— Дама була заміжня? — здогадався я.

— Так, і в мене велике прохання, щоб про її перебування у Пісках ніхто не знав.

— Я не розповідаю про деталі справ, які веду. Отже, що ж трапилося?

— Дама прибула, і ми усамітнилися в будиночку. Випили шампанського, ну і, ви ж розумієте, що було далі. Так би мовити, любовні ігрища. Які тривали до самого вечора, коли ми, заморені, заснули. Я прокинувся від поштовху моєї знайомої. Вона прошепотіла, що у будиночку хтось ходить. Цього не могло бути, бо задля конспірації я не запрошував слуг, у будинку мали бути лише ми удвох. Але кроки справді чулися, якісь дивні: важкі, непевні. Так ходять старі і товсті люди, яких ноги вже ледь тримають. Я здивувався. Зброї при мені не було, але поруч стояла велика таця з кавуном. У мене вродили прекрасні кавуни, я відправив цілу валку до Києва. Солодкі, смачні. Так ось, у кавуні стирчав ніж. Я узяв його і обережно пішов до сусідньої кімнати, де чулися кроки. Було вже темно. Іване Карповичу, я не з любителів пригод, можливо, у іншій ситуації я б не поспішав, але на очах у дами... Ну, розумієте, я не міг виявити боягузтво. Тому відчинив двері і визирнув до кімнати. Почув, як хтось шкребеться біля дверей.

— Ану стій! — крикнув я невідомому негіднику, який насмілився пробратися у будинок. Негідник злякався і почав вибивати двері плечем, щоб утекти. Я кинувся за ним, щоб схопити.

— І що далі? Скандал міг би вийти? — зауважив я.

— Я тоді про це не думав. Знаєте, Іване Карповичу, крила кохання, шампанське, я хотів схопити і покарати негідника, якій вліз у наше кубельце кохання. Так от я кинувся на нього. Але ж кажу, було темно, я перечепився об стілець і впав. Поки підвівся, негідник уже вибив двері і вибіг на вулицю. Там був повний місяць, який усе добре освітлював, і тут я побачив, що незнайомець якось дуже дивно виглядає. Він був схожий на величезну печерицю. У капелюсі, чи що. Біг він важко, я б легко наздогнав його, але зупинився. Ні, не злякався, хоча виглядав утікач справді дивно. Просто подумав, що коли я наздожену його, він може закричати, підніме переполох у селі, зі станції може прибігти черговий жандарм, і підніметься скандал, який може зашкодити дамі мого серця. Тому розумніше було не лізти куди не треба. Я повернувся додому, розповів дамі, що вигнав негідника, мабуть, якогось п’яницю, а потім ще і побив його, щоб провчити. Жінці дуже сподобалась моя сміливість, вона кинулася мене цілувати. Я підпер двері стільцем, і ми повернулися до ліжка. Але коли дійшло до справи, то несподівано виявилося, що мій член зник!

— Як? — Я подивився на нього. Чоловік не жартував.

— А ось так! Залишився шматок шкіри, і все.

— Може, просто ви заморилися?

— Я не заморився! Справа була саме в тому, що мій член, мій хер, зник!

— І ви це не відчули? — недовірливо спитав я.

— Одразу — ні. А потім мені сказала про це жінка. Я не повірив, помацав, ну і... тоді вже відчув.

— Слухайте, але як він міг зникнути? Його що, той утікач забрав? — здивувався я.

— Не було ніякого втікача!

— Як не було?

— А так! То і був мій хер! Він якось відокремився від мене і втік. Я міг його наздогнати, але не зрозумів, хто це тікає. Тепер дуже себе за це картаю.

— Зачекайте, ви ж казали, що той утікач був людського зросту!

— Як дебела людина, гренадер просто.

— Але як таке може бути? Невже у вас він такий і був? — спитав я, не приховуючи іронії.

— Ні, він був немаленький, це всі дами зауважували, але, звісно ж, звичайного розміру. Але потім, коли втік, дуже виріс. Десь під сажень став.

Я дивився на нього. Він розчервонівся, але витримав мій погляд.

