Найкращий сищик імперії на Великій війні

З багнетом або на багнеті

оручник, його прізвище було Свенцицький, виявився моїм читачем. У нього був кінь, у єдиного в роті, але їхати верхи поручник відмовився і пішов пішки разом зі мною. Запитував про різні мої пригоди, підтвердивши чудову з ними обізнаність. Я ж більше цікавився подіями на фронті. Свенцицький мав дані, що наступ зупинився, — як через спротив німців, так і через нестачу боєприпасів.

— Особливо погані справи в артилерії, де залишилося по кілька снарядів на гармату. Та й набоїв для гвинтівок небагацько. Чекаємо на підвіз боєприпасів, тоді спробуємо продовжити наступ, — розповідав Свенцицький. — Ось зараз у солдатів лише по десятку набоїв на брата, і не факт, що коли прийдемо на передову, їх стане більше.

— Ви вже були на передовій?

— Так, був. Але моя рота зазнала досить великих втрат, і її відправили на переформування.

— Втрати через кулемети?

— Ні, ми потрапили під артилерійський вогонь. У німців досить потужна артилерія, треба визнати. Часто вони просто придушують наші батареї. Ми так і не побачили ворога, але вже втратили третину вбитими та пораненими. Добре, що козаки змогли зайти з тилу і німці мусили відступити. Ми увійшли до села, яке мали штурмувати, без бою. І знаєте, що мене вразило?

— Що?

— Після німців не залишилося нічого! Вони ж відступали терміново, але не було покинуто жодної речі з обозу, не кажучи вже про зброю! Так, наче вони на маневрах відступали! Ідеальний порядок, до якого нам далеко, — зітхнув поручник. — І подивіться на дорогу!

— Так, дороги тут добрі, — кивнув я.

— Ні, я про те, що дорога порожня! Тут же мали їхати валки возів із припасами, вже минуло десять днів, як ми тут, тили мусили підтягнутися, але їх і не видно!

— Харчі хоч є?

— Я вибив віз продуктів, він разом із польовою кухнею попереду, чекає нас на обід. А на передовій, наскільки я знаю, з продуктами не дуже добре. Захоплені у німців припаси закінчуються, а підвозу своїх поки що немає. Тому треба наступати, щоб знову щось захопити.

— Як думаєте, чому німці відступають? Це хитрість чи слабкість?

— Не знаю. Хтось каже, що німець зосередив усі сили на Франції. Візьмуть Париж і тоді вже повернуться на нас. Хтось стверджує, що німці просто не чекали такого потужного наступу. Іване Карповичу, а дозвольте вас спитати?

— Звісно, питайте.

— Що ви тут робите?

— Ну, я ж пішов добровольцем на фронт.

— Я розумію, але ж фронт великий. Навіщо посилати найкращого сищика імперії на передову? Під дурні кулі?

— Цього знати не можу, але питанням мого направлення саме на передову опікуються аж зі штабу армії.

— Цікаво, цікаво. — Поручник закрутив головою. — Якісь інтриги?

— Не знаю, але думаю, що цілком можливо. — Я розвів руками.

— Ох, ці інтриги. А можна ще вас спитати про пригоди?

Далі ми ішли, розмовляли про різні мої історії, були теми приємні та небезпечні. Марширували досить довго, аж поки не побачили при дорозі віз і поруч польову кухню, від якої смачно пахло кулешем. Ми підійшли, солдати потягнулися отримувати свою порцію в казанки. Поручник запросив мене до офіцерського обіду, приготованого в окремому казані. Якщо солдатам була перлова каша з тушонкою, то поручнику Свенцицькому, підпоручнику і прапорщику було приготовано рагу з м’ясом. Також панству заварили каву, тоді як солдатам був чай. Солдати розсілися обабіч дороги на камінні, а ось для офіцерів і мене поставили розкладні стільці. Каптенармус поставив на стіл флягу, в якій виявився трофейний німецький шнапс. Ми випили по чарці за перемогу російської зброї над тевтонським супостатом.

По обіді півгодини відпочили, після чого рушили далі й ішли, аж поки не почало сутеніти. Посланий вперед верхи підпоручник невдовзі повернувся і сказав, що в селі по дорозі вже розмістилося кілька рот, нам там місця не буде, але можна повернути з дороги, і за півверсти буде покинутий хутір із кам’яним будинком і великим сараєм, де можна буде розміститися.

Ми звернули з дороги. Прибули до хутора вже у темряві. Офіцери зайняли будинок, солдати розмістилися, хто у сараї, хто на сіннику, а хто у просто у дворі. Всі зморилися і швиденько вклалися спати.

— А охорону виставити? — здивовано спитав я у поручника.

— Іване Карповичу, та це ж іще тил, яка охорона? Люди поморилися, нехай відпочивають.

Ну, не мені було лізти, вказувати, що робити офіцерам. Ліг собі просто на підлогу, кинувши під бік знайдену ватяну ковдру. Швиденько заснув, але невдовзі прокинувся. Було мені тривожно. Ще зі служби в Туркестані навчився я, що охорону треба виставляти завжди, бо бачив, як цілий роз’їзд козаків вирізали, бо вони думали, що кордон далеко і мирна долина, вляглися спати без охорони. Я обережно вийшов із хати, прислухався. На вулиці була тиша, чулося лише хропіння солдатів. Я тихенько вийшов із двору, зайшов у садок. Неподалік був ліс. Якщо вийти з того лісу, то можна садочком непомітно наблизитися до хутора і...

Я заліз на дерево, прислухався. Тиша. Посидів трохи. Збирався повертатися до хати, та задрімав. Прокинувся від того, що почув удар, глухе гупання. Прислухався. Ні, мабуть, здалося. Вже почало потроху сіріти. Посидів ще трохи, зістрибнув із дерева і тихенько пішов до хутора. Роса приємно холодила босі ноги, бо ж вийшов без чобіт. Ось сарай, я вийшов з-за рогу і зупинився, як укопаний, бо переді мною хтось стояв. Хтось дебелий, з ношею на плечах. Я схопився за браунінг, якого взяв у вбитих у маєтку барона бандитів. Людина напроти мене теж схопилася за зброю. Стояли. Я чув, як б’ється моє серце і як б’ється його серце. Чоловік підняв ліву руку, вказав на себе і пальцями показав, наче він іде. Потім показав на мене і знову перебрав пальцями. Притиснув вказівний палець до рота. Він пропонував мені мирно розійтися. Я кивнув і вказав на його ношу. Її треба було залишити. Чоловік подумав. Потім кивнув. Лівою рукою розстібнув ремінь, яким ноша була прив’язана. Вантаж упав на землю. Я кивнув. Відступив із дороги. Ми тримали руку на зброї. Чоловік пройшов, повернувся до мене і почав задкувати. Потім побіг. До лісу. Я трохи почекав, присів над скинутим вантажем. Це був солдат, наш. Із головою, залитою кров’ю, зв’язаними руками та кляпом у роті. Добряче німець його висповідав. Я витягнув кляп, перерізав мотузку, відніс солдата у двір. Всі спали, тиша. Зайшов у будинок. Але заснути вже не міг.

Невдовзі солдат опритомнів, почав стогнати, але на нього гримнули, щоб не заважав. Він замовк. Вже вранці з нього почали сміятися, що весь у крові. Солдат нічого не пам’ятав, казав, що вийшов із двору до вітру, а потім щось трапилося. Всі жартували з нього — от сходив, так сходив.

Я розповів про нічний випадок Свенцицькому. Показав мотузку та кляп, сліди на траві.

— І хто це був? — здивувався він.

— Німецький розвідник.

— Що йому робити тут? До лінії фронту більше десяти верст.

— Можливо, німці готують наступ.

— Та ні, ми будемо наступати, німці зв’язані на Західному фронті!

— Можливо, але факт залишається фактом, німецький розвідник був тут і ледь не викрав нашого солдата. Треба організовувати охорону.

— А чому ви не вбили того розвідника? — спитав поручник.

— Бо мій браунінг, як і його парабелум, був у кобурі. Можна було б погратися у те, хто швидше вистрелить, але ми розуміли, що результатом такої гри можуть бути два трупи. Гратися не хотілося.

— Що ж, Іване Карповичу, вдячний вам за допомогу. Будемо тепер організовувати охорону.

Після швидкого сніданку ми виступили. Марширували кілька годин, коли попереду загриміли гармати. Після поодиноких залпів поручник спохмурнів.

— Не наші, у наших стільки снарядів немає. Німець б’є, — зітхнув він.

Проскакав вістовий до штабу і крикнув, що німці атакують. Десь попереду почався запеклий бій. Поручник наказав пришвидшитися. Рота перейшла на біг. Дорога вийшла на відкриту ділянку, з полями по обидва боки. Ми поспішали. Праворуч від дороги вибухнув снаряд. З переляку деякі солдати попадали на землю, інші падали вже на них, стрій змішався.

— До порядку! До порядку! Всім встати! — почав кричати поручник.

Нарешті йому вдалося вишикувати роту, і ми знову пішли вперед. Ще один вибух. Цього разу снаряд розірвався ліворуч, уже дуже близько. Скрикнуло кілька поранених.

— Це пристрілка! Пристрілка! — закричав якийсь солдат, чоловік років за сорок, мабуть, доброволець.

Я згадав це слово, бо у Туркестані бачив, як тренувалися артилерійські батареї. Спочатку одна гармата намацувала ціль двома-трьома пострілами, а потім уже била вся батарея.

— З дороги! — закричав той солдат. — Зараз вони вдарять по дорозі! З дороги!

Він побіг у поле. Я за ним. Абикуди, тільки б подалі від дороги. Частина солдатів кинулася за нами. Побіг і здивований поручник. За ним потягнулися інші, рота почала збігати з дороги. Вдалині почувся потужний залп.

— Швидше, швидше! — кричав той солдат і щосили біг геть від дороги. Потім несподівано крикнув: — Лягай! — і сам упав на землю, затуливши голову руками. Я впав поруч.

Мить очікування, а потім на дорозі почали вибухати снаряди, їх було багато, вони виривали у дорозі бруківку, що розліталася зі свистом. Крики поранених або переляканих. Вибухи припинилися.

— Лежати! — крикнув солдат. Бо знову почувся залп. Очікування — і знову вибухи. Коли вони скінчилися, солдат підхопився і закричав:

— До лісу! Швидко!

Все відбувалося наче уві сні. Я не знав, із чим і порівняти. Я багато чого бачив, багато що пережив, але під вогнем гармат опинився вперше. І виявилося, що весь мій досвід, усі мої вміння і знання перед гарматними снарядами не варті і копійки. Жах і бажання вижити, серце страшенно гупало, я не зрозумів, а відчув, що треба бути поруч із цим дивним солдатом, який, здається, єдиний тут розуміє, що відбувається, і знає, що робити. Триматися його!

Я підхопився і побіг до лісу разом із тим солдатом. І вся рота побігла. При дорозі залишилося кілька вбитих та поранених. Ми бігли з усієї сили, бігли дуже швидко, стрибаючи через картопляне бадилля. До лісу залишалося десь метрів триста, коли пролунав артилерійський залп. І солдат одразу заверещав:

— Лягай!

Сам упав, покотився по бадиллю і принишк, я впав поруч. Більшість солдат попадала теж, але деякі побігли далі до лісу. Попереду почали вибухати снаряди. Вибухи і крики. Стіна вибухів, яка змела майже всіх тих, хто не виконав наказу солдата. Страшні крики поранених, я лежав присипаний землею і бадиллям, мене паралізував жах, я не міг підняти голову. Я весь тремтів. Я кілька разів був на межі загибелі, бачив смерть упритул, але нічого не можна порівняти з вибухами снарядів поруч.

— Лежати! Лежати! — крикнув солдат, і я міцніше притиснувся до землі. Ще залп. Страшне очікування, і знову вибухи, знову попереду. Щось важке гупнуло мені на спину. Я помацав і не зміг розуміти, що це.

— До лісу! — закричав солдат.

Я підвівся. І побачив, що тримаю в руках людську руку. Кинув її і побіг. Не жахнувся, не здивувався. Просто побіг. Бо це була єдина можливість вижити, а тіло дуже хотіло вижити. І воно діяло майже самохіть. Я ні про що не думав, голова наче вимкнулася, все робило тіло. Рятуватися! Я біг, стрибав через вирви від вибухів снарядів, біг швидко, як, можливо, ніколи ще не бігав у житті. Тіло легко неслося до лісу, я міг би випередити всіх, але не поспішав, тримався того солдата. У нього єдиного в погляді була впевненість. Він знав, що робить.

Вже коли забігли у перші кущі, солдат наказав не зупинятися. Бігли далі. Ще залп. Бігли. Потім вибухи, снаряди почали розриватися вже у лісі. Але дерева приймали осколки, у лісі було багато ям, де можна було легко сховатися, або повалених стовбурів, за якими можна було впасти. Останній вибух і тиша. Ну, не тиша, бо у полі кричали і стогнали поранені.

— Зібратися! Зібратися! — закричав солдат.

Рота, точніше її залишки, почали сходитися на лісовій галявині. Ось прийшов і Свенцицький. Легко поранений і сильно переляканий, як і всі інші, крім того солдата.

— Знову артилерія! Знову стріляють нас, як перепелів! — перелякано видушив із себе поручник і зблід.

— Збирайте живих, із лісу не виходьте. Мені потрібно троє досвідчених людей, — сказав солдат.

Поручник тикнув пальцем у тих, хто почав виходити з кущів на невеличку галявинку, де ми збиралися.

— Чекайте нас тут, у поле не виходити, бо знову можуть накрити гарматами, — наказав солдат.

— Куди ви? — спитав поручник. Дивним було звертання на «ви» до простого солдата, але не зараз. Усі розуміли, що цей чоловік врятував нас.

— Вони не могли стріляти наосліп так влучно. Хтось тут коректує вогонь. Треба знайти. Поки чекайте, — сказав солдат. — Іване Карповичу, не хочете з нами?

— Хочу, — кивнув я. Не так через те, що справді хотів кудись іти, як через те, що боявся страху та паніки. Я весь тремтів: якщо залишитися зараз на місці, то згадуватиму, що трапилося на дорозі: розірвані на шматки тіла людей, кров, крики, випущені тельбухи — все те пекло війни, яке впало на мене і збило з ніг. Ні, я не хотів думати про це, хотів утекти від думок. Треба щось робити, єдиний вихід — діяти. Тому я погодився бігти з солдатом.

— Тоді ходімо, — кивнув він.

Ми пішли уп’ятьох. Солдат, я і ще троє бійців. Солдат наказав зняти багнети, бо вони заважали у лісі. Його наказ одразу виконали. Ми вийшли на узлісся. Солдат набачив високий дуб і поліз на нього. Я за ним. Лазив по деревах добре. З дуба було видно дорогу. Розбиті польову кухню і віз з харчами, тіла вбитих на узбіччі. Поранені, хто міг, повзли до лісу, а хто ні — стогнали там, де їх поранили. Солдат дивився навколо. Вказав на пагорб неподалік.

— Здається, коректувальники там. Найкраще місце для спостереження за дорогою, — сказав солдат і поліз униз. Там наказав солдатам тримати зброю напоготові.

Ми пішли до пагорба. Десь неподалік, мабуть, біля села, до якого ми так і не дійшли, тривав бій. Гупали гармати, стрекотали кулемети. Ми майже бігли, обходили поле, на якому нас ледь не знищили. Аби залишилися на дорозі, то роту б розтрощили вщент. Я тільки головою крутив. Чортова війна! Розпанахані тіла, відірвані руки, крики поранених! Ану, патріоти! Ті, хто за переможну війну! Сюди б вас, ткнути мордами в тельбухи розірваних тіл! Суки! Мене трусило усього, я шепотів прокляття тим, хто почав цю війну.

Ось ми вже підійшли до пагорба.

— Іти тихо, коли щось побачите, негайно сповіщайте мене. Триматися разом, — прошепотів солдат і зняв манліхер із плеча. Я вихопив свій браунінг, хлопці узялися за мосінки. Були спокійні та зосереджені. Справді досвідчені хлопці. Ми почали тихенько дертися на пагорб. Не поспішали, щоб не видати себе. Заходили з тилу. В одному місці дерева розходилися і відкривалася дорога. Побачив, що по ній суне ціла валка возів. Із села, до якого ми прямували. То наші відступали, пустили вперед обоз та поранених. Пустили на загибель. І тут ми не могли нічого вдіяти. Вдалині пролунав залп.

— Чорт, їм амба.

Солдат скривився і відвернувся. Люди на дорозі ще не знали, що сталося, їхали та ішли собі, а ми вже знали. Я теж відвернувся від дороги, бо розумів, що там можу побачити вже за мить. Вибухи, відчайдушні крики людей, несамовите іржання коней. Ми далі дерлися на пагорб. Ще залп. Люди на дорозі були приречені. Ще вибухи. Ми пройшли схилом і знову дерлися. Ще залп, іще вибухи. Один із хлопців схопив солдата за руку, вказав на щось. Якийсь дріт. Телефонний!

Солдат наказав іти по дроту в напрямку верхівки пагорба. Пішли. А потім дріт зник під землею. Ну, хитрі німці, зарили! Тільки солдат теж був не дурний. Він перерізав дріт і показав очима на кущі поруч. Ми сховалися там. Чекати довелося недовго. Почувся шурхіт, виліз німецький солдат, став, на коліно перед перерізаним дротом. Я і смикнутися не встиг, як хлопці повалили німця і приставили йому до шиї ніж. Крикнути і героїчно загинути він не намагався, його зв’язали телефонним дротом, засунули в рота кляп із відрізаного шматка його однострою, після чого показали, щоб вів до своїх товаришів. Німець закрутив головою, але коли йому знову приставили до шиї ножа, то повів.

Німецькі коректувальники сиділи на самому вершечку пагорба, де на сосні обладнали сідало, з якого дорога була як на долоні. На сідалі розкошували з біноклями двоє німців. Хлопці прицілилися в них, солдат свиснув. Німці подивилися вниз і зразу підняли руки. Солдат показав, щоб спускалися. Вони спустилися. Обережно. Я поліз до сідала. Забрав їхню зброю, подивився на дорогу. По ній швидко рухалася колона військ. Зі скатаних шинелей було видно, що наші. Відступали! Хоча бій за село ще тривав, гармати продовжували бити. Я швидко зліз. Доповів про те, що бачив. Солдат послав одного бійця до роти.

— Скажи поручнику, щоб виводив роту до дороги, але не на саму дорогу, а біля неї, кроків за сто. Ми теж туди вийдемо.

Боєць побіг, а ми повели полонених. Знову почувся залп артилерії. Ми ішли лісом, тому не боялися. Але тим, хто був на дорозі, я не заздрив. Вибухи. Коли вийшли на поле і наблизилися до дороги, то побачили, що вона вся вкрита трупами. Тут же розбиті вози з обозу, вбиті коні. Багато поранених, яких ніхто не підбирав, незважаючи на їхні крики та стогони. Побачили купку солдатів, які бігли дорогою.