— Я розумію, Іване Карповичу, що це все звучить дивно. Навіть дико. І якби не крайня потреба, я б не став вас турбувати. Але я змушений. У вас є лікар, якому ви довіряєте?

— До чого тут лікар?

— Поїдьмо до нього. Нехай підтвердить, що я не брешу. Їдьмо, їдьмо!

У мене був знайомий лікар у земській лікарні у Петрівцях, то ми поїхали туди. Коли нас побачив, то здивувався, а коли почув прохання про огляд, то аж злякався. А ось коли вийшов до мене, то злякався вже я. Бо лікар зблід і виглядав украй розгублено. За ним вийшов і землевласник.

— Ну той, — почав лікар, зробив паузу, ми чекали. — Статевого органа справді немає.

— Може, його відрізали? — спитав я.

— Ні, я ще коли вчився в університеті, бачив скопців. Там зовсім інакше. А тут шкіряна оболонка в наявності, а печеристі тіла відсутні у повному обсязі. — Лікар знизав плечима.

— Може, їх і не було? — спитав я.

— Іване Карповичу, в мене десятки свідків жіночої статі, які підтвердять, що він був! — запевнив землевласник.

— А яйця? — спитав я.

— Яйця на місці, нормальні яйця, жодних патологій.

— І як це розуміти?

— Я нічого такого не бачив, такі випадки у науці не описані, тут можете бути впевнені, бо я передплачую медичні журнали, у тому числі іноземні, — сказав лікар. — Не знаю, як це зрозуміти.

— А хер окремо від організму довго може прожити? — поцікавився я.

— Взагалі-то ні. Він і відокремлюватися не мав, але втік. Тому я не знаю. — Лікар виглядав приголомшеним. Я теж.

— Що ж, дякую.

Землевласник розплатився за візит, ми сіли в його візок і від’їхали за село, потім я попросив зупинитися. Сказав, що беруся за справу, хоч вона і виглядає украй дивною. Землевласник зрадів.

— Іване Карповичу, прошу, допоможіть мені! Я ж іще молодий, мені ще жити і жити! А мене перетворили на якогось мерина! Це все життя мені зруйнувало! Знайдіть його і поверніть мені! Я готовий заплатити за це, скільки зможу! Прошу вас!

— Нічого не обіцяю, бо ця справа виходить за межі мого досвіду, але спробую.

Я ще розпитав землевласника, а потім засів думати над тим, де шукати пропажу.

— Та що там думати? Де ще херу бути? У борделях! — закричав Ліпський, який помітно переймався історією, до того, що щохвилинно сіпав себе, наче хотів переконатися, що його не спіткала доля бідолашного землевласника.

— Так, перевірив їх у першу чергу. І не тільки борделі, але й модисток, хористок, праль, інших дам, яким гроші пом’якшували серця, дозволяючи з милосердям ставитися до чоловічих забаганок. Питав про дебелого, лисого чоловіка, можливо, з поганими манерами. Та його не бачили. Тоді я подумав, що втікачу знадобився б одяг, щоб прикрити своє тіло і не викликати підозр. Я почав з’ясовувати у поліції, дізнався, що на станції Ромодан пограбували прикажчика, який керував маєтком по сусідству. Прикажчик був високим, дебелим чоловіком, повертався з гостей трохи напідпитку, коли з кущів до нього на віз хтось кинувся, звалив на землю і побив, після чого роздягнув, зв’язав і зник. Прикажчика знайшли вранці, голого та змерзлого від нічної прохолоди. Всі дивувалися, хто це міг напасти на такого кремезного чоловіка. Я ж поїхав до Катеринославської губернії, бо, судячи з напрямку руху вздовж залізниці, втікач подався туди. Перевіряв будинки розпусти, розпитував веселих дам...

— Слухай, хороша в тебе, чорт забирай, робота! Я теж хочу! — закричав Ліпський. — Оце особливо, щоб публічні доми інспектувати!