— Куди біжите? — спитав солдат у них.

— Драпаємо! Командир батальйону загинув, німці пруть! — закричали хлопці, що стрибали через трупи вбитих товаришів.

— Зупинитися! — крикнув солдат і вистрелив. Утікачі перелякано зупинилися. — Підете з нами! Якщо хтось спробує втекти, пристрелю, як дезертира! Ясно?

— Так точно!

— Тоді давайте носити поранених із дороги! — наказав солдат.

Поранених було багато, але трупів ще більше. Десятки, якщо не сотні. Страшних, покалічених вибухами і осколками трупів. Серед стогонів поранених я почув крики позаду, повернувся і побачив, що двоє наших хлопців добивають полонених німців. Багнетами, впевнено, всіх трьох.

— Це ж через них! — закричав один із хлопців, який побачив мій погляд і вказав на дорогу, завалену трупами. — Через цих покидьків стільки наших поклали! — Його обличчя скривилося від гніву. У повітрі пахло кров’ю і лайном від розірваних тельбухів убитих та поранених.

— Братику, добий! Добий, братику! — просив якийсь чоловік, що сидів і дивився на свою відірвану ногу.

— Допоможіть! Допоможіть! А-а-а-а! Боляче! Мамо! Мамо! Суки, суки німецькі! Сеню, Сеню, вставай, Сеню! Добий! Прошу тебе, добий! Не можу терпіти! Добий!

Мене вивернуло. Я зламався навпіл і блював. Я знав, що війна — страшне чудовисько, але і в найжахливіших очікуваннях я не бачив і не чув такого. Мені хотілося устромити голову в пісок і сховатися від усього цього. Але сховатися не було куди. Я знову блював.

— Іване Карповичу, носіть поранених, — сказав мені солдат. Поплескав по спині. — Щось робіть, не замислюйтеся. Ідіть, — він підштовхнув мене.

Я кивнув. Вийшов на дорогу, схопив пораненого і потягнув його в поле. Поранений стогнав і просив не залишати його. Ще зовсім хлопчик, молодий, переляканий, з посіченим та скривавленим животом.

— Не хочу вмирати! Не хочу вмирати! Не хочу вмирати! — гарячково шепотів він.

— Тихо-тихо! Зараз вози зі шпиталю прибудуть! Не хвилюйся, ти виживеш, поранення не важкі, — брехав я. Залишив хлопця у картопляному бадиллі, побіг по наступних.

Носив знову і знову, потім долинув залп.

— З дороги! — крикнув солдат.

Та ми всі вже і без його команди побігли геть. Я біг із пораненим на плечах, порахував до трьох, упав разом із ним біля тіла вбитого солдата, наче сховався за ним. Вибухи, свист осколків. Труп кілька разів смикнувся, прийнявши на себе смертельне залізо. Тиша. Я підвівся. Забирати з дороги вже не було кого, бо ті поранені, яких ми не встигли забрати, мертві.

— Перев’язуйте рани, намагайтеся зупинити кров! — закричав солдат.

Серед розбитого обозу був віз із бинтами, поруч із яким лежав убитий фельдшер. Ми брали звідти бинти, перемотували поранення. З лісу вийшла рота. Попереду біг поручник. Солдат доповів, що бачив.

— Та що ж коїться? — скривився Свенцицький.

— Німці наступають, пане поручнику.

— Висуваємося вперед, до села. Там необхідна наша допомога, — сказав Свенцицький.

— У німців кілька батарей, вони нас із землею змішають, — не погодився солдат.

— Солдате, як тебе звати?

— Охотник Бобров!

— Так ось, охотнику Бобров, я тут командир, я наказую і вимагаю виконання наказів! — тихо сказав Свенцицький.

— Слухаюся! — погодився солдат. — Але багато поранених, що з ними робити?

— З пораненими залишаємо легкопоранених, нехай далі обробляють рани і чекають на вози зі шпиталю. Я пошлю вістового до штабу. Ми ж вирушимо вперед, щоб допомогти відбити напад німців, — крикнув Свенцицький.

Він, здається, вже відійшов від жаху і швидко віддавав накази. Ми тільки повернули, щоб іти до села, як назустріч нам повалила піхота. Близько сотні солдатів, які покидали шинелі та наплічники, а деякі навіть зброю, бігли щосили нам назустріч.

— Стояти! Стояти! — закричав Свенцицький.

— Німці в селі! Німці! Нашу батарею знищили! Атакували з трьох боків! — валували солдати, але зупинялися, бо Свенцицький вихопив револьвер, а за ним стояв натовп солдатів, залишки роти.

— Повернутися на позиції! Хто спробує тікати, буде розстріляний на місці! — закричав поручник.

Почувся залп.

— З дороги! Швидко! — закричав Бобров і став махати руками. Солдати вмить зрозуміли його, почали розбігатися навсібіч.

Знову вибухи. Снаряди прицільно лягали уздовж дороги, знищуючи все, що було на ній. Стріляли німці добре, але, на щастя, снаряди шматували лише покинуті тіла загиблих. Ще залп. Перележали і його.

— Поручнику, не моя справа, але треба відступити, — прошепотів Бобров.

— Не можна відступати без наказу! — грізно прошепотів Свенцицький.

— Пошліть вістового до штабу, може, наказ уже є. Але наступати нам немає з чим! Без артилерії, набоїв обмаль. І нам треба піти з цього клятого поля, а то нас тут переколошкають!

Поручник важко дихав, думав. Потім кивнув. Наказав солдатам розібрати поранених. По двоє здорових на кожного пораненого. Один тягне товариша, другий — зброю і речі. Я запропонував узяти вцілілі вози. Таких виявилося два. Повантажили на них поранених, упрягалися по десятку і тягнули їх. Німці ще раз вдарили по дорозі, але позаду нас. Ми поступово відступили з поля. Змогли спіймати кількох уцілілих коней, запрягли їх у вози. Повезли до шпиталю найважчих поранених, але більшість залишилася з нами. Поклали їх у лісі, намагалися хоч чимось допомогти. Свенцицький наказав виставити на дорозі бойову охорону, на випадок появи німців. Ми залягли у кущах, дивилися на поле і дорогу. Вона була порожня. Прийшов Свенцицький. Він хвилювався, що зі штабу не посилають вістових, щоб дізнатися, що відбувається у селі.

— Дозвольте ваш бінокль, — попросив Бобров. У поручника був хороший цейсівський бінокль, такий, як у мене на хуторі. Бобров припав до нього, навів на вихід дороги з лісу.

— Що там? — спитав Свенцицький.

— Та наші біжать. Відступають. Четверо. Чорт! Німці!

Я бачив удалині білі плямки чотирьох наших на дорозі, а за ними трохи більші плямки вершників. Постріл.

— Що там? — спитав я.

— Одного з наших підстрелили, інші здаються, — прошепотів Бобров. — Їх оточили і повели.

Несподівано постріли.

— Усіх полонених убили. Здається, біля того місця, де лежали вбиті коректувальники, — прохрипів Бобров.

— Що за німці? — спитав поручник, який перед тим наказав виставити пости в тилу, щоб ніхто і не думав тікати.

— Німці, верхи. Це розвідка. Намагаємося підпустити якнайближче. Потім даємо залп. Треба спробувати взяти полоненого, щоб допитати і з’ясувати, що відбувається. У першого не стріляти, тільки у коня. Так, пане поручнику? — спитав Бобров, щоб не було враження, наче він тут командує.

— Так, стріляти з мого наказу! І лежати тихо! — додав Свенцицький.

Ми залягли і чекали. Німці не дуже поспішали. Спочатку наблизилися, потім відступили, з’їхали з дороги на поле, під’їхали, знову відступили.

— Ну і обережна ж ця німчура! — прошепотів поручник.

— Нічого, наші будуть. Якби не збиралися їхати вперед, уже повернулися б, — прошепотів Бобров.

Справді, німці таки попрямували до нас. Двома маленькими загонами. У першому було троє вершників, у другому одинадцять.

— Перших пропускаємо, — прошепотів Бобров. — Іване Карповичу, вони за вами. — Я кивнув. — Наступних уже розстрілюємо за наказом.

Бобров подивився на поручника. Той кивнув і пошепки передав наказ бійцям. Я поліз у ліс, наказавши двом солдатам бігти за мною. Ми залягли в улоговинці, з якої дорогу добре було видно. Побачили трьох вершників, які уважно роздивлялися навколо. Вони були вже біля нас, коли позаду почулися постріли. Це наші розстрілювали другий загін кавалерії. Я крикнув, і хлопці вистрелили. Одного німця вбили, під двома іншими вбили коней. Поки німці підхопилися, я вже наставив на них браунінг. Німці підняли руки. Ми повели їх по дорозі. Там хлопці ловили німецьких коней із другого загону. Свенцицький покликав підпоручника, який був у роті.

— Зараз ми з Іваном Карповичем з’їздимо до штабу, з’ясуємо, що і як, — сказав Свенцицький. — Ви тут тримайте оборону і німців по дорозі не пропускайте. Все зрозуміло?

— Так точно, — відповів підпоручник. Зовсім молодий хлопчик, який дивився на нас ошелешеними очима. Якби не Бобров поруч, страшно було б на нього роту залишати.