— Ну, ваша благородь, ви у першому ж затрималися б на тиждень. А мені треба було знайти втікача. Порозпитував дам — нічого не чули. Пройшовся по кравцях катеринославських, питав, чи не шили вони здоровезних костюмів. І один із них розповів, що шив одразу два фраки і три мундири для чиновника з особливих доручень при губернаторі. Чиновник той приїхав нещодавно, багаж його загубився у дорозі, і треба було відновити гардероб. Я зацікавився цим чиновником, дізнався, що поїхав той у Слов’яносербський повіт, де на шахтах почався страйк. Шахтарі, яких розбурхували бунтівники, спалили шахтоуправління, вимагали покращення умов праці та збільшення платні. Місцеві чиновники, всі дуже ліберальні, силу застосовувати побоялися, сподівалися на переговори, але дарма. Коли приїхав той чиновник, якого звали Павло Енлільович Ніс. Він одразу зібрав поліцію, попросив два ескадрони козаків і роту солдатів, оточив страйкарів, наказав припинити заворушення і стати до роботи. А коли ті відмовилися, то сам повів солдатів у атаку, розрізав страйкарів навпіл і примусив тікати. Козаки та поліція потім ловили шахтарів і сильно били. Так страйк було припинено, його організаторів арештовано, а Павло Енлільович зарекомендував себе з найкращого боку. Казали, що його у Петербурзі помітили. Був він справді дебелий, головатий. Завжди носив велику шапку з крисами, характеру був грізного і нічого не боявся. Сам я бачив, як він повів солдатів на барикади, верхи їхав під справжнім градом з каміння, але не злякався і всидів, атаку довів до переможного кінця.

Одним словом, молодець, а мені ж був потрібен хтось зовсім інший. Продовжував я шукати втікача далі, коли почув про замах на Павла Енлільовича, який зчинили бунтівники. Виявляється, під час допитів у поліції загинуло двоє революціонерів, було схоже на те, що забив їх ногами особисто Ніс. Тож бунтівники вирішили помститися за допомогою бомби, яка вибухнула біля авто чиновника. Воно загорілося, але Ніс зміг звідти вилізти і вижив. У газетах було оприлюднено фотографію, як пораненого Носа несуть на руках до лікарні. Дуже добре фото, я кілька разів його роздивлявся, бо ж на ньому весь жах замаху. Люди перелякані, Павло Енлільович зі скривавленим обличчям і без звичного капелюха, але тримався гідно. Ліг я спати, а в мене часто так буває, ваша благородь, що у сні відповіді приходять.

— У мене тільки баби, Ваню, голі, багато! — мрійливо зітхнув Ліпський. — Як набіжать гурії без трусів і таке зі мною роблять, що вранці прокидаюся, наче лимон вичавлений! Ох ті баби!

Підполковник мрійливо заплющив очі, відкинув голову і на кілька хвилин занурився у приємності. Потім підняв голову, зітхнув.

— Ага, Ваню, що там у тебе далі було?

— Ну так от, спав я, і тут мене наче голкою під зад, аж прокинувся. Запалив лампу, схопив фотографію і закричав, та так, що Уляна Гаврилівна, кухарка моя, прибігла перелякана. Я швиденько запріг Чалого, коника мого, і поїхав до Лохвиці. Верст десять проїхав і зупинився. Бо з чим їду? З одною фотографією! Замало це.

— І що з фотографією? — не зрозумів Ліпський.

— А те, що на ній був зображений величезний хер!

— Що? Хер? У газеті? Оце номер! — підполковник дико зареготав. — Це ж скандал був!

— Ніякого скандалу, бо ніхто і не помітив!

— Як це хер у газеті можна було не помітити?

— А так, що людина завжди бачить те, що очікує побачити. Всі знають, що у газеті фотографію хера не надрукують, тим більше з підписом «Пораненого чиновника з особливих доручень несуть із місця вибуху». Ото ж і бачили чиновника, хоч, коли капелюх із нього злетів, не залишалося сумнівів, хто він і що він!

— Хер? — Ліпський аж долонями сплеснув.