Ми повантажили зв’язаних полонених на коней і поспішили до штабу, щоб отримати наказ щодо подальших дій. Скільки їхали, назустріч нам ніхто не траплявся, а от наздоганяли ми багатьох. Вози обозу, яким пощастило проскочити перед гарматним ударом, два вози з пораненими, піші солдати. Позаду, де залишилася рота, почулася стрілянина. Здається, німці вирішили наступати далі й атакували роту. Поручник нагнав коня, ми поспішали за ним.

Коли прибули до маленького містечка, де стояв штаб полку, застали там страшну метушню. Всі бігали, кричали, ніхто нічого не знав, але обоз вантажився і вже відступав. Ройтера на місці не було, він відбув на передову. Свенцицький знайшов нового начштабу полку майора Грубіна, доповів про ситуацію на передовій.

— Село Монінгер узято противником, батальйон, який його обороняв, розбитий, залишки безладно відступають. Маршова рота, яку я очолюю, потрапила під сильний артилерійський обстріл, у ході якого втрачено близько сорока людей убитими та пораненими. Ми ліквідували спостережний пункт німецьких коректувальників, а також кінний загін німецької розвідки. Тримаємо оборону біля дороги, ось тут, — поручник показав на мапі, розстеленій перед майором. — Чекаю на подальші накази.

Майор подивився на Свенцицького, і з цього погляду було видно, що начштабу сам розгублений.

— Зв’язку зі штабом дивізії немає, в тилу помічені загони німецької кавалерії. Чортзна-що відбувається. — Грубін був збентежений, але потім згадав, що він же начштабу, друга людина в полку. — Наказую вирушити на ваші позиції і тримати їх! Доручаю збирати всіх солдатів, яких зустрінете на дорозі, і залучати їх до оборони.

— Слухаюсь, пане майоре. Але нам потрібні набої і підтримка артилерії.

— Нічим поки не можу допомогти. Набоїв у нас самих обмаль. Дві батареї є, але в них по шість снарядів на гармату, я не можу з таким запасом їх кинути на передову. Щойно підвезуть боєприпаси, допоможемо.

— І в нас багато поранених, треба доправити їх до шпиталю.

— Шпиталь переповнений, можливо, вони зможуть надіслати фельдшера.

— Там же десятки поранених, деякі важко! — обурився Свенцицький.

— Це війна, поручнику! Тут бувають втрати! — строго сказав Грубін. — Виконуйте наказ.

— Дайте хоч продовольства. Солдати голодні.

— Увечері відправлю до вас дві польові кухні.

— Ще в нас є полонені, їх треба допитати.

— Почекаємо повернення полковника, здайте їх на полкову гауптвахту.

— Слухаюсь.

Полонених ми здали, зібралися їхати, бачили, як із міста валками пішли обози.

— Не розумію, полк відступає, а нам наказують тримати оборону, — здивувався я.

— Теж не розумію, — сумно кивнув поручник.

— Треба взяти хоча б один віз із харчами. Інакше увечері будемо голодувати.

— Ну, ми ж не можемо грабувати обоз.

— Воля ваша, — розвів я руками.

Ми поверталися і зупиняли солдатів, які траплялися дорогою. Вони намагалися довести, що ідуть до штабу у справах, але Свенцицький їх не слухав, кричав і повертав. Попереду знову вдарили гармати, кілька залпів, потім стрілянина з рушниць.

— Ану стояти! — закричав поручник, коли помітив, що кілька солдатів, які побачили нас, спробували втекти до лісу. Надавав їм ляпасів, пообіцяв розстрілювати дезертирів. Солдати стояли насуплені, в руках у кожного гвинтівка. Дуже вже лаяти їх було ризиковано. Я пообіцяв хлопцям увечері дві польові кухні з кашею та хлібом. Це подіяло краще.

— Іване Карповичу, замикайте колону. Якщо будуть спроби втечі — стріляйте! — гучно наказав поручник.

Так і пішли, він попереду, я позаду, а між нами солдати. Усього зібрали півтори сотні бійців. Ціла рота. Щоправда, не всі озброєні, бо коли тікали, загубили гвинтівки. Між тим бій попереду став ущухати. Я боявся, що ось-ось зустрінемо хлопців із нашої роти, яких вибили німці. Але ні, ніхто не відступав. До позицій ще не дійшли, коли побачили наших. До нас підбіг Бобров із рапортом.

— Під час артилерійського нальоту загинули підпоручник та прапорщик, тому я узяв командування на себе. Зобразили втечу з позицій, заманили німців по дорозі, а потім атакували і розгромили у рукопашній! Німці втратили близько двадцяти людей убитими, дванадцять захоплено у полон!

— Молодець Бобров! — похвалив Свенцицький. — Де вбиті командири?

— Пан підпоручник ось там, біля дороги, а у прапорщика влучив снаряд, його розірвало на шматки.

Свенцицький підійшов до тіла підпоручника, що лежав зі здивованим обличчям.

— Пане поручнику, дозвольте звернутися. — Бобров стояв поруч.

— Що таке?

— Дозвольте організувати доставку поранених до шпиталю. Ми знайшли ще три вози.

— Шпиталь переповнений.

— Але тут їх не можна залишати.

— Добре, відправляйте.

— Потрібен ваш наказ.

Свенцицький пішов і наказав поранених відправляти. Також виставив бойову охорону.

— Пане поручнику. — Бобров знову був поруч. Чоловік років за сорок, із військовою виправкою.

— Що таке? — Свенцицький був не дуже радий докучанню Боброва.

— Я тут подивився мапи з планшета покійного підпоручника.

— Для чого? — здивувався офіцер.

— Ось подивіться, ми тут. — Бобров розкрив мапу і показав пальцем. — Ось захоплене німцями село, ось дорога. Німці атакували нас ось тут і відступили. Зараз підтягують артилерію. Навряд чи атакуватимуть увечері, але зранку артилерія знищить нас.

— І що робити?

— Ну, якби я був на місці німців, я б розташував батареї ось на цій висоті. Ось тут би виставив бойову охорону, а тут болото прикриває, — Бобров аж засміявся від збудження, хоч я не розумів його причини.

— І що? — Свенцицький теж не розумів.

— Ну, через болото може бути стежка. Я зараз туди трійко солдат послав, вони перевірять і повернуться.

— То що ти пропонуєш?

— Вночі атакувати німецькі батареї. Це єдина можливість утримати завтра позиції, інакше нас потрощать із гармат! Тим більше, ви підкріплення привели. Десь сотня солдатів висувається і атакує батареї. Захопимо гармати, повернемо їх на ворога, отримаємо перевагу. Коли висота буде за нами, ми матимемо вигідну позицію! — пояснив Бобров.

— Але серед нас ніхто не вміє стріляти з німецьких гармат, ми взагалі піхота! — скривився Свенцицький.

— Та навчимося! Були б гармати, а там уже вистрелимо! Як вам план, пане поручнику? — спитав Бобров.

Свенцицький замислився. Навіть я, людина від армії вже далека, і то розумів, що план цікавий. Поручник кивнув.

— План непоганий, але люди заморилися, щоб нічний бій вести.

— Люди відпочинуть, бо ж виступати будемо вже як стемніє. Тільки б погодувати людей, — зітхнув цей Бобров. — На порожній шлунок атакувати важко.

— Увечері обіцяли прислати дві польові кухні, — зітхнув і Свенцицький, бо сам слабо вірив у ті штабні обіцянки.

— На дорозі, де розбили обоз батальйону, залишилися вози з продовольством Можна підібрати і вбитих коней, — запропонував Бобров.

— Займешся цим? — спитав Свенцицький.

— Так точно. Тільки дозвольте взяти солдатів, на випадок, якщо зіштовхнемося з німцями.

— Два десятки твої.

— Пане поручнику, дозвольте, і я з Бобровим, — попросився Свенцицький.

— Вам би, Іване Карповичу, взагалі краще до штабу повернутися, — зітхнув поручник.

— Ні, я вас покинути не можу. Буду з вами. То дозволяєте?

— Так, їдьте.

Ми узяли солдатів і п’ятеро коней. До поля ішли лісом, потім посиділи, Бобров усе обдивився в бінокль.

— Ну, що там? — спитав я.

— Та наче нічого підозрілого. Сподіваюся, що німці відпочивають, аби продовжити наступ завтра, після того як попрацює артилерія, — сказав Бобров. — Ходімо! Бігом!

Ми швидко рушили дорогою. По нас не стріляли. Добігли до розбитого обозу. Там знайшли один майже цілий віз, щоправда без колеса. Приставили йому колесо з іншого воза, почали вантажити провізію. Кілька мішків із крупою та борошном, бочечку оселедців та два великих ящики тушонки. Зверху хотів узяти ще тушу вбитого коня, але озвалося кілька поранених. То забрали їх. Причепили до воза польову кухню. Її пошматувало осколками, але один казан начебто був цілий. Відступили. Німці нас не тривожили.

Повернулася розвідка з болота. Доповіли, що хід через болото є, підійшли впритул до висоти і чули німців нагорі. Ті щось рили там, мабуть, справді встановлювали гармати. Охорони з боку болота не виставляли. А з боку поля стояла рота, яка вже встигла вкопатися у землю. І кілька кулеметів.

— Як я і думав! Німці зараз дуже впевнені у перемозі, наступають, гадають, що ми тільки і думатимемо про те, як би втекти! А ми вдаримо там, де не чекають! — зрадів Бобров. — Причому з двох боків. Частина зайде з боліт, а частина підійде в лоб і чекатиме. Коли ми захопимо висоту, рота охорони спробує відступити, бо вони ж будуть під обстрілом. І тут їх зустріне наш другий загін. — Бобров у захваті показував усе на мапі.

— А далі що? — поцікавився я.

— А далі організуємо оборону на висоті, почекаємо підмоги і наказів. З цієї висоти і атакувати зручно, і дорогу триматимемо під обстрілом! — пояснив Бобров.

— Пане поручнику, як? — спитав я у Свенцицького.

— Ну, план хороший. Але справа в тому, що з офіцерів залишився тільки я один, а загін доведеться розділити на дві частини, — зітхнув поручник.

— Дозвольте мені очолити штурмову групу, — попросив Бобров.

— А хто ви? Є якийсь військовий досвід?

— Ні, — насупився Бобров. — Міщанин із Владивостока, пішов до армії добровольцем.

— Ну от, бачиш, — Свенцицький розвів руками.

— Пане поручнику, — втрутився я, — дозволю нагадати, що рядовий Бобров добре показав себе, фактично врятувавши роту від знищення гарматами. Потім прийняв на себе командування після загибелі офіцерів. Зміг організувати оборону, відбив напад німців, сам атакував. І план хороший вигадав. Можливо, варто ризикнути і довірити йому командування?

— Ви так вважаєте, Іване Карповичу? — спитав поручник.

— Так точно. Тим більше в нас і виходу іншого немає. Або треба відступати, бо зранку німці нас із гармат потрощать, або наступати.

— Відступати не можна — в нас наказ, — сказав Свенцицький і махнув рукою. — Наступатимемо. Бобров, очолиш загін. Ти ж розумієш, що вам пагорб треба за всяку ціну брати, інакше, якщо відступити, вас у болоті перестріляють?

— Так точно, розумію. Коли захопимо пагорб, я одразу організую оборону по південному схилу, де німецька бойова охорона. Там ціла рота, можуть спробувати нас скинути. Беру з собою трофейний сигнальний пістолет. Вистрелю тоді, коли німецька рота з охорони почне нас атакувати. Ви вдарите їй у тил. Якщо пострілу не буде, значить, пагорб ми не взяли, тоді відходьте. Домовилися? — спитав Бобров.

— Так, — кивнув Свенцицький. — Що ж, тепер погодуємо людей, відпочинемо, і в бій. Іване Карповичу, що там із вечерею?

— Ось-ось має бути готова. Тут неподалік поле з картоплею, я відправив людей копати. Буде до оселедців зранку, а поки що куліш, — доповів я.

Каптенармус роти чи то загинув, чи то втік, то я узявся керувати її вбогим господарством. Вибрав кількох мужиків, один кухарем на пароплаві служив, два інших — пасічники, тобто жили при пасіках і самі вміли готувати. Поставив їх біля польової кухні, яку замаскував, щоб не привернула увагу артилерії. На відстані наказав вирити яму, яку виклали бруківкою з дороги, зверху накидали дров і запалили. Наказав усім відійти, бо боявся, що гармати німецькі можуть ударити. Але німці, мабуть, відпочивали, бо уваги на дим не звернули. Як дрова перегоріли, то золу розгребли, покидали на бруківку порубані шматки коня, накрили їх жаринами, а зверху ще землею присипали і залишили на кілька годин. Я бачив, як кочовики у Туркестані так їжу в походах готували.

На всіх одразу кулешу не вистачило, тому спочатку роздали їжу тим, кого відібрав Бобров для штурму пагорба. Котелок кулешу і шматок конини запеченої. Поїли бійці, підбадьорилися. Розляглися серед лісу відпочивати. Коли всіх нагодували, я пішов перевірити охорону. Один заснув, довелося трохи запотиличниками навчити, що у війну на посту спати не можна, інакше сам загинеш і товаришів погубиш. Коли повернувся, то Бобров уже формував колону, призначав десятників.

— Всі в десятку слухаються десятника! І відповідають за кожного! Якщо з десятка хтось у лісі заблукає, то розстріляю всіх! Іти мовчки, не палити, не гриміти. Все залізо перемотайте так, щоб не дзенькнуло! Нагадую, що справа ризикова! Через одного дурня всі загинути можемо. Тому дурнів особисто стрілятиму! — лякав Бобров, і видно було, що солдати його погрозам вірять.

— Ось набої. Я у хлопців позабирав, у кого зайві були. Нам у таборі вони ні до чого, а вам знадобляться, — сказав я йому і подав цілий наплічник набоїв.

— Зовсім без боєприпасів залишаєтеся? — спитав Бобров.

— Ні, у хлопців по два десятки, для оборони вистачить.

— Що ж, пішли ми.

— Успіхів вам.

Загін Боброва висунувся до болота. Десь за годину ще один загін із поручником Свенцицьким виступив до пагорба лісом. Я залишився з десятком солдатів. Шістьох відрядив в охорону, а чотирьох посадив мити накопану картоплю, щоб потім зварити її в мундирах і вранці роздати з оселедцем на сніданок. Мужики, які мили картоплю, були приголомшені денними подіями, трупами та пораненими, сиділи мовчки і тільки зітхали. Мабуть, не такої війни чекали. А іншої війни, здається, і не буває. Я прислухався до канонади. Гриміло і ліворуч, і праворуч, далеко, але потужно. Видно було заграву далеких пожеж. Щось відбувалося навколо, а ми нічого не знали. Я наказав повантажити все наявне майно роти на вози. Бо ж або відступатимемо, або наступатимемо, а тут не залишимося.

Картоплю помили, поставили варити. Ще три мішки залишилося сирої. Крупи — обмаль, тушонки теж. Як я і думав, обіцяні польові кухні з міста не прийшли. І взагалі нікого з міста не було. Навіть ті солдати, що повезли поранених, не повернулися. Вістового жодного, хоч начальство ж завжди любить отримувати звіти та роздавати накази. Дивно це якось було. І тривожно. Але для себе вирішив тривожитися лише за те, що сам зробити можу. А що не можу, то вже хай як буде. Наказав будити мене, коли що, та й пішов спати під один із возів.

Спав, аж поки на пагорбах бій не зчинився. Спочатку стрілянина спалахнула, дружне «Ура!», а потім поодинокі вибухи гранат, і все. Це добре, значить, вибрався Бобров на пагорб і зараз там рукопашна. Якби зупинили його на схилах, то досі стріляли б. Але ракети чогось не було. Чого чекав той Бобров? Он уже заторохтіли кулемети, мабуть, рота охорони в бій пішла. Знову стрілянина. А потім гармати вистрелили, з пагорба! Мабуть, упритул німців розстрілювали!

І майже одразу ракета. «Ура!» — з гори, «Ура!» — під гору. Вщухла стрілянина, лише поодинокі постріли — рукопашна.

— Б’ють німців! — зраділи хлопці, а я не поспішав. Бо ж німці коли наступали, було видно, що тут у них регулярні війська, навчені, підготовлені. А в нас здебільшого призовники та добровольці. Чогось їх там повчили трохи, але на багнетах битися — ціла наука. Тільки й надії, що не чекали німці ані нападу на пагорб, ані удару з двох боків.

— Зброю тримайте напоготові, вози теж, — наказав я хлопцям і пішов до посту, який від дороги був. Хлопці там не спали, прислухалися. Коли чуємо, копита стукають. Мчить хтось дорогою. Хлопці за гвинтівки схопилися, але я наказав опустити. Чого б це німець серед ночі сюди скакав?

— Свої, свої! — закричав вершник. Ми вибігли до нього.

— Ну, що там?

— Пагорб узяли, роту охорони розтрощили! Поручник наказали обоз підтягувати до пагорба!

— Добре, скоро будемо.

У нас уже все повантажено було, то поїхали. Підйом на пагорб був крутий, довелося хлопців просити, щоб допомогли виштовхати. Бобров пригнав два десятки німців, яких у полон взяли. Вони вози і заштовхали. Я зразу взяв під охорону майно німецької роти: три вози з припасами, польову кухню, діжку для води. Побачив, що Бобров уже всі гармати німецькі повернув, а тепер вчить, як із них стріляти. Ох і дивні міщани в тому Владивостоці! Місто прикордонне, так там усі військової справи навчені?

— Заряджай! — крикнув Бобров. Солдати почали застромлювати снаряди в гармати.

— А що це ви робити вирішили? — поцікавився я.

— Та ось, мапу знайшли у вбитого офіцера, — він показав планшет. — А тут усі позиції німців позначено. В селі піхотний батальйон, ось тут на хуторі — ескадрон кавалерії. То пригостимо їх!

Бобров почав викрикувати якісь цифри для прицілювання, солдати присвічували собі трофейними німецькими ліхтариками. Потім Бобров усе перевірив і крикнув: «Вогонь!» Гармати вистрелили, солдати відразу почали підносити нові снаряди. Дали ще сім залпів, аж поки село не запалало. Потім Бобров повернув гармати в бік хутора. Туди дав чотири залпи.

Прибіг поручник, він організовував оборону пагорба, на випадок, якщо німці спробують атакувати.

— Не спробують, пане поручнику, бо нічим! — запевнив Бобров. — Гарантую, що зі строю виведено більше половини особового складу батальйону та майже всю кавалерію. Накрили їх зненацька!

— Добре, рядовий. Призначаю вас командиром батареї! — наказав Свенцицький. — Тепер нехай люди відпочинуть, бо завтра буде важкий день.

Поручник відправив до штабу трьох вістових із депешею, в якій розповідав про розгром німців, просив боєприпасів та підмоги, щоб розвинути успіх і продовжити наступ.

— Бачите, усюди німців б’ють! — Він показав руками навколо, де стояли заграви і гриміли гармати. Поручник був упевнений, що ми наступаємо по всьому фронту. А я чомусь ні. Бобров, здається, теж. Але мовчали. Я залишився чергувати першим, потім мусив розбудити Боброва, а останнім чергував Свенцицький.