— Хер, — кивнув я. — І почав я цим Павлом Енлільовичем займатися. Спочатку з’їздив до лікарні, куди його після вибуху відвезли. Лікар, який його оглядав, одразу розчервонівся, щось там бекати почав, що знати нічого не знає і таке інше. Довелося коньяком пригостити і розповів він, що Носа принесли непритомним. Під час огляду з’ясувалося, що людських органів у нього немає, бо він сам орган, причому статевий. Як отямився, так одразу ж лікарню покинув.

— Тобто прутень він? — спитав я у лікаря.

— Не знаю! З одного боку — прутень, а з другого — сам государ йому телеграму надіслав із побажанням одужання! Ну хіба б ото став государ прутню телеграму надсилати? — спитав лікар.

— Та, всяке буває, — розвів я руками.

Поїхав я до Катеринослава, щоб якнайближче до Носа бути. Познайомився з чиновником із його канцелярії, два дні його хмелив, потім попросив біографію Павла Енлільовича принести. Де народився, де вчився, де раніше працював. І виявилося, що біографії немає, хоч у кожного чиновника вона має бути. А виліз цей Ніс, коли губернатор виїхав на місце селянських заворушень і оточив його натовп селян. Роздратовані мужики були, і погано все могло скінчитися, але тут якраз набіг Ніс і натовп розігнав ледь не самотужки, чим вразив губернатора, який одразу його узяв чиновником з особливих доручень. І так той Ніс тепер закріпився, що вже і при дворі його знають, і всі кажуть, що далеко піде, а сам губернатор уже боїться, щоб Ніс його не підсидів, але піти проти нього не наважується. Отаке.

Вирішив я приглянути за Носом. Жив він на другому поверсі великого будинку в центрі міста, мав розкішний виїзд, який оплатило місцеве купецтво на знак пошани. Щоранку їхав на службу, там був до обіду, їсти їхав у ресторан «Корифей» на набережній Дніпра, а звідти на катері відбував на острів посеред Дніпра, де в теплу пору року працював кафешантан мадам Бібі — заклад із найкращими в Катеринославі дівчатами.

— Я там був, Ваню, був! Ох і заклад! Так витратився, що назад і на катер грошей не було, добре, що рибалка один перевіз на берег задарма! Ох там дівчата! Ваню! — Їх благородь знову замріявся, а потім наказав налити горілки. — Ну що за життя, Ваню! Сиди тут, наче ведмідь у барлозі, а в цей час у мадам Бібі дівчата витанцьовують! Життя спливає, а я сам під землею сиджу, наче печериця якась!

Випили. Горілка їх благородь трохи заспокоїла.

— Ага, на катер чужих не брали, тільки перевірених клієнтів, — продовжив я. — Довелося потайки залізати вже на наступний. Потрапив я на острів, пробрався у заклад, а там шампанське рікою, музика дика, крики, пісні, дівчата у самих пелеринках прозорих ходять.

— Та не розповідай! Я і так усе бачив! Не муч мене! — закричав Ліпський.

— Добре, не буду. Так ось, там же є велика зала, а є окремі кабінети. В одному з них Ніс забавлявся, одразу аж із трьома дівчатами.

— З трьома! Ну тварюка розбещена! Тут би хоч одну! — Підполковник аж губу закусив.

— З трьома! Я на дах заліз і все бачив...

— Ну ти даєш! Ох я б там попідглядав! Воно іноді дивитися цікавіше, аніж робити!

— Ваша благородь, я ж у справі служби, — спробував пояснити я.

— Та знаю, яка там справа! Капуцина порубати на даху! А потім на місяць повити! — зареготав Ліпський.

— Я коли працюю, то хоті осідлати себе не дозволяю. Попрацював — відпочинь, а змішувати не треба, таке в мене правило. Так ось зазирнув я в кабінет до Носа, бачу, що там уже десяток пляшок шампанського порожніх, а він із трьома дівчатами забавляється. І дивно так, що не лежить із ними, а стоїть, дівчата за руки між собою узялися, наче хоровод навколо нього водять, притиснулися і то присідають, то підводяться. А Павло Енлільович кричить: «Ще! Ще! Швидше!». Дівчата вже як на гімнастиці, утрьох присідають-підводяться, все швидше. А потім як заверещить він, і щось як гупне у стелю, так що я поточився і гепнувся з даху вниз. Бік забив, але живий.