Двічі обійшов пости, хлопці чатували, тихо балакали про подробиці бою. Для багатьох це була перша рукопашна в житті. Хвалили Боброва, казали, що за цей бій йому унтер-офіцера могли дати. Повернувся до табору. Почув, як стогнуть німці. Підійшов. Вони показували руки. Їх дуже сильно затягнули мотузками, вони набрякли і боліли. Наказав перев’язати. Бо хоч і німці, а все ж люди.

— Іване Карповичу, та що ви з цими тевтонами панькаєтеся! Нехай терплять! — крикнув мені хтось із наших.

— Я сказав, перев’язати! — був суворий. Ще наказав напоїти німців.

Пішов дивитися, що вдалося захопити з припасів. І от скажу я вам, що німець до війни приготувався добре. Тут тобі і консерви, і галети, і мармелад, мішки з кавою, просто як для панів. Польова кухня зручна, при ній сокира для м’яса і цілий набір ножів, щоб можна було тушу розбирати. Ну, багато чого ще. Я все порахував, прикинув, що днів на два, якщо меншими порціями, то й на три, вистачить. Вже щось. Гірше було з набоями. Тож я наказав німецькі гвинтівки зібрати і користатися ними, тим більше, що до них набоїв було багато. Коли настав час, розбудив Боброва, доповів, що і як, сам пішов спати.

Але спати мені довелося недовго. Розбудив мене той-таки Бобров з блідим обличчям.

— Погані новини, Іване Карповичу! — сказав він.

А я хороших новин на війні і не чекав.

— Що таке?

— Ходімо!

Ми зайшли в німецький намет, вкопаний у землю. Там стіл розкладний, стільці. Тут раніше сидів командир батареї, зручно так сидів, уміють це німці! У наметі нас чекав Свенцицький і один із тих хлопців, яких він до штабу посилав. Хлопець був виснажений і переляканий.

— Розповідай, що бачив, — сказав поручник.

— У місті штабу немає. Зовсім нікого немає, тільки шпиталь! Поранених кілька сотень, майже всі важкі, але ані лікарів, ані медсестер там! Поранені стогнуть, кричать, а біля них нікого! Зовсім! Ми самі бачили. Проїхали все місто, а наших нікого! Зовсім! Возів багато залишено, навіть авто легкове, одним боком побите, а людей нікого. І на дорозі шинелі валяються, наплічники, іноді гвинтівки. Таке враження, наче тікали. Ми вирішили повернутися, доповісти. Поскакали назад, а тут німці назустріч. Стріляти почали. Піді мною коня вбили, я впав, покотився, заповз за ріг, далі побіг. А хлопців застрелили. Я на одну вулицю вибіг — і там німці. Колона ціла. Рота, чи що. Стріляти почали. Наче заєць там бігав, ледь утік із того міста клятого! Німці усюди там! От бачите, поранили мене, — показав він скривавлену руку.

Свенцицький скривився і дивився у підлогу.

— Але це ж виходить, що вони без бою місто залишили! Може, це засідка? Хитрий план? — Поручник із надією подивився на Боброва. Той закрутив головою.

— Якби засідка, то вже ударили б. І обоз би не кидали, чи поранених. Тікали.

— Але чому нас не попередили? Знали ж, що ми тут, чули ж, що воюємо! Як могли? — Свенцицький аж за голову схопився.

— Коли тікають, то думають про те, як самому врятуватися, а не про когось, — сказав Бобров.

— Але як же тікають, коли наступати мусимо! — закричав поручник.

— Тихо, спокійно. Одна справа те, що мусимо, інша — те, що відбувається, — сказав я і подивився на Боброва. — Що ви пропонуєте?

— Ну, варіантів у нас небагато. Можна вірити, що відступ наших військ тимчасовий і невдовзі вони повернуться. Тоді треба обороняти цю висоту. Позиції в нас тут непогані, снарядів вистачає, бо німецька артилерія браку боєприпасів не знає. Днів зо три ми тут можемо триматися проти цілого батальйону.

— А якщо ж відступ наших тривалий? — спитав я.

— Цього не може бути! Якась помилка! — закрутив головою поручник. — Може, солдат наплутав?

— Пане поручнику, що він міг наплутати? Не в те місто заїхав? Штабу не помітив? Німці йому ввижалися настільки, що товаришів убили, а його поранили? — Я закрутив головою. — Нічого він не наплутав! Німці в тилу, а ми оточені. Я правильно розумію? — спитав у Боброва.

— На жаль, так. — Він розклав мапу. — Ось ми, ось дорога, яку ми тримаємо, ось місто. Якщо німці там, то ми відрізані від своїх.

— І що робити?

— Пробиватися. Висадити в повітря гармати... — почав було Бобров.

— Ні! Ні! Гармати — це трофей! Будемо пробиватися з гарматами! — закричав поручник.

— На жаль, це неможливо, бо німці контролюють дороги, а через ліс гармати ми не протягнемо. До того ж у нас і коней недостатньо, щоб навіть по дорогах везти.

— Ми не маємо права відступати! Ми будемо битися до останнього! — Свенцицький підскочив.

— Але... — почав я.

— Це мій наказ! І він не обговорюється! — Поручник ударив кулаком по столу, забув, мабуть, що стіл розкладний, той перекинувся, разом із гасовою лампою і мапою. Перелитий гас спалахнув, добре хоч на землі, не перейшов на намет, ми встигли погасити вогонь піском. — Руський солдат не бігає! — додав для чогось Свенцицький і вийшов.

Я подивився на Боброва, який запалив електричний ліхтарик і підібрав обгорілу мапу.

— Нам залишилося три дні? — спитав прямо.

— Три дні — це максимум, якщо німці не кинуть проти нас важку артилерію. Якій години вистачить, щоб знищити нас тут. — Бобров зітхнув.

— Треба відступати.

— Ви ж чули наказ, — розвів він руками. — Спробуємо повоювати.

— Ну, спробуємо.

Я вийшов із намету. Знову почулася канонада, яка гримотіла десь позаду нас. Здається, фронт швидко відходив. Повернулася розвідка, яку надіслав Бобров. Доповіли, що село поруч майже повністю вигоріло, вулиці встелені трупами загиблих солдатів. Німці у саме село не заходять, мабуть, бояться знову потрапити під обстріл. Було помічено кілька невеликих загонів німецької кінноти. Як тільки розвиднилось, прилетів аероплан, який став кружляти над нами. Солдати почали стріляти, він полетів геть. Я наказав роздати сніданок. Повернулася розвідка з міста, яка підтвердила, що там німці, багато німців, кілька батальйонів, один із яких рушив у наш бік. Нас оточували. Бобров наказав рити окопи, робити бліндажі.

— Іване Карповичу, наше слабке місце — вода, — сказав Бобров. — Ми набираємо її з джерела під пагорбом. Але кілька стрільців на болоті — і ми залишимося без води.

— То що робити?

— Наберіть обидві польові кухні. Якщо є дірки, спробуйте їх хоч якось залатати. Тримайте бочку з водою повною. Наберіть і в ту бочку, яка залишилася з-під оселедців. Накажіть берегти воду. Бо спрага перемагає швидше за все. І...

Він хотів іще щось сказати, коли почувся залп. Бобров зблід і закричав: «Лягай!» Упав сам. За ним усі інші. Страшні миті очікування. Тиша, а потім снаряди почали вибухати. Добре, що на схилі пагорба. Бобров підхопився і почав кричати нові цифри прицілів. Солдати нервували, в них нічого не виходило, ще ворожий залп. Цього разу снаряди трохи перелетіли. Нарешті ми змогли відповісти. Ще залп німців. Кілька снарядів лягло точно на пагорбі. Були б великі втрати, але хлопці сховалися в окопах, які нарили німці, тому лише кілька вбитих та поранених і одна пошкоджена гармата. Ми ще відповіли і ще. Обмін залпами тривав, коли на невеличкому пагорбі за кілька верст від нас щось потужно вибухнуло, потім ще і ще, десятки вибухів. Чорний дим. Наші радісно закричали, німці припинили стріляти.

Я забився в куток на дні окопа і тремтів. Бився головою об землю, наче хотів сховатися у якійсь норі. Потім подумав, що я ж найкращий сищик імперії. Так не можна. Не можна. Більше не бився головою, підвівся, визирнув з окопа.

— Що це було? — спитав я.

— Ми поцілили у віз зі снарядами. — Бобров скомандував дати ще два залпи. Німці більше не відповідали. Свенцицький наказав готуватися до відбиття атаки. — Вони не полізуть на гармати, — закрутив головою Бобров. — Вони підождуть, поки привезуть гармати більшого калібру.

Він відправив ще більше розвідників. Чотири групи. До обіду повернулася лише одна. Німці були усюди, вони оточували нас. Я клопотався про обід. Треба було щось робити, щоб не думати про снаряди і оточення. Наказав роздавати їжу. Тепер у склад обіду ввійшов іще й поранений кінь, якого я наказав дорізати. М’яса вистачало, але всім хотілося хліба. Ми знову зібралися у наметі. Свенцицький був приголомшений. Канонада віддалялася, німців ставало все більше, і ніщо не вказувало на те, що наші невдовзі повернуться на допомогу.

— Пане поручнику, треба відступати. Невдовзі німці привезуть сюди батарею далекобійної артилерії і знищать нас із безпечної відстані, — сказав Бобров. — Ми нічого не зможемо вдіяти. І що більше ми чекаємо, то менше в нас шансів пробитися. Німці оточують нас.