— То в нього оргазм трапився! — здогадався Ліпський.

— Хто? — спитав я, бо слова такого не знав.

— Оргазм! Ну це та морквинка, через яку ми з дамами і затіваємо все. Квітучий оазис наприкінці довгого шляху, коли випорожняєшся ти і таке в голові робиться, що апокаліпсис просто, — пояснив підполковник. — Був такий мудрець відомий, Оргазм Ротердамський, написав книгу «Похвала зляганню».

— Як її цензура пропустила? — здивувався я.

— І цензура зачиталася, — посміхнувся Ліпський. — Ну, то що далі з тим Носом було?

— Ага, переконався я остаточно, що це за ніс такий, і поїхав до свого клієнта. Привіз його до Катеринослава, показав Павла Енлільовича. Клієнт спочатку не впізнав, бо ж у мундирі той, погляд грізний, городові Носу честь віддають. Але потім придивився і зблід.

— Він, Іване Карповичу, він! Утікач мій! — прошепотів клієнт. — Як же його повернути?

— Ходімо поговоримо з ним, — запропонував я. — Але будьте готові, що повністю повернути його не вдасться, а доведеться домовлятися, щоб і вашим, і нашим. Бо ж самі бачите, у влади людина на хорошому рахунку, навіть при дворі його знають.

— Але це ж хер! Статевий орган! — не міг повірити землевласник.

— Тим не менше, йому государ телеграму з побажанням одужання надіслав. Більше того, коли його імператорська величність їхали до Криму, то Ніс їздив на станцію Сміла, де був представлений государю. Є навіть фотокарточка, де государ його обнімає.

— Іване Карповичу, та що ви таке кажете! Щоб государ чийсь прутень обіймав! — обурився Ліпський.

— Сам я ту карточку бачив! І государ же думав, що це вірний підданий, що постраждав від бунтівників, — пояснив я, що немає в моїх словах жодної крамоли. — То я попередив клієнта, що краще йому бути готовим домовлятися, а не вперто стояти на своєму. Він погодився, і ми поїхали до Носа. Записатися до нього на прийом було неможливо, тому чекали біля входу. Я подумав, що, побачивши нас, Павло Енлільович погодиться поговорити. Так і сталося. Хоч обличчя у пана Носа витягнулося, наче у груші, він запросив нас до себе у кабінет. Там я виклав свої козирі. Ну, шансів довести, що Павло Енлільович — прутень-утікач, в нас не було: це звучало так дивно, що нас би засміяли. Але, по-перше, ми б змогли звернути увагу на відсутність у пана Носа минулого. Він звідкілясь узявся, а чи не шпигун, чи не ворог держави?

— Навіть якщо ви вигадаєте свою біографію, її можна буде легко перевірити і викрити вашу брехню, — попередив я.

— Маячня, мені довіряють при дворі, і ваші звинувачення... — почав було Ніс, але я його перервав.

— Так, вам довіряють, і на вас чекає чудова кар’єра. Але саме через це у вас є і буде багато ворогів. Той же губернатор, який сприяв вашому підйому, тепер тільки мріє, як би знищити вас. І не він один. Думаєте, всі ці люди пройдуть повз можливість вдарити по вас, не почнуть розкопувати вашу біографію? Я думаю, що почнуть.

— Досі ж не почали, — скривився чиновник.

— Бо тупі і бездіяльні. Але якщо ми дамо їм у руки зброю, вони відкриють полювання на вас, можете в цьому не сумніватися, — запевнив я.

— Я не боюся їх!

— Вірю вам, ви — мужня людина. І, можливо, вам удасться встояти, хоча навіть за найкращого ходу подій подальший розвиток вашої кар’єри загальмується. Але ж це не єдиний наш козир. Ми зробимо так, що до бунтівників потрапить інформація про вас. І тут я ще більше впевнений, що вони схопляться за історію прутня, який зробив успішну кар’єру урядового чиновника. Більше того, за бунтівниками підтягнуться і вороги імперії за кордоном, які почнуть розповідати про варварську Росію, де вгору вибиваються статеві органи, які втекли від господарів.

— Маячня! Ніхто не звертатиме уваги на бунтівників! — крикнув Ніс. Коли людина починає кричати, це означає, що вона програє.

— Ви впевнені? А ось фотографія, де вас на станції Сміла обнімає государ...

— Таких фотографій немає!

— А оце що? — Я показав. Він аж скрикнув із несподіванки.

— Але ж я викупив та знищив негатив!

— Негативи не горять, Павле Енлільовичу. Так ось, ви розумієте, як вашу карту розігруватимуть вороги Отєчества? І цей розіграш не буде вам на користь.

— Що ви від мене хочете? — закричав Ніс. — Я не повернусь до нього! В ті штани! Я звик уже до іншого життя!

— Ну нахаба! Звик він! Ти хер, от і лізь у штани та працюй, коли треба! — обурився Ліпський.

— Я не став так говорити, а запропонував господарю і члену домовитися між собою, знайти якийсь вихід, який би задовольняв обох. З тим я їх залишив і вийшов із кабінету, сів чекати. Десь за годину і Ніс, і його колишній господар вийшли. Судячи з їхніх облич, вони були задоволені знайденим рішенням. Павло Енлільович подав мені руку.

— Зачекай, у нього що, рука була? — здивувався підполковник.

— І руки, і ноги, і голова. Якщо не придивлятися, то людина людиною. А якщо придивитися, так хер.

— І ти йому руку потиснув? Ваню! — Ліпський аж скривився.

— Ваша благородь, його государ обіймав, що мені вередувати було? Потиснув. Він подякував мені, і ми з клієнтом поїхали. Вже по дорозі той розповів, що домовився з Носом робити кар’єру удвох. Ніс мусив далі пробиватися, а мій клієнт за ним.

— Розумієте, Іване Карповичу, я вже десять років на землі б’юся і не розбагатів, — пояснив мені клієнт. — Інші взагалі збанкрутували, а я так-сяк тримаюся. А хто по чиновній лінії пішов, той вже значно більше заробив. Бо стіл начальствений, Іване Карповичу, у нас значно врожайніший за землю, навіть за наші лохвицькі чорноземи. Тому й вирішив я піти на державну службу. Ось гроші за цю справу і ось премія. Ну і прошу, щоб усе це тримали ви у таємниці.

— Тільки так, — пообіцяв я.

Після цього ми більше не бачилися, але чув я, що Павло Енлільович Ніс зробив стрімку кар’єру, став губернатором десь у Сибіру, а за ним по чиновних сходинках здерся і мій колишній клієнт, який став віце-губернатором. Казали, що Ніс уже розглядався на призначення туркестанським генерал-губернатором, але загинув у Барнаулі.

— Бунтівники? — спитав Ліпський.

— Чоловік-рогоносець. Справа в тому, що Ніс не полишив своїх статевих звичок, стрибав у гречку, як тільки була така можливість, не пропускав жодної спідниці. Цікаво, що віце-губернатор це також любив, тож завжди вони блудили удвох, і вбили їх обох. Тепер можу я вам розповісти цю історію, ваша благородь, а якби були живі, то ані слова б не сказав.

— Тьху, Ваню! Наливай! Знову жахів розвів! Тепер боятимуся, що втече мій хер, а мені потім ганяйся за ним!

— Пропоную випити за те, щоб органи слугували нам так само віддано, як ми служимо государю імператору! — сказав я і підняв келих.

— Золоті слова, Ваню! — Їх благородь випили, ще щось трохи поварнякали і заснули.

Я вийшов з бліндажа, проблювався, бо завжди старався не лягати спати п’яним. Подихав свіжим повітрям і тоді вже пішов усередину, де на всю силу давав хропака Ліпський. Хропіння його було подібне до важкої артилерії, з підвиваннями і плямканням, заснути при ньому було неможливо, але я знайшов метод. Влігся і почав цикати зубами: «Ци-ци-ци-ци-ци-ци-ци». За хвилину Ліпський припинив хропіти і застогнав. А я заснув.