— Стоятимемо до кінця! Краще померти, аніж відступати! — закричав Свенцицький.

— Пане поручнику, ви б тихіше, бо якщо солдати дізнаються про такий вибір, то можуть вирішити геть інакше, — попередив Бобров.

— Дезертирів розстрілювати! — Поручник схопився за револьвер. — Досить, від япошок уже набігалися! Пора битися, як личить руському солдату! На позиції!

Пішли на позиції. Я наказав своїм хлопцям заривати кухню, бо як будуть по нас іще стріляти, то пошматують усе. Кухню закопали, як і бочку з водою, коли почувся стукіт барабана.

— Білий прапор, білий прапор! — закричали солдати.

— Не стріляти! — наказав Свенцицький, який роздивлявся щось у свій бінокль.

— А це ж він і через вас, Іване Карповичу, дуріє, — прошепотів Бобров, що стояв поруч. У нього був трофейний бінокль.

— Що там? — спитав я.

— Парламентери, верхи. Офіцер і солдат із білим прапором, їдуть до нас, — доповів Бобров.

— Для чого?

— Щоб запропонувати здатися.

— А в чому ж я винен, що Свенцицький відступати не хоче? — спитав у Боброва.

— Бо ви ж, Іване Карповичу, про всі свої пригоди у журналах потім пишете. Ось поручник і боїться, що дасть наказ відступати і всі його матимуть за боягуза. Ото й вирішив битися до останнього.

— Але ж якщо справді до останнього, то я про це не напишу.

— Ну, про це поручник не думають. Їм головне, щоб ви хоробрість його запам’ятали, готовність до подвигу.

— Тьху! Ніколи мені моя відомість не подобалася, а тепер і зовсім підвезла воза. Може, пообіцяти поручнику, що напишу, наче він наказав наступати і ми наступали, тільки в протилежному напрямку? — спитав я.

— Не допоможе, поручник хоче стати героєм, — скривився Бобров.

— Відмовить німцям?

— Жодних сумнівів.

Між тим парламентери наблизилися до пагорба. Злізли з коней і подерлися на гору. Зупинилися кроків за сто до перших окопів. До них вийшов поручник. Німецький офіцер щось сказав по-своєму, а солдат закричав із акцентом, але по-руському, що майор Берген пропонує здатися. Що ми оточені, фронт відкотився далеко, німці продовжують наступ і в нас немає шансів. Тому ми мусимо здатися просто зараз. Інакше вже сьогодні нас буде знищено вогнем далекобійної артилерії.

— Я — поручник Свенцицький! Перекажіть майору Бергену, що руські не здаються! Ми будемо тримати оборону і дочекаємося наших військ, які підуть у наступ до самого Берліна!

Солдат переклав, і майор зареготав. Потім відповів. Солдат переклав, що майор вважає таке рішення необачним і просить відвести полонених німців із пагорба, бо за годину по ньому вдарять гармати. Майор нагадав про міжнародні правила поводження з полоненими. Також він сказав, що коли рішення буде змінено, то достатньо підняти білий прапор. Майор віддав честь, розвернувся і пішов схилом униз.

— Мабуть, із аероплана полонених помітили. Молодці, бережуть своїх, — прошепотів Бобров.

— І що тепер робити?

— Сподіватися, що німці блефують і артилерії них поруч немає.

— А якщо є?

— Тоді молитися.

Я наказав готувати вечерю, бо сподівався на краще. Але десь за годину прилетів снаряд. Вибух вирив велику яму на схилі. Ті снаряди, що прилітали раніше, залишали значно менші ями. Я побіг до Боброва. Той наказав обслузі гармат відходити з пагорба. Але прибіг Свенцицький.

— Залишатися на позиціях! — кричав поручник.

— Це 152-міліметрові гаубиці! Ми їх не дістанемо, а вони нас знищать! — теж кричав Бобров.

— Припинити паніку! — геройствував Свенцицький.

Прилетів іще один снаряд, вибухнув уже перед самими позиціями, поранивши кількох солдатів.

— Ну все, приїхали.

Бобров пірнув у один з окопів. Я зробив так само, солдати теж розлізлися. Лише Свенцицький стояв на повний зріст. Далекий залп.

— Поручнику, ховайтеся! — крикнув я.

Свенцицький із надією подивився на мене і зробив крок, але було запізно. Несподівано земля затремтіла під нами, повітря наповнилося вибухами, свистом осколків, землею, шматками гармат та людей. На мене щось упало, я втиснувся у землю.

— Поручнику! — Це крикнув Бобров.

Він першим виліз із окопа і побачив пораненого Свенцицького. У того з вух юшила кров, він щось шепотів. Пролунав черговий залп.

— Лежати! — крикнув Бобров.

Знову хвиля вибухів.

— Відходимо! — наказав він.

Із окопів і ям почали перелякано виглядати солдати, стогнали поранені, незграбно валялися вбиті. Я ледь виліз з окопа, який накрило шматком воза.

— Чому вони не стріляють більше? — не розумів я.

— Дивляться, чи не викинемо ми білий прапор! — пояснив Бобров. — Підняти білий прапор!

— Ви що, здатися хочете? — здивувався я.

— Ні, але нам потрібен час!

Солдатів довго просити не треба було, ось уже підняли сорочку на гвинтівці. Німці стрілянину припинили, поручник стогнав на землі.

— Іване Карповичу, забирайте людей і відступайте. Болотом, через ліс, потім беріть ліворуч. Там ліси, німці якщо і будуть, то небагато, — сказав Бобров.

— А ви?

— Я залишуся, треба висадити трофейні гармати. Потім наздожену. Скрадайтеся окопами, щоб німці не помітили, і біжіть униз. А я зображатиму тут активність! — Бобров говорив рішуче, залишалося тільки виконувати. Всі, хто міг ходити, почали крастися окопами до краю пагорба. Поранених залишали, бо так у них було більше шансів вижити. Забрали тільки Свенцицького, офіцер схопився за мене і не відпускав. Довелося тягти його з пагорба на собі.

Вже коли зійшли з пагорба, внизу почулося кілька пострілів. Мабуть, німецька розвідка. Але нам відступати було нікуди, хлопці побігли в атаку стежиною серед боліт. Німців, мабуть, було небагато, вони вирішили у бій не встрявати і відступили. Більше не стріляли. Позаду пролунали вибухи. Я подивився, як над пагорбом злітали у повітря і розліталися на шматки німецькі гармати. А онде схилом біг Бобров. Як же все вміло зробив!

Він наздогнав нас, коли ми вже були у лісі. Засапався, але виглядав задоволеним.

— Жодної гармати німцям не повернув! — Він усміхався. — Як поручник?

Свенцицький знепритомнів, тепер його несли по черзі солдати. На першому ж привалі я вирізав два дрючки, прив’язав до них шинель і зробив ноші, щоб можна було нести пораненого удвох. Бобров порахував солдатів.

— Сімдесят шість, багатенько, — скривився він.

— А що таке? — спитав я.

— Нам же доведеться пробиватися лісами, мінімум кілька днів. А такий великий загін — дуже помітний. І чим годувати людей?

— Хлопці несуть у наплічниках мішок цукру.

— Ну, хоч щось.

— А що з полоненими?

— Я їх залишив. Можливо, живі полонені врятують наших поранених, яких ми залишили на пагорбі. Там їх кілька десятків, — пояснив Бобров.

Він очолив наш загін і впевнено повів кудись, дивлячись то на мапу, то на сонце. Ми йшли кілька годин, коли Бобров наказав зупинитися.

— Чекаємо ночі, бо далі поля, нас помітять.

Усі попадали на землю. Мовчали. Хотілося пити, але фляжки в більшості були порожні.

— Нічого, вночі нап’ємося. Досхочу. Попереду буде річка, — засміявся Бобров.

Я підійшов до нього, присів. Він показав мапу.

— Ми ось приблизно тут. А наші десь тут. Я сподіваюся, що саме там.

— Далеченько, — скривився я. І подумав, що, може, краще здатися? Просто відійти зараз, піти до найближчої дороги і здатися патрулю. Полоненого не мусять убивати. Потім згадав зарізаних німецьких коректувальників. Воно по-різному на війні буває. Та й це ж до кінця війни не бачити рідних. А бозна, коли той кінець буде. Вирішив у полон не поспішати.

Коли стемніло, вирушили ми. Кілька годин ішли спокійно, один за одним, через поля та гаї, а потім позаду закричали німецькою. Хтось із наших вистрелив. Німці відповіли, і почалася стрілянина. Заторохтів кулемет. Наш ланцюг зламався, всі кинулися врозтіч. І я б кинувся, коли побачив поручника, що лежав на землі і стогнав. Солдати, які його несли, кудись поділися, з переляку покинувши командира. Я підхопив Свенцицького і потяг кудись.

— Іване Карповичу! — подав голос Бобров. Я зі своїм вантажем кинувся в його бік. Стрілянина посилилася, знову заторохтів кулемет. Я біг картопляним полем, плутався ногами в бадиллі, кілька разів падав. Контужений поручник стогнав. — Давайте! — підбіг Бобров. Підхопив Свенцицького за ноги, і ми побігли. Стрілянина потроху віддалялася. Потім почалися дерева. — Біжимо, біжимо! — прошепотів Бобров. Ми бігли далі. Знову поле, потім очерет, вода, річка. — Почекайте, перевірю дно.

Бобров залишив мені поручника і впевнено пішов уперед. Деякий час посовався, потім повернувся.

— Пройдемо.

І справді, перебралися через річку, хоч вода доходила до шиї, а доводилося ж іще тримати поручника.

— Виходимо в очереті, на піску сліди видно буде, — згадав я корисні поради слідопитів із графових журналів. Подумав, що він же так чекав війни, щоб написати про неї роман, а зараз сидить десь у штабі, вигадує щось. А якби у пеклі війни побував, то одразу б перехотів писати.

Ми вилізли на берег очеретом, вилили воду з чобіт, лізли якимись кущами, нарешті почався ліс. Пройшли ще трохи і зупинилися на краю невеличкої галявини.

— Зараз подивлюся, що тут навколо, — прошепотів Бобров і зник у темряві. За деякий час повернувся. — Все спокійно.

Позаду, на полі, стрілянина вщухла. Я пішов до берега в надії, що, може, ще хтось із наших вийде, але нікого. У Боброва була мапа, він знав, куди біг, а всі інші тікали абикуди.

— Братці, здавайтеся, братці! — зненацька почувся наляканий голос. Хтось кричав по-великоруськи. — Німці нашого брата не зобиджають! Годують тричі на день! Одяг новий видали! Братці, здавайтеся, бо наші далеко втекли! А у німця сила! Здавайтеся, братці!

Пролунав постріл. У відповідь багато пострілів. Я ще почекав, голос знову закликав здаватися.

— Виходьте до багаття! Хто вийде, тому життя залишать, а інших удень перестріляють! Наші далеко! Здавайтеся, братці! Німці хліб дають і чай з цукром!

— А ти сам звідки? — спитали з темряви.

— Я — Васька Зубов, із третього батальйону, нас у селі розтрощили. Офіцери в бою загинули, ми відступали, а там німці з усіх боків. Хто стріляти почав, того вбили, а інших узяли у полон. Тут не страшно! Годують, обіцяють дозволити листи додому писати! Братці, здавайтеся, бо німців сила-силенна! І гармати в них, і кулемети, аероплани, панцерники! А в нас у батальйоні була батарея, так снаряди скінчилися, то били нас, наче малих дітей! Здавайтеся, хлопці, не бійтеся! Виходьте до багаття, складайте зброю!

Багаття за деревами видно не було, як і не було видно, чи хтось туди пішов. Я повернувся до лісу. Знайшов Боброва, який уже уклав поручника і палив у кулаку цигарку. Розповів про те, що бачив і чув.

— Ох і німці, диви, як усе організували! — зітхнув він. — Нехай хлопці здаються. Без мапи їм звідси не вибратися. Та й нам із мапою ще невідомо, чи вдасться. Далеко до фронту, канонаду ледь чути. Це, може, п’ятдесят кілометрів, а може, і більше.

— Поручник поранений.

— Контужений, нічого страшного. Якщо дотягнемо, то виживе. Ну що, відпочили, треба іти.

— Куди? — здивувався я.

— Вперед, Іване Карповичу. Тепер ми тільки вночі ходити будемо, бо вдень нас німці побачать.

— Але звідки знаєте, куди іти?

— У мене мапа, компас, ліхтарик є. Не заблукаємо, Іване Карповичу.

Так і пішли ми. До самого ранку не зупинялися. Поручника тягнули по черзі. Добре, що був комплекції помірної, навіть трохи дрібненький, хоч про офіцерів такого казати не можна, бо офіцер хоч тобі й у пупок дихає, а вищий на дві голови через звання. Ну, звання спину не гнуть, воно хоч і генерала нести можна, аби тільки не дебелий. А то був у нас у Туркестані генерал, такий, що не всякий кінь його витримував, та й ті, хто на коліна не падав, ледь носили генеральське тіло. А якось генерал із’їв ціле теля, в глині запечене, яке піднесли вдячні тубільці, й від того занедужав. Лікарі подивилися і сказали, що треба до Ташкента везти на операцію. Прислали десяток солдатів, зробили ноші для генерала, перекотили його. Потім узялися солдати, підняти підняли, але тут-таки поставили, бо у трьох пупки розв’язалися, у двох у хребті щось стрельнуло, а один штани зіпсував. Ось такий був генерал! Дякувати богові, згодом випорожнився добряче і одужав, не треба було везти кудись.

Тому Свенцицького я хвалив за те, що кендюх не виростив, який би мені тягати довелося. А лаяв його за впертість — замість того, аби одразу відступити, вирішив у героя погратися. Скільки народу погубив, так ще й тягни його. Сміливця.

Коли світати почало, зупинилися ми в якомусь гайку. Сховалися у кущах, зав’язали поручнику рот, щоб, бува, не застогнав, попадали відпочити.

— Засинайте, Іване Карповичу, а я почергую, — сказав Бобров. Якийсь він двожильний був.

Я заснув, прокинувся від того, що ніс запах смачний дражнить. Дивлюсь, а це Бобров кукурудзу на вугіллі смажить.

— Не почують німці?

— Та наче немає їх поблизу. І далеко ж ми пішли. Зараз снідатимемо. Там у жаринах картопля ще печеться.

— Ну ви даєте! — тільки здивувався я, бо поважав людей метких.

— Оце б іще солі для смаку, — зітхнув Бобров.

— Є сіль, — дістав хустинку, в яку вона замотана була.

— Де взяли?

— А ще як на пагорбі сидів, зрозумів, що світить мандрівка на вільних харчах. Сіль у такому випадку знадобиться.

— От що значить найкращий сищик імперії! Все передбачив! — засміявся Бобров.

Поїли ми, Бобров улігся спати, а я чергував. Обійшов тихенько кущами, прислухався. Нікого. Десь далеко-далеко гармати гримлять. Дуже далеко. Повернувся я до схованки нашої, дістав із наплічника зошит та олівець, почав записувати пригоди ці. Щоб не заснути.

Десь по обіді вже зібрався будити Боброва, коли почувся кінський тупіт. Я до землі припав, браунінг вихопив.

— Увага, увага! — почувся чийсь голос. Російською. Інтелігентна, судячи з вимови, людина. — Німецьке командування пропонує почесні умови здачі найкращому сищику Російської імперії Івану Карповичу Підіпригорі!

Я обережно визирнув з-за кущів, побачив у полі з десяток німецьких вершників і з ними полоненого росіянина, який кричав у бляшаний рупор.

— Іване Карповичу! Царський уряд кинув вас у саме пекло боїв, засвідчивши відсутність поваги. Німецький уряд дуже поважає ваші здібності і пропонує стати почесним гостем кайзера у Берліні, де вам буде забезпечено найкращі умови для творчості. Іване Карповичу, виходьте. До російського фронту вже далеко, і там на вас чекатиме військово-польовий суд. Якщо ж ви вийдете до німецьких військ, то на вас чекатиме генеральський вагон, який доставить до Берліна! Ви зможете писати далі! Іване Карповичу, зголошуйтеся і ставайте на бік сил цивілізації у священній боротьбі з варварами!

Полонений замовк, вершники чогось чекали.

— Ну що, Іване Карповичу, підете здаватися? — прошепотів тихо Бобров.

— Ні. Я їм потрібен для якоїсь гри. Не хочу, щоби мною гралися. Як вони здогадалися, що я тут?

— Допитали полонених. Можливо, змогли захопити документи зі штабу полку.

Вершники поїхали далі. Зупинилися на сусідньому полі, й полонений знову запропонував мені здатися. Судячи з усього, об’їхали всі околиці.

— Я дуже щасливий, що ви залишилися, Іване Карповичу, — прошепотів Бобров. — Я вірив у вас.

Я скривився. Бо подумав, що, не схотівши стати пішаком у німецькій грі, я залишився пішаком у грі контррозвідки, яка, здається, діяла за наказом моїх могутніх ворогів.

— Як хочете, то засинайте, Іване Карповичу, бо нам до ночі тут сидіти, — сказав Бобров за деякий час.

— За поручника я хвилююся. Лежить і лежить.

— А це добре, хай відпочиває і нам не заважає. Може, вже цієї ночі хоч якось шкандибати зможе, бо тягти його важкувато.

— Важкувато, — кивнув я. — Слухайте, Бобров, а розкажіть про себе, тільки правду.

Я подивився йому в очі, він відвів погляд, трохи розчервонівся.

— Та ви ж знаєте, міщанин я, з Владивостока, пішов добровольцем і...

— Як не хочете правди розповідати, то не треба. Я не наполягаю. Але і брехати мені не треба. У війні я нічого не розумію, а от на людях знаюся, — перервав його.

Зітхнув він, закусив губу, подивився на мене.

— Це ж вас не обдуриш, Іване Карповичу, найкращого сищика імперії?

— Обдурити мене можна, хоча трапляється це не часто. Але зазвичай дурити мене намагаються люди дурні. То й не вдається їм. Ви ж — людина розумна.

— А чого ви думаєте, що я щось не те про себе розповідаю?

— Бо міщани військами командувати не вміють, у гарматах не розбираються і по мапах та компасах не ходять. Та й виправка у вас військова.

Він засміявся:

— То хочете почути мою історію, Іване Карповичу?

— Хочу, але розумію, що той, хто примножує знання, примножує скорботу. Тож якщо вважаєте, що мені не слід знати, то краще не знатиму.

Він замислився, потім кивнув.

— Ні, не хочеться залишати питання у найкращого сищика імперії, про якого знають навіть у далекій Канаді. Але чи можу я просити залишити мою розповідь у таємниці?

— Можете. Одна з чеснот сищика — вміння берегти чужі таємниці. За це на мене ніхто не скаржився.

— Що ж, Іване Карповичу, тоді слухайте...